Теорія і методика виховання – Омеляненко В. Л. – Совість
Совість – це категорія стики, що характеризує здатність людини здійснювати контроль за власною поведінкою, давати об’єктивну оцінку своїм діям. Досить цікава етимологія слова “совість”: у давньоруській мові воно походить від совъдть, в якому корінь въд (ведать); пізніше дт трансформувалося в ст і перейшло у совъсть; совъдать – відати, знати про себе. С. У. Гончаренко визначає поняття “совість” як моральне почуття, в якому виявляється самооцінка особою відповідності її дій діям прийнятим у суспільстві і перетвореним на внутрішні переконання нормам моральності; найважливіший особистісний моральний регулятор суспільної поведінки людини. Совість – продукт суспільного виховання, що формується разом з моральними почуттями (обов’язку, честі, добра, справедливості) та людськими соціальними прив’язаностями (сімейними, патріотичними, дружбою, любов’ю). У структурі світогляду совість – вищий морально-психологічний регулятор поведінки і дій особистості.
Справжнє виховання має грунтуватися на совісті. Недарма в народі утвердився афоризм: “Жити по совісті”. У системі формування особистості є поняття “виховання” і “вишкіл”. Останній спрямований на вивищення суб’єктивних людських претензій на істину, а не на саму істину як вищий критерій моральності. Вишкіл приглушує в індивіді совість. А лише совість є внутрішнім контролером власної діяльності людини, мірилом відповідальності за свої вчинки. Античний афоризм стверджує: “Совість – це глядач і суддя доброчинства”. У давньогрецького філософа-енциклопедиста Арістотеля знаходимо: “Совість – це праведний суд доброї людини”. Письменники-гуманісти, філософи всіх епох і народів підносили совість як вище мірило морально-духовних цінностей людини. Французький письменник Оноре де Бальзак писав із застереженням: “Наша совість – суддя непогрішний, поки ми не вбили її”. Ці слова особливо актуальні в добу науково-технічного, інформаційно-технологічного буму, коли поняття “совість” частиною суспільства сприймається скептично, як щось зайве, як пережиток минулого. Можна лише шкодувати, що під впливом необмеженого матеріального прагматизму люди знищують у собі моральний закон як величезну цінність, про яку німецький філософ І. Кант писав: “Дві речі наповнюють душу завжди новим і сильнішим здивуванням і шанобливістю, що частіше і триваліше ми розмірковуємо про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені”. Не можна не погодитися і з думкою російського письменника Л. М. Толстого: “Совість є той вищий закон усього живого, який кожен усвідомлює в собі не лише визнанням прав цього живого, але і любов’ю до нього”.
Український педагог В. О. Сухомлинський у складних соціально-економічних умовах розвитку суспільства намагався будь-що підносити у своїх вихованців морально-духовні цінності, поставивши на їх стороні совість, не віддавати її на поталу й розграбування прагматикам. “Совість, – писав він, – це емоційний страж переконань”1. Совість не є виявом психічної стихійності особистості. Вона керується передусім розумом. Як знову ж таки зауважував В. О. Сухомлинський: “Совість підкоряється свідомості, розумові – “цареві в голові”, як говорить народна мудрість”.
Педагог у роботі з вихованцями має на кожному кроці пробуджувати в них совість – внутрішнього суддю, контролера. Формування почуття совісті в роботі зі старшими підлітками і молоддю юнацького віку, які набувають соціальний досвід і здатність до об’єктивної самооцінки, є однією з найголовніших ділянок уваги вихователів.
