Теорія журналістики – Приступенко Т. О. – Розділ 4 СВОБОДА СЛОВА ЯК ОСНОВНИЙ ПРИНЦИП ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ. ЇЇ ПРАВОВИЙ ЗМІСТ
У Конвенції про захист прав людини і основних свобод (ст. 10) зазначено: “Кожен мас право па свободу вираження поглядів. Де право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств”.
Питання юридичної регламентації ЗМІ в Україні на сьогодні є надзвичайно актуальним. Це пояснюється насамперед відсутністю впродовж багатьох десятиліть правової бази щодо діяльності вітчизняної преси. Як складова авторитарного режиму, журналісти за часів колишнього СРСР у своїй діяльності спирались на партійці постанови та вказівки, а не правові документи, як це прийнято в усіх цивілізованих країнах світу. Лише з проголошенням демократії та гласності після 1986 p., з прийняттям у 1990 р. у колишньому СРСР Закону “Про пресу та інші засоби масової інформації” поступово почали розв’язуватися нормативні проблеми функціонування журналістики.
Важливого значення вони набули в Україні після прийняття Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення її незалежності. Правова регламентація в нашій державі, яка почалася з 1990 p., надала правову основу для подальшої діяльності ЗМІ України. Важливі положення щодо цього були закріплені в Основному законі нашої держави – Конституції України, прийнятій па V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Так, у ст. 15 цього документа зазначається, що суспільне життя в нашій державі грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.
Розвиває ці положення ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, у якій наголошено, що кожна людини має право па свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіо-, теле – або кінопідприємств.
Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Законодавство нашої держави, спираючись на Конституцію України, Кримінальний та Цивільний кодекси, починаючи з 1992 р., ввело багато спеціальних законів стосовно різних галузей діяльності ЗМІ. Серед них: закони України “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про авторське право і суміжні права”, “Про інформаційні агентства”, “Про рекламу”, “Про державну таємницю”, “Про внесення змін і доповнень до положення законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій”, “Про зв’язок”, “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про захист інформації в автоматизованих системах”, “Про видавничу справу”, “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”, “Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України”, “Про вибори народних депутатів” та іп.
Крім законів України щодо функціонування ЗМІ, розвиток вітчизняної преси також визначають інші документи, нормативні акти, постанови, укази, які ухвалюються владними структурами, галузевими відомствами та ін. Насамперед це укази Президента України. Серед них останнім часом були підписані, наприклад, такі як “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, “Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні”, “Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України”, “Про невідкладні додаткові заходи щодо зміцнення моральності у суспільстві та утвердження здорового способу життя”, “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади” та ін.
Це також постанови Верховної Ради, серед яких “Про рекомендації учасників парламентських слухань “Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи”, “Про підсумки парламентських слухань “Інформаційна політика України: стан і перспективи”, “Про парламентські слухання “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні” та ін.
Важливе значення щодо правового функціонування ЗМІ на сучасному стані мають і постанови Кабінету Міністрів України. Вони стосуються різних питань діяльності вітчизняної преси: “Про реалізацію статей 14 і 16 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів”, “Про порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади”, “Про затвердження Типового положення про управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської державної адміністрації і управління преси та інформації Київської міської державної адміністрації” тощо.
Велике значення для вдосконалення правових засад діяльності вітчизняної преси має також проведення в Україні судово-правової реформи, яке почалося у 2001 р. її діяльність спрямована на захист прав людини, забезпечення соціальної стабільності та режиму законності у державі, що має реалізовуватися виключно засобами правового характеру. Перший етап цієї реформи завершили Закон України “Про судовий устрій України”, новий Кримінальний кодекс України та пакет законів України, якими було внесено доповнення та зміни до чинного законодавства і таким чином втілено основні найважливіші конституційні вимоги стосовно здійснення правосуддя, закріплені в основних положеннях Конституції України. Верховна Рада України 5 квітня 2001 р. прийняла новий Кримінальний кодекс України. Це стало великою юридичною подією в житті Української держави. Адже це єдиний кримінальний закон України, прийнятий самостійно й незалежно вперше за багатовікову нашу історію після “Руської правди” Ярослава Мудрого.
