Управління людськими ресурсами – Воронкова В. Г. – 1.2. Понятійно-категоріальний апарат синергетичної парадигми як рефлексивної моделі управління

Поняття “синергетики” отримало широке розповсюдження в сучасних наукових дослідженнях і дискусіях останніх десятиліть в сфері методології. Останнім часом бурхливо розвивається наука синергетика (буквально грецьке слово “синергія” означає сумісні дії, співробітництво) – теорія самоорганізації відкритих систем, тобто систем з джерелами енергії, речовини і інформації.

Сам термін “синергетика” – давньогрецького походження, означає співучасть, співдію, безперервне співробітництво, сумісне використання. Синергетика в її нинішньому стані фокусує участь на таких ситуаціях, в яких структури чи функції систем розвиваються в контексті динамічних змін на рівні мікромасштабів. Зокрема, синергетику особливо цікавлять питання про те, як сама підсистема чи її частини продукують зміни, зумовлені процесами самоорганізації. Синергетика (від грец. – сумісний, узгодженодіючий) – напрямок міждисциплінарних досліджень, об’єктом яких є процеси самоорганізації у відкритих системах хімічної, біологічної, екологічної і соціальної природи; предметом синергетики є процеси самоорганізації, тобто спонтанного структурування. У таких системах, що знаходяться удалині від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і рівноваги із зовнішнього середовища створюється нерівновагомість.

Формування синергетичного світопорядку розглядається багатьма вченими як парадигмальні зрушення і трансформації, що інтерпретуються в якості найновішої наукової революції. Синергетична дослідницька стратегія представлена багатьма вченими:

* модель, пов’язана з іменем Пригожина, в 1977 р. отримавшого Нобелівську премію за дослідження в сфері самоорганізації незворотних процесів;

* модель російської школи синергетиків на чолі з С. П. Курдюмовим;

* модель української школи синергетиків на чолі з Бехом В. П., Воронко-вою В. Г.

Концепції самоорганізації виникли в 50-60-і роки XX ст. на основі:

* статистичної фізики (І. Пригожий, Г. Хакен);

* загальної теорії систем і кібернетики (Г. фон Ферстер, X. Матурана); які сприяли вивченню закономірностей структури в неупорядкованих системах, що складаються із невпорядкованих елементів;

* спеціальні дослідження проблем синергетики вперше було досліджено в кібернетиці; термін “самоорганізована система” в обіг увів англійський кібернетик У. Ешбі(1947);

* широке вивчення синергетики розпочалося з кінця 50-х рр. з метою створення обчислювальних машин, здатних моделювати різні сторони інтелектуальної власності;

* з 70-х рр. до вивчення синергетики залучається апарат термодинаміки відкритих систем, поведінка цих систем в умовах, далеких від рівноваги, являє собою незворотний процес – послідовний перехід від одного рівновагового стану до іншого, що відбувається з пониженням ентропії, тобто з підвищенням організованості системи.

Термін “синергетика” в обіг увів Г. Хакен (Німеччина), але для становлення синергетики важливе значення мали експериментальні результати, отримані В. Білоусовим і О. Жаботинським. Спираючись на них, бельгійська школа на чолі з І. Пригожиним побудувала першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, заснованих на ідеях неурівноваженої термодинаміки. Становлення синергетичної парадигми привело до відкриття превалювання нестійкості: згідно з Г. Ніколісом і І. Пригожиним, ми живемо у світі нестійких процесів, в умовах сильного відхилення від рівноваги. Згідно з оцінкою І. Пригожіна і І. Стенгерса, саме нерівнова-гомість є те, що породжує “порядок із хаосу”.

