Українське сімейне право – Ромовська 3.В. – Приватизація квартири
Закон України від 19 червня 1992 р. “Про приватизацію державного житлового фонду” надає кожному громадянинові України право один раз безоплатно приватизувати житло, у якому він проживає (ст. 5).
За громадянами, які не виявили бажання приватизувати це житло, зберігається чинний порядок користування ним на умовах найму (ст. 7).
Аналіз цього Закону дає підстави для висновку про те, що право на приватизацію помешкання належить кожному наймачеві і не обтяжене будь-якими обставинами. Воно є абсолютним у тому сенсі, що жоден орган державної влади чи місцевого самоврядування не може ані заперечити цього права, ані чинити перешкоди його здійсненню. Це право є абсолютним і тому, що його здійснення пов’язане лише з волею наймача та членів його сім’ї.
Відповідно до статті 5 цього Закону, передача квартири (будинку) у власність здійснюється на підставі рішення органу приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. На підставі цієї норми судовою практикою було зроблено висновок про те, що у разі затримки з ухваленням такого рішення громадянин набуває право власності на житло з моменту закінчення цього місячного строку.
На той час таке трактування моменту приватизації викликало позитивний відгук, оскільки чимало посадових осіб пов’язували його з днем ухвалення такого рішення, незалежно від тривалості прострочення. Однак детальний аналіз права громадянина України на приватизацію давав уже тоді, а тим більше нині, підставу для сумнівів у повній його правоті.
Право на приватизацію має вважатися здійсненим з моменту подання відповідної заяви органові приватизації. Оформлення приватизації, яка відбулася, – це наступний, другий етап процесу приватизації. Незалежно від дати ухвалення рішення, дата приватизації має залишатися незмінною – день волевиявлення, тобто день здійснення особою свого права.
Саме таке визначення моменту приватизації відповідає інтересам усіх громадян, у тому числі й інтересам подружжя.
Приватизована подружжям квартира може, за їхнім вибором, стати спільною частковою або спільною сумісною власністю. Чи буде якась різниця, якщо, скажімо, подружжя вибрало правовий режим приватизованої квартири як спільної часткової власності?
Найперше, слід мати на увазі, що, відповідно до Житлового кодексу УРСР, наймач квартири державного житлового фонду та члени його сім’ї мають однакові та рівні права на житло. Права на житло членів сім’ї наймача вважаються самостійними, а не похідними. Це означає, що у разі смерті чи виїзду основного наймача житлові права членів його сім’ї не зазнають змін. З цього неодмінно випливає висновок про те, що у разі приватизації квартири усі члени сім’ї, що взяли участь у приватизації, одержать рівні права як ЇЇ співвласники. Розмір їхніх часток буде однаковим. Однак усі вони можуть укласти договір, за яким визначити розмір часток інакше, ніж це випливає із закону.
Чи може суд зменшити цей розмір часток? За загальним правилом – ні. За виняткових обставин це може трапитися. Скажімо, чоловік протягом тривалого часу ухилявся від надання утримання дитині, яка народилася після приватизації квартири, або від відшкодування шкоди, заподіяної ним дружині. За умови, що він забезпечений житлом у іншому будинку або розмір його ідеальної частки є більшим ніж реальний розмір кімнати, яка може бути виділена йому в особисту власність, а також за інших обставин, що мають істотне значення, розмір Його частки у приватизованій квартирі може бути зменшений судом.
А якщо приватизована квартира стала об’єктом права спільної сумісної власності?
У зв’язку із смертю чоловіка Д. звернулася до нотаріальної контори із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину щодо ‘/з приватизованої квартири. їй було відмовлено, оскільки, розмір частки померлого у праві спільної сумісної власності має бути визначений за рішенням суду.
Д. як єдиний спадкоємець першої черги звернулася до суду з заявою про визначення частки її покійного чоловіка у спільній сумісній власності. При цьому суддя, яка розглядала цю справу, хоча і була твердо переконана у незаконності зазначеного пункту Інструкції, все ж діяла відповідно до неї.
Згідно із статтями 370 та 372 ЦК, частки кожного із учасників спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду. У наведеному випадку між Д. та її чоловіком не було такої домовленості; до суду з позовом про зменшення розміру частки чоловіка у приватизованій квартирі Д. не зверталася. Це значить, що рівність часток Д. та її чоловіка не була “зламана”. Як зазначено у пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику у справах про спадкування ” від 30 травня 2008 р., закон не вимагає рішення суду про визначення частки одного з подружжя.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)