Совість перебуває на одному рівні з почуттям “сумління”, яке означає почуття і свідомість моральної відповідальності за свою поведінку перед собою і суспільством. У цьому ж ряду стоїть прийом звернення до почуття честі. Честь – це категорія етики, що характеризує особистість з позиції готовності відстояти, підтримати достоїнство, репутацію свою особисту чи соціальної групи, до якої вона належить. Це може бути честь сім’ї, дівчини, юнака, честь лікаря, вчителя, військового, громадянина. Поняття честі тісно пов’язане з поняттям “гідність”. За СУ. Гончаренком гідність – це поняття моральної свідомості, в якому виражається уявлення про самоцінність людської особистості, її моральну рівність з усіма іншими. Це категорія етики, що відображає моральне ставлення індивіда до самого себе та суспільства до нього. Як форма вияву суспільної та моральної свободи поняття “гідність” включає право людини на повагу, визнання її прав і одночасно передбачає усвідомлення нею свого обов’язку і відповідальності перед суспільством.
У народі поняття честі виступає важливим критерієм моральної досконалості особистості. Тому молодим завжди нагадують: “Бережи одяг знову, а честь змолоду”, “Безчестя гірше смерті”, “З честю пройдеш цілий світ, без честі – й ні до сусід”, “Кому честь, тому й слава”, “Хто честі не має, ані сто кувачів йому не прикує”. Глибоку думку висловив з цього приводу французький філософ Вольтер: “Честь – це діамант на руці у доброчинності”. Виховані люди, підкреслюючи відповідальність за свої дії, відстоюючи свою гідність перед іншими людьми, говорять: “Честь маю”. В етичному багажі наших предків є правило: життя – Вітчизні, душу – Богові, серце – жінці, честь – нікому. Шкода, але в нашу добу ці значущі слова втрачають свою сутність.
У системі використання методу переконування виділяється ще один прийом – застереження. Діти ще не володіють достатнім соціальним досвід, але беруть активну участь у різних видах діяльності і можуть припускатися мимовільних помилок, тому важливо своєчасно і кваліфіковано їх попередити, відвернути небажані дії,
В. О. Сухомлинський у книзі “Як виховати справжню людину” надавав великого значення формуванню у молоді свідомих поглядів на гідне і негідне. Він писав: “Я вважаю дуже важливим виховним завданням виробити в кожної людини (підкреслюю, гідність є сферою глибоко особистою) своєрідний світогляд, в якому виявлявся б погляд на гідне і негідне. Оскільки людська гідність є уміння тримати себе в руках, з малих літ у свідомості маленького громадянина треба утверджувати переконання про мерзотність негідного. Це переконання – найдорожчий моральний імунітет, що не дає людині принижуватися, втрачати благородство, совість, честь, моральну мужність. У практиці виховної роботи нашої школи за багато років виробилися моральні правила про Дев’ять негідних речей, що принижують людину. Ми утверджуємо в свідомості дітей думку про мерзотність, неприпустимість ряду вчинків. Тільки на основі думки, переконання міцніє почуття презирства до негідного. Злиття думки й почуття утверджує цінну моральну рису особистості – бридливість до негідного в своїй власній поведінці, активне прагнення до гідних вчинків, що підносять людину; готовність, незважаючи ні на що, діяти так, як підказують власні переконання про гідне і негідне”.
Вдаючись до прийому застереження, важливо, по-перше, розкривати сутність негідних вчинків на рівні попередження, задовго до того, як людина може зіткнутися з ними в житті, а по-друге, час від часу наполегливо навіювати вихованцям небажаність і негативність негідних вчинків, можливі наслідки їх для них самих чи інших людей.
В. О. Сухомлинський окремо виділяв такі негідні речі:
– негідно добувати своє благополуччя, радощі, втіхи, спокій за рахунок утисків, невлаштованості, горя, хвилювання іншої людини;
– негідно залишати товариша в біді, небезпеці, проходити байдуже повз чуже горе, страждання;
– негідно користуватися результатами праці інших, ховатися за чужу спину. Бути трудівником – честь, бути дармоїдом – безчестя;
– негідно бути боязким, пасивним; ганебно виявляти нерішучість, відступати перед небезпекою, хникати. Боязкість і нерішучість породжують боягузтво, зрадництво;
– негідно давати волю потребам і пристрастям, що ніби вийшли з-під контролю людського духу;
– негідно мовчати, коли твоє слово – це чесність, благородство і мужність, а мовчання – легкодухість і підлість;
– негідно справжній людині не тільки обманювати, лицемірити, плазувати, підладжуватися під чиюсь волю, але й не мати власного погляду, втратити своє обличчя;
– негідно легковажно кидатися словами, давати нездійсненні обіцянки;
– негідна надмірна жалісливість до самого себе, як і безжальне ставлення, байдужість до іншої людини;
– негідно бути спокійним і байдужим, коли поряд з тобою важко жінці;
– негідне пияцтво і обжерливість. Алкоголь затуманює свідомість і дає волю інстинкту, приводячи людину до тваринного стану.
