Технологія і техніка шкільного уроку – Кузьмінський А. І. – Володіння пантомімікою, мімікою, жестами

Передумовою становлення майстерності педагога є гармонійне поєднання внутрішнього психологічного змісту його діяльності та його зовнішнього вияву. Невербальні засоби педагогічної техніки дають змогу вчителеві підсилювати вербальні засоби і додатково виражати наміри, почуття, думки, переживання. Учні часто безпосередньо або інтуїтивно “зчитують” такі дії педагога, адекватно реагують на них.

Досить вдалою, на наш погляд, є запропонована О. Кузнецовою схема застосування невербальних засобів спілкування (рис. 4.1).

Чільне місце в системі педагогічної техніки з погляду її засобів займає пантоміміка. Пантоміміка – один із видів виражальних рухів людини, які охоплюють ті зміни в ході, поставі, жестах, міміці, які передають її психічний стан, переживання, ставлення до

Рис. 4.1. Невербальна комунікація

Тих чи тих явищ, дій. Пантомімічні зміни зазвичай виникають мимовільно, як зовнішній вияв загального емоційного стану людини.

Учителя передусім “прикрашає” виразна постава, яка виражає його людську гідність, професійну впевненість. Поза і всі рухи мають вирізнятися простотою, природністю, м’якістю, доброзичливістю.

Як зазначає дослідник А. Піз, нерідко складається думка, що невербальні засоби спілкування є другорядними, неважливими порівняно зі словесними. Але дослідження свідчать про інше: передача інформації відбувається через вербальні засоби на 7 відсотків, через звукові (зокрема, тон голосу, інтонація звуку) – на 38 відсотків, через невербальні – на 55 відсотків. Можна навести приклад результатів інших досліджень цього плану: словесне спілкування в бесіді становить менше 35 відсотків, а більше 65 відсотків інформації передається за допомогою невербальних засобів. Важливий ще один факт: якщо обличчя педагога, лектора нерухоме або невидиме, губиться до 10-15 відсотків інформації.

Доречно подати в цьому плані портрет учительки. У письменника Льва Кассіля є оповідання “Біля класної дошки”. Починається воно зі знайомства з головною героїнею – учителькою німецької мови.

“Про вчительку Ксенію Андріївну Карташову говорили, що в неї руки співають. Рухи в неї були м’які, неквапливі, округлі, і, коли вона пояснювала урок у класі, діти стежили за кожним помахом руки вчительки, і рука співала, рука пояснювала все, що залишалося незрозумілим у словах. Ксенії Андріївні не доводилося підвищувати голосу на учнів, їй не треба було покрикувати, Зашумлять у класі, вона підніме свою легку руку, поведе нею – і весь клас ніби прислухається, відразу стає тихо.

– Ух, і сувора ж вона в нас – хвалилися хлопці. – Відразу все помічає…

Тридцять два роки вчителювала в селі Ксенія Андріївна. Сільські міліціонери віддавали їй честь на вулиці… Багато людей пройшло за тридцять два роки через клас Ксенії Андріївни. Вимогливою, але справедливою людиною була вона.

Волосся у Ксенії Андріївни давно побіліло, але очі не вицвіли, були такі ж сині та ясні, як у молодості. І всяк, хто зустрічав цей рівний і світлий погляд, мимоволі веселішав і починав думати, що, слово честі, не така вже він погана людина і на світі жити, безперечно, варто. От які очі були у Ксенії Андріївни!

У системі педагогічного спілкування серед невербальних засобів значне місце займають жести і міміка.

Жести (від фр. geste – діяння) – це рухи тіла, особливо рухи руками, які супроводжують мову для піднесення її виразності або заміняють її.

Міміка (від гр. mimikos – наслідувальний) – виразні рухи м’язів обличчя, що є однією з форм прояву тих чи тих почуттів, настроїв людини.

Жести і міміка відіграють суттєву роль у діяльності вчителя. Вони підсилюють мовленнєву діяльність, роблять її образною, більш переконливою, різноманітною і навіть економною. Усе це сприяє підвищенню майстерності педагога, а отже, і його професійної культури. Вчителеві необхідно наполегливо працювати над оволодінням технікою використання жестів і міміки у практичній діяльності.