В основі будь-якої самоорганізованої системи є самоорганізація, яка є феноменом, що властивий виключно людським спільнотам. Із хаосу як енергійного і неу поряд кованого саморуху елементів при вмілому і ефективному керівництві виникає самоорганізація, що сприяє стабілізації суспільства. Саме ефективне керівництво сприяє переродженню хаотичного управління в управління як єдиний соціальний організм (Бех В. П., Воронкова В. Г.), в якому кореляційні зв’язки між елементами система працюють чітко, визначено, впевнено.

В основі синергетичної парадигми особливе відношення до певних явищ і процесів:

* синергетика визначає себе як концепцію неурівноваженої динаміки чи теорія самоорганізації нелінійних динамічних процесів, що детермінує нову матрицю бачення об’єкта в якості складного цілого;

* перехід до неурівноваженого стану встановлює когерентнсть, яка являє собою один із видів зв’язку: в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою – стає адекватною;

* синергетика досліджує клас систем, які знаходяться за межами кордонів стану термодинамічної рівноваги.

Парадигма – сукупність стійких і загальнозначимих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, що передбачає єдність в тлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень і інтерпретації наукових досліджень. Поняття парадигми введено в сучасну філософію науки Т. Куном для пояснення функціонування “нормальної науки”. Дисциплінарна матриця включає декілька елементів: по-перше, символічне узагальнення законів, що допомагає науковій спільноті формалізувати основні теоретичні положення. Т. Кун виділяє “метафізичний” компонент парадигми – систему методологічних принципів, що використовуються для інтерпретації законів; сукупність стандартизованих інструментів і методів для вирішення типових задач.

Поняття парадигми використовується в сучасних теоріях для діагнозу її наявного стану і передбачення перспектив, хоча неможливо говорити про застосування парадигми як єдиної системи норм, установлень, цінностей до наукових теорій.

Зміст парадигми охоплює сукупність теоретичних стандартів, ціннісних критеріїв, світоглядних позицій, методів і принципів дослідження, вона утворює себе із цих елементів, що виступають як реальні методологічні структури, що формуються в просторі і часі, тобто як аттрактори, що розглядаються як цілі і стан еволюції, деякі збурення середовища. Парадигма як аттрактор являє собою деяку методологічну структуру збурення, що справляє пульсуючі впливи на практичну діяльність, виробляючи політико-управлінські технології. Синергетична парадигма використовує наступний понятійно-категоріальний апарат.

Ентропія (від грец. entropiа – перетворення) – міра внутрішньої невпорядкованості системи; міра невизначеності випадкової величини; ентропія є свого роду “мірою ступеня невпорядкованості”, вживається як синонім хаосу, дезорганізації і безладдя.

Хаос (від грецьк. Chaos – безладдя) – емпіричний і неупорядкований рух елементів, повний безлад; в інтерпретації хаосу синергетична парадигма робить акцент не на аспекті відсутності упорядкованості, а на аспекті потенційної еволюційної креативності, іманентної можливості становлення нового “порядку” (упорядкованості).

Хаос – в сучасній культурі поняття, пов’язане з оформленням в не класичній європейській культурі парадигмальної матриці дослідження нелінійних процесів. В сфері природознавства це проявляється в рамках синергетичного підходу, заснованого на ідеї креативності, самодостатності хаосу, що заключається в здатності випадкових флуктуацій на мікрорівні породжувати нові організаційні порядки на рівні макроструктур (хаос як фактор самоструктурування нелінійного середовища: “порядок із хаосу”, згідно з визначенням І. Пригожина і І. Стенгерс. Аналогічно, в гуманітарній сфері установка на сприйняття хаосу як креативного середовища, актуалізованого в свій час в естетиці модернізму (хаос як сфера пошуку першоначал буття в ранньому експресіонізмі). В сучасній традиції поняття хаосу набуває загальнокультурного статусу, а при його інтерпретації – на передній план висуваються такі семантичні аспекти, як внутрішня активність і креативний потенціал.