Таким чином, перекопування – це найбільш складний, але і найцінніший інструмент виховного впливу педагога на особистість вихованця.
У системі формування особистості, зокрема її фізичного, психічного і соціального розвитку, важливу роль відіграє соціальне успадкування. Механізм його дії носить несвідомий, напівсвідомий характер. Діти, особливо дошкільного та молодшого шкільного віку, завжди копіюють когось, обирають взірцем для наслідування. Тому серед загальних методів виховання чільне місце посідає метод прикладу. Приклад – це метод виховання, який передбачає організацію взірця для наслідування і спрямування вихованців на переймання і засвоєння досвіду позитивної поведінки з метою оптимізації процесу соціального успадкування.
Українська народна педагогіка прикладу як методу виховання відводить значне місце. У прислів’ях знаходимо: “Добрий приклад кращий за сто слів”, “Приклад кращий за правило”, “Приклади корисніші за повчання”, “Хороший приклад – найкраща проповідь”, “Слова хвалять, приклади захоплюють”.
Російський вчений-лікар і фізіолог В. М. Бехтерев (1857- 1927) зауважував: “Одним із дієвих факторів виховання є приклад, що спонукає до наслідування. Дитина все наслідує, а тому приклад у цьому віці означає все: оточіть дитину хорошими прикладами – вона їх перейме і буде хорошою дитиною; оточіть поганими прикладами – і вона буде поганою дитиною”.
Суттєва роль педагога-вихователя у процесі виховання полягає в організації позитивного прикладу, своєрідного ідеалу, який зміг би захопити вихованця. Ідеал (грец. idea – уявлення, ідея) – поняття моральної свідомості та категорія етики, що містить високоморальні вимоги, можлива реалізація яких особистістю дала б їй змогу набути досконалості; образ найбільш цінного і величного в людині.
Негативні приклади несуть руйнівну силу щодо формування морально-духовних цінностей дитини. Як уже згадувалося вище, цей процес український письменик-гуморист Олександр Ковінька талановито відобразив у гуморесці “Хатнє виховання”.
Прикладом можуть бути батьки, інші рідні та близькі дитини, які оточують її у щоденному житті; літературні персонажі; вчителі-вихователі; історичні національні герої; діячі науки та культури та ін.
Важлива місія професійного вихователя у пошуках ідеального прикладу полягає в тому, щоб особа, персонаж, які мають слугувати прикладом для вихованця, були справжніми носіями морально-духовних цінностей, а не кон’юнктурними витворами біографів під гаслом фальшивих ідей. Адже у суспільних стосунках завжди “все таємне стає очевидним”. І коли під впливом обставин, виховного впливу в уяві та свідомості вихованця створюється ідеальний взірець для наслідування, а пізніше виявляється, що він фальшивий, позбавлений правди і реальності, – настає гірке розчарування, підозрілість і зневіра в тому, що праведні ідеали взагалі є.
Упродовж десятиліть за радянської влади покоління молодих людей виховувались на прикладі життя та діяльності партійних вождів, інших можновладців тієї епохи. І це певний час давало позитивні результати. Але з часом люди дізналися правду про аморальність, нікчемність і жорстокість цих правителів, радянська система не витримала випробування часом. І не могла витримати, оскільки була антигуманною і лицемірною за своєю суттю. Це свідчить, що фальшиві ідеали не можуть бути вічними і не можуть бути надійною основою виховання людини, нових поколінь.
