Всесвітня історія. Історія цивілізацій – Орлова Т. В. – Тема 1. Первісний лад і виникнення цивілізації
Існує низка питань, на які немає однозначних відповідей, що задовольнили б усіх. До них належать і такі: як виник Всесвіт? як виникла людина? як виникла цивілізація? Відповіді – у широкому спектрі концепцій: від теорії креаціонізму (Всесвіт і все, що в ньому є, – заслуга Бога, який і Землю створив рівно о дев’ятій ранку 23 жовтня 4004 рр. до н. е., як стверджують сучасні теологи) до тверджень уфологів, які переконані: усе, що відбувається на Землі, включаючи появу людини сучасного фізичного типу і виникнення цивілізації, то є гігантський експеримент, що здійснюють високорозвинені інопланетяни (ймовірно, із дельти Лебедя). Між ними – концепції науковців, які пов’язують виникнення Всесвіту із Великим Вибухом, що розпочав приблизно 14 млрд рр. тому процес розширення з точки сингулярності, а також пояснення суто матеріальними чинниками процесу олюднення і виникнення вищого рівня соціальності.
Процес гомінізації був процесом пристосування до нових умов тих істот, які були попередниками людей. Внаслідок різкої зміни кліматичних умов на Землі вони були змушені перейти до іншого способу існування. Існує пояснення французького дослідника – директора паризького Музею людини, професора І. Копена, який вважає, що близько 7 млн років тому, коли наші “предки” населяли могутні ліси Африки, раптово утворився Східно-Африканський розлом (нині він проходить від Червоного моря до Мозамбіку), його краї піднялися, створивши плоскогір’я. Дощі, що формувалися над Атлантикою, продовжували зрошувати західну окраїну розлому, а до східної доходили вряди-годи. У цій частині, як стверджують палеоботаніки, почали зникати ліси. У той час, коли древні істоти – попередники людей, що залишилися на захід від розлому, продовжували жити в лісах, істоти на сході через деякий час опинилися в савані, а потім – у степу. Внаслідок такого поділу природного середовища, що призвело до виникнення відмінних зон існування, еволюція рушила двома шляхами: західна лінія привела, як вважає науковець, до виникнення людиноподібних мавп, таких як шимпанзе і горили, а східна – до пралюдей, а потім і людей сучасного фізичного вигляду. Для підтвердження такого припущення наводяться дані про те, що всі тисячі знахідок останків пралюдей, віком понад 3 мли рр., зроблені на схід від розлому. На захід жодних таких знахідок не виявлено. З огляду на це І. Копен назвав людей “дітьми посухи”, оскільки всі характерні відмінності людини від тварини, а саме: опора на дві кінцівки, всеїдність, розвинений мозок, винахід знарядь праці, мовлення тощо, – є наслідком адаптації до посушливого середовища. Певна частина тих прадавніх істот користувалася перевагами, що дозволили їм еволюціонувати далі. Наприклад, змінена будова тазу надавала їм можливість краще вставати на задні кінцівки, оглядаючи місцевість заради пошуку чогось їстівного і попередження нападу хижаків. Вивільнені передні кінцівки використовувалися для того, аби відбиватися від них палками або камінням, що потім було перетворено у перші знаряддя праці (першими близько 2 млн рр. тому з’явилися чоппери – гальку оббивали з одного боку, аби загостреним кінцем щось рубати або розбивати). Відбувалися зміни в будові черепної коробки, яка вміщувала більший об’єм мозку, змінювалася будова гортані, що надалі сприяло виникненню мови, яка була необхідною для спілкування з рештою істот. Оскільки вижити поодинці було неможливо, безальтернативним стало гуртування в первісне стадо, у якому дедалі більшу роль відігравала взаємодія. Таким чином, зміни в довкіллі призводили до появи і ствердження інших закономірностей у стосунках живих істот з оточуючим середовищем і між собою, а також в організації діяльності і самого життя. Більшість сучасних палеоантропологів вважає, що людина сучасного фізичного типу з’явилася на одному континенті, а саме в Африці, а потім розселилася на всі інші, змінивши архаїчні місцеві форми. Інші вчені вважають, що архаїчні місцеві форми перетворилися на людину сучасного фізичного вигляду незалежно одне від одного. Так, зокрема, вважають китайські дослідники, наголошуючи, що синантроп, тобто китайська людина, виник сам по собі, а не був результатом мутації тієї істоти, що мала походження з Африки. Згідно з компромісною теорією, людина сучасної подоби виникла в одному місці, проте її схрещування із більш давніми місцевими формами привело до виникнення так званих сучасних рас: негроїдної, європеоїдної, монголоїдної, австролоїдної.
