Теорія фінансів – Федосов В. М. – Угоди щодо встановлення дипломатичних та консульських відносин

Передбачають взаємні пільги для дипломатичних та консульських працівників. Обсяг пільг, що надаються, зазвичай обмежується цілями та межами перебування певних осіб на чужій території. На практиці це означає звільнення співробітників дипломатичних та консульських служб від податків з доходів, пов’ язаних із безпосереднім здійсненням їх функцій, а також представництв іноземних держав від усіх податків, зборів, мита приймаючої країни щодо приміщень представництва (власних чи найманих). Цей режим отримав назву “податковий імунітет”. За загальним правилом, зазначені пільги не розповсюджуються на ті види податків, які є платою за конкретні види обслуговування, а також податки, якими, згідно з законами держави перебування, обкладаються особи, які укладають контракти з акредитуючою країною або головою представництва. До таких осіб належить, насамперед, обслуговуючий персонал, що постійно проживає на території приймаючої країни.

Стандартний перелік пільг, які розповсюджуються на дипломатичні та консульські представництва, а також їх працівників, міститься в багатосторонніх конвенціях щодо встановлення дипломатичних та консульських відносин. Серед них провідна роль належить Віденській конвенції про дипломатичні відносини від 18 квітня 1961 року, Віденській конвенції про консульські відносини від 24 квітня 1963 року, Конвенції про соціальні місії 1969 року.

Угоди, які визначають принципи взаємовідносин міжнародних організацій із країнами їх базування

У подібних угодах поряд із різними нормами, які встановлюють правила розміщення і функціонування цих організацій на території приймаючої країни, розглядаються також питання звільнення цих організацій, а також їх співробітників і представників інших країн, які беруть участь у роботі організацій, або які є відрядженими до них, від оподаткування в країні перебування. В спеціальній літературі цей тип міжнародних угод інколи називають специфічними міжнародними угодами. Як приклад наводяться договори (угоди), які були укладені між США та ООН щодо розміщення штаб-квартири організації в Нью-Йорку, аналогічні угоди Бельгії з НАТО, Франції з ЮНЕСКО та іншими спеціалізованими підрозділами ООН.

Власне податкові договори (угоди)

До цієї групи належать двосторонні та багатосторонні акти, які прямо стосуються податкової сфери і спеціально укладаються з метою регулювання податкових відносин. Вони відіграють найважливішу роль у сфері міжнародного співробітництва держав з питань оподаткування і є основним і найбільшим за кількістю нормативних актів джерелом міжнародного податкового права. При цьому найчастіше безпосередньою метою їх укладання є уникнення подвійного оподаткування, дискримінації платників податків, які ведуть господарську діяльність на території зарубіжних країн, а також попередження ухилення від сплати податків. Цю групу договорів можна розбити на декілька підгруп залежно від змісту:

А) загальні податкові угоди;

Б) обмежені податкові угоди.

Під Загальними податковими угодами Зазвичай розуміють ті угоди, які охоплюють всі питання, що стосуються взаємовідносин держав у сфері прямих і непрямих податків. Основну масу таких угод складають двосторонні угоди щодо уникнення подвійного оподаткування доходів та майна. Проте в більшості випадків вони мають на меті одночасне регулювання двох головних питань: уникнення подвійного оподаткування у відносинах між країнами, що домовляються, і ліквідація можливостей ухилення від податків, яке виникає в зв’ язку з недостатнім узгодженням податкових законів країн, які домовляються. Саме загальні податкові угоди відіграють провідну роль у сфері міжнародного співробітництва держав із питань оподаткування. Загальна податкова угода про уникнення подвійного оподаткування доходів і капіталів (майна) складається з трьох частин. Перша складається із статей, які визначають коло осіб, що охоплюються угодою, і перераховуються податки, про які йде мова в угоді, тобто в першій частині встановлюється сфера дії угоди. До другої частини введені положення, якими визначаються податкові режими, що регулюють межі юрисдикції кожної країни щодо оподаткування конкретних видів доходів і капіталу (майна). Ці норми умовно можна подалити на три групи: ті, які стосуються доходів від активної діяльності (тобто, такої, що пов’ язана присутністю на території іншої держави); ті, які регулюють режим оподаткування “пасивних” доходів; і ті, які регулюють оподаткування капіталів (майна). Крім цього, сюди ж вводять статті, які дають визначення деяким термінам, що застосовуються в угоді. В третій частині згруповані положення, які визначають порядок відносин і співробітництва між компетентними владними структурами щодо виконання угоди. Там само розміщені статті щодо узгодження між сторонами методів усунення подвійного оподаткування і статті щодо введення в дію і припинення дії угоди.

Деякі автори пропонують розглядати як загальні міжнародні договори рекомендаційного характеру, зокрема, Типову конвенцію ОЕСР. Більш обгрунтованою вважають позицію тих науковців, які подібні типові конвенції називають моделями для укладання двосторонніх міжнародних податкових

Угод.