Основним соціальним інститутом, який покликаний займатися вихованням дітей, є сім’я. Тому прикладом, ідеалом для дітей передовсім мають бути батьки, інші члени родини (бабусі, дідусі, старші брати й сестри). Батьки завжди мають пам’ятати, що їхня поведінка має бути взірцем для дітей. Як батьки спілкуватимуться між собою та зі старшими людьми, як вони відгукуються про інших людей – сусідів, співробітників, керівників, як ставляться до виконання службових обов’язків, ведення домашнього господарства, як одягаються, підтримують належну культуру у власному господарстві, у своїй оселі – все це є визначальним для соціального наслідування дітьми.
В українській народній педагогіці віднаходимо мудрі настанови щодо важливості прикладу батьків у вихованні дітей.
Вони зафіксовані у прислів’ях: “Найкраще успадкування – вихованість”, “Живемо не батьками, помремо не людьми”, “Яка вода – такий млин, який батько – такий син”, “Яка мама – такі й діти”, “Рідної матері слівце є як літнє сонце, бо хоч і є не раз на світі хмароньки, а все-таки від нього тепленько”, “Який рід, такий і плід”, “Яке коріння, таке й насіння” та ін.
В. О. Сухомлинський, вибудовуючи свої педагогічні погляди на надійних підмурках народної педагогіки і відстоюючи мудрість родинного виховання через приклад батьків, писав: “У вихованні дітей, творенні й захисті майбутнього кожен може досягти досконалості – стати справжнім майстром, художником, поетом, мудрецем, великим громадським діячем. Мудрість батьківства й материнства – неоціненне моральне багатство… Ви виховуєте своїх дітей кожним своїм кроком, кожним вчинком. Ви – перше уявлення про людину, яке відкривається перед дитиною, як тільки вона починає пізнавати світ. В образі батька й матері дитина відкриває для себе перше поняття про єдність “хочу” і “треба”. Хороші або погані діти – це дзеркало вашої моралі, вашого громадянського обов’язку, вашої поведінки, вашої культури”.
Зважаючи на визначальну роль у системі формування особистості дитини родини, зокрема її позитивного прикладу, вихователі всіх рівнів мають, по-перше, підносити й утверджувати у свідомості вихованців культ Батька і Матері, культ Родини, по-друге, сприяти підвищенню педагогічної культури батьків. Важливо також добирати приклади з життя і діяльності батьків, близьких дитині людей, які пе викликають сумнівів. В. О. Сухомлинський наводить приклад, яким невдало скористалася вчителька молодших класів, орієнтуючи вихованців на дію за взірцем членів родини.
Учителька 4-го класу зайшла до учнів у клас і сказала, що занять не буде, оскільки всі підуть на прогулянку. Для цього необхідно хутчій віднести книги додому і зібратися біля школи. Сашко К. вистрибнув у вікно (адже треба швидко). Учителька повернула малюка і довго терпляче пояснювала недоречність його витівки. На очах у Сашка з’явилися сльози. Вчителька вирішила, ідо це сльози каяття, а насправді хлопчикові стало жаль себе. Вона ж вирішила закріпити виховний ефект, сказала наостанок:
– Сашуня! Твій дід – герой війни! Коли ти прийдеш додому, запитай у бабусі, чи стрибав він коли-небудь через вікно.
На другий день Сашко піднімає руку.
– Що тобі, Сашко?
– Маріє Василівно, ви просили дізнатися, чи стрибав мій дід через вікно.
– Ну й що?
– То я запитав.
– Ну?
– Ні, не стрибав.
– Ось бачите, діти, – розпочала переможно вчителька…
– Але бабуся сказала, що з дідусем був інший випадок. Одного разу його залишили в класі після уроків і, щоб не втік, закрили двері ключем. То він через димохід виліз на дах і зістрибнув на землю.
Ефект був неабиякий. Усі із захопленням дивилися на портрет Сашкового дідуся, який висить у класі. Тепер зрозуміло, чому він герой.
