Технологія і техніка шкільного уроку – Кузьмінський А. І. – Техніка формування мовленнєвої культури вчителя

Усе, що людина бачить перед собою, що потрапляє в людську свідомість, набуває форми слова. Мова як система знаків фіксує знання про світ, що оточує людину. Вона виступає важливим чинником усвідомлення власного “Я” людини, дає їй змогу виразити своє ставлення до навколишнього світу, до самої себе. Мова виражає психологічне єство особистості, є основним засобом спілкування, виконує комунікативну функцію. Педагогічна діяльність грунтується передусім на засадах спілкування. Поза цим процесом важко уявити діяльність учителя-вихователя. За допомогою слова учитель, як і кожна людина, виражає, утверджує себе й одночасно впливає на інших. Слово педагога – це основний інструмент, знаряддя його діяльності. Людина, яка майстерно володіє словом, здатна досягти великих успіхів у своїй діяльності. Слово має таку силу, що може і ранити, і вбити людину, вилікувати і врятувати її. Народна мудрість говорить: “Шабля ранить тіло, а слово – душу”, “Людське слово гостріше за стрілу”, “Живе слово дорожче за мертву букву”, “Кулею попадеш в одного, а словом влучиш – у тисячу”, “Вітер гори руйнує, слово народи піднімає”, “Мова – знамено, дружини водить”.

У сиву давнину люди приділяли неабияку увагу мистецтву слова. У Давній Греції в систему Олімпійських ігор поряд з легкою атлетикою, метанням списа, боротьбою та іншими видами змагань включали такий вид людської діяльності, як ораторське мистецтво, виконання поетами своїх творів перед широкою аудиторією. В ті часи з’явились слова “оратор”, “ораторське мистецтво”. Вдумаймось: лише писана історія ораторського мистецтва нараховує понад дві з половиною тисячі років.

Еллінська школа в Греції започаткувала в V-III ст. до н. е. вражаючий спалах розквіту ораторського мистецтва. Воно стало найважливішим чинником громадського життя, засобом всенародного визнання, шляхом до успіху й багатства. Цьому мистецтву прагнули вчитися. Знаменитих ораторів винагороджували почестями, вшановували як національних героїв, зараховували до національної еліти. Пригадаймо лише окремі імена майстрів ораторського мистецтва: Перикл, Лісій, Гермагор, Арістотель, Со-крат, Лікург, Демосфен та багато інших.

Дещо пізніше на основі грецького досвіду пережило свій “золотий вік” ораторське мистецтво в Давньому Римі. Це була римська школа, яку прославили Катон, брати Гракхи – Тіберій і Гай, Антоній, Крас, Цезар, Гортензій, Квінтіліан, а пізніше – Марк Туллій Цицерон.

Треба мати на увазі, що в еллінів і в римлян були попередники, в яких вони вчилися. Були й учні, які наслідували своїх учителів. У XIX-XX ст. інтерес до ораторського мистецтва не пішов у небуття. Красиве говоріння перед широким загалом людей – це, здається, єдиний вид мистецтва, який не знає стилю “ретро”. У цивілізованих країнах інтерес до мистецтва слова не згасав: його опановували педагоги, політики, актори, священнослужителі, воєначальники, юристи та ін. Створювалися й діяли спеціальні школи ораторського мистецтва. У навчальних закладах системи професійної підготовки фахівців певного напряму у навчальні плани включали дисципліни, спрямовані на оволодіння мистецтвом говорити.

На початку XX ст. (в листопаді 1918 р.) в Радянському Союзі з ініціативи Наркома культури A. B. Луначарського було відкрито Інститут Живого Слова. На відкритті цього закладу Луначарський сказав: “Я цілковито переконаний, що абсолютна сила-силенна художніх насолод, психологічних глибин, потаємних красот постає перед тією культурою, яка буде культурою озвученої літератури, коли поети як древні трубадури, будуть співати свої твори, коли заново написані повісті й романи будуть читатися на народних святкуваннях у присутності великої маси людей, які будуть певним чином на них реагувати”1.

Кожному, хто слухав у авторському виконанні поетичні твори Володимира Сосюри, Павла Тичини, Максима Рильського, Василя Симоненка, Івана Драча, Бориса Олійника, Андрія Вознесенського, Євгенія Євтушенка та інших, назавжди вкарбувалися в пам’ять велич і сила їхніх творів. Коли чуємо виконання майстрами слова творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Василя Симоненка та інших, ми глибоко проникаємо у велич, могутню силу поетичного мистецтва. Т. Г. Шевченко писав:

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива.

