Вступ до мовознавства – Кочерган М. П. – Диференційні та інтегральні ознаки фонем
Саму фонему розщепити на елементи, які б ішли один за одним (див.: речення можна розбити на слова, морфеми на фонеми), неможливо. Однак фонема є не простим, а складним явищем. Вона складається з низки ознак, які являють собою узагальнені артикуляційні й акустичні властивості звуків.
Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і не-диференційні (нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки. Так, наприклад, фонема <д> характеризується передньо-язиковістю, проривністю, дзвінкістю і твердістю. Ці ознаки відрізняють її від інших фонем: дар – бар (<д> і <б> протиставляються передньоязиковістю/губністю; інші ознаки – дзвінкість, проривність, твердість – у них є спільними); дам – зам (тут <д> і <з> протиставляються лише за проривністю/фрикативністю); дар – тар (<д> і <т> протиставляються за дзвінкістю/глухістю); діда [д їда] – дідя [д’ід’а] (у другому складі <д> і <д’> протиставляються за твердістю/м’якістю). Отже, передньоязиковість, проривність, дзвінкість і твердість фонеми <д> – це ознаки, які служать для розрізнення слів, тобто диференційні.
Диференційні ознаки (від лат. differentia “різниця, відмінність”) – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем.
Якщо розглянути в такому ж плані фонему російської мови <г>, то виявиться, що вона має також чотири ознаки: дзвінкість, задньоязиковість, проривність і твердість. Дзвінкість і задньоязиковість фонеми <г> служать для розрізнення слів (гол – кол, гор – бор), а проривність і твердість фонеми <г> такій меті не служать (у російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися звуками [г] проривним і [у] фрикативним, [г] твердим і [г] м’яким), тобто ці ознаки є недиференційними.
Недиференційні, або інтегральні, ознаки (від лат. integralis “нероздільно пов’язаний з цілістю”) – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем.
Без інтегральних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому ця фонема втілюється.
Однакові звуки різних мов можуть бути різними фонемами. Якщо в російській мові звуки [г] і [у] представляють одну фонему, то в українській і німецькій мовах – дві різні фонеми. Пор.: грати “виконувати що-небудь на музичному інструменті” і грати “переплетення металевих прутів, що використовують для загорожі”, нім. Hans (чоловіче ім’я) і Gans “гусак, гуска”. Якщо в українській мові окремими фонемами є <р> і <р’> (рад і ряд [р’ад]), то в білоруській мові є тільки одна фонема <р>, оскільки там протиставлення <р> і <р’> немає.
У більшості мов світу вібрант [р] і плавний [л] є різними фонемами (пор.: укр. рак і лак, Марина і малина), тоді як у японській мові звука [л] немає і в запозичених словах будь-яке [л] замінюється звуком [р]: Лісабон -” Рісабой, Лондон Рондон, Волга -” Воруга. У корейській мові [р] і [л] – варіанти однієї фонеми: [р] вживається перед голосними і [h], а [л] – в інших позиціях: тарі “нога”, тал “місяць”. У китайській мові [л] використовується на початку складу (Лома “Рим”, Кайло “Каїр”), а [р] – в кінці (Улаершань “гори Урал”). Як бачимо, з корейській і китайській мовах вібрантність і плавність не є диференційними ознаками, через що два різні звуки [р] і [л] становлять одну фонему. Отже, для того щоб встановити, належать певні звуки якоїсь мови до різних фонем чи є різновидами однієї фонеми, треба поставити їх в однакові умови вимови і з’ясувати, чи розрізняють вони смисл. Якщо розрізняють (за наявності навіть однієї пари слів), то це різні фонеми, якщо ні, то це представники однієї фонеми.
Диференційними ознаками фонем можуть бути:
1) ознаки за участю голосу і шуму (дзвінкість/глухість): бір [б’ір] – пір [п’ір], зад [зад] – сад [сад], жал [жал] – шал [шал];
2) ознаки за місцем творення (губність, передньоязиковість, задньоязиковість, гортанність тощо): бук [бук] – сук [сук], бар [бар] – дар [дар] ;
8) ознаки за способом творення (проривність, фрикативність, африкативність, зімкнено-прохідність, вібрантність, плавність тощо): дим [дим] – зим [зим], рук [рук]- лук [лук], джміль [джм’іл’] – хміль [хм’іл’];
4) твердість/м’якість: стан [стан] – стань [стан’], син [син] – синь [син’] , п’ят [щат] – п’ять [піат’], вяз [в’аз] – вязь [в’аз’], біла [б’іла]- біля [б’іл’а]; рос. мел [м’эл] – мель [м’эл’], вон [вон] – вонь [вон’], топ [топ] – топь [топ’], кров [кроф] – кровь [кроф’] . У західноєвропейських (німецькій, англійській, французькій та ін.) мовах такої диференційної ознаки немає. В них твердість чи м’якість звуків є інтегральною ознакою;
5) короткість/довгота: англ. sit [sit] “сидіти” – seat [si:t] “місце для сидіння”, ship [fip] “корабель” – sheep f fi:p] “вівця”, mitt [mit] “рукавичка” – meat [mi:t] “м’ясо”, live [livj “жити” – leave [li:v] “покидати”, pot [pot] “горщик” – port [po:t] “порт”, cut [kAt] “різати” – cart [ka:t] “віз”, rid [rid] “звільняти” – read [ri:d] “читати”; нім. im [im] “в” – ihm [i:m] “йому”, Bett [bet] “ліжко” – Bett [be:t] “клумба”, Riff [rif] “риф” – rief [ri:f] “кликав”, Schiff Ції] “корабель” – schief [¡ii] “косий, кривий”, Bann [ban] “вигнання, заслання” – Bahn [bam] “дорога”; фр. Paul [pol] “Павло” – pôle [po:l] “полюс”, sol [sol] “грунт” – saule [so:I] “верба”. Із слов’янських мов розрізнення довгих і коротких голосних має чеська мова: pas [pas] “паспорт” – pas [pa:s] “пояс”;
В) назальність/неназальність: англ. sin [sin] “гріх” – sing [sin] “співати”, thin [Gin] “тонкий” – thing [Oinj “річ”, польськ. bok [bok] “бік” – bqk [bok] “гедзь, овід”;
7) відкритість/закритість голосних: фр. fait [fe] “факт” – fee [fe] “фея”; нім. Ähre [е :гз] “колос” – Ehre [е:гз] “честь”.
Як довів американський мовознавець Р. Якобсон, у мовах світу існує 12 ознак, які можуть попарно поєднуватися, що дає можливість шляхом їх комбінування утворити 4096 фонем.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)