Приклад учителя має велику виховну силу. В українському менталітеті вчитель завжди займав верхню сходинку серед духовних поводирів народу. К. Д. Ушинський неодноразово наголошував: “У вихованні все повинно базуватися на особі вихователя, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості”.
В. О. Сухомлинський, виходячи з позиції людини, яка “серце віддала дітям”, указував на вирішальну роль ідеалу вчителя у виховній справі. “Скільки б ми не говорили про благородство, складність і велич праці вчителя, наші слова будуть порожнім звуком, якщо вся шкільна етика не спиратиметься на єдність Я учителя. Шкільна етика, по суті, – це гармонія особистості педагога і того морального ідеалу, в привабливість, правдивість, істинність, мудрість якого ми закликаємо дитину вірити”*.
Професія вчителя виділяється своєю унікальністю. Вона передусім публічна* Учитель на все своє професійне життя “викликаний до дошки”, на авансцену великого соціального театру. Його всі бачать, спостерігають за ним: безпосередньо в класі, на вулиці, у магазині, дома, на прогулянці і т. ін. І всюди він має бути прикладом, взірцем для наслідування представниками різних поколінь. Своїм учням учитель запам’ятовується не лише і не стільки як учитель математики, мови чи фізики, а передовсім як особистість, як носій людського ідеалу. Проходять роки, далеко позаду залишаються шкільні будні та свята. Колишні учні виростають, стають самі батьками, інженерами, лікарями, хліборобами, шахтарями, державними діячами. І вже не пам’ятають про що розповідав учитель на уроці фізики чи географії, але в їхній пам’яті назавжди залишається велична постать духоборця і духотворця – Учителя. У пам’яті колишніх учнів залишається ідеал, життєвий взірець. Тому так правдиво звучать слова українського поета Володимира Сосюри:
Я з рук твоїх давно пішов у люди в життя бурхливе, грозяні моря, учитель мій!.. Тебе я не забуду, моєї юні радісна зоря! І хай з тих днів згубили лік ми рокам, завжди, завжди, як сонячний салют, для нас сіяв подвигом високим твій благородний, безкорисний труд.
Проте реальне життя складається не лише з позитивних дій і вчинків тих, хто оточує дитину. Вона стикається і з негативними прикладами. Не маючи достатнього життєвого досвіду, вихованець нерідко копіює і негативні вчинки. Як же тут бути? Адже не можна помістити дитину в своєрідну “золоту клітку” лише позитивних чинників. Вона має сприймати життя таким, яким воно є. Тому важливо сформувати в дитини імунітет неприйняття негативних вчинків, критичного ставлення до них.
Виховна ефективність методів переконування і прикладу може бути вищою за умов поєднання їх з методом вимог. Вимога – метод педагогічного впливу на свідомість вихованця з метою викликати, стимулювати або загальмувати окремі види його діяльності. А. С. Макаренко надавав особливого значення методу вимог у системі виховного впливу на особистість. Його педагогічним кредо було: якомога більше вимог до людини і якомога більше поваги до неї. Ця педагогічна аксіома є важливою передумовою виховання законослухняних громадян і становлення правового суспільства, в якому править закон. На основі розумної безкомпромісної вимоги педагога до вихованців поступово формуються вміння і готовність особистості вимагати від себе. У важливості висунення до вихованців конкретних вимог А. С. Макаренко був непохитним: “Коли б хто-небудь спитав, як би я міг в короткій формулі визначити суть мого педагогічного досвіду, я б відповів, що якомога більше вимог до людини і якомога більше поваги до неї. Я переконаний, що ця формула є формулою… дисципліни, є формулою взагалі нашого суспільства. <…>
Не може бути, звичайно, створено ні колективу, ні дисципліни в колективі, якщо не буде вимог до себе. Я прихильник вимоги послідовної, крайньої, певної без поправок і без пом’якшення”.
