Теорія права і держави – Скакун О. Ф. – 3. Методологія теорії права і держави
Методологія теорії права і держави (від грец. “methodos” – метод + logos – вчення) – система загальних підходів, принципів, методів, способів І засобів пізнання права і держави, реалізованих на основі знань про закономірності їхнього застосування за допомогою сукупності юридичних понять і категорій, а також вчення про теоретичні основи їхнього пізнавального використання.
Структура методології теорії права і держави
Структурні елементи методологи | Характеристики | |
Метод | Метод є комплексом конкретних засобів і способів пізнання закономірностей виникнення, системного структурування та функціонування права і держави, тут засоби виступають як інструмент, знаряддя дм – від системи і комбінації використовуваних засобів (емпіричних і теоретичних), а також способів їх сполучення залежить спрямованість і рівень пізнавальної діяльності. Способи пізнання є системою логічних прийомів, що допомагають досягти певних результатів (дедукція, індукція, аналіз і синтез, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного і навпаки тощо) та задають метод, який має відповідати об’єкту дослідження, рівню пізнання і бути теоретично обгрунтованим. | |
Загальний підхід | Загальний підхід ще називають філософським. Однак крім загальних засобів філософського і напівнаукового плану в теорію права і держави залучаються загальні засоби інших наук (політологи, соціології, кібернетики, інформатики й ін.), що позначають принципову загальну орієнтацію наукового пізнання, його ракурс, аспект, підхід не нормує саме пізнання, як це робить метод, проте задає відповідну програму його методологічного забезпечення (аксіологічний, антропологічний, герменевтичний, діяльнісний, інформаційний, комунікативний, культурологічний, системний, синергетичний, функціонально-інструментальний, феноменологічний, цивілізаційний та ін.). Обмовимо, що загальні підходи більш характерні для наукових досліджень в галузі теорії держави і права, чим для даної науки в цілому. | |
Принцип | Принцип, як і загальний підхід, є ширшим за метод, слугує загальноприйнятою нормою-ідеєю професійного правового мислення найвищого авторитету і виступає основною засадою здійснення пізнання саме за такими, а не за іншими законами, тобто за законами зв’язку, єдності, сполучення, системності відповідних способів пізнання між собою (принцип об’єктивності, універсальності, єдності логічного й історичного, емпіричного і теоретичного, конкретного й абстрактного та ін.). Своєю незаперечністю принципи покликані забезпечити концептуальність дослідження. Кожний з загальних підходів реалізується на основі своїх принципів. |
4. Методи теорії права і держави
Центральним елементом і основним поняттям методології загальної теорії права і держави, як і будь-якої науки, є метод. Терміни “методологія” і “метод” у теорії права і держави співвідносяться як загальне і часткове, де метод є системою розумових і практичних операцій (процедур), що спрямовані на вирішення конкретних пізнавальних завдань з урахуванням визначеної пізнавальної мети.
Призначення методу – отримати за його допомогою нову інформацію про навколишню реальність, заглибитися в сутність явищ і процесів, розкрити закони і закономірності розвитку, формування і функціонування об’єктів, які досліджуються. Від якості методу, правильності його обрання і застосування залежить істинність отриманого знання. Будучи методологічною засадою для інших юридичних наук, теорія права і держави будується на основі сполучення різних методів. Основні методи, використовувані в теорії права і держави:
Формально-юридичний (догматичний, юридико-технічний) – традиційно вживаний у теорії права і держави для вивчення “догми” права, його внутрішньої й зовнішньої форми, поза зв’язком з економічними, політичними та іншими соціальними явищами. Аналіз джерел права, формальної визначеності права, порядку систематизації нормативного матеріалу, правил юридичної техніки є проявом цього методу. Завдяки пов’язаності із правилами логіки й мови зазначений метод допомагає сформулювати визначення юридичних понять, зробити їхній опис, класифікацію й систематизацію, створити струнку понятійну систему. Уже давні римляни вважали, що юридична форма є істотною формою (forma legalis – forma esseentialis). Цей метод слугує інтелектуальною основою юридичної практики;
Формально-логічний – використовується для формування нових понять, їх класифікації, типологізації досліджуваних явищ, тобто поділу на окремі типи, підтипи; усунення неточностей і суперечностей тощо. Цей метод передбачає застосування логічних законів і правил (їх називають ще мето-дами-прийомами або логічними прийомами): сходження від абстрактного до конкретного, абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін. Він забезпечує логічну стрункість і несуперечність викладу правових норм; наявність необхідних внутрішніх елементів при формулюванні понять, а також виведення з них логічних наслідків.