Кримінальний кодекс України – це правовий акт, у якому систематизовано зазначаються суспільно небезпечні діяння, що визнаються злочинами, і встановлюються конкретні міри покарання за їх вчинення. Цей документ має своїм завданням згідно з Конституцією України охороняти особу, її життя й здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпеку, охороняти права і свободи громадян, державний суверенітет і суспільний лад України, весь правопорядок від злочинних посягань. Основною функцією Кримінального кодексу, головним його суспільним призначенням є функція захисту найважливіших суспільних відносин.
Вперше в історії правовідносин у новому Кримінальному кодексі України була введена ст. 171 “Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів”. У ній, зокрема, зазначається, що умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, карається штрафом до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади па строк до трьох років.
Як уже наголошувалося, положення цієї статті чинного Кодексу є новим. Уведення кримінальної відповідальності за перешкоджання законній діяльності журналіста зумовлене необхідністю подальшого розвитку свободи слова відповідно до норм Конституції України. Нагадаємо, що згідно зі ст. 34 Основного закону колеси має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Для журналістів поширення інформації – професійний обов’язок.
Об’єктом злочину є суспільні відносини у сфері забезпечення конституційних прав громадян па свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Об’єктивний бік злочину відповідно до ст. 171 Кримінального кодексу полягає у вчиненні діяння (дії або бездіяльності), спрямованого на перешкоджання, тобто створення перепон законній професійній діяльності журналістів. Це може бути попадання інформації, яка не є таємницею (державною, слідчою, комерційною, конфіденційною), або надання недостовірної інформації, відібрання записів, зроблених журналістом письмово або за допомогою технічних засобів, знищення або пошкодження таких записів, вилучення тиражу друкованого видання без рішення про це суду тощо.
Законною слід вважати професійну діяльність журналіста відповідно до вимог Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” з такими змінами. Це діяльність журналіста зі збирання, створення, редагування, підготовки інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з мстою її поширення серед читачів.
Належність журналіста до відповідного засобу масової інформації підтверджується редакційним посвідченням чи іншим документом, киданим йому редакцією цього друкованого засобу масової інформації. Права та обов’язки журналіста встановлені ст. 26 зазначеного закону.
Журналіст несе відповідальність у межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків.
Порядок і форма журналістського запиту щодо доступу до офіційних документів і падання письмової або усної інформації для ЗМІ, строки їх розгляду, а також характер документів та інформації, що не підлягають наданню для ознайомлення за запитом, інші питання, пов’язані з паданням журналістові інформації, визначаються Законом України “Про інформацію”.
Кваліфіковано вид злочину відповідно до ст. 171 Кримінального кодексу – переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою. Переслідуванням є умисні дії, спрямовані на ущемлення особистості (наприклад, публічна образа, рекомендація не приймати особу на роботу, не надавати житло тощо). Формою переслідування може бути застосування погроз або насильства. У таких випадках матиме місце сукупність злочинів, передбачених ст. 171 та відповідними статтями (їх частинами) Особливої частини Кодексу, що передбачають відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи.
У разі застосування службовою особою насильства щодо журналіста або настання тяжких наслідків її дії підлягають додатковій кваліфікації за ст. 365 (“Перевищення влади або службових повноважень”) нового Кримінального кодексу України.
Функціонування засобів масової інформації України в напрямі процесів демократизації, гласності, плюралізму, реформування економіки та політичної системи нашої держави в цілому визначається не лише національним законодавством, галузевими підзаконними актами і документами, а й міжнародними правовими нормами. За часів тоталітарної держави українська громадськість була недостатньо обізнана із загальновизнаними міжнародними документами та актами з прав людини, демократичних свобод, дій держави щодо їх забезпечення та захисту.