На нинішньому відрізку історії Україна намагається побудувати відкрите демократичне, правове суспільство. Але, на жаль, на соціально-педагогічному рівні все більшого поширення набирає практика вседозволеності під гаслом демократії. Вживаються заходи щодо ознайомлення молоді, громадян із правилами і нормами поведінки, приймаються закони, інші нормативні акти, але вихованість, поводження значної частини людності залишається на доволі низькому рівні. Зростає кількість порушень законів і правопорядку, норм і правил поведінки в загальноосвітніх і професійних навчально-виховних закладах, в установах, на виробництві, в армії, на вулицях, в інших громадських місцях. Прикладів суперечностей між знанням правил і норм поведінки і рівнем їх дотримання безліч: кожна людина добре знає, що переходити вулицю можна лише на зелене світло, але значна частина громадян нехтує цим правилом; водії знають, що не можна керувати автомобілем у нетверезому стані, але ж беруться за кермо п’яними і не рідко стають убивцями; е закон, за яким заборонено ловити рибу під час нересту, – а скільки тих, хто грубо це порушує; абсолютна більшість людей знає, що смітити в громадських місцях не можна, але в шкільних класах, студентських аудиторіях, на вулицях і площах, у скверах, лісових посадках – неймовірна засміченість. Глибинна причина всіх цих негараздів полягає передусім у відсутності належних вимог з боку батьків, учителів-вихователів, керівників підприємств, установ, військових підрозділів та ін.
Невідповідність між застосуванням переконування в системі виховання людини і методу вимог породжує в суспільстві беззаконня, хаос, руйнує принципи нормального людського співжиття. У такому суспільстві нелегко живеться значній частині громадян.
Римський філософ і державний діяч Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н. е.) стверджував: “Щоб бути вільною людиною, треба стати рабом закону”.
Коли йдеться про застосування методу вимог, то передусім треба пам’ятати, що вимоги мають грунтуватися на гуманістичних принципах, виступати на захист людини, вберігати її від приниження. У соціально-педагогічному плані має бути розроблена філософія вимог.
Варто зауважити, що адекватне використання методу вимог не становить якихось особливих труднощів у контексті досягнення завдань виховання. У процесі висунення вимог треба зважати на анатомо-фізіологічні та психолого-соціальні можливості особистості чи групи осіб. З цього приводу А. С. Макаренко писав: “Не можна ставити грубих вимог, нелогічних, смішних, не пов’язаних з вимогою колективу… Для себе особисто я створив таку теорему. Там, де я невпевнений, чи можна вимагати чого-небудь, правильно чи неправильно, я вдавав, що нічого не бачу. Я чекав нагоди, коли і для мене ставало очевидним, і для всякого здорового розуму ставало ясним, що я правий. В такому разі я й ставив до кінця диктаторські вимоги, а що вони здавалися кращими через таку очевидну правду, я діяв сміливіше, і діти розуміли, що я правий, і легко поступалися передо мною.
Я вважаю, що така логіка вимог на початку повинна бути законом. Той вихователь, який дає простір своїй волі й перетворюється в самодура в очах колективу, вимагає того, що колектив не розуміє, той перемоги не здобуде.
Я від свого першого колективу не вимагав, щоб вони не крали. Я розумів, що на початку я не зможу переконати їх ні в чому. Проте я вимагав, щоб вони вставали, коли треба, виконували те, що треба. Але вони крали, і на цю крадіжку я дивився до якогось часу крізь пальці”1.
Коли є чітка система вимог до людини з боку вихователя, у неї поступово формуються вимоги до самої себе.
Вимоги можуть бути безпосередніми й опосередкованими. Безпосередня вимога спрямована на тих вихованців, від яких педагог вимагає конкретних дій. Опосередкована вимога спрямована на інших вихованців, колектив, які можуть трансформувати вимогу до конкретної особистості. Застосування тих чи тих видів вимог залежить від педагогічних ситуацій та особливостей відносин між вихователем і вихованцем з урахуванням індивідуальних особливостей останнього.