Формально-логічний метод покладений в основу формальної догматики; діалектичний – вивчає праводержавні явища в динаміці, мінливості (єдність і боротьба протилежностей; суперечливість; заперечення заперечення; перехід кількісних змін у якісні). Оскільки теорія права і держави осмислює явища, факти, стани, процеси, а діалектичний метод заснований на категоріальному (непредметному) мисленні й орієнтований на вивчення властивостей, то використання діалектичного методу здійснюється при пізнанні права і держави як властивостей, а не як інститутів, організацій, сукупності норм, функцій, дій і т. п. В сфері використання діалектичного методу не повинна знаходитися юридична догма. Найбільш активно діалектичний метод застосовується в дослідженні понять теорії права і держави онтологічного ряду (а не формально-юридичного значення), які з погляду їх змісту є сукупністю внутрішніх протилежностей, що виявляються у міру розвитку цього змісту. Цим діалектичний метод відрізняється від формально-логічного методу, у рамках якого здійснюється пізнання понять як внутрішньо погодженої сукупності ознак;
Соціологічний взаємодіє з загальним культурологічним підходом) – полягає в дослідженні права і держави не на рівні абстрактних категорій, а на базі реальних соціальних фактів, сформованих у суспільстві правил і передбачає використання таких засобів, як аналіз статистичних даних і різноманітних правових документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення, анкетування, інтерв’ювання з правових питань та ін. Цей метод є емпіричним (спостережливим) і описовим (служить свого роду прологом ідейно-ціннісних узагальнень, моделює соціальну реальність). Його цінність полягає в тому, що він дає можливість спиратися на широке розуміння права, включаючи і неюридичне; пояснювати правові властивості громадянського суспільства, виходячи з природи самого суспільства. Якщо умовно розділити можливу реалізацію соціологічного методу на три рівні (загально-соціологічний – вивчення характерних ознак усього суспільства на певному етапі його історії; середньо-соціологічний – вивчення окремих сфер предметної діяльності; конкретно-соціологічний – використання методів і засобів емпіричного, статистичного, кількісного аналізу), то в теорії держави і права знаходить широке застосування перший – загально-соціологічний рівень. Що стосується середньо – і конкретно-соціологічного аналізу, то їх результати можуть бути використані як емпіричні ілюстрації певних теоретичних положень – про авторитет влади, якість діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів влади, стан законності і правопорядку в суспільстві й ін. Соціологічний метод не сполучається з формально-догматичним аналізом;
O системного аналізу (взаємодіє з системним підходом) – комплексне пізнання відносно великих і складних об’єктів (систем) у цілісності, у єдності різних явищ, що здобувають нові якості, відсутні у випадку їхнього існування у роз’єднаному стані. Цей метод складається, як мінімум, із двох компонентів1:
А) структурно-системного аналізу (загальної теорії систем) – має загальний постановочний характер і спрямованість
На пізнання змісту системи (система права, правова система, нормативна система, система функцій і т. п.). Він не володіє здатністю самостійно, за рахунок свого інструментарію, забезпечити розуміння особливостей системних утворень і станів; 6) структурно-функціонального аналізу – вивчає формальний аспект діючого права і держави, тобто закономірності, стабільні зв’язки, стани й організації; аналізує елементи системи в їхніх конкретних діях (функціонуваннях); виявляє баланс між їх трансформацією і стабільністю, збереженням традицій і збагаченням новаціями; виробляє засоби управління системами. Цей метод плідний у межах досить чіткої внутрішньої ієрархії зв’язків системи (структура, функція, інтеграція, диференціація, статус і т. п.). Особливістю системного аналізу є порівняльна незалежність структурних відносин від структурних елементів. Відзначимо, що системний аналіз не можна підмінювати багатофакторним розглядом;