Верховна Рада України, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, 10 грудня 1991 р. прийняла Закон “Про міжнародні договори”, згідно з яким укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять нині невід’ємну частину національного законодавства України. Таким чипом, громадянам нашої держави тепер надана можливість захищати свої права, застосовуючи міжнародні норми у такому ж порядку, який передбачений для норм національного законодавства. Це передусім такі документи ООН, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні нрава, Конвенція про свободу асоціацій і захист права па організацію та ін. Ці документи ООН є надзвичайно важливими для забезпечення та захисту основних прав і свобод людини, а також незалежної та плюралістичної преси. Зокрема, ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визначає такс.
1. Кожна людина має право безперешкодно дотримуватися своїх поглядів.
2. Кожна людина має право па вільне вираження свого погляду. Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір.
Користування передбаченими в цій статті правами накладає особливі обов’язки і відповідальність. Воно може бути пов’язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними: а) для поваги прав і репутації інших осіб; б) охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення.
Неперевершеним значенням для розбудови України як правової, суверенної, незалежної та цивілізованої держави було її прийняття 9 листопада 1995 р. 37-м членом Ради Європи (РЄ). Як відомо, Рада Європи є найавторитетнішою організацією нашого континенту. Звичайно, ця міжнародна організація трохи відрізняється від Європейського Співтовариства – 12, проте жодна з країн не увійшла до Співтовариства поза Радою Європи.
Вступ України до Ради Європи став насамперед стимулом і важливим фрагментом великої державної роботи, спрямованої на створення й утвердження правової, економічно міцної, політично стабільної, миролюбної європейської країни – органічної й важливої частини Європейського дому. Іншим позитивним моментом стало поглиблення правового та юридичного забезпечення права громадян України звертатися до Європейського суду. Крім цього, Україна вже почала приєднуватися до більше ніж 150 конвенцій, наявних у Раді Європи, виконуючи свої зобов’язаний перед цією організацією.
На другому саміті за всю 54-річну історію Ради Європи, який відбувся у жовтні 1997 р. за участю лідерів тоді ще 40 країн – членів Ради Європи, як відомо, був ухвалений стратегічний план дій у чотирьох напрямах: демократія та права людини, соціальні об’єднання, безпека громадян, демократичні цінності та культурне розмаїття. Тодішній Президент України Л. Кучма заявив, що ця зустріч логічно завершила важливий етап соціальної роботи держав – учасниць – визначення оптимальних шляхів побудови майбутньої Європи. Рішення про створення єдиного суду з прав людини, запровадження посади комісара з прав людини, посилення контролю за виконанням державами-членами своїх зобов’язань, зосередження уваги на подоланні таких соціально небезпечних явищ, як організована злочинність, корупція і тероризм, мали на меті поліпшити діяльність організації, підняти її на рівень вимог часу. Було запропоновано вивчити питання щодо нового виміру діяльності Ради Європи як своєрідного нормотворчого органу всієї системи європейських інституцій.
Одним з основних документів Ради Європи, який Українська держава ратифікувала 17 липня 1997 р. і який став Законом України, є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 p., Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції.
На основі Конвенції громадяни України можуть і мають право звертатися до Євросуду з прав людини.
Важливе значення для діяльності цієї міжнародної структури та вітчизняного правосуддя щодо розгляду судових справ у сфері ЗМІ стали норми ст. 10 Євроконвенції. У них, зокрема, зазначається таке.