Праця, свідомість і мова у своєму генезисі передбачали одне одного і були умовою взаємного розвитку. Історико-матеріалістична концепція бере за основу пояснення генезису суспільства та культури трудову діяльність, іншими словами, матеріально-виробничу. Причому праця розуміється у широкому значенні слова як діяльність, характерна для багатьох сфер соціально організованої і спрямованої творчої людської активності, а не тільки діяльність у сфері матеріального виробництва. Хоча генетично вихідним елементом суспільства вважається сфера матеріального виробництва – та ланка, яка потягла за собою весь структурний ланцюг трансформацій при виробленні соцдокультурного типу організації.
Матеріально-виробнича практика як генетично вихідний пункт розвитку людського суспільства стала результатом вироблення предками людини особливого ставлення до оточуючого середовища, найсуттєвішою рисою якого був його опосередковано-виробничий характер на відміну від безпосередньо-споживчого ставлення до середовища біологічних організмів. Важливе значення мали підручні засоби, які за умов щонайменшої обробки перетворювалися у примітивні знаряддя праці. Від їх появи – близько 2 млн рр. тому у всесвітньо-історичному масштабі розпочався найдовший період – період первісного ладу, який закінчився на межі V і IV тис. до н. е. в Азії та Африці і між І тис. до н. е. – І тис. н. е. в Європі й Америці. Проте у деяких спільнот Африки, Австралії та Америки, які опинилися з різних причин в ізоляції, а потім відстали, інститути общинно-родового устрою, хоча й на порівняно пізнішій стадії їхнього розвитку, збереглися аж до межі XIX-XX ст. і навіть пізніше. Так, у центральних районах Нової Гвінеї кам’яний вік – це мало не вчорашній день.
Історія первісного суспільства поділяється на періоди. Варіантів періодизації існує кілька. Дуже поширеною є археологічна, в основі якої – матеріал і техніка виготовлення знарядь праці.
Перший період – це древній кам’яний вік, або палеоліт, який поділяється на ранній палеоліт, що тривав у межах 2 млн – 40 тис. pp. тому, та пізній палеоліт – 40-14 тис. pp. тому. Палеоліт – найтриваліший період розвитку людини та найдавніших кам’яних знарядь праці, він продовжувався з льодовикового періоду (час сильного похолодання на Землі) до остаточного відступу льодовика з більшої частини земної поверхні. Древні люди займалися полюванням, збиральництвом, рибальством. Прогресивною формою господарювання були лови великих звірів, коли їх гнали до урвища або ями, куди ті падали. Полювання давало людям м’ясо, жир, шкури, кістки, а також стимулювало вдосконалення знарядь, колективних форм праці. За часів раннього палеоліту рівень знарядь праці був украй низьким. Люди, які тільки-но виокремилися із тваринного стану, не могли жити і досягати своєї безпеки в оточенні диких звірів поодинці. Таким чином, первісний тип колективного виробництва – наслідок слабкості окремої людини. За часів первісності смертність була дуже високою, а середня тривалість життя – навпаки. До 20 років умирало 55 % людності, лише 1 % доживав до 40, хоча поступово показники змінювалися: наприкінці неоліту тих, хто переходив зазначену вікову межу, було близько 30 %. Більшість жінок умирала до 30 років. Причини смерті були різні. Насамперед це жорсткі умови життя, де загрозою були не тільки дикі звірі і хвороби, але й ті, хто входив до однієї і тієї ж спільноти. Археологічні знахідки розтрощених людських черепів і великих кісток свідчать про те, що канібалізм був не рідкістю. Спочатку з’їдали дітей, а потім людей слабких, не здатних до опору. Місця перебування людей цього періоду називають стоянками. Вони розташовувалися як під відкритим небом, так і в печерах. Печери обиралися, зазвичай, з виходом на південь, неподалік від джерел води, сировини, об’єктів полювання. У науковій літературі початкову форму організації суспільства називають праобщиною, або первісним людським стадом. Праобщини нараховували від 20 до 40 осіб, хоча чисельність могла змінюватися залежно від різних обставин, наприклад за рахунок чужинців, які приєднувалися до спільноти. Очолювалася праобщина вожаками, які висувалися стихійно. Спільна праця, спільне житло і вогнище, зачатки осілості згуртовували людей. Статеві відносини були проміскуїтет-ними (від лат. promiseuus – змішаний, загальнодоступний), тобто жодних встановлених звичаєм обмежень статевих зв’язків не існувало, що часто було джерелом конфліктів. Вважається, що феномен звичаю значною мірою завдячує прагненню древніх людей запобігти всіляким розбратам у різних сферах, зокрема і в цій. Історія свідчить, що врешті-решт виникнення звичаїв, моральних норм та юридичних законів мало за мету самозбереження людства загалом й окремих його представників зокрема.
