Українське цивільне право – Ромовська З. В. – 3. Форми права власності
Латинське слово “forma” має багато значень: вид, різновид, зовнішній вигляд, образ, обрамлення, рама, утворення, організація73. З цього мало б випливати, що у термін “форми” може бути вкладено найрізноманітніший зміст.
У Цивільному кодексі України термін “форма” було використано тричі: “форми правом и ну” (стаття 205 ЦК), “організаційно-правові форми юридичних осіб” (стаття 83 ЦК), “форми відповідальності” (стаття 923 ЦК)74. У рішенні Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. використано термін “форми права”, до котрих, як відомо, крім закону, зараховано мораль, звичаї та традиції. Утвердилося вживання термінів “форма державного устрою”, “форма правління”.
Термін “форма власності” віддавна широко використовувався у законодавстві та літературі.
Іван Франко розрізняв двояку власність: продукційну, тобто таку, що за природою своєю має громадський характер, і консумпційну (лат. consumptio – використовувати), яка є індивідуальною.
“Коли я маю в приватній власності фабрику або копальню, де за труднюю тисячу робітників, то це зовсім не те саме, коли я маю в жмені шматок хліба, який я зараз же з’їм, або маю в скрині одежину, призначену для мене на зиму, хоч тепер у літі й не ношу її. При помочі першої власності… я можу визискувати (не кривдити, а лише визискувати) тисячу людей, а при помочі другої власності я не можу пошкодити нікому”75.3 цього можна дійти висновку, що Іван Франко вів мову про дві форми чи два види власності.
У літературі радянського періоду наголошувалося на існуванні кількох тилів власності: первіснообщинної, феодальної, капіталістичної, соціалістичної. Відповідно до програмних положень комуністичної партії СРСР, соціалістична власність мала перерости у комуністичну.
Вживалися і терміни “експлуататорська”, “буржуазна” “приватнотрудова” власність тощо. Термін “форма власності” містився у статті 5 Конституції У PCP 1937 p.: “Соціалістична власність в У PCP має або форму державної власності (всенародне добро), або форму кооперативно-колгоспної власності (власність окремих колгоспів, власність кооперативних об’єднань).
У преамбулі Цивільного кодексу УРСР 1963 р. термін “форма власності” було вжито двічі: “економіка періоду розвинутого будівництва комунізму заснована на соціалістичній власності на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності… Радянське цивільне законодавство сприяє… зміцненню соціалістичної власності і розвитку її форм у єдину комуністичну власність. ..”. Проте в інших частинах тексту цього Кодексу терміна “форма власності” не було.
Вживання терміна “форма власності” зумовилося насамперед відмінностями у способі присвоєння матеріальних благ, які були сформульовані радянською політико-економічною наукою. Індивідуальна форма присвоєння вважалася характерною рисою особистої, індивідуальної власності громадян (сам працюю, сам і привласнюю). Колективна форма присвоєння вважалася характерною рисою власності колгоспів, інших кооперативних організацій (працюють усі члени колгоспу чи споживчої кооперації, і саме вони привласнюють результати колективної праці).
Загальнонародна форма привласнення вважалася визначальною рисою державної власності (створені у державі матеріальні блага усі привласнюють і споживають). Це означало, що форма привласнення (усуспільнення) була у власності держави найвищою, оскільки вважалося, що державна власність – це власність усього народу.
Ця теорія зумовила такий стереотип мислення: соціалістична власність існує лише там, де є суспільне привласнення матеріальних благ. Якщо ж привласнення індивідуальне, то власність не може вважатися соціалістичною. Як наслідок, у Конституціях та інших законах власність громадян ніколи не мала ознаки – “соціалістична”. Особиста власність громадян вважалася не формою, а видом власності76.
Такий ідеологічний фундамент призвів до встановлення неоднакового правового режиму майна громадян, колгоспів, кооперативних, громадських організацій і держави, який виявився у встановленні:
– особливих видів об’єктів права власності;
– особливих підстав виникнення права власності;
– особливих умов здійснення права власності;
– особливих умов захисту.
У власності громадян могли бути лише ті речі, котрі були призначені для задоволення матеріальних і культурних потреб (статті 88, 100 ЦК УРСР). Відповідно до частини 2 статті 90 ЦК УРСР, земля, її надра, води, ліси вважалися виключною власністю держави, а тому могли передаватися іншим суб’єктам лише у користування.