Як їх почує!.. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!..

Уміння володіти словом пов’язують з поняттям “оратор”. Кого ж називають оратором? При обговоренні цього питання нерідко думки розходяться: одні вважають оратором людину, яка промовляє слово перед слухачами, незалежно від того, як вона це робить; інші стверджують, що оратор – це лише той, хто вміє говорити добре. У такому випадку треба звернутися до словників.

Слово “оратор” з’явилося в нашій мові на початку XVIII ст., а більш широке розповсюдження отримало в першій половині XIX ст., коли почали розвиватися вищі навчальні заклади, набула розвитку громадська діяльність. Воно походить від латинського слова orare, що в перекладі означає “говорити”.

Російський мовознавець В. І. Даль у “Толковом словаре великорусского языка” слово “оратор” пояснює, добираючи до нього близькі за значенням слова і словосполучення: вития, краснослов, речистый человек, мастер говорить. Усі ці слова, як бачимо, підкреслюють: оратор – людина, яка вміє говорити красиво, образно, виразно. Отже, більше мають рацію ті, хто вважає оратором людину, яка досконало, майстерно володіє словом.

Слово “оратор” є багатозначним. У контексті педагогічної техніки воно має одне значення: людина, яка виголошує промову.

Учитель з погляду своїх педагогічних функцій є, певною мірою, оратором. Кожен педагог має володіти мистецтвом слова. A. C. Макаренко надавав виняткового значення вмінню педагога володіти своєрідною зброєю слова. Він писав, що ні один вихователь не може бути хорошим вихователем, не може працювати, якщо в нього не поставлений голос, він не вміє розмовляти з дитиною і не знає, в яких випадках як треба говорити.

У виступі на літературно-педагогічному вечорі в Харківському педагогічному інституті 9 березня 1939 р. A. C. Макаренко, відповідаючи на запитання: “На вашу думку, як треба побудувати курс педагогіки, щоб озброїти студентів – майбутніх вчителів – необхідними знаннями?”, сказав: “…не думав над цим і зараз швидко не зумію обміркувати. Але над деякими окремими питаннями думав. Я, наприклад, вважаю, що у нас в педагогічних інститутах треба дещо додати для того, щоб виховна робота вчителя була все ж таки підготовлена у вузі. Так, наприклад, я б ввів у вас як неодмінний предмет постановку голосу. Запросив би хорошого артиста, і він поставив би всім голос. Без постановки голосу дуже важко, адже це інструмент нашої роботи, треба його відгострити”.

Особливої уваги найтоншому інструменту педагогічної діяльності – слову – надавав В. О. Сухомлинський. У статті “Слово про слово” Василь Олександрович розмірковував: “Недавно в одному підручнику педагогіки я прочитав буквально таке: слово вчителя відіграє другорядну роль серед методів впливу на дитину, на першому місці стоїть активна діяльність, праця. Тож не дивно, що в останні роки серед учителів поширилась думка, що “словесне виховання” дає малий результат…

Звичайно, у формуванні духовного обличчя людини велику роль відіграють поведінка, взаємини в колективі, конкретна праця на благо народу. Але ж і поведінка, і взаємини, і праця – все це залежить від складних процесів, що відбуваються в душі, найважливішим засобом впливу на яку є слово. В руках вихователя слово – такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарби і пензля – живопису, без мармуру й різця – скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки. Слово – це ніби той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність”.

У праці “Народження громадянина” В. О. Сухомлинський знову повертається до думки про важливість слова вчителя у вихованні людини: “Педагог повинен володіти найтоншим інструментом, в якому криється людяність, чуйність, терпимість до слабостей підлітка, словом. Будьте обачними, щоб слово не стало батогом, що, доторкаючись до ніжного тіла, обпікає, залишаючи на все життя грубі рубці. Саме від цих доторкань отроцтво й здається пустинею. Мудре і чуйне слово – немов цілюща вода: вона заспокоює, породжує життєрадісне світосприймання, пробуджує думки про торжество справедливості”1.

І в іншому місці: “…Хочеться порадити вчителям: якщо ви прагнете, щоб ваше виховання стало мистецтвом, відточуйте слово. Шукайте в невичерпній скарбниці нашої рідної мови перлини, які запалюють вогник захоплення в дитячих очах. Знаходьте найтонші відтінки на багатобарвній палітрі народної мудрості, говоріть дітям красиво про красу навколишнього світу. Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним – велике мистецтво. Словом можна створити красу душі, а можна й спотворити її. Так оволодіймо цим різцем так, щоб з-під наших рук виходила тільки краса”.

