Всесвітня історія – Гончар Б. М. – Країни центральної та Східної Європи після другої світової війни
Польща
Внутрішньополітична ситуація в Польщі по закінченні Другої світової війни була дуже складною. В боротьбі за владу протистояли дві політичні сили, що брали участь в антифашистському русі Опору – створений партіями соціалістичної орієнтації Польський комітет національного визволення, підтримуваний СРСР, і Крайова рада народова, орієнтована на підтримку емігрантського польського уряду. Кожна зі сторін мала значну підтримку серед населення, тому після визволення Польщі Радянською армією був утворений коаліційний Тимчасовий уряд національної єдності. Однак за короткий час з нього витіснили буржуазних діячів на чолі з колишнім прем’єр-міністром емігрантського уряду, лідером “Польського сторонництва людового” (ПСЛ) С. Миколайчи-ком. У 1947 р. на виборах у перший післявоєнний польський парламент – Законодавчий сейм – переміг Демократичний блок, що складався з політичних партій соціалістичної орієнтації (у 1948 р. вони об’єдналися в Польську об’єднану робітничу партію (ПОРП)). Новий соціалістичний режим за підтримки СРСР розпочав перетворення за радянським зразком.
Певний час ПСЛ намагалося чинити збройний опір новій владі, але сили були нерівними. На південному сході Польщі до 1947 р. діяли загони У ПА. Польсько-українська різанина тривала до моменту проведення урядом так званої акції “Вісла”. Під приводом боротьби з У ПА влада виселила і розпорошила по території Польщі 140 тис. українців, які споконвіку жили тут.
Формально в Польщі була багатопартійна система, але в її політичному житті домінувала ПОРП, яка копіювала досвід КПРС, зокрема запровадила систему репресій. У 1952 р. було ухвалено Конституцію Польської Народної Республіки (ПНР), ліквідовано інститут президентства і створено колективний орган керівництва – Державну раду. У червні 1956 р. у зв’язку з погіршенням економічного становища у Познані розпочалися антиурядові заворушення, які були жорстоко придушені владою (75 осіб вбито, майже 1000 поранено). Однак нове керівництво ПОРП на чолі з В. Гомулкою змушене було піти на поступки: розпустити колгоспи, провести реабілітацію невинно засуджених, покращити відносини з католицькою церквою.
Після масових антиурядових виступів робітників і студентів у 1970 р. першим секретарем ЦК ПОРП було обрано Е. Герека. Скасовувалося підвищення цін, розпочався процес оновлення економіки, насамперед за рахунок великих кредитів у розвинутих західних країн, внаслідок чого ситуація в країні тимчасово нормалізувалася. Однак на початку 80-х років знову розпочалася стагнація економіки, зовнішній борг Польщі досяг 27 млрд дол. У 1980 р. ПНР охопила нова, найбільш тривала й гостра політична криза. Влітку країною прокотилася хвиля страйків, робітники портових міст перейшли до створення “вільних”, не підконтрольних державі профспілок. Наймасовішою стала Незалежна профспілка “Солідарність”, яку очолив електрик гданської судноверфі Л. Ва-ленса. Осередки “Солідарності” почали утворюватися по всій країні. Вже восени 1980 р. кількість її членів перевищила 9 млн осіб. Незалежна профспілка, підтримувана впливовою в польському суспільстві католицькою церквою, перетворилася на потужний демократичний громадсько-політичний рух, що активно протистояв режиму ПОРП. Чергова зміна партійного керівництва не стабілізувала ситуацію в країні. Радянське керівництво, налякане перспективою приходу до влади в Польщі демократичних сил, погрожувало військовим втручанням у польські справи за чехословацьким сценарієм 1968 р. і вимагало негайного запровадження в країні надзвичайного стану. У1981 р. головою ради міністрів і першим секретарем ЦК ПОРП обрали міністра оборони генерала В. Ярузельського. Саме він оголосив 13 грудня 1981 р. у Польщі воєнний стан: було заборонено діяльність усіх опозиційних організацій, інтерновано їхніх керівників і активних діячів (майже 6,5 тис. осіб), введено армійське патрулювання міст і сіл, військовий контроль за роботою підприємств. Таким чином вдалося уникнути радянської окупації країни, проте це вже була агонія комуністичного режиму в Польщі.