Кожен жест повинен мати психологічний і змістовий підтекст. Головне в оволодінні жестами – домагатися, щоб вони були виправданими, доцільними, правдиво й природно виражали зміст мовлення і думки. Треба зауважити, що жести й міміка несуть у собі відбиток етнічної культури та менталітету.

Варто взяти до уваги опис мімічних ознак емоційних станів, які запропонувала В. А. Лабунська (табл. 4.1).

Виділяють три групи жестів – механічні, описові та психологічні.

Механічні жести широко розповсюджені, мають у переважній більшості побутовий характер, привітання за руку; рухи вашої руки при поклоні; привітання на відстані; запрошення майбутнього співрозмовника пройти до кімнати, сісти за стіл і под. Такі жести необхідні. Вони вносять різноманітність у спілкування, насичують його чуттєвими ознаками.

Описові жести можуть бути двох видів. Перший – учитель користується жестом як указкою, зосереджуючи зорові рецептори на означених об’єктах, що перебувають безпосередньо перед його очима. Другий – учитель розповідає про певний предмет чи явище, прагне за допомогою слова допомогти учневі “намалювати” у своїй уяві ту чи іншу картину дії, використовуючи при цьому для підкріплення певні жести. Наприклад, учитель розповідає учням про рух супутника навколо Землі: жестами руки можна доповнити словесну картину.

Психологічні жести є зовнішнім вираженням почуттів людини. Вони не завжди збігаються з тими словами, які виказує мовець. Точніше, психологічні жести збігаються не з текстом, а з підтекстом, із внутрішнім образом. Наприклад, відомо, що вертикальний жест рукою виражає ствердження, а горизонтальний – заперечення. Ось ви кажете комусь: “Я не хочу більше цим займатися”. І вертикальним рухом руки вдаряємо по столу. Або ще приклад. Украдливим стриманим голосом ви говорите співрозмовнику: “Я поважаю вашу працездатність, цілеспрямованість”, а самі в цей час дивитесь у вікно, відвернувши голову від співрозмовника. Такий жест повністю видає вас, він виражає ваш підтекст, внутрішнє, справжнє ставлення до дійсності.

Жести названих груп не мають бути механічним доповненням до слів, а перебувати в органічній єдності з мисленням, внутрішніми психологічними образами. Надмірна кількість жестів також не завжди виправдана. Тим більше, коли вчитель часто повторює один і той же жест. Адже основну роль відіграє перший жест, який підкріплює думку. Він несе у собі основне смислове й вольове навантаження. Інші жести – це як коливання за інерцією. Вони згладжують силу першого жесту, а інколи й послаблюють його. Уявіть собі: ви говорите учневі, який брутально порушив дисципліну в класі, заважає працювати іншим учням, з обуренням у голосі: “Припиніть свою негідну поведінку! Займіть місце за партою, не заважайте товаришам!” І при цьому підкріплюєте слова рішучим, вольовим жестом, витягнувши напружену руку з указівним пальцем уперед у напрямку парти, яку має зайняти учень.

У пошуках доцільних жестів учитель має діяти в кількох напрямах: 1) особистісному: жести, які сприяють вираженню особливостей психічного стану конкретної особистості; 2) типовому: властиві тим літературним персонажам, про яких говорить учитель; 3) історичному: педагог прагне передати характерні особливості окремих історичних постатей; 4) національному: для представників різних національностей характерні певні жести, які відображають особливості їхнього менталітету, культури (наприклад: в українців рух голови згори вниз означає ствердження, а зліва направо – заперечення, у болгар – навпаки).

І хоча жести – це спосіб підкріплення мовленнєвої діяльності, вираження особливостей підтексту, які зумовлюються конкретними обставинами, все ж у педагогічній роботі можна говорити про певну їх алгоритмізацію.

Розглянемо техніку вживання деяких жестів у системі педагогічної діяльності.

1. Учитель зустрічає при вході в школу свою колегу. Він має пропустити її першою. Правою рукою м’яко відчиняє двері, відступає трішки назад і в напівпоклоні плавним жестом руки долонею вгору запрошує пройти першою. Те ж саме при вході до класної кімнати, актової зали тощо.