Можна лише шкодувати, що в системі підготовки вчительських кадрів недостатньо уваги приділяється питанням постановки голосу, володінню мистецтвом мовлення. В умовах домінування інформаційних технологій цей процес з роками взагалі випадає з поля уваги педагогічних навчальних закладів.

Треба зважати на умови, за яких мовленнєва діяльність вчителя буде ефективною. Професійне мовлення вчителя має відповідати передусім вимогам культури мови. Володіння мовною культурою є важливим показником вияву інтелігентності, освіченості, вихованості особистості. А педагог в усьому має бути взірцем для своїх вихованців.

Мова як сутність виявляється в мовленні. Засобом мовлення забезпечується функціонування мови. Продуктивність і ефективність мовленнєвої діяльності педагога залежить від того, наскільки вона відповідає нормам сучасної літературної мови – орфоепічним, граматичним, синтаксичним, стилістичним. Сюди варто віднести й інші норми – логічність, чистота, виразність, лексичне багатство тощо.

З погляду дотримання культури мовлення не можна погодитися з необдуманим і необгрунтованим вживанням слів іншомовного походження, які є в лексиці рідної мови. Наприклад: “електо-рат”, “кастинг”, “консенсус”, “конфронтація”, “парадигма”, “легітимність”, “омбудсмен”, “меседж”, “сервілізм” та ін. Це, з одного боку, своєрідне “мавпування”, а з іншого, хизування, щоб підкреслити свою нібито освіченість. Такий підхід до вияву вчителем культури свого мовлення робить його недостатньо зрозумілим для вихованців.

Професійне мовлення педагога має виступати, за висловом К. С. Станіславського, своєрідною “словесною дією”, мета якої – здійснення інтелектуального, емоційно-вольового, морального впливу на вихованців. Слова вихователя, звернені до вихованців, мають бути наповнені внутрішніми образами, почуттями. Це той чинник, який називають підтекстом. За допомогою слів учитель формує в уяві вихованців певні образи, картини (“малює словом”). Але в їх основі мають лежати почуття. Це надає їм певного одухотворення. “Слово-образ, – писав К. С. Станіславський, буде лише тоді вражаючим для глядача, коли воно народжується точним відображенням сили почуттів”.

Російський учитель-методист Є. М. Ільїн наголошував: “Дотягнутися до найтонших, потаємних дум школяра у змозі лише учительський “голос”, коли він є і коли художньо, а не просто фонетично поставлений”.

Ефективність педагогічного мовлення багато в чому залежить від його спрямованості на конкретного учня чи групу учнів. На перший погляд, учитель, виголошуючи монолог, має усвідомлювати, що його мовлення має бути передусім своєрідним діалогом між своїм “Я” й учнями. З цією метою педагог вдається до певних мовних засобів, підсилюючи мовлення словами: “ми розглядаємо”, “пригадайте”, “подумайте над”, “зверніть увагу” та под.

Важливим чинником дієвості педагогічного мовлення є добра чутність голосу. У процесі вербального спілкування вчителя з учнями голос має бути спрямований безпосередньо на співрозмовників. Його звуки мають поширюватися на рівні голів слухачів. Але під час монологічного мовлення в класі (пояснення нового навчального матеріалу) треба дбати, щоб голос плавно “летів” низько над головами учнів. Це дає змогу учням добре чути мовлення вчителя, швидко адаптуватися до особливостей модуляції словесних потоків.

Щоб успішно керувати своїм голосом, ефективно його використовувати, вчитель має знати позитивні й негативні риси власної голосової діяльності. Характеристика гарного голосу: приємний, вібруючий, спокійний, добре модульований, низького тембру, довірливий, теплий, мелодійний, турботливий, упевнений, дружній, насичений інтонацією, виразний, природний, багатий, наповнений, звучний, доброзичливий.

Характеристика поганого голосу: гугнявий, різкий або скрипучий, хриплий, дрижачий, високого тембру або пронизливий, плаксивий, із задишкою, нерішучий, уривчастий, занадто гучний, занадто тихий і нечутний, безбарвний, пафосний, саркастичного тону, невпевнений, монотонний, напружений, слабкий, нудний.