1. Кожна людина мас прало па свободу виявлення поглядів. Цс право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування радіомовлення, телебачення або кінопідприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язано з правами та обов’язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з мстою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Як бачимо з цього невеликого аналізу, законодавство України, що регулює інформаційну сферу, достатньо розвинуте. Проте окремі норми раніше прийнятих законів застарівають і не завжди адекватно й повною мірою відповідають реаліям життя, що динамічно змінюється. Інформаційне законодавство потребує свого коригування, адже одним з етапів побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства є вдосконалення інформаційного законодавства як його правового фундаменту, яке б відповідало вимогам політичного, соціально-економічного та культурного розвитку держави, нормам та стандартам міжнародного права, законодавству Європейського Союзу та Ради Європи. Усвідомлюється необхідність вдосконалення законодавчої бази, з мстою реалізації конституційних прав громадян на свободу слова та інформаційну діяльність, поширення інформації та захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування інформаційної безпеки, наприклад лише одним Державним комітетом телебачення та радіомовлення протягом 2002 р. було розроблено 17 законопроектів, 16 проектів постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України та 3 проекти указів Президента України.
Важливе місце в цьому напрямі посідає Концепція національної інформаційної політики України (проект), яка повинна стати стратегічним документом інформаційної галузі нашої держали. Концепція стала результатом пошуку оптимальної форми надзвичайно складних інформаційних відпосин між громадянами, суспільством і державою. Структурно документ побудований за розділами, які присвячені всім складникам інформаційної сфери: ЗМІ, новітнім інформаційним технологіям, видавничій, музейній, архівній та бібліотечній справам, кінематографії, рекламній, виставковій та науково-просвітницькій діяльності. Окремий розділ присвячено засадам інформаційної безпеки.
Концепція є стратегічним планом розвитку української інформаційної сфери і визначає основні напрями, засади і принципи національної інформаційної політики та механізм її реалізації. Вона має на меті створення умов для побудови в Україні розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства, забезпечення розвитку інформаційного простору, модернізації інформаційної інфраструктури, інформаційних і телекомунікативних технологій, ефективного формування та використання національних інформаційних ресурсів, окреслення пріоритетів розвитку інформаційної сфери.
Документом визначаються основні напрями інформаційної політики:
– забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та діяльності в інформаційному просторі України, недопущення втручання у зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, створення розвиненої інформаційної інфраструктури;
– збереження й ефективне використання державної та комунальної власності на підприємства та установи, які є об’єктами стратегічного значення, створення умов для розвитку та захисту прав суб’єктів права всіх форм власності на об’єкти національного інформаційного простору, розвиток ринку інформаційних ресурсів тощо;
– створення умов для своєчасного, якісного й ефективного інформаційного забезпечення громадян, органів державної влади та місцевого самоврядування, адміністративний, технічний, правовий захист вітчизняного інформаційного продукту;
– додержання принципів Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, інтеграція України у світовий простір та інші напрями.
У Концепції містяться засади державної політики щодо ЗМІ, яка спрямована на вдосконалення правового поля функціонування ЗМІ, забезпечення вільного доступу всіх політичних сил (у тому числі опозиційних) до ЗМІ, недопущення цензури, захист як журналістів, так і громадян, установ і організацій від зловживань працівників ЗМІ, забезпечення прозорості в діяльності ЗМІ, запобігання зловживанню правом на свободу інформації, упорядкування національного телерадіоефіру, збалансування інтересів усіх мовників, забезпечення відкритості процедури ліцензування їх діяльності, розвитку ринку інформаційних продуктів і послуг, утвердження принципу пріоритетності вітчизняного виробника інформпродукту та ін.
Прийняття та реалізація Концепції національної інформаційної політики стане одним із головних чинників забезпечення свободи слова в країні, зростання ролі засобів масової інформації у сфері соціально-культурного розвитку держави, створення передумов побудови громадянського демократичного суспільства. її прийняття стимулюватиме подальший розвиток конституційно-правових норм з урахуванням європейських стандартів.
На подальший розвиток правових засад діяльності ЗМІ України мали вилив Закон України “Про внесення змін до законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людина на свободу слова”, а також Постанова Верховної Ради України “Про парламентські слухання “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні”, які були проведені 4 грудня 2002 р. На них було проаналізовано проблеми та ситуацію, що склалася у сфері діяльності засобів масової інформації, їх роль і місце у взаємовідносинах між владою та суспільством. Було зазначено, що відсутність достатніх, у тому числі законодавчих, умов для виконання ЗМІ функцій інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації між усіма складовими суспільства; відсутність умов для економічної незалежності ЗМІ; неконституційне управління інформаційним простором органів державної влади є основними передумовами обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, вільне вираження поглядів і переконань та застосування в системі українських засобів масової інформації прямої й опосередкованої цензури, хоч це беззастережно заборонено Конституцією України та інформаційним законодавством.