Біфуркація (від лат. bifurcus – роздвоєний) – роздвоєння, поліфуркація (багато), що означає, можливо, йти одним шляхом, але можливо йти і іншим шляхом. Якщо система має характер біфуркацій, то вона змінює свою якісну визначеність в непередбачено однозначному напрямку, що залежить від випадкових флуктуацій. Термін “біфуркація” був введений Пуанкаре (1854-1912) – французеьким фізиком, математиком і філософом, означає “роздвоєння” в описі деякого фізичного процесу, який з певного моменту розпочинає слідувати по різним траєкторіям. Амплітуда чи температура коливальних процесів в той же час різноманітна, вона або зростає, або понижується при різній частоті чи співвідношенні сил, стійкості, системи зі зростанням енергії стохастичного руху. Пониження амплітуди зменшує сферу спонтанних станів, що виникають, зменшують фактор ентропії, що приводить до пониження вірогідності руйнівних тенденцій системи через внутрішні параметри середовища.

Когеренція (від лат. cohaercns – той, знаходиться в зв’язку) – узгоджене протікання по часу декількох коливальних і хвильових процесів. Якщо різниця фаз двох коливань залишається постійною за часом чи змінюється згідно з суровим визначенням закону, то коливання називаються когерентними; коливання, при яких різниця фаз змінюється неупорядковано і швидко у порівнянні з їх періодом, називаються некогерснтними.

Аттрактор (від англ. attraction – притяжіння) – поняття, що означає притягування системи і коли вона потрапляє в конус аттрактора (“коридор”), це визначає її майбутнє.

Дисипація (від лат. dissipation – розсіювання) – перехід частини енергії упорядкованих процесів в енергію неупорядкованих процесів; система, згідно з якою розсіюються обурення, називається дисипативною; а це характеристика поведінки системи при флуктуаціях, які охопили її повністю.

Синергія (англ. synergia – сумісна дія) – взаємодія різних потенцій чи видів, енергії в цілісній дії; сумісна праця у всіх сферах людської діяльності як основа спільноти; співпраця індивідів, які переслідують свої власні цілі, але діючих при цьому в одному напрямку.

Нестаціонарний стан системи – такий, в якому не встигає встановитися урівноважений стан системи.

Флуктуації (від лат. fluctuation – коливання) – випадкові відхилення від середніх значень фізичних величин, проявляється в броунівському русі малих частин під впливом оточуючого середовища; характерні для будь-яких випадкових процесів.

Теорія катастроф (катастрофізм) – концепція, згідно з якою в історії Землі періодично повторюються події.

Становлення теорії нелінійних динамік в сучасній культурі в контексті двох векторів – природничо-наукового (представленого синергетикою і гамунітарного (представленого філософією постмодернізму). Теоретичні побудови постмодернізму можуть розглядатися як концептуальні абстрактні моделі нелінійних динамік, так як демонструють конгруентність (по парадигмально-методологічному критерію) із синергетичною дослідницькою матрицею:

1) феномен самоорганізації нестабільного середовища виступає в якості предмета вивчення практично у всіх постмодерністських аналітиках;

2) висхідною презумпцією постмодерністських моделей будь-якої процесуальнос-ті виступає презумпція креативного потенціалу неврі вно важеного хаотичного середовища;

3) обгрунтовується біфуркаційна природа процедур самоорганізації, які моделюються в постмодерністських аналітиках;

4) постмодерністська філософія фундується визначенням фундаментального статусу випадкової флуктуації в динамічних процесах;

5) виявляється конгруентність інтерпретації феноменів зовнішнього і внутрішнього в синергетиці і постмодернізмі;

6) в теоретичних побудовах постмодерністської філософії виявляються модельні аналоги дисипативних структур;

7) виявляється ізоморфізм методологічних засад синергетики і постмодернізму в формуванні макротрансформацій в якості основи кооперативних взаємодій складових її елементів на мікрорівні;

8) сформовані моделі аттрактивних залежностей в постмодерністських побудовах. Таким чином, парадигмальні матриці нелінійного характеру розробляються в

Контексті синергетичної і постмодерністської традиції, шліфуються понятійні засоби, необхідні для адекватного аналізу неурівноважених самоорганізуючих системе формується модель бачення реальності, заснованої на презумпціях: – креативної хаотичності; – он семіотичної артикульованості буття.