Основним класифікаційним критерієм вирізнення серед угод із питань оподаткування, так званих, Обмежених податкових угод Є масштаб дії (сфера розповсюдження) положень, які в ній містяться. Зазначені угоди найчастіше розповсюджуються тільки на конкретні види податків, які вирізняють за ознакою об’ єкта оподаткування (певні доходи, майно, капітали), на конкретні категорії платників податку, або стосуються питань оподаткування окремих видів діяльності.

До угод, які розповсюджуються на конкретні види податків, належать спеціальні угоди щодо податків на спадщину; угоди про податки з соціального страхування. Щодо угод, які регулюють питання оподаткування окремих видів діяльності, то тут можна навести угоди про усунення подвійного оподаткування в сфері морського судноплавства або у сфері повітряних перевезень тощо. Згідно із цими договорами, транспортні підприємства держав, що домовляються, на території одна одної можуть звільнятись від усіх податків на доходи і прибуток, які вони одержують від експлуатації повітряних та/або морських судів, а також від сплати податків на будівлі, які використовуються цими підприємствами. В таких договорах можуть міститись і положення щодо усунення подвійного оподаткування заробітної плати та інших виплат, які здійснюються на користь співробітників представництв транспортних підприємств, що розташовані на території зарубіжних держав, а також осіб, що працюють на борту повітряного чи морського судна.

Часто науковці, характеризуючи систему міжнародних податкових відносин, вказують на наявність ще однієї групи – Угод щодо надання адміністративної допомоги з податкових питань, Які укладаються між податковими органами різних країн із метою надання взаємної допомоги в боротьбі з податковими правопорушеннями шляхом передавання інформації, обміну досвідом, посилення податкового контролю тощо. Подібні угоди дозволяють досягти тісної взаємодії між податковими адміністраціями різних країн у справі попередження ухилення від сплати податків та інших порушень податкового законодавства. Важливість цього напрямку співробітництва держав підтверджується тією увагою, яка приділяється проблемам надання адміністративної допомоги з податкових питань із боку різних держав. Потреба у таких угодах виникла в умовах “відкритих” кордонів між державами. Прикладом може бути СНД.

Задля отримання необхідних якостей для врегулювання реальних міжнародних податкових відносин, норми, які містяться в міжнародному податковому праві, мають увійти до правової системи країни у встановленому нею порядку. В науці міжнародного права цей процес називають способом приведення до дії норм міжнародного права на території держави. За допомогою таких способів правилам, які містяться в міжнародних нормах (тобто, їх змісту), надається статус норм внутрішнього (національного) права1. Відповідно, має місце явище реалізації міжнародної норми за допомогою внутрішнього права, тобто, імплементація міжнародної норми.

Практикою розроблені різні варіанти імплементації договірних міжнародно-правових норм: вона може бути прямою чи опосередкованою. У першому випадку – правила договору спричиняють тотожні правила в національному праві внаслідок акту ратифікації або іншого виду прийняття договору та його офіційної публікації (часто це називають інкорпорацією, тобто включенням). Простіше кажучи, договір повністю, так би мовити, належить до внутрішнього права. У другому випадку на основі договору приймається національний нормативний акт, що з більшою чи мешою повнотою відтворює зміст договору. В зв’язку із зазначеним вище, перед кожною державою постає проблема вибору того чи іншого варіанту введення міжнародних податкових угод до своєї правової системи. Існує три основних підходи до розв’ язання цього питання:

1) перший полягає в тому, що міжнародна податкова угода стає частиною національної правової системи з момента її укладання;

2) згідно з другим підходом, для інкорпорації міжнародної податкової угоди до національної правової системи потрібна спеціальна ухвала будь-якого державного органу, зазвичай, парламенту;

3) згідно з третім підходом, потрібне прийняття спеціального закону.

Як свідчить практика, найбільшого розповсюдження набув другий підхід. Перший підхід є характерним для Бельгії та Нідерландів. Третій підхід передбачений у Великобританії, Данії, Ісландії, Індії.

Як вже зазначалось, міжнародні податкові угоди відіграють важливу роль у регулюванні міжнародних економічних відносин взагалі, і міжнародних податкових відносин зокрема. Платникам податків – громадянам і підприємствам – вони дають гарантію, що їхні прибутки і капітали не будуть подвійно оподатковуватись, і дають захист від дискримінаційного оподатковування за кордоном; для податкових органів вони забезпечують можливість взаємних прямих консультацій і контактів для вирішення всіх суперечливих питань, а також для контролю над міжнародною діяльністю своїх платників податків; для держави податкові угоди є засобом закріплення на договірній основі своїх прав на отримання справедливої частки від оподатковування доходів і прибутків, одержаних платниками податків у сфері міжнародної економічної і фінансової діяльності.