Верховна Рада України вказала на недопущення практики позасудового закриття засобів масової інформації та припинення мовлення телерадіоорганізацій, застосування заходів впливу на ЗМІ шляхом перешкоджання їхній діяльності, зокрема у процесі видання та розповсюдження друкованих видань, на забезпечення рівності прав і можливостей для створення та функціонування засобів масової інформації всіх форм власності, забезпечення ефективних антимонопольних норм діяльності всіх суб’єктів інформаційного ринку. Було запропоновано дати законодавче визначення поняття “політична цензура” і передбачити відповідальність за застосування цензури до ЗМІ та журналістів з боку службових осіб органів державної та місцевої влади; запровадити у вітчизняне законодавство загальноєвропейські принципи журналістської діяльності, а також передбачити дотримання нормативних документів, професійних і етичних норм, прав власників і керівників ЗМІ, журналістів і творчих працівників шляхом обов’язкового укладання трудових угод.
Вказано було також на необхідність удосконалення законодавства про захист честі й гідності з метою недопущення використання судових позовів до засобів масової інформації та журналістів за їхню професійну діяльність; встановлення додаткових гарантій реалізації трудових прав працівників ЗМІ, зокрема в частині регулювання договірних відносин між власником (органом) і працівником, порядку звільнення працівників тощо.
Крім цих питань, Верховній Раді України було запропоновано розглянути проект Концепції роздержавлення засобів масової інформації України; створити законодавчі передумови для забезпечення економічної незалежності засобів масової інформації, зокрема шляхом скасування необгрунтованих обмежень на здійснення рекламної діяльності; переглянути механізм та порядок надання державної підтримки ЗМІ з метою забезпечення рівних умов діяльності засобів масової інформації різних форм власності; переглянути правила акредитації представників ЗМІ при органах державної влади шляхом запровадження повідомлювального принципу акредитації; внести зміни до законодавства з мстою усунення подвійного ліцензування телерадіоорганізацій шляхом скасування вимоги отримання ліцензії на використання радіочастотного ресурсу; вдосконалення механізмів регулювання ліцензійних процедур, виходячи з принципів прозорості та об’єктивності прийняття рішень. Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації спільно з представниками державних органів влади, наукових установ, громадських організацій та міжнародних експертів запропоновано вивчити доцільність та можливі форми запровадження в Україні інституту парламентського уповноваженого зі свободи слова.
Реалізація цих рішень Верховної Ради України, розв’язання владними структурами основних питань, пов’язаних з правовими аспектами функціонування вітчизняних ЗМІ, утвердженням свободи слова, соціальним захистом журналістів, надасть можливість нашим засобам масової інформації справді сформуватися в державі як “четвертій владі”, розвиватися й утверджуватися па засадах демократії, гласності та плюралізму.
Розвиток цих чинників особливо важливий для реального забезпечення в нашій державі свободи слова, напрацювавші правових механізмів щодо її втілення.
Свобода преси, що трансформувалася з розвитком нових засобів комунікації у свободу масової інформації, цілком справедливо вважається головним принципом функціонування преси, радіо та телебачення у правовій державі. Вона є обов’язковим елементом режиму демократії та необхідною умовою забезпечення для індивідів та їх об’єднань політичного плюралізму і культурної багатоманітності.
