Українське цивільне право – Заіка Ю. О. – Глава 9. Правочини
9.1. Поняття та види правочинів
Правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків.
Правочин – це правомірна дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна у власність шляхом купівлі-продажу; здача майна в оренду, надання послуг тощо). Отже, правочин характеризується такими ознаками:
– це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі;
– це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону;
– спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета (набути майно у власність чи у тимчасове користування, отримати послуги чи результат роботи тощо).
9.2. Класифікація правочинів
Відповідно до підстав класифікації вирізняють такі види правочинів.
Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне на здійснення правочину:
– односторонні (для їх вчинення досить волевиявлення однієї особи, наприклад, заповіт);
– двосторонні (вимагається волевиявлення двох сторін (так, для укладення договору купівлі-продажу недостатньо бажання продавця продати річ, необхідно, щоб покупець виявив бажання її купити);
– багатосторонні (при укладенні яких виражається воля трьох і більше сторін, наприклад, договір про спільну діяльність).
Двосторонні і багатосторонні правочини називаються договорами (купівля-продаж, поставка, контрактація, оренда, підряд тощо).
Залежно від того, чи відповідає обов’язку однієї зі сторін зустрічний обов’язок контрагента, правочини поділяють на:
– відплатні (де надається зустрічне майнове задоволення у вигляді грошей, майна, роботи, послуг – купівля-продаж, міна, підряд, комісія);
– безвідплатні (ніякий майновий еквівалент не передбачається – договір дарування, безоплатного користування майном).
Відплатність чи безвідплатність правочинів визначається як законом, так і договором. Тому існує категорія правочинів, які залежно від умов договору можуть бути як відплатними, так і безвідплатними (наприклад, договір доручення, зберігання). Водночас, купівля-продаж, оренда – це завжди оплатні договори, оскільки в іншому випадку вони перетворяться у самостійні цивільні договори – договір дарування чи безоплатного користування майном.
Залежно від моменту укладання правочину вирізняють:
– консенсуальні правочини. Такий правочин вважається укладеним після того, коли сторони у належній формі погодили всі істотні умови договору, а сам правочин буде виконуватися пізніше. Так, сторони підписали договір поставки продукції, де зазначили: яка продукція і коли повинна поставлятися, її ціна, порядок розрахунків тощо. Якщо постачальник у погоджені строки не виконає своїх зобов’язань, то замовник має право на відшкодування збитків і на стягнення передбаченої договором неустойки;
– реальні правочини. Для того, щоб такий правочин вважався укладеним, сторонам недостатньо погодити у належній формі його істотні умови, необхідно, щоб відбулася реальна передача речі (договір позики, зберігання). Так, якщо сусід пообіцяв дати у борг гроші, а потім відмовився, не можна вимагати виконання договору, оскільки він ще не вважаться укладеним.
Залежно від значення підстав правочину для його дійсності вирізняють:
– каузальні правочини (від лат. causa – причина);
– абстрактні правочини.
У каузальних правочинах безпосередньо визначена підстава їх укладання, намір досягти певного результату – стати власником майна, отримати майно у тимчасове користування та ін. Із змісту абстрактного правочину неможливо з’ясувати заради чого він укладався. Так, із векселя не зрозуміло конкретної мети його видачі – оплатити замовлений товар, послуги, роботу, повернення боргу тощо.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)