Наступний період – середній кам’яний вік, або мезоліт (від XIV до VIII тис. до и. е.), який був перехідним періодом від палеоліту до неоліту (новокам’яного віку). Для нього характерною була велика кількість дрібних знарядь із кременю. Льодовик уже відступив, відбулися зміни в полюванні: об’єктами стають не такі великі за розмірами, але рухливіші тварини, загінне полювання значною мірою змінюється пошуками поодиноких звірів, що приводить до винайдення луку та стріл. У мезоліті відбувається одомашнювання тварин і перетворення деяких видів із них на свійських. Цей процес був тривалим і складним. Достатньо сказати, що на Землі існує приблизно 140 тис. різних видів тварин, проте одомашнено з них лише 47 видів. Першою домашньою твариною був собака, згодом – протягом VIII-VII тис. до н. е. (тобто вже в неоліті) – коза, вівця, велика рогата худоба, свині. Коні почали допомагати людині приблизно із IV тис. до н. е. Зміни, які відбулися у флорі після сходження льодовика, посилили значення збиральництва. Подекуди воно стало високоорганізованим, відіграючи роль попередника землеробства. Люди ще в процесі збиральництва почали піклуватися про дикі рослини і розпочали їх культивування: прополювали злаки, вирубували чагарники, які заважали зростанню плодових дерев, тощо. Деякі дослідники зачатки землеробства відносять саме до часів мезоліту. Про місце виникнення землеробства як такого досі точиться дискусія. Одні дослідники стверджують, що воно зародилося в Передній Азії і звідти поширилося світом (теорія моноцентризму). Інші говорять про самостійний розвиток землеробства в багатьох областях (теорія поліцентризму). Накопичений археологічний і палеоботанічний досвід свідчить на користь другої версії. Встановлено, що спочатку люди вирощували ті корисні рослини, які в дикому вигляді зростали у місцях їхнього проживання. Так, батьківщиною рису є Індокитай; кукурудзи, картоплі, соняшника, тютюну, томатів – Америка; ячменю – Передня Азія та Аравія; пшениці – Азія та північна Африка, чаю – Китай, кави – Абіссінія, какао – Центральна Америка тощо. Найдавнішими злаковими культурами є просо, ячмінь, пшениця і рис. Через обмін культурні рослини поширилися по земній кулі. Трудова діяльність людей була тісно пов’язана з появою зачатків знань, до яких належали елементарні відомості про оточуючий рослинний і тваринний світ (ботанічні, географічні, геологічні, астрономічні тощо).
У цей період відбувається перетворення первісного стада на родову общину. Спільна трудова діяльність, спільне житло (як і раніше, використовувалися печери, але також почали зводитися штучні житла), відносна осілість привели до згуртування й усвідомлення родинного зв’язку членів більшого колективу, який міг налічувати до 100-150 осіб. Рід характеризувався спільною власністю на засоби і продукти виробництва, колективною працею, одностороннім відліком родства, єдністю імені і релігійного культу, демократичними порядками в суспільному житті.
За умов проміскуїтету батьківство було невідомим і воно не усвідомлювалося в соціальному розумінні слова. Прародителькою вважалася жінка-мати, навколо якої групувалися діти. Оскільки вагітність, народження і догляд за дітьми обмежували мобільність жінок, зокрема їхню участь у тривалих мандрах у пошуках об’єкта полювання, саме вони відіграли значну роль у виникненні осілості. На жінку лягало все, що було пов’язане з осілістю: догляд за житлом, вогнищем, дітьми, зберіганням продуктів, приготуванням їжі, одягу. Слід підкреслити роль жіноцтва у виникненні таких феноменів, як землеробство (лани і городи потребували щоденного догляду), скотарство (за тими тваринами, які не були забиті відразу, наприклад маленькими, й утримувалися в загонах, теж треба було доглядати), ремесла (виготовлення посуду або одягу), мистецтва (починаючи з “декоративно-прикладного”, коли прикрашалися побутові предмети, музичного, коли гойдали дітей тощо), а також релігійних уявлень (сидячи в печерах у той час, коли чоловіки були на полюванні, а кожної миті міг заскочити дикий звір або скоїтися інше лихо, саме жінки вдавалися до замовлянь і різних ритуалів, аби відвести небезпеку, саме жінка-мати стала першим символом родючості землі, який обожнювався первісною людиною).
