Українська мова за професійним спрямуванням – Шевчук С. В. – 2.3.2. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування
План
2.3.1. Особливості усного спілкування.
2.3.2. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування.
2.3.3. Функції та види бесід.
2.3.4. Співбесіда з роботодавцем.
2.3.5. Етикет телефонної розмови.
2.3.6. Етичні питання використання мобільних телефонів.
Людина виокремилася зі світу, що її оточує, і піднялася над ним завдяки мислення свій і мовленнєвій діяльності, спілкуванню за допомоги виняткової знакової системи – природної мови.
Ф. С. Бацевич
2.3.1. Особливості усного спілкування
Як уже зазначалося, спілкування за формою знакового представлення переділяється на усне, писемне та друковане.
Усне спілкування – це форма реалізації мовної діяльності за допомоги звуків, що являє собою процес говоріння. Воно широко застосовується в різних сферах суспільної діяльності людей.
Фахівці з проблем спілкування46 чітко визначають найважливіші особливості усного спілкування у порівняння з писемним.
№ | Усне | Писемне | |
1 | 2 | 3 | |
1. | Первинне | Вторинне | |
Монологічне, діалогічне, полілогічне | Монологічне | ||
3. | Розраховане на певних адресатів у конкретній ситуації | Найчастіше – з невизначеним адресатом, без урахування ситуації | |
4. | Непідготовлене заздалегідь (здебільшого) | Попередньо обдумане | |
5. | Живе, без старанного мовного оформлювання | Реальний, дбайливий добір фактів та їх мовне оформлювання | |
1 | См | 3 | |
6. | Імпровізоване | Докладний і грунтовний виклад думок | |
7. | Інтонація, міміка, жести (невербальні засоби) | Відсутність цих засобів | |
Со | Чітко індивідуалізоване | Поглиблена робота над словами і текстом | |
О) | Емоційне й експресивне | Редагування думки і форми її вираження | |
10. | Повтори, перебивання, повернення до вже сказаного тощо | Самоаналіз написаного, можливість багаторазового переписування і вираження | |
11. | Обмежене в часі | Можливість перечитування | |
12. | Особливості комунікативної ситуації | Текстові характеристики |
Отже, для усного спілкування визначальним є: безпосередня наявність адресата, замкнена цілісна комунікативна ситуація, складниками якої є комун іканти й текст, невербальні засоби спілкування, інтонація, емоційність та експресивність. Головна складність в оволодінні усним спілкуванням є необхідність і вміння визначити на слух (навіть інтуїтивно) доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мовлення в кожній конкретній ситуації.
2.3.2. Індивідуальні та колективні форми фахового спілкування
Усне фахове спілкування відбувається у межах конкретних форм, яким властива особлива організація мовних засобів. В основу виокремлення цих форм покладено різні критерії:
1. За способом взаємодії між комунікантами виділяють:
O монологічне (говорить один учасник спілкування);
O діалогічне (зазвичай розмовляє двоє осіб);
O полілогічне спілкування (розмовляють троє і більше учасників).
2. За кількістю учасників виокремлюють:
O індивідуальне (спілкуються двоє);
O колективне спілкування.
3. З урахуванням каналів комунікації виділяють:
O безпосереднє спілкування (“обличчя до обличчя”);
O опосередковане (телефон, радіо, телебачення).
4. Залежно від змісту повідомлення розрізняють:
O побутове (обговорення щоденних проблем);
O наукове (обговорення наукових проблем);
O фахово-ділове (спілкування між людьми як представниками фахових установ);
O естетичне (передавання естетичної інформації).
Усі ці форми мовленнєвого спілкування істотно різняться між собою і мають свою специфіку. Особливе значення для фахової підготовки мають такі форми мовного спілкування як діалог, монолог і полілог.
Діалог – це форма ситуаційно зумовленого спілкування двох осіб, комунікативні ролі яких упорядковано змінюються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на мовця).
Висловлювання у діалозі називаються репліками (комунікативними кроками).
Діалогічне професійне спілкування завжди прогнозує мету і завдання, формується під впливом мотивів фахової діяльності. Найхарактерніші ознаки діалогу:
O безпосередність словесного контакту двох учасників спілкування;
O швидкий обмін репліками без попереднього обмірковування;
O ситуативна залежність реплік;
O можливість імпліцитного способу передачі інформації (репліки скорочені, нерозгорнуті);
O використання паравербальних засобів (жести, міміка, рухи тіла, погляд, відстань тощо), що реалізуються візуально;
O зорове й слухове сприйняття учасників діалогу;
O важливість інтонації, тембру, тональності. Інтонація сприяє формуванню діалогічного контексту.
Монолог – форма мовлення адресанта, розрахована на пасивне й опосередковане сприйняття адресатом. Отже, реакція слухача не матеріалізується в знаковій формі мови.
Усі форми усного монологічного мовлення можна переділити на дві групи:
^ безпосередньо-контактне, або аудиторне монологічне мовлення (мовець і слухач перебувають у прямому контакті, бачать і чують один одного);
^ посередньо-контактне, або мікрофонне мовлення (радіо, телебачення).
Окреме місце займає внутрішній монолог – мовлення “про себе”, міркування, роздуми.
Найважливіші ознаки монологу:
O однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну реакцію слухача;
O підготовленість і плановість (лекція, доповідь тощо);
O певна тривалість у часі;
O індивідуальна композиційна побудова значних за розміром уривків;
O розгорнутіші й складніші синтаксичні побудови;
O композиційна завершеність і загальна структурна цілісність висловлювання.
Полілог – форма спілкування між кількома особами. Полілог характеризується такими ознаками:
O залежність від ситуації, в умовах якої відбувається спілкування;
O високий рівень непідготовленості;
O істотне значення правил ведення полілогу;
O більш-менш однакова участь у спілкуванні всіх учасників. У межах названих форм і відбувається усне фахове спілкування.