Вимога може бути прямою, якщо звернення педагога має чітку конкретну вказівку на певну дію і виражене в рішучій наполегливій манері за формулою “Роби так і лише так” (“Візьми зошит з домашнім завданням і йди до дошки”, “Сергію, прибери дбайливо класну кімнату”, “Підготуй необхідні матеріали для проведення практичної роботи з математики” та ін.).
У процесі використання прямих вимог необхідно дотримуватися таких правил:
– вимога має бути позитивною, тобто стимулювати вихованців до певних вчинків, а не забороняти, гальмувати їхні
Дії;
– пряма вимога має бути однозначною, зрозумілою, конкретною, носити інструктивний характер;
– будь-яка вимога має бути виконана і доведена до позитивного результату;
– за умови дбайливого і відповідального виконання вимоги вихователь має схвалити дії вихованця, формуючи цим самим у нього впевненість у діяльності і стимулюючи до подальших позитивних вчинків.
Непряма вимога виражається завуальовано і розрахована надію внутрішніх психологічних стимулів, пов’язаних з переживаннями, почуттями вихованців.
Вихованець школи-інтернату чергував у їдальні, але після закінчення сніданку недбало поставився до виконання своїх обов’язків (частина столів залишилася неприбраною, на підлозі – сміття). Черговий вихователь дізнався про це, доповів заступникові директора школи з виховної роботи. Той пише записку на ім’я вихованця: “Шановний Сергію, прошу сьогодні після 19:00 зайти до мене в кабінет”. Черговий вихованець по школі передає записку 13-річному Сергієві. Між учнями відбувається розмова:
– Сергію, ось тобі записка від Ніни Павлівни.
– А що там?
– Не знаю, прочитай.
Сергій читає записку, про щось думає, на обличчі вираз здивування:
– І чого б це? – запитує чергового.
– Не знаю, – чує у відповідь.
Зразу ж після уроків Сергійко йде до кабінету Ніни Павлівни, несміливо відкриває двері:
– Ніно Павлівно, викликали? Я прийшов. Щось трапилось? Ніна Павлівна привітно посміхається і відповідає:
– По-перше, Сергійку, я тебе не викликала, а запрошувала. По-друге, чекаю тебе після вечері, о 19:00.
Сергій виходить з кабінету. Його непокоїть думка: “І чого ж це мене викликала Ніна Павлівна?” Однокласники вже знають, що Сергія викликали. “Щось накоїв?” – допитуються. “Та ніби нічого… Хіба що в їдальні погано чергував? – роздумує хлопчик”. “Ну, Сергію, “мама Ніна” (так між собою її звуть вихованці) тобі задасть. Тримайся!”
Та ось і вечеря. Щось Сергієві не дуже хочеться Й їсти. О 19:00 хлопчик біля кабінету Ніни Павлівни. Боязко відкриває двері: “Я знову прийшов…” Ніна Павлівна відкладає робочі папери, посміхається до Сергія, піднімається йому на зустріч:
– Доброго вечора, Сергію. Я рада, що ти не забув прийти на моє запрошення.
-А що я такого зробив, Ніно Павлівно? Може, ото в їдальні погано почергував? Я.., я поспішав, – почав виправдовуватися хлопчик. Обличчя Сергія червоніє.
Ніна Павлівна зупинила вихованця.
– Не хвилюйся, Сергійку. Так, мене непокоїла твоя вранішня поведінка, коли ти чергував у їдальні. Але ж ти зрозумів свою помилку…
– Ніно Павлівно, я все думав, думав… Мені соромно.
– Все, все, Сергію. Сідай за стіл, будемо пити чай. Розповіси мені, як там поживає твоя бабуся.
– Я ж вечеряв…
– Після вечері можна чаю попити. У мене з полуничним варенням, на своєму городі вирощуємо полуниці.
У кабінеті тиша. Вихователька і Сергійко чаюють, ведуть тиху розмову…
Можна лише здогадуватися, які думки роїлися в голові Сергійка впродовж дня і як налаштовував себе хлопчик на подальшу поведінку в кабінеті у Ніни Павлівни.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)