Вікова психологія – Павелків Р. В. – 2. Рольова гра
В молодшому дошкільному віці ігри носять процесуальний характер. У нескладних за змістом іграх сенс для дітей міститься в самому процесі дії, а не в тому результаті, до якого ця дія повинна привести. Етап предметної гри пов’язаний переважно з оволодінням специфічними функціями предметів, ще недоступних дитині в практичній діяльності. Способом є розгортання і позначення у грі умовних предметних дій (“годувати ляльку”, “різати хліб”).
2. Рольова гра
У середньому дошкільному віці в іграх головне місце займає виконання ролі, а інтерес гри полягає саме у виконанні моделюючих стосунків дорослих дій. Етап рольової гри зумовлений оволодінням дитиною стосунками між людьми, що опосередковують ставлення до предметів. Цій грі відповідає і наступний за складністю спосіб – рольова поведінка, пов’язана з позначенням і реалізацією рольової позиції, яка підпорядковує собі предметні дії (грати “у лікаря”, “у дочки-матері”, “у міліціонерів”).
3. Гра за правилами
На цьому етапі дітей цікавить не просто роль як така, але й те, наскільки реалістично вона виконується. Підвищується вимогливість дітей до правдивості і переконливості, реалістичності виконання ролей і сюжетів, використання ігрового матеріалу (у грі використовуються реальні предмети і речі, одяг дорослих), до дотримання правил у грі.
Етап ігор за правилами пов’язаний з виділенням дитиною прихованих у стосунках між людьми задач і правил людських дій і зрушень мотиву гри з процесу на результат. На цьому етапі з’являються ігри-драматизації, ігри-фантазування. Третій спосіб побудови гри – складання сюжету, пов’язане з розгортанням у грі послідовності цілісних ситуацій (“грати в лікарню”, “грати в перукарню”).
Розвиток гри йде від її індивідуальних форм до спільних. З віком зростає склад учасників гри і тривалість існування ігрового об’єднання. Молодші дошкільники частіше грають наодинці, але вже після 3 років діти об’єднуються у групи по 2-3 дитини. Тривалість такого об’єднання коротка (всього 3-5 хвилин), після чого діти однієї групи можуть приєднатися до інших груп. За 30-40 хвилин спостереження за грою дітей можна зафіксувати до 25 таких перегрупувань.
До 4-5 років групи охоплюють від 2 до 5 дітей, а тривалість спільної гри досягає до 40-50 хвилин (частіше близько 15 хвилин). Зазвичай, гра починається однією дитиною, а потім до неї приєднуються інші; пропозиція однієї дитини знаходить відголос і в інших дітей, на основі чого виникають ігри зі спільним сюжетом. У середньому дошкільному віці діти вже можуть узгоджувати свої дії, розподіляти ролі й обов’язки.
У дітей 6-7 років вже є попереднє планування гри, розподіл ролей до її початку і колективний підбір іграшок. Групи в грі стають багаточисельними і довготривалими (іноді діти здатні грати одну гру протягом кількох днів, зберігаючи іграшки та ігровий простір).
Тематика ігор також змінюється з часом. Д. Б. Ельконін говорить про дві тематичні групи ігор:
1) дорослі, їхня робота, стосунки з іншими людьми;
2) емоційно значущі події.
В ігровій діяльності найбільш інтенсивно формуються психічні якості та особистісні риси дитини, складаються інші види діяльності, які потім набувають самостійного значення.
На відміну від інших видів діяльності, в дошкільному віці у гри немає свого продукту, це – орієнтувальна діяльність у власному і повному сенсі слова. В грі відбувається орієнтація дитини на діяльність дорослих. В ній перед дитиною виступає система людських відносин. За Д. Б. Ельконіним, гра сама в собі містить свою загибель: з неї народжується потреба в справжній, серйозній, суспільно значущій і суспільно цінній діяльності, що стає важливою передумовою для переходу до учіння. Коли виникає така реальна можливість, гра гине.
Гра, витоки якої пов’язані з соціально-економічним рівнем розвитку суспільства і культурними традиціями народу, еволюціонізує разом з суспільством. У сучасному індустріальному суспільстві гра не є єдиним типом діяльності дітей. До інших типів діяльності в дошкільному віці належать образотворча діяльність, елементарна праця, сприйняття казки, учіння.
Образотворча діяльність дитини давно вивчається дослідниками з точки зору вікової еволюції дитячого малюнка, психологічного аналізу процесу малювання, вимірювання обдарованості при малюванні. Образотворча діяльність дитини відрізняється від образотворчої діяльності дорослої людини. Діяльність дорослого художника спрямована на результат, тоді як для дитини продукт образотворчої діяльності відіграє другорядну роль. На перший план для неї виступає сам процес створення малюнка. Тому діти малюють захоплено, але після завершення, часто викидають малюнок. Тільки в кінці дошкільного віку дитина починає звертати увагу на малюнок як на продукт образотворчої діяльності.