Учителеві необхідно постійно займатися самоаналізом власного мовлення, щоб уникати помилок. Наводимо перелік деяких ознак того, що ваше мовлення далеке від досконалості, і необхідно виправляти власні недоліки:

– слухачі часто просять вас повторити щойно сказані слова;

– у вас помітний акцент;

– у вас втомлюється горло після десятихвилинної розмови;

– у ваших слухачів через деякий час починає блукати погляд, бо ви говорите монотонно;

– ви втрачаєте контроль над голосом наприкінці довгого речення;

– люди звертають увагу на те, що ви (часто несвідомо) повторюєте слівця або фрази типу “гм”, “ну”, “так”, “знаєте”, “угу”, “так би мовити” та под.;

– ви маєте звичку зітхати, закусувати губу або виставляти її, цмокати язиком.

Важливою передумовою ефективності мовленнєвої діяльності вчителя є володіння її технікою, компонентами якої є: голос, дикція, темп, ритм, інтонація, паузи. Названі компоненти – це своєрідна акустична система “відтворення людини людиною”. Вони виконують важливі функції, зокрема: створюють імідж людини, сприяють виявленню її індивідуальних психічних особливостей, передають емоційний стан мовця.

Володіння технікою мовлення є не лише важливим компонентом загальної та педагогічної культури вчителя, але й передумовою позитивного сприймання його вихованцями і колегами.

Чи можна оволодіти культурою і технікою педагогічного мовлення? Безперечно можна. Назвемо кілька напрямів досягнення успіхів у цій діяльності. По-перше, створення психологічної установки на опанування літературною мовою. С. Л. Рубінштейн писав: “…суспільно значимі цілі й задачі, які висуваються перед індивідом і ним приймаються, перетворюються в особистісно значимі для нього. Суспільно значиме, належне, закріплюючись у нормах права й моральності, які регулюють суспільне життя, виступаючи особистісно значимим, породжує в людині динамічні тенденції іноді великої дієвої сили, тенденції повинності, відмінні від початкових тенденцій ваблення – за своїм джерелом і змістом, але аналогічні з ними за їх динамічним ефектом…

Із тенденцій виділяється як особливий момент установка. Установка особистості – це зайнята нею позиція, яка полягає в певному ставленні до наявних цілей або задач і проявляється в обраній мобілізованості й готовності до діяльності, спрямованої на її здійснення…

Будь-яка установка – це установка на певну лінію поведінки, і цією лінією поведінки вона й визначається. Створення установки передбачає входження суб’єкта в ситуацію і прийняття ним задач, які в ній виникають; вона залежить, отже, від розподілу того, що суб’єктивно значиме для індивіда”.

Грузинський психолог Д. Н. Узнадзе, досліджуючи проблеми спонукальних чинників діяльності людини, писав: “Установка… являє собою стан, який, не будучи сам змістом свідомості, все ж справляє вирішальний вплив на її роботу… Без установки взагалі ніяких психічних процесів як усвідомлених явищ не існує, що, для того щоб свідомість почала працювати в будь-якому певному напрямі, попередньо необхідно, щоб була в наявності активність установки, яка, власне, в кожному окремому випадку і визначає цей напрям”.

Для вчителя, який під час навчання у вищому навчальному закладі не отримав спеціальної підготовки з проблем культури й техніки мовленнєвої діяльності, важливо сформувати для себе тверду установку: по-перше, оволодіти знаннями, уміннями й навичками техніки педагогічного мовлення. Така установка має стати кредо професійної діяльності вчителя на довгі роки, а по суті – на весь період педагогічної праці. По-друге, систематично розвивати уміння виразного мовлення. По-третє, здійснювати самоконтроль за розвитком комунікативних умінь у системі педагогічної діяльності. По-четверте, розвивати загальні психофізичні особливості, як важливий чинник оволодіння уміннями й навичками професійного мовлення.

У системі оволодіння основами професійного мовлення вчителям доцільно скористатися методикою, яка розроблена в рамках театральної педагогіки1.

У системі формування мовленнєвої культури вчителя важливо усвідомлювати основні функції, які має виконувати мовлення. Автори навчального посібника “Педагогічна майстерність” за редакцією I. A. Зязюна виділяють такі основні функції педагогічного мовлення: а) комунікативну – встановлення і регуляція стосунків між учителем і учнями, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку вихованців; б) психологічну – створення умов для забезпечення психічної свободи вихованців, вияву індивідуальних особливостей особистості, зняття соціально-фізіологічних затисків; в) пізнавальну – забезпечення оптимальних умов для сприймання навчального матеріалу учнями, формування в них емоційно-ціннісного ставлення до знань; г) організаційну – забезпечення раціональної й ефективної пізнавальної діяльності учнів. Проаналізуємо деякі аспекти реалізації названих функцій мовлення вчителя.

