Українське цивільне право – Ромовська З. В. – Представництво у відносинах власності
Опікун недієздатного вчиняє акти розпорядження майном підопічного з дотриманням встановлених законом правил. Так, він не може подарувати майно підопічного (ч. 2 ст. 720 ЦК). Не може він і відмовитися від його права власності без дозволу органу опіки та піклування (ст. 71 ЦК), проте ця вимога не може стосуватися того майна, яке з різних причин стало непридатним для використання. Виходячи із засади розумності, слід констатувати, що опікун має право на власний розсуд відмовитися від права власності недієздатного, наприклад, викинувши його зношений одяг.
Дещо іншою є місія батьків чи опікуна малолітнього власника. Оскільки дитина має право на повагу і, відповідно, має бути вислухана ними при вирішенні будь-якого питання, що стосується її життя, знищення речі дитини чи викидання її на смітник без чи всупереч її волі буде актом неправомірним. Батьки також не наділені правом дарувати майно своїх малолітніх дітей – від ляльки, машинки і аж до нерухомості. Інші договори щодо нерухомості малолітньої дитини можуть бути вчинені ними лише з дозволу органу опіки та піклування.
Власники з неповною чи обмеженою дієздатністю самі є учасниками договорів з приводу свого майна і лише для укладення договорів з приводу нерухомості мають одержати згоду батьків чи піклувальника і органу опіки та піклування.
Право розпорядження майном можуть здійснювати і представники за довіреністю або за договором доручення.
Після смерті дружини В. довідався, що К. продав його будинок, діючи від його імені на підставі довіреності, покупцеві М, що усі ці юридичні дії були вчинені за сприяння його дружини. За позовом В. до К. та М. суд Індустріального району м. Дніпропетровська визнав недійсними довіреність від імені П. на ім’я К. і договір купівлі-продажу житлового будинку; зобов’язав М. повернути П. майно, одержане за цим договором. Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області це рішення було залишено без змін. Однак незабаром касаційна скарга відповідачів була частково задоволена, судові рішення скасовані і справу передано на новий розгляд. Підставою для цього стало не лише недотримання судом вимоги про виключну підсудність у справах, пов’язаних із нерухомістю.
Як зазначено в ухвалі Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, судом установлено, що наміру продавати будинок позивач не мав, довіреності з правом продажу будинку К. не давав, а отже, відчуження будинку відбулося всупереч його волі. Проте, “установивши такі обставини, суд не взяв до уваги правових позицій судів касаційної інстанції та не врахував, що для визнання недійсним правочину як такого, що вчинений у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, необхідною умовою є вчинення представником таких дій з метою отримання власної або обопільної вигоди, на шкоду довірителю та в межах наданих йому довірителем повноважень… Суд також не встановив, чи мав К. мету отримання власної вигоди в результаті таких своїх дій, що теж є обов’язковою умовою визнання договору недійсним на підставах, передбачених ст. 232 ЦК”.
Ця справа зумовила неабиякий науково-практичний інтерес.
У тексті наведеної ухвали не зазначено, за якою нормою Цивільного кодексу вирішив спір суд першої інстанції. Якщо він керувався статтею 232 ЦК, то для цього не було достатньої підстави, адже її положення стосуються лише тих представників, повноваження яких виникли на законній підставі. Отже, до наведеної справи вона не могла бути застосована, оскільки судом незаперечно було встановлено, що В. не видавав довіреності К. Для вирішення спору не може мати значення, якими мотивами керувався К., продаючи будинок В., знаючи завідомо про обманні дії щодо нього.
Застосування судом невдало обраної норми закону не може бути достатньою підставою для скасування рішення суду, якщо кінцевий висновок суду повністю узгоджений із зібраними доказами.
Згідно із пунктом 6 частини 1 статті 311 ЦПК, розгляд справи з порушенням правил виключної підсудності є підставою для обов’язкового скасування рішення суду і передачі справи на новий розгляд. А якщо недотримання вимоги про підсудність виявила лише касаційна інстанція, то чи розумно скасовувати усі попередні рішення, якщо їх відповідність нормам матеріального права не викликає сумнівів? Адже одним із конвенційних прав людини є право на швидкий суд. Можливо, у цьому разі варто обмежитися накладенням дисциплінарного стягнення на неуважних суддів?
(2 votes, average: 4,50 out of 5)