Італійський психолог К. Річчі вважав, що образотворча діяльність в своєму розвитку проходить два етапи – дообразотворчий і образотворчий, які, у свою чергу, поділяються на кілька стадій.
Перша стадія дообразотворчого етапу – стадія каракулів, яка починається у віці двох років. Перші каракулі, – зазвичай, випадкові мітки. В цей час дитину цікавить не зображення, а олівець. На цій стадії розвитку вона ще не вміє пов’язувати зорові образи з малюванням. Вона одержує задоволення від самих рухів, пов’язаних з водінням олівцем по паперу. Дитина, як правило, не здатна намалювати що-небудь реальне.
Приблизно через шість місяців після початку стадії каракулів у дитини виникає можливість зорового контролю за малюванням. Діти малюють з великим ентузіазмом, оскільки координація між зоровим і моторним розвитком є значним досягненням дитини.
Друга стадія цього етапу – стадія наступної інтерпретації (від 2-х до 3-х років). Вона мало відрізняється від попередньої якістю зображення. На цій стадії дитина починає давати назви своїм малюнкам, які, як і раніше, складаються з каракулів. Називання каракулів має велике значення, оскільки тут можна говорити про появу нової якості – зміни в мисленні дитини. Якщо раніше дитина одержувала задоволення від рухів як таких, то тепер вона починає пов’язувати свої рухи з навколишнім світом. Починається перехід від “мислення в рухах” до “образного мислення”. Загалом на стадії малювання каракулів найбільш важливою для дитини стає можливість створювати лінії і форми, оволодівати моторною координацією, будувати образне відображення навколишньої дійсності.
Першу стадію образотворчого етапу складають малюнки з примітивною виразністю (3-5 років). Ці малюнки “мімічні”, а не “графічні”. Другу стадію складають схематичні малюнки (6-7 років). Дитина зображує об’єкти з тими якостями, які їм притаманні.
Вітчизняними дослідниками була виявлена ще одна стадія в розвитку дитячого малювання – малювання на підставі спостереження (7-8 років). При цьому велике значення має формування навичок спостереження об’єктів, а не техніка малювання.
Знаючи ці особливості розвитку образотворчої діяльності, дорослий може цілеспрямовано керувати творчими проявами дітей. Одних він може спрямовувати на площину малюнка і показувати іншим, як зображення пов’язане з грою, казкою, драматизацією.
На думку О. В. Запорожця, образотворча діяльність дозволяє глибше осмислити цікаві для дитини сюжети. Однак, ще важливішим є те, що в міру оволодіння образотворчою діяльністю у дитини створюється внутрішній ідеальний план, який відсутній у ранньому дитинстві. У дошкільному віці внутрішній план діяльності ще не повністю внутрішній, він потребує матеріальних опор, малюнок – одна з таких опор.
Л. С. Виготський розглядав дитячий малюнок як перехід від символу до знаку. Дитячі малюнки – символи предметів, оскільки вони подібні до зображуваних, слово такої подібності не має, тому воно стає знаком. Малюнок допомагає слову стати знаком. Тому дитячий малюнок слід розглядати як своєрідну мову, як підготовчу стадію письмової мови.
Улюблений сюжет дитячих малюнків – людина – центр всього дитячого життя. Незважаючи на те, що в образотворчій діяльності дитина має справу з предметною дійсністю, реальні стосунки і тут відіграють надзвичайно важливу роль. Однак, ця діяльність недостатньо виводить дитину у світ зрілих соціальних стосунків, у світ праці, в якому беруть участь дорослі люди.
Крім гри і образотворчої діяльності, в дошкільному віці діяльністю стає також сприйняття казки* Це найулюбленіший літературний жанр дитини. Ш. Бюлер вивчала роль казки в розвитку дитини. Вона дійшла висновку, що герої казок прості і типові, вони позбавлені будь-якої індивідуальності. Часто вони навіть не мають імен. їхня характеристика вичерпується двома-трьома якостями, зрозумілими дитячому сприйняттю. Але ці характеристики доводяться до абсолютної міри: небувала доброта, хоробрість, винахідливість. При цьому герої казок роблять все те, що роблять звичайні люди: їдять, п’ють, працюють, одружуються тощо.