Комунікативна функція є визначальною в діяльності педагога. Вона спрямована на встановлення взаємодії з вихованцями на засадах педагогічного співробітництва в усіх сферах діяльності, створення своєрідної аури з гуманістичним наповненням. Усе це створює надійне підгрунтя для позитивної діяльності в навчально-виховному процесі. Основним інструментом у цьому процесі є слово. Від першої зустрічі вчителя з учнями багато в чому залежить подальший успіх того дійства, яке ми називаємо уроком. “Перші хвилини зустрічі – обмін поглядами, вітаннями, сприймання виразу обличчя, “дешифрування” почуттів, думок одне одного, підсвідоме формування установки на подальше спілкування… психологічна значущість цієї ситуації велика, і від того, як побудує вчитель свою комунікативну поведінку, які мовні засоби використає, значною мірою залежить характер його подальших стосунків із вихованцями”.

Наведемо окремі приклади “налаштування” системи учитель – учні на самому початку уроку за допомогою слова, доповнюючи його такими деталями, як посмішка, інтонація, виразний погляд, вираз задоволення від зустрічі з вихованцями. Ось лише окремі варіанти: “Доброго дня, дорогі діти!”, “Доброго дня, шановні мої!”, “Доброго ранку, хороші мої!”, “Доброго ранку! Радий зустрічі з вами!”, “Здрастуйте! Радий вітати вас з чудовим весняним днем!”, “Доброго дня вам, добродії! Приємно бачити вас у доброму настрої!” і т. ін. У вчительській діяльності може бути багато різноманітних варіантів привітання педагога з вихованцями. Невипадково відомий грузинський педагог Ш. О. Амонашвілі одну зі своїх книг назвав “Здрастуйте, діти!”

В основі взаємин педагога з вихованцями має бути передусім глибока повага до особистості кожного учня як до людини. Не варто забувати істину, яку висловив давньогрецький філософ Протагор: “Людина – міра всіх речей”. Треба виходити з принципу, який був головним у діяльності A. C. Макаренка, В. О. Сухомлинського, O. A. Захаренка та інших відомих педагогів. Зокрема Макаренко говорив: “Я наполягаю на тому, що основним принципом в нашій педагогічній роботі – шкільній, позашкільній, дошкільній – є щонайбільша повага до людини. Я навіть 8-річного хлопчика називав товариш Комаров. Так він – Петька, Васька і т. д., а коли я звертаюсь до нього, я називаю його товариш Комаров.

Якомога більше поваги і настійливої, чіткої, одвертої вимоги: поводь себе так-то і так-то.

Ці чудеса кожному доступні”.

В. О. Сухомлинський у фундаментальній праці “Павлиська середня школа” писав: “Найкращий учитель для дитини той, хто, духовно спілкуючись із нею, забуває, що він учитель, і бачить у своєму учневі друга, однодумця. Такий учитель знає найпотаєм-ніші куточки серця свого вихованця, і слово в його вустах став могутнім знаряддям впливу на молоду людину, що формується”. У книзі “Як виховати справжню людину” Василь Олександрович говорить: “Кожне наше слово повинне нести в собі добро, справедливість, красу – в цьому суть наших етичних повчань. У цій справі немає дрібниць. Одне ваше слово може зруйнувати в дитини віру у вас як вихователя, збентежити дитячу душу”.

Отже, відкриваючи двері класної кімнати, стоячи перед своїми вихованцями, вчитель має вносити в їхні серця, в їхню свідомість дух гуманізму, викликати радість від спілкування в царині пізнання нового, цікавого.