Держава могла набути право власності в результаті конфіскації, реквізиції, виявлення безхазяйного майна, вилучення пам’ятки історії та культури77. Якщо майно належало колгоспові чи іншій кооперативній або громадській організації, для вирішення питання щодо здійснення права власності нерідко потрібна була воля загальних зборів.
У разі колізії інтересів держави та громадянина перевага надавалася інтересам держави. За боргами кредитора не можна було накласти стягнення на підприємства, будівлі, споруди, інші основні фонди, що належали державі, колгоспові чи кооперативній організації (статті 93,96 ЦК УРСР).
Держава мала право необмеженої віндикації свого майна від кожного добросовісного, але незаконного набувавача, незалежно від позовної давності. Колгосп мав дещо звужений обсяг права на віндикацію: від будь-кого, але із застосуванням позовної давності. Власність громадянина захищалася найслабше: не від усякого добросовісного набувача і з застосуванням позовної давності. Це дає підставу для висновку, що терміни “форма власності”, “вид власності” тривалий час були не тільки ідеологічною, а й юридичною категорією.
Одним із принципів, проголошених у Декларації Про державний суверенітет України 1991 р., є забезпечення рівного захисту всіх форм власності.
У частиш 4 первинної редакції статті 2 Закону України “Про власність” було записано таке: “Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності”. Але одному із народних депутатів це не сподобалося, і він запропонував включити до Закону таке доповнення: “Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними”. З цим погодилися, і в результаті у Законі з’явилася нова частина 4, відповідно та, що була четвертою, стала п’ятою.
Помилковість такого доповнення була очевидною. Насамперед тому, що зміст частини 4 суперечив змісту частини 5, яка не містила вичерпного переліку форм власності. Слід додати і те, що рівноправними мають бути суб’єкти права власності, а не форми.
У статті 116 Конституції України на Кабінет Міністрів України покладено обов’язок забезпечити рівні умови розвитку всіх форм власності. Як зазначив М. М. Павловський, Верховній Раді України вистачило колективної мудрості і далекоглядності, щоб зробити всі форми власності рівнозначними та усунути юридичні можливості дискримінації якоїсь із них. Це означає, що Конституція України не передбачає подальшого розвитку суспільства ні в напрямку державного соціалізму, ні в напрямку класичного капіталізму78.
У Цивільному кодексі України визначено правовий режим приватної, державної та комунальної власності, однак терміна “форма власності” не вжито жодного разу. Добре це чи погано?
Закон України “Про власність” максимально урівняв правовий статус кожного власника. У результаті термін “форма власності” втратив колишню вагу. У Господарському кодексі України вжито не лише слово “форма”, а й термін “колективна власність”, якої немає у Цивільному кодексі.
Право колективної власності – це право організації (юридичної особи), створеної на базі об’єднання майна її членів (учасників), використовувати належні їм засоби виробництва на власний розсуд в інтересах її членів (учасників)79. У статті 93 ГК йдеться про підприємства колективної власності, до яких належать корпоративні та унітарні підприємства: виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських і релігійних організацій. У статті 100 ГК виробничий кооператив названо власником, тобто суб’єктом права колективної власності, хоча, згідно зі статтею 325 ЦК, усі юридичні особи є суб’єктами права приватної власності.
Проте реанімованому в Господарському кодексі термінові “колективна власність” не слід надавати особливого значення, як і будь-яким іншим юридичним “прикметникам” (наприклад, власність приватна, змішана, суспільна, публічна, сімейна). Адже за умови рівного статусу кожного власника вони не мають додаткових змістових навантажень.
Сьогодні ядром терміну “форма власності” є суб’єктне розмаїття власників (одна чи кілька фізичних осіб, господарське товариство чи інша юридична особа, громада міста, держава тощо). А це, у свою чергу, може в окремих випадках зумовлювати: особливість об’єктів права власності;
– особливі підстави набуття права власності;
– особливий порядок прийняття рішення щодо користування чи розпорядження майном (воля однієї особи, воля кількох осіб, коло колективу тощо).
Як зазначає І. В. Спасибо-Фатєєва, специфіка права власності різних суб’єктів не має призводити до встановлення різноманітних класифікацій права власності на форми, а також на види та типи80. Однак тим, хто захоплюється такими класифікаціями, цього не заборониш. Тому, певно, й надалі в літературі буде тривати групування права власності за суб’єктами, об’єктами, підставами виникнення, особливостями здійснення. Як і триватиме вживання слів “форма”, “вид” там, де є хоча б якась особливість, і жонглювання ними.
Чи має це якийсь науковий і практичний сенс? На мій погляд, жодного.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)