Протягом 80-х років економічна й суспільно-політична криза в ПНР поглибилася і влада змушена була піти на переговори з опозицією (лютий – квітень 1989 р.), які завершилися угодою про проведення демократичних реформ, а саме про легалізацію всіх політичних об’єднань країни, зокрема “Солідарності”, проведення вільних виборів, відновлення посади президента і двопалатного парламенту. На виборах у червні 1989 р. майже всі місця у верхній палаті – Сенаті – отримали представники “Солідарності” та інших демократичних партій. Президентом країни було обрано В. Ярузельського, а прем’єр-міністром став Т. Мазовецький – один із лідерів “Солідарності”. Розпочався демонтаж тоталітарної державної моделі. На початку 1990 р., остаточно втративши підтримку народу, ПОРП саморозпустилася і Ярузельський склав свої повноваження президента. В грудні 1990 р. на перших прямих президентських виборах перемогу здобув лідер “Солідарності” Л. Валенса. Комуністичний режим у Польщі зазнав повного краху.
Почалися економічні реформи, розроблені міністром фінансів Л. Бальцеровичем, відомі як “шокова терапія”. Протягом короткого часу було скасовано контроль за цінами, введено вільну торгівлю, приватизовано велику частину державного сектору. Ціною значного падіння життєвого рівня населення (на 40 %), збільшення кількості безробітних (до 2 млн осіб) внутрішній ринок Польщі було стабілізовано. Але невдоволення населення виявилося в обранні до парламенту в 1993 р. в основному колишніх комуністів – представників Союзу лівих демократичних сил (СЛДС), а у 1995 р. президентом Польщі став лідер СЛДС О. Квасневський, який разом з новим лівоцентристським урядом продовжив політику реформ, посиливши акцент на соціальному захисті населення. У квітні 1997 р. парламент схвалив Конституцію Польщі, відповідно до якої було встановлено парламентсько-президентську форму правління з чітким поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки.
Головними зовнішньополітичними пріоритетами Польщі в 90-х роках XX ст. були визначені: розвиток всебічного співробітництва зі США, розвинутими європейськими країнами, вступ до ЄС і НАТО. Внаслідок цілеспрямованої діяльності влади Польща в березні 1999 р. стала членом НАТО, а в травні 2004 р. – ЄС.
25 вересня 2005 р. на парламентських виборах у Польщі перемогла партія Ярослава Качинського “Право і справедливість” з результатом у 26,99 % (155 місць із 460), на другому місці – “Громадянська платформа” ДональдаТуска(24,14 %), потім – “Самооборона” Анджея Леппера – 11,41 %.
9 жовтня 2005 р. Лех Качинський (брат-близнюк Ярослава Качинського) і Дональд Туск пройшли в другий тур президентських виборів. 23 жовтня 2005 р. Лех Качинський переміг на виборах і став президентом Польщі. За нього проголосували 54,04 % виборців. Консервативна партія “Право і справедливість” має тісні зв’язки з католицькою церкваю. Сам Лех Качинський під час перебування на посаді мера Варшави забороняв паради сексуальних меншин, чим викликав критику з боку партнерів Польщі з Євросоюзу, а також вимагав від Німеччини відшкодувати збитки, завдані Варшаві в роки Другої світової війни.
Новий президент здійснював націоналістичну лінію стосовно не лише Німеччини, а й усієї об’єднаної Європи. Зокрема він оголосив, що питання про введення в Польщі загальноєвропейської валюти буде винесено на референдум. З 3 липня 2006 р. уряд очолив його брат – Ярослав Качинський.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)