Психологічна функція тісно переплітається з комунікативною. Вона має бути спрямована на формування пізнавальних мотивів навчання, навіювання кожній дитині впевненості в досягненні поставленої мети. Тут не варто вдаватися до авторитарних мовленнєвих прийомів типу “ти повинен це зробити”, “завдання має бути виконане”, “ти повинен подолати ці труднощі” та под. Це викликає в учнів певні побоювання, невпевненість, створює психологічний бар’єр між учнем і вчителем. Потрібно вживати таку мовленнєву формулу, яка психологічно налаштовувала б учнів на пізнавальну діяльність, сприяла формуванню впевненості у своїх силах. Наприклад, учні мають писати контрольний диктант. Учитель вдається до такої словесної мотивації: “Шановні мої учні! Працюючи над диктантом, ви маєте показати хороші знання правил правопису числівників. Ви знаєте правила, виконували достатню кількість вправ. Зробимо паузу: кожен про себе подумки пригадайте основні правила. (Пауза.) Пригадали? От і добре. Ви зможете виявити добрі знання. Я вірю у вас. І ви це зможете”. І ще один приклад. Учень працює над розв’язанням задачі, починає нервувати. Вчитель: “Ти даремно хвилюєшся – пригадай модель і ти зможеш розв’язати цю задачу”.

У контексті розуміння важливості психологічної функції мовлення в організації пізнавальної діяльності учнів треба зважати на їхні індивідуальні анатомо-фізіологічні і психічні особливості. В. О. Сухомлинський слушно зауважував, що в розумовій діяльності не кожна дитина, виходячи зі своїх інтелектуальних можливостей, може досягти вершин; хоча в морально-духовному розвитку такі вершини доступні кожній дитині. Тому кожному учневі залежно від його індивідуальних інтелектуальних можливостей необхідно встановлювати межі його пізнавальної діяльності, враховуючи при цьому, за виразом Л. С. Виготського, “найближчу зону розвитку”.

Пізнавальна функція мовленнєвої діяльності вчителя спрямована на створення оптимальних умов для сприймання учнями навчальної інформації. У цьому контексті привертає до себе увагу образна думка письменника В. Г. Короленка щодо величі слова: “Слово – це не іграшкова куля, що летить за вітром. Це знаряддя праці: воно має підіймати за собою конкретну вагу. І тільки за тим, скільки воно захоплює і підіймає за собою чужого настрою, ми оцінюємо його значення й силу”. Тому слово вчителя на уроці, коли він розкриває зміст навчального матеріалу, має бути своєрідною силою, яка підіймає й активізує думку кожного вихованця, насичує її новими знаннями.

Педагогічна доцільність мовлення вчителя на етапі вивчення нового навчального матеріалу полягає не лише в тому, щоб “передавати”, транслювати знання, а передусім у тому, щоб активізувати мисленнєву діяльність вихованців, спонукати їх до самостійної активної пізнавальної діяльності. Мовлення вчителя на цьому етапі має відповідати таким основним вимогам: бути логічним, доступним для розуміння учнями певної вікової групи, виразним, переконливим, захоплюючим, впливати не лише на розумову, але й на чуттєву сферу вихованців. У процесі монологічного мовлення треба зважати на темп і ритм мови. Темп – це ступінь швидкості вимовляння слів у мовному потоці. Ритм – це розмірність, узгодженість, рівномірне чергування впорядкованих елементів (звукових, мовних, зображальних.)

У процесі навчальної діяльності, яка пов’язана з мовленням учителя, важливо дотримуватися певного темпу, який забезпечував би оптимальність процесу засвоєння навчального матеріалу. Можна виділити три темпи мовлення вчителя на уроці – уповільнений, середній і прискорений. Найбільш оптимальним є середній темп мовлення вчителя – 120 слів на хвилину; прискорений – понад 160 слів на хвилину; уповільнений – близько 50-60 слів на хвилину. Вибір темпу мовлення вчителя залежить від вікових особливостей учнів, змісту дидактичного матеріалу. В роботі з учнями молодшого шкільного віку темп мовлення має бути уповільненим, порівняно з учнями середнього й старшого віку. Якщо вчитель під час пояснення навчального матеріалу виділяє правила, робить висновки, темп має бути уповільнений. У цьому контексті треба говорити про ритм мовленнєвої діяльності. Один темп мовлення має змінюватися іншим, включати учнів у різноманітні ритмічні дії (слухання, спостерігання, виконання певних короткочасних операцій і под.) навколо головного стрижня уроку – засвоєння конкретного дидактичного матеріалу. У виборі темпу і ритму мовленнєвої діяльності вчитель має виявляти високу майстерність, виходячи з конкретних педагогічних умов. Тут аж ніяк не можна покладатися на рецепти чи приписи.

Учитель повинен наполегливо працювати над формуванням власної культури педагогічного мовлення. Тут доцільно запропонувати структуру методики навчання основам педагогічного мовлення, яка включає такі основні компоненти: техніку мовлення, культуру мовлення, технологію мовлення (табл. 4.7).