Рівень розвитку продуктивних сил залишався дуже низьким, за таких умов панувала колективна праця, а родова община була єдиним виробничим колективом. Чітко вираженим стає природний статевовіковий поділ праці. Спільнота поділялася на три вікові групи: дітей, старих і працездатних чоловіків та жінок. Кожна група мала свої права й обов’язки, займалася своєю справою. Перехід до групи дорослих супроводжувався обрядами, відомими під назвою “ініціації” (від лат. initiation – посвячення). Ініціація була своєрідним навчанням, коли юнакам і дівчатам передавалися трудові навички і зачатки позитивних знань, родові звичаї, перекази, вірування. Завершувалося все випробуванням на витривалість. Найбільші випробування чекали на юнаків, наприклад, треба було тривалий час жити на самоті у хащах із дикими звірами і не вмерти з голоду або витримати ритуал нанесення татуювань (нанесення надрізів на шкірі виконувалося дуже повільно, так само довго рани загоювалися, залишаючи на тілі візерунки шрамів). Ті, хто проходив ініціацію, вважалися дорослими, їм дозволялося одружуватися. Ті, хто не витримував випробувань, не мали повторної спроби. Вони на все життя залишалися “дітьми”, тобто соціально неповноцінними особами, яким шлюб був недоступним. У шлюбних відносинах встановлювалася екзогамія, тобто заборона шлюбів між кровними родичами за жіночою лінією (ймовірно, древні люди помітили, що народжувалися не дуже здорові діти). Первісне стадо було поділено на дві екзогамні половини або ж мало місце об’єднання двох сусідніх стад. Так чи інакше, утворилася дуально-родова організація (від лат. duo – два). Колективний шлюб був замінений на парний. Спочатку парний шлюб був нетривалим, неміцним, його легко було розірвати, а пережитки групового шлюбу продовжували існувати паралельно. Дослідники вважають, що парна сім’я виникла на межі переходу від мезоліту до неоліту. Парний шлюб встановив значення батьківства. Подружжя мало особисте майно, яке успадковувалося. Чоловік виступав власником зброї, знарядь, мисливських і рибальських приладь. Дружині належало домашнє начиння. Шлюб міг бути розірваний за бажанням кожної зі сторін. Чоловіки і жінки були рівноправними, а їх праця однаковою мірою вважалася суспільно корисною.
Дуально-родова організація була зародком нової етносоціальної спільноти – племені, для якого були притаманні: територіальна, економічна, ідеологічна спільність, родинні зв’язки, ендогамність, самоназва, наявність діалекту, апарат управління, єдина військова організація. Зародкове плем’я складалося з двох родів, згодом їх кількість могла бути більшою.
Управління спільнотою здійснювалося на основі принципів первісної демократії. Домінуюча роль належала роду, а вища влада в останньому – зібранню усіх дорослих родичів, на якому вирішувалися господарські, громадські та інші питання. Керівників обирали там само з найдосвідченіших і авторитетніших чоловіків і жінок, аби вони організовували господарську діяльність, спільні церемонії, залагоджували конфлікти в колективі, ставали на чолі під час військових зіткнень, були хранителями правил поведінки, які невдовзі перетворилися на звичаї, що регулювали соціальні відносини. Ці правила були обов’язковими для усіх членів роду, а спільнота примушувала до їх дотримання дуже суворими методами. Таким чином, родові звичаї підпорядковували інтереси особистості інтересам колективу.
У період неоліту (VIII-ІІІ тис. до н. е.) людина перейшла від привласнюючого до виробляючого (відтворюючого) господарства, головними заняттями в якому були землеробство і розведення домашніх тварин. При тому, що затрати праці зросли, зросла і гарантованість виживання. Це була велика виробнича перемога людини. Якщо за допомогою збиральництва і полювання вона лише привласнювала готові продукти природи, то з переходом до скотарства і землеробства вже створювала продукти, забезпечуючи себе різноманітною, а головне, регулярною їжею. З’являються постійні запаси провізії. Землероби жили осіло. У багатьох народів землеробство і скотарство розвивалися одночасно, проте для скотарів землеробство мало характер підсобного заняття, для землеробів – навпаки. Однак далеко не в усіх народів у неоліті ці заняття стали основними. Житлом у цей період служили землянки, напівземлянки з перекриттям із жердин, глинобитні і дерев’яні хатки, халупи із шкур тварин, будинки на палях. Саме в останніх з’явилися перші в історії людства меблі: скрині, лави, столи. Основним матеріалом для виготовлення знарядь праці залишався камінь, який у той час уже полірували.