2. Директор школи (заступник) запрошує учня до свого кабінету з метою подякувати йому за хороші успіхи в олімпіаді. Його дії: відкриває двері свого кабінету, плавним жестом лівої руки, піднятої на рівень грудей і долонею вгору, пропонує учневі зайти і вказує йому на стілець, супроводжуючи словами: “Прошу Вас – заходьте. Сідайте”. І лише після цього сідає сам.

Ті ж самі учасники: запрошує учня, який грубо порушив дисципліну, з метою відвертої розмови з ним. Його дії: різко відкриває двері, жестом лівої руки, яка опущена дещо вниз і повернута долонею вниз, показує на місце, де учень може сісти.

3. Необхідно покликати учня до себе. Якщо він перебуває на невеликій віддалі в зоні чутності, то зручніше скористатися голосом. Тут можна обійтися без жестів. Але коли вихованець перебуває на далекій віддалі і голос вихователя не може бути почутим (особливо на вулиці під час спортивних змагань, дозвілля), рухом піднятої вгору руки долонею вперед учитель звертає на себе увагу конкретного вихованця, а потім рухом кисті цієї ж руки, витягнутої вперед, рухами пальців у напрямку до себе, підзиває учня. Можна звернути увагу вихованця на себе, гучним голосом назвавши його ім’я чи прізвище, а потім підізвати рухом руки.

4. Використовуйте жест для підкріплення запрошення учня сісти на стілець, для доброзичливої ділової розмови. Плавним рухом руки, простягнутої в напрямку стільця, долонею вгору, запрошуєте сісти, супроводжуючи це словами: “Сідайте, будь ласка”.

5. Запрошуєте вихованця для розмови з приводу порушення дисципліни. Різким рухом руки у напрямку стільця з протягнутою рукою і вказівним пальцем супроводжуєте свою фразу: “Сідайте!”

6. Учениця старшого класу чимось схвильована, її щось непокоїть. Піднімає руку, просить дозволу вийти з класу. Учитель, не перериваючи розповіді, м’яким стверджуючим кивком голови згори вниз виказує свою згоду на прохання учениці.

7. Учитель зайшов до класу для проведення певної роботи з учнями, з якими працював на попередньому уроці. Учні піднялися зі своїх місць. Учитель рухом правої руки, повернутої долонею до вихованців на рівні плеча, а потім опущеною згори вниз, дає знак, щоб вони сідали на свої місця.

8. Під час заняття учень займається сторонніми справами. Зосередженим поглядом, зробивши коротку паузу (або іншим “манком”), учитель привертає увагу учня, піднімає руку з повернутою до нього долонею на рівні голови, ніби подає знак “Зупиніться!” і в такому положенні затримує жест.

9. Під час усної відповіді учень допускає помилку, яка може викликати появу інших помилок. Жестом піднятої вгору руки з повернутою до учня долонею (“Зупиніться!”) учитель перериває відповідь.

10. Учень відповідає на поставлене запитання правильно, впевнено. Учитель ледь помітними кивками голови зверху вниз створює психологічну обстановку підтримки, стимулювання мислєннєвої діяльності учня.

11. У процесі пояснення нового навчального матеріалу вчитель прагне звернути увагу учнів на важливість думки, виділити головне, суттєве. Не перериваючи мовлення, педагог підносить праву руку на рівень голови з піднятим указівним пальцем. Жест затримує на відрізок пояснення особливо важливого поняття, думки.

12. Необхідно терміново зупинити хід думки, мовлення, негативної дії учня. Учитель напружено, рвучко протягує руку вперед і робить кілька рішучих, різких рухів у горизонтальному напрямку.

13. Учитель запрошує учнів звернути увагу на певний об’єкт (у класній кімнаті, за вікном, на вулиці, на лоні природи). Здійснює м’який жест рукою, сам займає місце дещо збоку, в на півоберті до об’єкта, щоб бачити і об’єкт, і учнів.

Є різні системи класифікації жестів, одну з них наведено у табл. 4.2.

Можна було б навести ще чимало прикладів уживання жестів у педагогічній діяльності. Але так чи інакше вчитель має наполегливо, цілеспрямовано оволодівати технікою доцільного використання жестів як важливого доповнення вербальних засобів комунікації в педагогічному процесі.

Жести педагога мають бути органічними й стриманими, без різких широких вимахів і гострих кутів. Потрібно стримувати себе стосовно жестикуляції, пам’ятаючи, що жести – лише доповнення до вербальних засобів.

