Трудове право – Жернаков В. В. – 3. Принципи окремих інститутів трудового права
Крім загальних принципів трудового права, дія яких поширюється на всю галузь, у трудовому праві діють принципи, що визначають закономірності у певних інститутах.
В інституті зайнятості і працевлаштування слід виділити загальні принципи державної політики зайнятості населення і гарантії щодо окремих категорій працівників. Статтею 3 Закону України “Про зайнятість населення” від 1.03.1991 р. № 803-ХІІ у сфері державної політики зайнятості населення встановлено такі основні принципи:
– забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;
– сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;
– координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості;
– співробітництво професійних спілок, асоціацій (спілок) підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації та контролю за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;
– міжнародне співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні.
Закріплення державних гарантій права на вибір професії та виду діяльності ст. 4 цього Закону забезпечує працездатному населенню у працездатному віці в Україні:
А) добровільність праці, вибір або зміну професії та виду діяльності; б) захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи; в) безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку; г) компенсацію матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість; д) виплату вихідної допомоги працівникам, які втратили постійну роботу на підприємствах, в установах і організаціях, у випадках і на умовах, передбачених чинним законодавством; е) безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або в системі державної служби зайнятості з виплатою матеріальної допомоги; є) виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги по безробіттю, матеріальної допомоги членам сім’ї, які перебувають на їх утриманні, та інших видів допомоги; ж) включення періоду перепідготовки та навчання нових професій, участі в оплачуваних громадських роботах, одержання допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю до стажу роботи, а також до безперервного трудового стажу; з) надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам – випускникам державних навчальних закладів держави, раніше заявлених підприємствами, установами, організаціями.
Крім того, держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі: а) жінкам, які мають дітей віком до шести років; б) одиноким матерям, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів; в) молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних або вищих навчальних закладах, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової*) служби і якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), які залишилися без піклування батьків, а також особам, яким виповнилося п’ятнадцять років і які за згодою одного із батьків або особи, яка їх замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; г) особам передпенсійного віку (за два роки до досягнення пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, або віку, що дає право на призначення пенсії відповідно до законів України “Про державну службу”, “Про статус народного депутата України”, “Про прокуратуру”, “Про наукову і науково-технічну діяльність” (за наявності відповідних умов); д) особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування; е) інвалідам, які не досягли пенсійного віку.
У колективно-договірному регулюванні відносин у сфері праці діють принципи соціального діалогу (ст. З Закону “Про соціальний діалог в Україні” від 23 грудня 2010 р.): законності та верховенства права; репрезентативності і правоможності сторін та їх представників; незалежності та рівноправності сторін; конструктивності та взаємодії; добровільності та прийняття реальних зобов’язань; взаємної поваги та пошуку компромісних рішень; обов’язковості розгляду пропозицій сторін; пріоритету узгоджувальних процедур; відкритості та гласності; обов’язковості дотримання досягнутих домовленостей; відповідальності за виконання прийнятих зобов’язань.
В інституті трудового договору діють такі принципи:
– юридичної рівності сторін трудового договору у поєднанні із існуванням відносин влади-підкорення в організації роботи;
– заборони включення до трудового договору та визнання незаконними умов, що погіршують правове становище працівника порівняно із законодавством і локальними нормативними актами;
– заборони зміни в односторонньому порядку умов трудового договору;
– законодавче визначення підстав розірвання трудового договору. Відносини в інститутах робочого часу І часу відпочинку будуються на принципах:
– закріплення права на відпочинок на конституційному рівні (ст. 45 Конституції України);
– встановлення на законодавчому рівні максимальної тривалості робочого часу;
– заборони залучення працівників до роботи у неробочий час;
– гарантованого надання щорічних відпусток;
– диференціації у правовому регулюванні тривалості, порядку надання та встановлення додаткових і соціальних відпусток;
– встановлення, крім щорічних, інших видів відпусток, що мають цільове призначення.
Оплата праці здійснюється на основі:
– принципу поєднання державного і договірного (на основі системи угод, що укладаються на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях) регулювання оплати праці;
– принципу гарантування оплати праці у розмірі, не нижчому за мінімальну заробітну плату (законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт);
– принципу підвищеної оплати праці у випадках залучення до праці за межами нормальної тривалості робочого часу;
– принципу гарантування оплати праці не нижче встановленого законом розміру у випадках невиконання працівником роботи з причин, не залежних від волі працівника (простій, переведення на легшу роботу, період виконання громадських чи інших обов’язків);
– принципу обмеження розміру відрахувань із заробітної плати;
– принципу захисту прав працівників у разі банкрутства підприємства;
– принципу компенсації працівникам втрати частки заробітної плати у зв’язку із затримкою термінів її виплати;
– принципу періодичності виплати заробітної плати;
– принципу виплати заробітної плати у грошовій формі;
– принципу індексації заробітної плати.
При притягненні працівників до матеріальної відповідальності діють принципи:
– поділу матеріальної відповідальності працівників на повну і обмежену, індивідуальну і колективну;
– наявності підстави (майнове трудове правопорушення) та умов (пряма дійсна шкода, протиправність дій, необхідний причинний зв’язок між діями та шкодою, вина);
– законодавчого встановлення порядку визначення розміру матеріальної шкоди;
– відповідальність працівника тільки за пряму дійсну шкоду;
– встановлення чіткого порядку відшкодування шкоди;
– врахування майнового стану працівника і обставин, за яких завдано шкоду.
Дисципліна праці заснована на принципах:
– забезпечення порядку у трудовому процесі створенням належних умов для високопродуктивної праці;
– поділу дисциплінарної відповідальності на загальну та спеціальну;
– встановлення дисциплінарних санкцій у нормативних актах не нижчих, ніж акти законодавства;
– встановлення чіткого порядку притягнення до дисциплінарної відповідальності (заборона накладення двох дисциплінарних стягнень за один дисциплінарний проступок, необхідність пояснень працівника, строки застосування санкцій тощо);
– заборони застосування примусової праці при притягненні працівників до дисциплінарної відповідальності;
– врахування при виборі дисциплінарного стягнення попередньої поведінки працівника.
Державна політика в галузі охорони праці базується на таких основних принципах, як:
– пріоритет життя і здоров’я працівників, повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
– підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;
– комплексне розв’язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони довкілля;
– соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
– встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб’єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності й видів діяльності та ін.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)