Суспільні відносини в цей час зазнали змін: рання родова община поступилася місцем пізньородовій. Внаслідок зростання продуктивності праці і кількісного збільшення членів родової общини вона стала поділятися на великі групи найближчих родичів за материнською лінією – материнські сім’ї, які мешкали в окремих житлах і самостійно вели господарство. Зі зростанням регулярного надлишкового продукту з’явився трудовий розподіл: частину продуктів виробник міг залишити собі, що сприяло підвищенню ролі індивідуальної власності. Пізньородові общини об’єднувалися у фратрїї – об’єднання братських родів, які були результатом розчленування материнських родів, а самі фратрії об’єднувалися у племена, чия роль зросла, хоча організація влади, як і раніше, залишалася первісно-демократичною. Знаряддям народної волі стала племінна рада. Вона засідала у присутності членів племені, які мали право брати участь в обговоренні. Старійшини і військові вожді на свої посади обиралися, разом з усіма брали участь у суспільному виробництві і спочатку не користувалися жодними привілеями, натомість у разі скоєння негідного вчинку позбавлялися повноважень. Рід і плем’я були замкненою організацією, доказом чого можуть служити міжплемінні війни, які найчастіше виникали як помста за образу або як боротьба за розширення території, якої не вистачало. Міжплемінні війни часто супроводжувалися знищенням поселень, винищенням або захопленням у полон мешканців. Військовополонених або вбивали, або всиновлювали задля відновлення чисельності власних родів, але не уярмлювали.
Наприкінці неоліту розпочався перехід до енеоліту, або хал-коліту, тобто мідно-кам’яного віку, коли з’явилися перші металеві знаряддя праці з міді, поряд з якими тривало використання кам’яних. Цей період припадає приблизно на IV-III тис. до н. е., проте на деяких територіях він тривав і довше, а на деяких його не було взагалі. У цей період було винайдено гончарне коло, колісний транспорт, сирцеву цеглу, почалося спорудження зрошувальних систем. Мідь обробляли ковкою, а потім стали використовувати плавлення. Однак мідь – метал рідкісний, тугоплавкий і м’який. Для поліпшення якості знарядь, які з неї виготовлялися, до міді почали додавати олово, цинк, свинець, сурму, одержуючи у підсумку бронзу. Вона поступово ставала основним матеріалом для виготовлення знарядь, зброї, прикрас. Початок бронзового віку на різних територіях – різний: від III тис. до н. е. до І тис. до н. е. (на Близькому Сході у III тис. до н. е., в Греції – на початку П тис до н. е., в інших частинах Європи – у І тис. до н. е.). З початку І тис. до н. е. настав вік заліза, який триває до цього часу, проте не в усіх народів.
На початку історії людські спільноти, незалежно від регіону проживання, починали з однієї і тієї ж “стартової позиції”, яку прийнято називати “первісним ладом”. Цей лад характеризувався неабиякою схожістю на всій території проживання людини: однотипність соціальних структур, прийомів трудової діяльності, вірувань, побутової культури тощо. Однак у процесі історичного розвитку людство прийшло до вражаюче неоднакових результатів. У сучасному світі ми маємо колосальну різноманітність соціальних структур, політичних систем, рівнів і типів економічного розвитку та духовної культури.
Спробуємо систематизувати величезний масив історичних даних за допомогою поняття “цивілізація” як основної типологічної, тобто такої, що розрізняє одиниці історії. Воно є полісемантичним, тобто має багато тлумачень. Американські дослідники у тлумачних словниках, що друкувалися, починаючи від ХУЛІ ст. (тобто від часу, коли слово було вперше використане французьким маркізом О. Г. Мірабо і шотландським філософом А. Ферпосоном), знайшли понад 100 визначень цього поняття. У наш час термін “цивілізація” є дуже популярним. Він часто є синонімом таких понять, як культура взагалі або локальна культура; громадянське суспільство або соціальна організація суспільства, матеріальна культура на противагу духовній або людство в аспекті природоперетворюючої сили тощо.
Саме слово походить від латинського і у перекладі позначає місто, міську общину, що, у свою чергу, підкреслює значення урбанізації для складання передумов виходу людської спільноти з первісності, варварства, на новий щабель розвитку – цивілізований.