В якому сенсі сприйняття казки може бути діяльністю? Сприйняття маленької дитини відрізняється від сприйняття дорослого тим, що це розгорнута діяльність, що має потребу в зовнішніх опорах. Дитина стає на позицію героя твору, намагається подолати перепони, які стоять на її шляху. Співпереживання подібне до ролі, яку бере на себе дитина в грі. Перші дитячі книжки повинні бути книжками з картинками, і картинки виступають основною опорою при простеженні дій.
Видатний психоаналітик, дитячий психолог і психіатр Бруно Бетельхейм написав книгу “Користь і значення чарівної казки”, де узагальнив свій досвід використання казки для психотерапевтичного впливу на дитину. Він пояснює, чому казки мають такий великий і позитивний вплив на розвиток дитини. Б Бетельхейм працював з дітьми, які мали глибокі порушення в поведінці й узагальненні. Причина цих порушень – втрата сенсу життя. Щоб набути цей сенс, дитина повинна вийти за вузькі межі зосередженості на самій собі і повірити в те, що вона зробить значний внесок у навколишній світ, якщо не зараз, то в майбутньому. Почуття задоволеності тим, що вона робить, дуже важливе для неї, і набути це почуття їй допомагає дорослий, знайомлячи її з культурною спадщиною всього людства. Поки дитина ще маленька, ця культурна спадщина, на думку Б. Бетельхейма, може бути представлена в літературі.
Учений дійшов висновку, що літературним твором, здатним допомогти дитині знайти сенс у її житті повинний бути такий твір, який зможе захоплювати увагу дитини, збуджувати її допитливість, збагачувати життя, стимулювати її уяву, розвивати інтелект, допомагати зрозуміти саму себе, свої бажання і емоції, тобто, цей твір повинен торкатися всіх сторін особистості дитини. Крім цього, такий твір сприятиме підвищенню впевненості дитини в собі і в своєму майбутньому. На думку Б. Бетельхейма, всім цим вимогам відповідає тільки народна казка. Казка – це твір мистецтва, і як майже кожний вид мистецтва, казка стає свого роду психотерапією, тому що кожна людина (і дитина) відкриває в ній своє власне розв’язання нагальних життєвих проблем.
З іншого боку, культурна спадщина людства знаходить своє відображення у казці, і через казку воно повідомляється дитині. Особливо важлива саме народна казка, тому що вона передається з вуст в уста, з покоління в покоління. Над народною казкою працюють мільйони людей, відкидаючи неважливі деталі, додаючи важливі. Це робить казку дійсно згустком людської мудрості, досвіду, результатом роботи людської свідомості і підсвідомості. Тому в казках відображені усвідомлювані і неусвідомлювані проблеми людини протягом всього її життя, а також показано процес розв’язання цих проблем. Казка сприяє розвитку уяви, а це необхідно для розв’язання дитиною її власних проблем.
Стиль казки також зрозумілий дитині. Дитина ще не вміє мислити логічно, і казка ніколи не утруднює дитину якимись логічними міркуваннями. Дитина не любить настанов, і казка не вчить її прямо. У ході сприйняття казки дитина, непомітно для себе засвоює життєво важливу інформацію. Казка допомагає розв’язувати моральні проблеми. У ній всі герої мають чітку моральну орієнтацію. Вони або цілком хороші, або цілком погані. Це важливо для визначення симпатій дитини, для розмежування добра і зла, для упорядкування її власних складних і амбівалентних почуттів. Дитина ототожнює себе з позитивним героєм, не тому, що дитина хороша за своєю природою, а тому, що статус цього героя серед інших – привабливіший. Таким чином, казка прищеплює добро, а не тільки підтримує його в дитині.
Будь-яка казка – це оповідання про відносини між людьми, вона вводить в коло таких стосунків, яких вона в реальному житті може не помічати. Форми елементарної праці цікаві і важливі тому, що між дитиною і дорослим встановлюються своєрідні стосунки: стосунки реальної взаємодопомоги, координації дій, розподілу обов’язків. Всі ці стосунки, виникаючи в дошкільному віці, в подальшому продовжують розвиватися.
Ще один вид діяльності в дошкільному віці – учіння. Розвиток неможливий поза навчанням, поза процесом передачі дитині суспільно вироблених способів дії. Навчання вплетене у всі види діяльності дитини. Спочатку воно ще невиокремлене в самостійний вид діяльності. Але поступово в дитини виникає тенденція до навчання. Це навчання елементарним прийомам і діям, виокремлюючись з продуктивної діяльності, ще не містить системи, характерної для засвоєння наукових понять, знань. До кінця дошкільного віку дитина переходить від спонтанного типу навчання до реактивного типу навчання за програмою, запропонованою дорослою людиною, і дуже важливо зробити так, що дитина хотіла робити те, чого хоче дорослий.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)