Порівняння синергетичної і постмодерністської моделей нелінійних динамік свідчать про тотожність тих парадигмальних зрушень, які породжені природничо-науковим і гуманітарним пізнанням. До числа найбільш значущих зрушень слід віднести:

1) переосмислення детермінізму в плані нелінійної його інтерпретації;

2) відмова від класичної номотетики і орієнтація на плюральну багатоманітність опису, завдяки чому і може бути зафіксований нестабільний самоорганізований об’єкт;

3) ідеографічний – метод не просто висувається в сучасній культурі на передній план, але і претендує на статус універсальної методології; метод, що використовується для аналізу індивідуальних, унікальних подій, – предметів чи суб’єктів;

4) в концептуальне поле вводиться феномен темпоральності, що знаменує собою і парадигмальний поворот сучасної науки “від існуючого до виникаючого”, що

Відповідає задачі синтезу концепцій буття і становлення;

5) відмова від традиції презумпції біпаризму, від парадигмальної суб’єкт – об’єктної опозиції, що виступає в культурі західного типу ядром класичного і некла-сичного стилів мислення. Розпад суб’єкт-об’єктної опозиції приводить до зняття розколу культурного середовища на “дві культури” (традиційний дуалізм) “наук про природу” і “наук про дух”, що відкриває можливості для діалогу цих двох стилів пізнання і мислення.

Саморух – внутрішня необхідність самосвавільної зміни системи, детермінованої її суперечками. Висунута синергетична концепція самоорганізації слугує уточненням принципу саморуху і розвитку матерії. На противагу класичної механіки, що розглядає матерію як рутинну масу, що приводиться в рух зовнішньою силою, в синергетиці виявляється, що при певних умовах системи неорганічної природи здатні до самоорганізації. На відміну від неурівноваженої термодинаміки, що визнає еволюцію тільки в сторону збільшення ентропії системи (тобто безладдя, хаосу, дезорганізації) синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану. Флуктуації підсилюються за рахунок неурівноваженості, розхитують колишню структуру і приводять до нової: із безладдя виникає порядок.

Самоорганізація – процес, в ході якого створюється, відтворюється чи удосконалюється організація складної динамічної системи. Процеси самоорганізації можуть мати місце тільки в системах, що володіють високим рівнем складності і великою кількістю елементів, зв’язки яких мають не жорсткий, а імовірнісний характер. Властивості самоорганізації виявляють об’єкти різної природи: клітинка, організм, біологічна популяція, біогеоценоз, людський колектив.

Процеси самоорганізації виражаються в перебудові існуючих і утворенні нових зв’язків між елементами системи. Особлива відмінність процесів самоорганізації – їх цілеспрямований, але разом з тим і природний, спонтанний характер: ці процеси, що протікають при взаємодії системи з оточуючим середовищем, в тій чи іншій мірі, відносно незалежні від середовища.

Самоорганізовані процеси характеризуються такими діалектичними суперечливими тенденціями, як неврівноваженість і нестійкість, дезорганізація і організація, безладдя і порядок. По мірі виявлення загальних принципів самоорганізації стає можливим формувати більш адекватні моделі синергетики, які мають нелінійний характер, тобто враховують якісні зміни. Синергетика уточнює уявлення про динамічний характер процесів і реальних структур і систем, розкриваючи зростання упорядкованості та ієрархічної складності самоорганізованих систем на кожному етапі еволюції матерії.