У сучасних підходах до визначення цього поняття можна виокремити природничо-науковий, або не гуманітарний, і гуманітарний. Перший пов’язаний із припущенням, що ми є не єдиною цивілізацію у Всесвіті. У пошуках позаземних цивілізацій відпрацьовано таке визначення: цивілізація є системою розумних істот, які обмінюються інформацією, енергією і матерією як між собою, так і з навколишнім середовищем (задля вироблення дій і засобів, що підтримують їх життя та прогресивний розвиток). Завдяки цьому система адаптується до середовища, створює умови для розвитку всіх індивідів і соціальної системи загалом. У такому контексті під цивілізацією часто розуміють людство на планеті Земля.
У зазначеному визначенні акцент у розумінні цивілізації зроблено на фізико-хімічних явищах, чого недостатньо. Важливо не випустити з поля зору чотири слова: “розумні істоти” та “соціальна система”, оскільки цивілізація є високим ступенем, досягнутим у розвитку соціальної форми руху матерії. Цивілізації притаманні дві основні якості: по-перше, наявність у живих істот свідомості, розуму, здатності до ідеального відображення дійсності та наявність цілеспрямованої діяльності. Цивілізація є утворенням, яке перетворює природу, використовуючи для цього знаряддя праці, техніку. По-друге, важливою, фундаментальною якістю цивілізації є матеріальна виробнича діяльність, і ширше – наявність способу виробництва суспільного життя, що обіймає як матеріальне виробництво, так і виробництво суспільних відносин і соціального суб’єкта, тобто соціальної людини.
Проте спочатку людство на планеті не можна було назвати цивілізацією, оскільки впродовж двох мільйонів років існував первісний лад. Перші цивілізації виникли на межі IV і III тис. до н. е. Це – якісно новий щабель у розвитку людства. Який? Пояснення дає таке визначення: цивілізація е власне соціально-політичною організацією суспільного життя, що характеризується загальним зв’язком індивідів або елементарних соціальних утворень з метою відтворення суспільного багатства, що забезпечує її існування та прогресивний розвиток.
Наведене визначення підкреслює певну стадіальність у розвитку людства, яке переходить від дикунства, варварства, тобто первісності, до цивілізації. Однак людство не тільки єдине. Воно й різноманітне, що позначається на існуванні як у минулому, так і в наш час, і в майбутньому різних соціокультурних регіонів, обмежених у просторі і часі, або “локальних цивілізацій”. Як конкретно-історичні утворення локальні цивілізації є після первинними соціальними утвореннями, які впродовж тривалого часу зберігають свою цілісність і специфіку. Кожна локальна цивілізація грунтується на певній спільності й однотипності матеріальної та духовної культури і на такій же певній спільності й однотипності соціальної структури. Остання в межах однієї і тієї ж цивілізації може з плином часу зазнавати суттєвих змін.
Наша епоха відзначається парадоксальним сполученням двох феноменів – інтернаціоналізації багатьох процесів у світовому масштабі (глобалізації) з одночасним посиленням рис своєрідності різних людських культур. У цій ситуації саме поняття “цивілізація” набуло унікального статусу, бо воно охоплює обидва полюси – як єдність, так і багатоманітність. Це поняття використовується і для позначення усього сучасного “світу людей” як цілісності, що складається, і для характеристики унікальності, неповторності історичного вигляду тих чи інших регіональних спільнот.
Проте не слід змішувати поняття “цивілізація” і “культура”. Цивілізація – явище значно ширше, ніж культура. Культура – це елемент цивілізації. Культура з’являється ще за часів первісності, хоча і в примітивному вигляді. Цивілізація виникає значно пізніше. Ті племена, які в наш час продовжують жити майже на первіснообщинному рівні, мають свою культуру, хоча в них немає цивілізації. В історичному процесі культура відіграла найважливішу роль у становленні й еволюції цивілізації як нового соціуму, що виник внаслідок активного розвитку ранньоземлеробських общин. Під час цього розвитку складалися найважливіші передумови виникнення цивілізацій.
Передумовою виникнення цивілізації слід, насамперед, розглядати конфлікт, що виник між природою та первісною спільнотою людей, які втратили адаптивні можливості і були змушені компенсувати їх перетворюючою трудовою діяльністю (виникнення скотарства і землеробства). Вона потребувала постійного стимулювання або примусу й організації. Цивілізація і стала тією соціальною організацією, що забезпечувала відносну незалежність людського роду від природи.
Передумовами виникнення цивілізації також були:
O зростання та концентрація населення;
O поява та певний обсяг додаткового продукту, його концентрація;
O розвинена іригація (поливне землеробство);
O розвиток ремесла;
O розвиток обміну;
O соціальна диференціація.