Нові інформаційні технології з їх комунікацією без кордонів розширюють межі свободи слова. “Транснаціоналізація великих медіа – компаній ускладнює проблеми деяких режимів, які намагаються приховати від свого населення “протилежні погляди”, змішуючи різні культурні, політичні та журналістські моделі. Хоча в багатьох країнах новим медіа і вдалося відіграти роль опонента офіційної лінії, процес глобалізації не завжди приводив до утвердження універсальних цінностей (права людини, свободи слова, терпимість), на що так сподівалися їх найпалкіші прихильники. В деяких випадках це “медіа – втручання” викликало навіть різку реакцію з боку авторитарних або захищаючих свою ідентичність країн”.
Тоталітаризм логічно суперечить свободі вибору та свободі преси як її частковому випадку, оскільки грунтується на дихотомії “свій – чужий” і не допускає існування інших думок, які відхиляються від генеральної лінії. Такс збідніння інформаційного середовища неминуче призводить до стагнації соціального організму, який у кінцевому підсумку виявляється неконкурентоспроможним у глобальному геополітичному змаганні. У цьому сенсі свобода масової інформації дуже тісно пов’язала як з інформаційною безпекою, так і з національною безпекою в цілому.
Свобода преси є не антиподом, а однією з найважливіших гарантій інформаційної безпеки, оскільки: по-перше, вона забезпечує доступ громадян до повної, всебічної та достовірної інформації; по-друге, захищає громадську та індивідуальну свідомість від впливу пропаганди та інших форм маніпулювання; по-третє, стимулює накопичення, оновлення і передачу інформації всередині соціальної системи. У цьому сенсі інформаційна безпека повинна розглядатися як сполучна ланка між політикою забезпечення національної безпеки та політикою розвитку інформаційної інфраструктури вільного суспільства.
На сучасному етапі розвитку демократичних відносин спостерігається величезна кількість визначень свободи преси, що накопичилися за останні три століття, проте елемент самостійності, незалежності преси проглядається майже в будь-якій концепції, з яких би позицій вона не викладалась. Відповідно до ліберальної доктрини, що спирається на філософію природного права, преса насамперед не повинна перебувати в залежності від держави. Так, Дж. Мільтон писав: “Дайте мені свободу знати, свободу виражати свої думки, а найголовніше – свободу судити за своєю совістю… І нехай всі вітри розносять безперешкодно всілякі вчення по землі: якщо істина вийшла на боротьбу, було б несправедливо шляхом цензури та заборон ставити перешкоди її силі”. Крім громадської думки, немає іншого судді, який би міг “провести демаркаційну лінію, що відокремлює помилку від істини”. У концепції Дж. – С. Мілля не лише держава, а й громадська думка не повинні мати влади над пресою: “недостатньо лише одного захисту проти тиранії влад: необхідний захист проти тиранії панівних думок”.
Значну роль у ліберальній теорії – особливо в її американському варіанті – відіграла теза щодо приватнопідприємницького характеру свободи преси. Вільяму Пітеру Гамільтону з “Wall Street Journal” належить такий виклад доктрини: “Газета є приватним підприємством, яке нічим не зобов’язане публіці, а публіка не падає газеті жодних особливих прав. Газета, таким чином, не переймається жодними громадськими інтересами. Вона, безумовно, є власністю господаря, який продає вироблений товар на свій власний страх і ризик”.
На зміну ліберальній теорії преси прийшла доктрина соціальної відповідальності. У програмній заяві, з якою виступили акціонери приватної міської газети “Pare Region Echo” в Александра (штат Міннесота, США), зазначалося, що “необхідно визнати, що справді чудова газета повинна бути чимось більш значущим ніж персональна або загальна совість тих, хто її редагує, у тому сенсі, що її слова належать комусь більш мудрому, розсудливому, справедливому, чесному, щирому, на відміну від тих морально скалічених людей, завданням яких є написання тих слів… Справді чудова газета повинна залишатися вільною від сильців будь-яких особливих групових інтересів”.