O історичний – пізнання праводержавних подій, фактів, ідей (теорій), що мають часову і просторову визначеність, у контексті їх виникнення, формування і розвитку, виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей і суперечностей, єдності суб’єктивних і об’єктивних моментів. Завданням цього методу є установити значення досліджуваного об’єкта для періоду функціонування, перспектив розвитку, зв’язок із сучасністю. Серед трьох компонентів, що виділяють в історичному методі (нормативна історія, теорія історії або історіологія, філософія історії або історіософія) тільки остання використовується в теорії права і держави для пізнання конструкцій історичного процесу. Історіософія сприяє осмисленню суб’єктом варіативності і наступності конкретних історичних форм права і держави, теоретичній систематизації загальних закономірностей їх зародження, становлення і подальшої еволюції. Історичний метод співіснує з усіма іншими методами
* герменевтичний (взаємодіє із філософським герменевтичним підходом) – допомагає досягти ясності в прочитанні текстів правових документів і роз’ясненні внутрішнього змісту, уживанні термінів і узгодженні сфер їх використання, тлумаченні вчинків учасників правовідносин. Будь-яке читання тексту (закону та інших правових документів) зумовлене потребою у відповіді на запитання “з якою метою” він був написаний. Застосування герменевтично-правового методу спрямоване на подолання дистанції між читачем (тлумачем) і правовим текстом, прагнення поста вити його на один культурно-правовий рівень із автором тексту, перебороти значеннєву роз’єднаність між ними і в такий спосіб включити зміст цього тексту в розуміння тлумача для того, щоб його реалізувати;
O правової семіотики – спрямований на вивчення правової реальності через її знакові, символічні, системи (процедури, форми, стилістика правових документів), предмети і дії яких наділені визначеним умовним змістом, який залежить від розуміння взаємодіючих суб’єктів. Цей метод пов’язаний з герменевтическим методом, оскільки право як система знаків і значень існує у конкретній текстовій формі, для реалізації якої необхідне тлумачення;
O порівняльний – передбачає зіставлення однопорядкових юридичних понять, явищ і процесів для встановлення подібностей і обліку відмінностей між ними. Обов’язковою умовою застосування цього методу с порівнянність його об’єктів (приналежність до того самого роду, виду, наявність подібних структур, функцій, завдань, цілей і т. п.). Порівняння застосовують у класифікації праводержавних явищ, з’ясуванні їх історичної послідовності, генетичних зв’язків між ними, загальних і конкретних закономірностей розвитку, традицій і новацій. Розрізняють діахронне і синхронне порівняння: діахронним є зіставлення галузі права чи інституту права в одній правовій системі в різні історичні періоди, встановлення наявності (відсутності) наступності у їх розвитку; синхронним – зіставлення галузі права чи інституту права, що “діють” одночасно в різних правових системах, встановлення доцільності (недоцільності) запозичення їх позитивного досвіду;
O функціонально-інструментальний – дає змогу інструментально використати право у законотворчому процесі; визначати правову форму як специфічну систему правових способів – інструментів (заборон, дозволів, зобов’язань, заохочень, покарань тощо), показати основні закономірності “дії” правових способів на окремих ділянках правового регулювання та з їх допомогою дати комплексну характеристику функціональної, прикладної сторони (підсистеми) правової системи;
* метод теоретико-правового моделювання – передбачає створення теоретичних моделей, в яких втілюються уявлення про ідеальні форми права і держави, що виникають на певному етапі соціально-політичного розвитку (наприклад, модель правової держави);
O метод теоретико-правового прогнозування – полягає у висуненні та обгрунтуванні рекомендацій щодо варіантів розвитку тих чи інших праводержавних явищ.
З метою різнобічного пізнання права і держави доцільно сполучати кілька методів. Варіанти вибірковості їх поєднання можуть бути різними: вони визначаються об’єктом, предметом, метою і завданнями пізнання проблем теорії права і держави.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)