Усі передумови пов’язані одна з одною, зумовлюють одна одну. І тільки в комплексі вони могли підготувати виникнення нового соціуму, що якісно відрізнявся від первісного суспільства.
Коли йдеться про відмінність цивілізації від первіснообщинної спільноти, то можна виділити такі сфери, або ознаки:
O порівняно високорозвинене землеробство і ремесло, що вже відокремилося від нього;
O класове суспільство;
O держава;
O міста;
O монументальне будівництво;
O високорозвинене мистецтво;
O писемність;
O спільність порівняно розвиненої релігії та ідеології. Треба підкреслити, що оригінальність тієї чи іншої локальної цивілізації найбільше виявляється в чотирьох останніх сферах, а саме: естетичній, знаковій, релігійно-ідеологічній, а також у передбаченому способі життя. Для того, щоб цивілізація дійсно існувала, необхідна сукупність усіх зазначених ознак. Наявність однієї – не є свідченням наявності цивілізації. Наприклад, найстародавніше у світі місто, відоме історикам, – палестинський Ієрихон. Дослідження довели, що вже 10 тис. рр. тому в ньому мешкали 3 тис. осіб і спосіб життя був суто міським. Проте це не була цивілізація в повному розумінні слова.
Виникнення цивілізації – злам у розвитку людства, оскільки воно вийшло на якісно вищий щабель соціальності. Дискусія про причини виникнення складних суспільств, або цивілізацій, триває й досі. Одним із поглядів є версія про існування в далекому минулому однієї “колиски цивілізації”, від якої згодом пішли всі інші. Деякі ентузіасти вважають, що такою була земля, що потім зникла в океанських глибинах. У світі, мабуть, немає жодної освіченої людини, яка б нічого не чула про Атлантиду. Публікації про цю таємничу цивілізацію нараховують сотні тисяч, якщо не більше, сторінок. А діалоги давньогрецького філософа Платона Тімей” та “Крітій”, у яких ідеться про Атлантиду, складають лише 30 сторінок. Дискусія про Атлантиду розпочалася відразу після смерті Платона (348 або 347 р. до н. е.). Атлантіс (частіше вживається слово “Атлантида”) начебто був великим островом або архіпелагом, на якому приблизно у X тис. до н. е. існувала високорозвинена цивілізація, що загинула внаслідок природної катастрофи. Упродовж доби вона пішла під воду. Де вона була? Відповідно до текстів Платона, можна припустити що йшлося про Атлантичний океан або про територію Гібралтарської протоки, Середземне море. Зараз нараховується 275 концепцій щодо розташування Атлантиди. Серед інших називаються Південна Америка, Іспанія, Німеччина, Нідерланди. Шукають її і в Чорному морі, поблизу Криму.
З плином часу проблема Атлантиди ускладнилася. Були знайдені її аналоги у спорудах Старого Світу і доколумбової Америки. Зіставлення міфів Старого і Нового світів показало, що в них е чимало схожого. Порівняння мов Старого і Нового світів виявило вражаючу схожість між ними. Деякі інші елементи також були схожі, скажімо, східчасті піраміди Стародавнього Єгипту і доколумбових цивілізацій. З’являлися нові загадки, які, на думку атлантологів, можна було розв’язати лише за допомогою припущення про існування певної протоцивілізації, яка була колискою всіх інших стародавніх цивілізацій, відомих зараз. Ця протоцивілізація мала бути древнішою від месопотамської, єгипетської, індійської, китайської і, зрозуміло, цивілізацій доколумбової Америки. І хіба можна було вигадати ідеальніше розташування протоцивілізації, аніж на острові Атлантіс? Підходили і хронологічні межі, оскільки період її існування передував виникненню інших відомих стародавніх цивілізацій. Розташування в Атлантичному океані або Середземному морі також припустиме, оскільки звідти культурний вплив міг розповсюджуватися по всіх районах відомих древніх цивілізацій. Поступово Платона як “батька” Атлантиди стали забувати і почали доводити необхідність існування Атлантиди як “колиски цивілізацій”. Вона була зручним поясненням існування схожих феноменів у соціокультурних утвореннях Старого і Нового світів. Пошуки Атлантиди тривають досі. Проте достеменних, незаперечних доказів її існування не знайдено.