Таблиця 4.2. Класифікація жестів

Міміка, поряд із жестами, є важливим доповненням до вербальних засобів спілкування. Вираз обличчя, погляд нерідко передають психічний стан людини. У діяльності вихователя це особливо важливий аспект спілкування. Вихованці часто “читають” з обличчя вчителя його настрій, наміри, напрями дій. У свою чергу педагог за виразом обличчя може (і повинен) “читати” психічний стан вихованців і на основі такого “читання” проектувати свої педагогічні дії. A. C. Макаренко з цього приводу розмірковував: “Можна і треба розвивати зір, просто фізичний зір. Це конче потрібно для вихователя. Треба вміти читати на людському обличчі, на обличчі дитини, і це читання може бути навіть описане в спеціальному курсі. Нічого мудрого, нічого містичного немає в тому, щоб по обличчю дізнаватись про деякі ознаки душевних рухів”.

За допомогою міміки досить економно, але виразно можна передати почуття, настрій, ставлення до конкретного явища чи події. Як і жести, міміка має бути органічною частиною психічного стану педагога. Якщо вона якимось чином відокремлюється від цієї основи, то це вже штучність, кривляння, яке негативно сприймається вихованцями.

Педагог за допомогою міміки може виражати почуття радості, задоволення, схвалення, гніву, невдоволення, відрази, огиди, болю та ін. Тут потрібна певна гра. З цього приводу A. C. Макаренко писав: “Педагог не може не грати. Не може бути педагога, який не вмів би грати. Не можна ж допустити, щоб наші нерви були педагогічним інструментом, не можна припустити, що ми можемо виховувати дітей за допомогою наших сердечних мук, мук нашої душі. Адже ми люди. І якщо у всякій іншій спеціальності можна обійтися без душевних страждань, то варто і у нас це зробити.

Але учневі треба іноді продемонструвати муки душі, а для цього треба вміти грати.

Та не можна просто грати сценічно, зовнішньо. Є якийсь пас, який має поєднувати з цією грою вашу прекрасну особистість. Це не мертва гра, техніка, а справжнє відбиття тих процесів, які є в нашій душі. А для учня ці душевні процеси передаються як гнів, обурення і т. д.

Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити “Іди сюди” з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба”.

Важливе місце в системі мімічних засобів посідають очі. Народна мудрість говорить: “Очі – дзеркало душі людини”. У процесі активної навчальної роботи з учнями вчителеві варто знати й контролювати, “куди діти очі”. Заходячи на урок, необхідно з робочого місця уважним поглядом охопити, “побачити” всіх учнів і виказати очима радість, задоволення від зустрічі з ними. Під час пояснення нового навчального матеріалу вчитель має бачити всіх вихованців і кожного зокрема. Проте не варто зосереджувати свій погляд на окремому учневі, оскільки це може викликати в нього певну ніяковість. Якщо конкретний учень відволікає свою увагу на сторонні речі, вчителеві достатньо “раптом” зупинити свою розповідь на півслові, уважно подивитися на нього, виражаючи поглядом незадоволення й вимогливість, і після короткої паузи продовжити розповідь.

Помилковою у цьому контексті є позиція вчителя, коли він у процесі монологічного мовлення обирає для “опори” в класній кімнаті певну точку понад головами учнів або на предметі за вікном. Адже за допомогою очей учитель психологічно мобілізує учнів на певну інтелектуальну працю, дисциплінує їх. Положення “точка опори в кутку чи за вікном” створює своєрідний психологічний бар’єр між учителем і учнями.

Учителеві ні в якому разі не можна вживати міміку для підкреслення певних негативних якостей чи окремих вад у зовнішності або мовленнєвій діяльності вихованців (косоокість, дефекти у вимовлянні звуків, фізичні вади та подібне). Інколи можна лише в плані жарту підкреслити позитивні риси зовнішності вихованця (приємний овал щік, кирпатість, краса рук та ін.).

Техніку вживання міміки навряд чи можна певним чином алгоритмізувати. Вона надто індивідуалізована і залежна від індивідуальних особливостей педагога, а також психологічних особливостей вихованців.