Таблиця 4.7. Структура методики навчання основам педагогічного мовлення

Слід зауважити, що розподіл мовленнєвої діяльності на три складники – техніку, культуру й технологію – є умовним. У навчальному процесі ці складники взаємопов’язані і взаємному мовлені. Наприклад, не можна уявити хороший тембр без сили звуку або образність без інтонації чи дикцію без виразності мовлення.

Зупинимось на деяких особливостях методики формування культури мовленнєвої діяльності. У цьому плані важливо розуміти логіку мовлення. Тут треба ознайомитися з поняттями “над завдання” і “наскрізна дія”. Саме вони дають змогу моделювати мовлення у напрямі досягнення поставленої мети. Ці поняття обгрунтовані російським режисером К. С. Станіславським і набули подальшої розробки у працях з театральної педагогіки. Означені поняття є важливими також у процесі оволодіння культурою педагогічного мовлення вчителів, педагогічних працівників різних рівнів. Енциклопедії подають таке визначення над завдання: “…головна ідейна мета, завдання, задля якого створюється п’єса, акторський образ, вистава”. Наскрізна дія – це “головна лінія драматургічного розвитку п’єси, зумовлена ідеєю п’єси, творчим задумом драматурга. Правильне розуміння наскрізної дії допомагає режисерові та акторам досягнути послідовного, цілеспрямованого розкриття ідейного змісту ролі п’єси загалом”.

Ще одним суттєвим елементом надбань театральної педагогіки, який необхідно використовувати в педагогічному мовленні, є розвиток інтонаційно-мелодійної виразності усного мовлення. Як зазначає В. Ц. Абрамян, “інтонація як ніщо інше виражає ставлення промовця до змісту висловлювань, яке виражається в модальності висловлювання, зокрема через суб’єктивно модальний зміст, наприклад, почуття, вольовий акт, прихильність до висловлювань… Інтонація стосується як висловлювання-дискурсу, так і висловлювання-процесу, як смислу тексту, так і роботи вчителя, як семантики, так і прагматики”.

У структурі педагогічного мовлення важливим є поняття “підтекст”. Це потужний засіб образного втілення й педагогічного тлумачення навчального матеріалу, перетворення його на актуальний і сучасний предмет, необхідний і цікавий для тих, хто навчається. Адекватне виявлення підтексту сприяє адекватному ставленню учнів до предмета, “затягує” їх у навчальний мажор, створює надійне емоційне підгрунтя ефекту “переживання”. В цьому процесі важливим є не тільки підтекст слова, а й підтекст сприйняття. Кожне сказане вчителем слово несе в собі смислову енергію залежно від інтонації, характеру мовця, конкретної ситуації. Підтекст, таким чином, – це психологічний і психоаналітичний відбиток, залишений особистістю вчителя в уяві учнів.

Важливим аспектом становлення культури педагогічного мовлення є вміння виділяти в тексті логічні наголоси і логічні паузи. Логічний наголос передбачає виокремлення в тексті піднесенням голосу певного слова, яке несе в собі смислове навантаження. Від зміни місця логічного наголосу в певній фразі змінюється певною мірою її смислове наповнення. Наприклад, проаналізуємо зміни смислового навантаження залежно від зміни місця логічного наголосу у фразі “Завтра учні дев’ятого класу відвідають театр”. У тексті логічний наголос виділяється прямою лінією під потрібним словом:

– Завтра учні дев’ятого класу відвідають театр.

– Завтра учні дев’ятого класу відвідають театр.

– Завтра учні дев’ятого класу відвідають театр.

– Завтра учні дев’ятого класу відвідають театр.

– Завтра учні дев’ятого класу відвідають театр.

Логічна пауза – це зупинка між словами з метою виділення смислового змісту фрази. Виділяють окремі види логічних пауз (за К. С. Станіславським):

1. Психологічна – спрямована на вираження психологічного стану педагога в момент мовної діяльності, використовується для психологічного впливу на учнів. Наприклад: у процесі вивчення поеми Т. Г. Шевченка “Гайдамаки” учитель читає уривок “Гонта в Умані”, передає почуття трагедії Гонти, який розправляється зі своїми дітьми, бо “вони католики”.

