Теорія нотаріального процесу – Фурса С. Я. – 6.8. Вимоги, яким мають відповідати докази: належність, допустимість, достовірність, достатність
6.8.1. Належність доказів
Питання про правову природу належності доказів у цивільному процесі досліджувалося багатьма вченими, такими як: С. Я. Фурса, Є. І. Фурса, Т. В. Цюра, С. В. Васильєв, М. К. Трєушніков І. В. Решетнікова, В. В. Ярков та ін. Результатами даних досліджень є різні погляди на природу належності доказів. Так, належність доказів пропонується розуміти як:
1. Об’єктивну властивість доказу.
2.Його ознаку.
3. Критерій оцінки доказу.
4.Правило поведінки учасників юридичного процесу.
Питанням належності доказів у нотаріальному процесі присвяченні роботи лише окремих вчених60, оскільки теорія доказів у нотаріальній діяльності знаходиться лише на стадії її формування.
Для того, щоб докази бути прийнятті нотаріусом та на їх підставі він вчинив нотаріальну дії, вони мають бути належними.
Належність доказу в нотаріальному процесі, як і його допустимість, доцільно розглядати як властивість доказу, що формується за результатами аналізу цього доказу на предмет відповідності його певним критеріям при вчиненні нотаріального провадження або процесуальної дії (якщо йдеться про окремі дії проміжного характеру). Ці критерії пропонується розглядати як необхідні елементи належності. Елементами належності є: входження факту, який встановлюємо за допомогою зазначеного доказу, у предмет доказування в даній нотаріальній справі; а також можливість встановлення факту – складової частини предмета доказування, за допомогою цього доказу.
По суті, належність, як властивість доказу, має відповідати елементам належності.
Належність доказів до нотаріального провадження – це критерій, за допомогою якого можна оцінити здатність доказу встановити (підтвердити чи спростувати) необхідні для вчинення нотаріальної дії факти.
Належність доказу в нотаріальному процесі передбачає більший ступінь визначеності обставин, які підлягають встановленню у тій чи іншій нотаріальній справі, ніж це характерно для судових процесів, наприклад для цивільного процесу. Це пов’язано, насамперед, з безспірним характером нотаріальних процесуальних правовідносин та, як наслідок, способом їх нормативного врегулювання. Так, у визначенні предмета доказування в цивільній справі, фактично, беруть участь як сторони (через формулювання позовних вимог, заперечень проти позову), так і суд (підсумовуючи заявлені вимоги, заперечення та керуючись нормами матеріального права, які мають бути застосовані в даному випадку). При цьому склад юридичних фактів – предмета доказування – може бути різним.
Визначаючи предмет доказування при вчиненні нотаріального провадження, нотаріус узгоджує справжні наміри особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, і бачення заявником життєвих обставин з відповідною правовою моделлю таких обставин, з якою пов’язуються юридичні наслідки. Після обрання виду нотаріального провадження (дії), який буде вчинятися, можна говорити про певну передбачуваність (визначеність) предмета доказування у вчинюваній нотаріальній дії.
Така визначеність є результатом закріплення в нормах матеріального права і процедурних нормах як обставин, що повинні встановлюватися при вчиненні того чи іншого нотаріального провадження, так і засобів, за допомогою яких ці обставини повинні встановлюватися. Окрім того, предмет доказування в нотаріальній справі може формуватися нотаріусом за результатами аналізу звернення заявника та його мети за рахунок множин фактичних приватних ознак, за якими реальна життєва обставина відрізняється від свого абстрактного процедурного прототипу.
Наприклад, відповідно до ст. 68 Закону, при видачі свідоцтва про право на спадщину за законом нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкування за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та на підставі правовстановлюючих документів склад спадкового майна. Крім зазначених обставин, при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріус також встановлює факт наявності заповіту та коло осіб, які мають право на обов’язкову частку в спадщині.
Як правило, визначаючи належність доказів, нотаріус відіграє домінуючу роль, адже він самостійно вирішує – відповідають подані докази предмету доказування чи ні. Крім того, за необхідності він може витребувати від заявників та заінтересованих осіб необхідні документи та інші докази або залучати їх за своєю ініціативою через звернення до відповідних установ, підприємств, організацій тощо.
Належність інформації, яка збирається у нотаріальній справі, оцінюється з позицій можливого місця цієї інформації в системі доказів у справі:
– встановлення обставин загального процедурного порядку (особи громадянина, повноважень представника, правосуб’єктності тощо);
– встановлення обставин, які входять в предмет доказування в даній нотаріальній справі (коло заінтересованих осіб, наявність права власності на майно, факт часу і місця відкриття спадщини, факт прийняття спадщини);
– встановлення інших обставин, які в сукупності дозволять встановити обставину, що входить у предмет доказування,
З урахуванням викладеного стає зрозумілим, що належність визначається для фактів двох рівнів – тих, які входять у предмет доказування у даній нотаріальному провадженні, та тих, що не входять у предмет доказування, але встановлення яких необхідно для вчинення окремої процесуальної дії, наприклад проміжного характеру. При цьому пріоритет у визначенні надається фактам, які охоплюються предметом доказування.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)