Можна зробити припущення, що Платон вигадав Атлантиду для того, щоб підбадьорити своїх співвітчизників, продемонструвавши, що їхні предки були дуже успішними. Чимало рис змальованого ним суспільства нагадували ранню античність. Античність же часів самого Платона перебувала в стані кризи. Разом із тим наступні пошуки таємничої цивілізації виявилися дуже корисними, оскільки дослідники отримали чимало інформації, зокрема щодо геологічної історії Землі. Існують ентузіасти і в Україні. Вони вважають, що таємничий острів слід шукати на її півдні (район на південь від м. Судак). Начебто саме у цьому районі внаслідок гігантського катаклізму відкололася і пішла під воду величезна частина Південного Криму, що призвело до загибелі столиці атлантів – міста-острова Посейдона та багатьох прибережних поселень від цунамі. До речі, українські історики досі не можуть пояснити, чому національним символом країни є тризуб. Адже це символ влади Посейдона. І сподіваються, що геологи у своїх пошуках нафти і газу на шельфі Чорного моря знайдуть дещо незвичайне, схоже на рештки великої Атлантиди, і не забудуть повідомити про це археологів. Проте марно сподіватися на швидке розв’язання проблеми, бо навіть наявність стародавніх артефактів не завжди дає відповіді на складні питання, як у випадку щодо споруд на Криті, Мальті, у м. Куско в Перу або скульптур на острові Пасха тощо.
У центрі уваги сучасної цивіліографії – науки про цивілізації, перебуває проблема визначення провідних тенденцій у розвитку світового співтовариства цивілізацій. У зв’язку із цим важливою є типологія цивілізацій, щодо якої існує чимало поглядів. Це пояснюється відмінностями в обсязі та характері змісту, що вкладається у поняття “цивілізація”. Основа типологізації може бути різною залежно від завдань дослідження. Учені поділяють цивілізації:
O за умовами генези – на первинні і вторинні, тобто ті, що виникли серед первіснообщинного середовища, і ті, що певним чином скористалися історичним досвідом попередніх цивілізацій (до перших належать, наприклад, доколумбові цивілізації – майя, ацтеків, інків, а до другого типу – латиноамериканська цивілізація, що виникла на їх місці як католицький варіант європейської цивілізації);
O за стадіями життєвого циклу – на ті, що формуються, зрілі, стагнуючі, або такі, що розвиваються, а також зниклі (напр.: дехто вважає, що зараз формується світова цивілізація, яка є єдиною для всіх; зрілою є європейська цивілізація; початок стагнації, хоча про це не дуже говорять, спостерігається в японській цивілізації, яка вже не один десяток років перебуває в системній кризі; кожна з цивілізацій на певному історичному етапі була такою, що розвивалася; стародавні цивілізації, такі як єгипетська або месопотамська, – зниклі цивілізації);
O за географічною ознакою – деякі дослідники називають цивілізації річкових долин (єгипетська), морських узбереж (давньогрецька), гірську (інків), пустель й оазисів (арабо-мусульманська) тощо. Інколи беруться ознаки цілого континенту (європейська цивілізація); відомий поділ на одну західну і кілька незахідних або східних цивілізацій;
O за етнічною ознакою – виділяються цивілізації за назвою народу, який відіграє в тій чи іншій соціокультурній спільності найважливішу роль (китайська, японська);
O за релігійною ознакою (християнська, мусульманська, буддійська, конфуціанська).
Найбільш доцільним вважається використання синтезованого підходу: умовне позначення локальних цивілізацій на основі етнічно-географічного підходу з урахуванням стадії життєвого циклу. Як буде доведено далі, особливу роль у формуванні специфіки тієї чи іншої культурно-історичної спільності відіграють природно-кліматичний і релігійний фактори.
В основу типології цивілізацій може бути покладено типологію відтворення. Усі суспільства, що існували досі, тією чи іншою мірою наближалися або до статичного типу відтворення, орієнтованого на підтримку своїх цінностей і соціальних відносин у максимально незмінному вигляді, або до динамічного, інтенсивного, спрямованого на постійне змінювання, на розгортання своїх можливостей, найповніше їх розкриття. Якщо перші найбільше цінували і цінують традиції – такі суспільства називають традиційними. Другі націлені на змінювання, оновлення, найвищою цінністю для них є інновація. До статичного типу відтворення тяжіли всі стародавні суспільства. Традиційні суспільства могли існувати, лише твердо дотримуючись накопиченого досвіду. Будь-яке суттєве відхилення загрожувало статичному суспільству руйнуванням.
Протилежний за своїми характеристиками тип цивілізації поступово сформувався з традиційного суспільства на території Західної Європи. Першим його паростком, праобразом була античність (греко-римська стародавність) – певний виняток з
(2 votes, average: 4,00 out of 5)