2. Логічна – встановлюється між двома парами слів, які об’єднані за смислом. Такі паузи часто міняють логічну сутність фрази. Наприклад, у фразі “Помилувати не можна заслати до Сибіру” залежно від місця логічної паузи кардинально міняється зміст. (Пауза позначається знаком //.) Перший варіант: “Помилувати // не можна заслати до Сибіру”. Другий варіант: “Помилувати не можна // заслати до Сибіру”. І ще фрази: “Сідайте // правильно виконуйте завдання” і “Сідайте правильно // виконуйте завдання”; “Звільнити не можна // поновити!” і “Звільнити // не можна поновити!”

3. Гастрольна – триває декілька секунд між двома значними частинами тексту (роману, оповідання, поеми тощо).

4. Люфтпауза – використовується для добору повітря під час монологічного мовлення (має бути непомітною).

У контексті формування мовленнєвої культури вчителя необхідно володіти вміннями граматично-смислового аналізу тексту, забезпечення його партитури. Партитура тексту – це програма дій виконавця будь-якого тексту, складена за допомогою загальноприйнятих умовних знаків.

Наводимо стандартні умовні позначення:

Варто вказати ще на одну особливість мовленнєвої культури вчителя – лапідарність стилю. Лапідарний (від лат. lapidarius, від lapis – камінь) – 1) той, що стосується написів на кам’яних пам’ятниках. 2) переносно – стислий, виразний; лапідарний стиль – стислий, короткий, виразний стиль.

Український філософ Г. С. Сковорода в роздумах про мовлення вчителя висловив влучну думку: “Про складне – просто; складне – не потрібне”. Для вчителя важливо вміти про складне говорити просто, доступно з урахуванням вікових можливостей вихованців. В. О. Сухомлинський у книзі “Розмова з молодим директором” так розмірковував над цим аспектом діяльності вчителя: “Є ще один бік педагогічної культури, про який не можна говорити без тривоги, – це мовна культура вчителя. Років двадцять тому, спостерігаючи, як сприймають діти виклад нового матеріалу на уроці в одного вчителя, я звернув увагу нате, що, слухаючи виклад матеріалу, діти дуже втомлюються, з уроку йдуть просто виснажені. Я почав уважніше вслухатися в слова вчителя (він викладав біологію) і жахнувся. Його мова була настільки хаотична, логічно непослідовна, смисл того, що викладалося, настільки неясний, що дитині, яка вперше сприймала те чи інше поняття, треба було напружувати зусилля, щоб зрозуміти хоч що-небудь. Ось чому втомлювалися діти.

Чому ж мені, директорові школи, це не впало в око відразу? Тому, що я слухав добре відомий мені матеріал; мені досить було натяків – я по суті заповнював прогалини у викладі вчителя своїми думками. На кількох уроках я дослівно записав виклад, прочитав на засіданні педагогічної ради, попросив товаришів: подумаймо, що може зрозуміти людина, яка не має уявлення про предмет викладу. Уявіть собі” що ви нічого не знаєте ні про хлорофіл, ні про вуглекислоту, ні про фотосинтез. Що ви можете зрозуміти з того, що я прочитав?

Боляче, важко було відповісти на це питання, але відповідь була одна: нічого не можна зрозуміти. І якщо на наступному уроці виявляється, що учні все-таки щось знають, а відмінники знають матеріал відмінно, то це тільки завдяки працьовитості дітей, їх старанності, але ж якою ціною здобуваються ці знання? Ціною здоров’я дітей: адже знання вони дістають, по суті, не на уроці від учителя, а самостійно, працюючи над підручником”.

Для успішної роботи над формуванням мовленнєвої культури педагога необхідно передусім володіти певними голосовими даними. Голос учителя має відповідати таким вимогам:

– в ньому не має бути природних вад: не вимовляння окремих звуків чи вимовляння їх із дефектами, затримок у вимові звуків, елементів заїкання, загальної слабкості голосового апарату та інших ускладнень;

– голос має бути відкритим, виразним, спрямованим на навчальну кімнату. Усі звуки необхідно вимовляти відповідно до правил орфоепії;

– в голосі учителя має звучати впевненість, оптимізм. Упевненість голосу робить мовлення вчителя переконливим, а оптимізм сприяє створенню позитивних емоцій в учнів;

– педагог має володіти технікою зміни тональності свого голосу залежно від розв’язання навчально-виховних завдань та індивідуальних особливостей вихованців.

Наші дослідження показали, що значна частина вчителів зі стажем до 5 років (понад 85 %

(2 votes, average: 5,00 out of 5)