Виникнення будь-якої організації можливо на основі стохастичних коливань параметрів (флуктуацій), а також енергії як передумови її подальшої еволюції. Всі об’єкти як природи, так і суспільства є результатом незнищуваного саморуху матерії і флуктуацій, що лежать в їх основі. Цей визначальний хаос долається завдяки взаємодії елементів (в даному випадку це економіка, політика, соціальна сфера, духовна сфера), І цей зв’язок елементів неможливо ігнорувати, так як суспільство -: це складне переплетіння взаємозв’язків, елементи якого пов’язані між собою безпосередньо через інші елементи тієї ж безлічі. Суспільство – це система, яка завжди володіє емерджментними властивостями (особливими, унікальними), які відсутні у окремо взятих елементів і зумовлені сполученням набору елементів, взаємодіючих поміж собою. Із одних і тих же елементів можуть створюватися різні системи, більш чи менш стійкі (в залежності від зв’язків між ними, від стану зовнішнього середовища тощо).

Екзистентність – це властивість системи зберігати істотні для неї відношення між елементами в умовах безперервних флуктуацій, коливань системи, змін зовнішніх і внутрішніх параметрів. Екзистентність завжди обмежена об’ємом фазового простору, що включає параметри системи і середовища, за межами яких система в даній якісній визначеності існувати не може. Система як єдине ціле, як єдиний соціальний організм може існувати при певних умовах середовища, відповідного фазовому простору, при дозволених станах системи і середовища. Наприклад, для того, щоб в нашій країні була сформована політична система чи економіка, необхідно, щоб задіяно було безліч параметрів, навіть до того, щоб була сформована інша свідомість, суспільство “з людським обличчям”, іншими стали люди, іншим стало управління, а саме, націленим на людину. Якщо ж флуктуації параметрів є дуже великими, то система втрачає якісну визначеність і система або ж рушиться, або ж перетворюється в іншу стійку на повному відрізку часу і до певної критичної маси.

Тому будь-яка система перебуває в стрибкоподібній зміні різних параметрів – економічних, соціальних, управлінських, монетарних. Для управління як єдиного соціального організму дуже важливим є блок система синергетичних категорій – синергії, самоорганізації, відкритої системи, нелінійності, структур – аттрактор ів.

Інформаційна взаємодія є необхідною частиною будь-якої соціальної взаємодії. Комунікація є засобом пониження невизначеності в ситуації взаємодії. В комунікативному полі функціонують комунікативні норми, тобто морально-етичні імперативи як роле-набір функціонально зумовлених дій і поведінських паттернів, комунікативних мереж; набір різноманітних міжіндивідуальних зв’язків; правил – норм, що носять інструментальний характер і слугують для координації і дії людей в сучасних ситуаціях.

Флуктуації (“порушення”) грають найважливішу роль в процесі самоорганізації процесів: дисипативні (розсіючі) процеси є детермінуючим фактором морфогенезу як в живій, так і в неживій природі. Найважливішим поняттям синергетики виступає поняття аттрактора (від лат. аигасііоп – притягання), що виступає як режим (стан), до якого тяжіє система, визначається як стійкий фокус, до якого стягуються всі траєкторії динаміки системи, розглядається в якості фактору порядку. Тому життя представляє собою як вищий прояв процесів самоорганізації, які відбуваються в природі.

Синергетична парадигма акцентує увагу на аспектах реальності” найбільш характерних для сучасної стадії соціальних змін:

* різноупорядкованості;

– нестійкості;

* різноманітності;

– неурівноваженості;

* нелінійних співвідношень;

– темпоральності.

Фенотип – сукупність всіх властивостей і ознак організму, що сформувалися в процесі його індивідуального розвитку (онтогенезу), визначається взаємодією генотипу (тобто спадковістю) з умовами середовища, в якому протікає його розвиток (генотип).

Генотип – сукупність всіх генів даного організму, спадкоємна конституція, зумовлююча сукупність властивостей даної особи (організації) на певній стадії розвитку (фенотипа).