Радянська доктрина розглядала питання щодо свободи преси виключно з “класових позицій”. Так, Конституція СРСР 1977 р. демагогічно гарантувала свободу преси поряд зі свободою слова, зборів, мітингів, вуличних демонстрацій – “відповідно до інтересів народу і з мстою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу” (ст. 50). Оскільки призначення цієї декларації обмежувалося потребами пропагандистського ритуалу, її юридичний зміст не визначався. Зовсім не конкретизувалися й конституційні гарантії свободи преси, серед яких називалися “широке розповсюдження інформації і можливість використання преси, телебачення і радіо”. Зрозуміло, викладені таким чином гарантії жодного правового змісту не мали. Проте в кримінальному законодавстві завжди містилися норми, які за бажанням можна було застосувати як “захисні заходи” проти використання задекларованої “свободи” в якихось інших інтересах та цілях, ніж це було дозволено Основним законом.
Відповідальність преси, по-перше, є її функцією, що пов’язано з принципом, який “полягає в заохоченні й підтримці формування “громадськості”, яка є найбільш суттєвим аспектом громадської сфери”. Якщо засіб масової інформації не є незалежним, підвладний державі або приватному інтересу, то про жодну відповідальність цього ЗМІ не може бути й мови, оскільки йому не забезпечена свобода самовизначення – необхідна умова будь-якої відповідальності.
Залежні, підвладні ЗМІ не створюють простору для становлення та виявлення громадської думки, вони є лише інструментом її фальсифікації, а отже, підриву конституційного ладу, який передбачає необхідність правити відповідно до громадської думки, яка склалася в суспільстві, а не навпаки. Причому, чим вищий ступінь залежності засобу масової інформації, тим серйозніша потреба суспільства у прозорості механізмів цієї залежності й тим значнішою повинна бути відповідальність тих, хто ззовні маніпулює редакційною політикою.
По-друге, категорія відповідальності преси є достатньо складною системою відносин між ЗМІ та суспільством, аудиторією та професійною спільнотою. У цій площині необхідно розрізняти відповідальність засобу масової інформації:
А) перед суспільством – вона реалізується в межах наявних законів, які покликані захищати інтереси особистості, громадського суспільства і держави в інформаційній сфері;
Б) перед своєю аудиторією – тут відбувається трансформація громадян від “громадськості” до “аудиторії”, яка є не пасивним споживачем продукції ЗМІ, а учасником формування редакційної політики за допомогою ринкових механізмів попиту та пропонування інформації, думок і реклами;
В) перед професійною спілкою – щодо дотримання загальних правил поведінки та професійної етики.
Відповідно до розглянутих вище чинників свободи преси можна зазначити, що свобода засобів масової інформації є основним принципом правового регулювання організації та діяльності ЗМІ, який не передбачає обмеження щодо:
А) пошуку, одержання, виробництва і поширення масової інформації;
Б) заснування засобів масової інформації, володіння, використовування та розпорядження ними;
В) виготовлення, придбання, зберігання та експлуатації технічних засобів й обладнання, сировини та матеріалів для виробництва й розповсюдження продукції ЗМІ, за винятком обмежень, необхідних у демократичному суспільстві та встановлених чинним законодавством держави.
Поняття свободи масової інформації взаємопов’язане з категорією плюралізму ЗМІ, який грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, гарантованої Конституцією України.
Інформаційний плюралізм передбачає множинність незалежних і автономних засобів інформації, які мають доступ до достатньої кількості різноманітних джерел інформації, засобів виробництва та розповсюдження продукції ЗМІ, а отже, відображення ними розмаїття політичних, соціальних, релігійних та культурних поглядів за умов дотримання редакційної незалежності та поваги тих правил саморегуляції, які можуть бути самостійно напрацьовані представниками ЗМІ.
У положеннях Конституції України 1996 р. закріплено свободу слова та доступ до інформації. Зокрема, про це йдеться в ст. 15, 28, 29, 32, 34, 41, 54. Так, у ст. 34 Основного закону наголошується, що кожному гарантується право па свободу думки і слова, па вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, на свій вибір.
Здійсненні цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з мстою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфі
(1 votes, average: 5,00 out of 5)