Міміка й жести часто взаємопов’язані між собою. Тому в системі формування педагогічної майстерності вчителеві варто вдаватися до виконання певних вправ, які допоможуть сформувати вміння й навички користування мімікою й жестами.

1. Показуєте жестом на вікно, за яким квітує сад, мімікою виявляєте радість, задоволення.

Так само: за вікном лютує буревій. Так само: за вікном граються діти.

2. Виразіть жестом і мімікою певне почуття: а) відрази; б) захоплення; в) страху; г) ніжності.

3. Виражайте мімікою певний стан як реакцію на зовнішній подразник: а) солодкі фрукти; б) кисле яблуко; в) гіркий перець; г) гарячий чай.

4. Передайте мімікою стан, коли ви їсте: а) шоколадні цукерки; б) сирий буряк; в) замість цукру поклали до рота ложку солі; г) випадково поклали до рота ложку надто гарячої страви.

5. Передайте мімікою і жестами певний фізіологічний стан: а) болить зуб; б) судоми стягнули ногу; в) вам спекотно; г) ви замерзли; д) молотком ударили по пальцеві; е) ножем урізали палець.

6. Передайте жестами і мімікою свою реакцію на дії вихованців: а) під час гри у волейбол команда, за яку ви вболіваєте, виграла; б) на уроці під час пояснення нового навчального матеріалу раптом відкриваються двері і з’являється голова учня, який запізнився на урок; в) під час контрольної роботи ви помітили, що учень користується недозволеним прийомом (дістав шпаргалку).

7. Передайте жестами і мімікою реакцію на певні природні явища: а) надворі сильна злива, ви без плаща й парасольки і раптом почувся грім і блискавка; б) на небі з’явилася веселка, ви милуєтесь нею; в) ви біля річки, роздяглися і заходите в холодну воду.

8. Загальна мімічна реакція на певний подразник. Розпочався урок. Ви за столом. Відкриваються двері. Ви повернулися на стільці й дивитесь на учня, який запізнився. Вербальні засоби доповнюєте жестами, мімікою:

– вимогливо: “Швиденько сідай!”;

– здивовано: “Не чекав від тебе”;

– запитливо: “Щось трапилося?”;

– докірливо: “Знову заважаєш працювати”.

9. Розглядаєте світлини людей, репродукції картин. За зовнішнім виразом обличчя охарактеризуйте психічний стан людини, яку бачите на світлині, її професійне спрямування.

Зупинимося на технології проведення окремих педагогічних ігор, розроблених на основі матеріалів книг “Игры – обучение, тренинги, досуг…”, які будуть корисними в системі оволодіння мімікою й жестами.

1. “Вірю – не вірю”. У цій грі пропонується використати спостереження за мимовільними рухами співрозмовників для оцінки ступеня достовірності інформації, що передається, та емоційної реакції при її сприйманні. Один із учасників виконує роль оповідача і розповідає історію про себе, яка має досить звичний і правдивий вигляд, але ви напевне знаєте, що все це неправда від початку до кінця. Другий співрозмовник виконує роль педагога, який буде слухати цю історію і довіряти їй чи ні. Поки два співрозмовники обдумують історії, інші учасники гри розділяються на дві групи, одна з яких знайомиться з ознаками, що характеризують правдивість і неправдивість, друга – з ознаками довіри й недовіри (табл. 4.3-4.4).

Таблиця 4.3. Правда чи неправда

Члени першої групи мають фіксувати міміку та жести оповідача і за ними визначити, чи правдивою є викладена історія. Члени другої групи також фіксують жести Й міміку слухача і за ними визначають, чи повірив він розказаній історії. По завершенні розповіді члени кожної групи висловлюють свою думку з її обгрунтуванням.

2. “Довіра – недовіра”. Два учасники гри виконують роль учителя й учня. “Учитель” намагається залучити “учня” до роботи в науковому гуртку. “Учень” то піддається на його пропозиції, то відмовляється. Інші учасники гри розділяються на дві групи, одна з яких знайомиться з ознаками, що характеризують симпатію і антипатію, а друга – з ознаками впевненості та занепокоєння (табл. 4.5-4.6).

Таблиця 4.5. Симпатія чи антипатія

Таблиця 4.6. Впевненість чи занепокоєння

(2 votes, average: 3,50 out of 5)