Онтогенез (від грец. ontos – буття і genesis – рід, походження) – процес розвитку індивідуального організму, що включає всі послідовні перетворення і зміни в ньому від моменту виникнення (народження) до кінця життя на відміну від філогенезу як процесу формування систематичної групи. Термін “онтогенез” введений в обіг в 1866 p. Е. Геккелем, що виходить із своєї концепції індивідуального розвитку як короткого відтворення філогенезу. В онтогенезі виокремлюються кількісні і якісна сторони, виявлення закономірностей онтогенезу людської свідомості у зв’язку з біологічними і соціальними факторами і формування особистості (організації), сприяє дослідженню всього комплексу явищ як цілісної розвиваючої системи.

Філогенез (від грец. philon – рід, племя, вид і походження) – поступові зміни різних форм органічного світу в процесі еволюції; виникнення еволюційних форм свідомості в ході історії людства; процес формування деякої систематичної групи організмів (таксона). Термін увів в обіг в 1866 p. Е. Геккель для визначення процесу становлення органічного світу в цілому; може представляти собою як прогресивний розвиток з підвищенням загального рівня життєдіяльності і розширення адаптивних можливостей організму; так і регрес чи еволюційний тупик. В ході філогенезу відбувається стрибкоподібний перехід до вищого ступеню організації, що характеризується виробленням якісного нових пристосувань, функцій і органів; підтверджує принципи єдності цілого (таксон і його філогенез) і частини (індивідуум і його онтогенез), загального і окремого. Демонструючи конкретні приклади розвитку від простого до складного, а також розвитку з відтворенням на вищих етапах деяких рис нижчих стадій.

Рефлексивна парадигма виходить з того, що рефлексія – тип філософського мислення, направлений на осмислення і обгрунтування власних передумов, що потребують звернення свідомості на саму себе. В філософії рефлексія є фундаментальною основою як власне філософствування; як спеціальна проблема рефлексія виступала предметом обговорення уже в античній філософії: Сократ акцентував задачі самопізнання; Платон і Аристотель трактував мислення і рефлексію як атрибути божественного розуму, через які проявляється єдність мисленнєвого і думки. В філософії Середньовіччя рефлексія трактувалася як самовираження через Логос світотворящої активності Бога його “розумної енергії”. Розпочинаючи з Р. Декарта, рефлексії надається статус основного методологічного принципу філософії. В цьому контексті рефлексія передбачала перехід до предметного розгляду свідомості поряд з переходом до самосвідомості, тобто до саморефлексії. Вважалося, що завдяки самосвідомості людина звільняється від безпосередньої прив’язаності до сущого і звеличується до іпостасі вільного і автономного суб’єкта мислення, навколо якого центрується оточуючий світ. Саме в такому контексті метафізика виступає як метафізика суб’єктивності. В історії рефлексії як особливого поняття слід виділити наступні стадії еволюції:

1) емпіричну;

2) логічну;

3) трансцендентальну;

4) абсолютну.

Емпірична рефлексія пов’язана з іменем Джона Локка як джерела пізнання, що носить чуттєвий, емпіричний, психологічний характер і описує внутрішній досвід мислячого суб’єкта.

Логічна рефлексія пов’язана з іменем Г. В. Лейбніца, який характеризував рефлексію як інтелектуальний процес, надаючи особливу значимість всезагальному знанню і всезагальним істинам.

Трансцендентальна рефлексія продовжила картезіанську парадигму, що є специфічним синтезом логічного і емпіричного трактування рефлексії в “трансцендентальній єдності апперцепції” і “Я мислю”.

В філософії Г. В. Ф. Гегеля рефлексія представляла собою абсолютну негативність як найбільш радикальна її форма; згідно з Г. В. Ф. Гегелем, рефлексія знімає свої власні моменти в русі до всезагального. Дійсним суб’єктом рефлексії стає поняття, яке, як чисте становлення і самодіяльність, передбачає і знімає моменти рефлексії. Рефлексивні теорії – це теорії, які посилаються самі на себе, всі теорії можуть пояснюватися соціально; як люди досліджують свої практики в світлі цього змінюють самі себе. В своїх доробках А. Гідденс сформулював концепцію “рефлексивного проекту самості”, згідно з якою індивідуальні ідентичності визначаються не лише зовнішніми факторами, а конструюються людьми в процесі постійної рефлексії; соціальний порядок не нав’язується індивідам ззовні, а створюється самими людьми в процесі рефлексії.

Таким чином, існування двох типів управлінського процесу – поступового (еволюційного) і вибухового (революційного) з синергетичної точки зору пояснюється загальними законами еволюції дисипативних систем. Такі системи проявляють здатність до самозбереження завдяки підвищенню рівня організації” Вони досягають стійкості, втягуючи в себе речовину і енергію, використовуючи їх для упорядкування своєї внутрішньої структури; ця структура самоорганізується, приймаючи вид ієрархії безлічі подібних один одному (фрактальних) підсистем. В організованій таким чином системі встановлюється певне співвідношення між порядком і хаосом. Але зростання упорядкованості системи має межу, при наближенні до якої її адаптація до зовнішнього середовища зменшується. Зовнішні впливи починають руйнувати організацію системи, вона стає нестійкою, в системі зростає хаос. Проте, як би не дивно вважалося, цей хаос конструктивний в своїй руйнації; в ньому “гинуть” нежиттєстійкі елементи системи. А це приводить до її реорганізації, в результаті чого утверджується вже інше, нове співвідношення в ній порядку і хаосу. Граничний стан, до якого прямує система, називають аттрактором, який притягує систему до себе. Коли вона потрапляє в конус аттрактора (ведучий до нього “коридор”), це визначає майбутнє системи. Намагання вибратися із конуса аттрактора марні: всі траєкторії руху всередині конусу неминуче приводять до аттрактора. Поки система рухається до аттрактора, це визначає напрямок її еволюції, так що рух її зміни в загальних рисах слід було б передбачити. Але поблизу граничних станів її положення стає нестійким і виникає ряд можливостей; Вибір будь-якої із них може залежати від незначних випадкових обставин і тому стає непередбачливим. Нестійкі стани, із яких система може еволюціонувати по-різному, називають точками біфуркації (від англ. fork – вилка), а різні шляхи подальшого розвитку – біфуркаційними гілками.

Синергетичне трактування динаміки управління пояснює хвилеподібний характер управлінських процесів; хвилі виникають тому, що в еволюції дисипативних систем фази зростання упорядкованості чергуються з фазами посилення хаосу. Підйоми і спади хвиль характеризують еволюційний тип розвитку управлінської системи, а верхні і нижні “точки згину” в кожному циклі відповідають моментам нестійкості і вибуху, що змінюють напрямок розвитку системи.

Поступова еволюція управлінської системи являє собою рух в конусі аттрактора.

При цьому може відбуватися як інтеграція і підйом управлінської системи, так і її розлад і падіння. Вибуховий же процес розпочинається при наближенні до точки біфуркції. Непередбачуваність протікання подій в цьому процесі обумовлюється наявністю різних біфуркаційних гілок, вибір із яких не передбачений раніше.

Але передбаченість ця відносна: вибір біфуркаційної гілки вільний, не обмежений, оскільки обмежено число аттракторів і біфуркаційних гілок. В біфуркаційні моменти розвитку суспільства виникають періоди, коли руйнуються прийняті норми поведінки, наступає свобода вибору, розхитуються застарілі основи і обмеження, зростає хаос, але потім приходить епоха “нормального”, більш чи менш плавного розвитку, в якій здійснюється відбір і закріплюються нові форми поведінки. В результаті формується нова соціальна організація, на новому рівні обмежується хаос певним порядком.

(2 votes, average: 4,00 out of 5)