Метою укладання міжнародних податкових угод є:

– врегулювання подвійного оподаткування;

– захист інтересів вітчизняних суб’єктів господарювання, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність в інших державах;

– боротьба кожної країни з різними способами ухилення від оподаткування;

– вироблення процедур врегулювання суперечливих питань. Водночас варто зазначити, що міжнародні податкові угоди не

Створюють нових податкових законів, вони лише забезпечують за можливості “м’яке” і надійне поєднання різних податкових юрисдикцій, різних національних, податкових законодавств. Тому основне правило міжнародних податкових угод полягає в тому, що вони не повинні давати кожній країні більше прав і переваг, ніж це передбачено її національним законодавством.

Міжнародні податкові угоди, як і податкові закони, підлягають затвердженню в законодавчих органах країн-партнерів. Платники податків через представників уряду можуть контролювати, щоб їхні інтереси не були забуті як при затвердженні податкових законів, так і при ратифікації податкових угод. Для платників податків міжнародні податкові угоди корисні ще й тим (крім більш досконалого і надійного усунення подвійного оподаткування), що відкривають їм унікальну можливість винесення свого питання на наднаціональний рівень, понад ті судові та інші засоби захисту, що даються їм національним правом. Таким чином, міжнародні угоди з питань оподаткування цивілізовано виводять Україну на новий рівень балансу інтересів між державою і приватними особами. Стаття 18 Закону України “Про систему оподаткування”, яка регулює уникнення подвійного оподаткування, передбачає суми доходів, отриманих за кордоном, приєднувати до загальної суми доходу (прибутку), що підлягає оподаткуванню в Україні, і враховується при визначенні розміру оподаткування. При цьому розмір зарахованих сум не може перевищувати суми податку, що підлягає сплаті в Україні. В такому разі обов’язковим має бути письмове підтвердження податкового органу відповідної іноземної держави щодо факту сплати податку та наявності міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування доходів.

В Україні при оподаткуванні розподіленого та нерозподіленого прибутку майже усунене подвійне оподаткування. Відповідно до Закону України “Про інвестиційну діяльність”, в Україні підприємство – емітент при виплаті процентів підприємствам, які володіють акціями, нараховує і стягує податок на дивіденди в розмірі 15 % нарахованої суми виплат. Крім того, воно зменшує суму нарахованого податку на прибуток на суму внесеного до бюджету податку на дивіденди.

У випадку виплати дивідендів фізичним особам на привілейовані акції сума цих виплат підлягає оподаткуванню податком на дивіденди і прирівнюється до виплати додаткових благ, які оподатковуються в порядку, встановленому Законом України “Про оподаткування доходів фізичних осіб”.

У разі отримання доходів учасниками від спільної діяльності без створення юридичної особи, відповідно до п. 77 ст. 7 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, цей дохід прирівнюється до дивідендів і відповідним чином оподатковується.

Як і в інших країнах, податкові угоди починають безпосередньо впливати і на законодавчу практику в податкових питаннях. Крім того, міжнародні податкові угоди безпосередньо виводять українських платників податків на рівень розуміння власних інтересів на міжнародному рівні та у масштабі світової глобалізації цілей економічної діяльності.

Перші форми взаємодії держав у сфері оподаткування були відомі ще в минулому столітті. Угоди з питань адміністративної допомоги в оподаткуванні та обміні фіскальною інформацією були укладені між Бельгією та Францією (1843) та Бельгією і Голландією (1845). Сьогодні у світі діє понад 1000 міжнародних угод, що регулюють питання оподаткування. Причому існують угоди, присвячені винятково податковим питанням (їх нараховується майже 500), та угоди, які розглядають, інші питання, але містять податкові положення.

Типи податкових конвенцій:

1) конвенції, що розглядають виключно питання оподаткування:

– конвенції щодо уникнення подвійного оподаткування щодо податків на маєтки, спадщину і володіння;

– конвенції, що розглядають обмін податковою інформацією;

– конвенції, у яких розглядаються питання взаємної допомоги щодо податкового збору та інших питань;

2) конвенції з різних неподаткових питань:

– угода щодо повітряного транспорту, у якій, переважно, розглядаються умови, коли авіакомпанія однієї країни провадить свою діяльність в іншій країні. Ця угода часто поєднує спеціальні положення щодо доходів, що виникають у зв’ язку з цією діяльністю. Вони можуть оподатковуватися податком тільки в країні, до якої ця авіакомпанія належить (Закон прапора);

– Римський договір, який передував створенню Європейського економічного співтовариства. Він включає спеціальні податкові положення такі, як статті 96-99 щодо непрямого оподаткування, а також більш загальні, як, наприклад, стаття 52 щодо свободи заснування компаній, яка може трактуватися як обмеження податкових повноважень держав-членів.

Серед конвенцій, що розглядають, переважно, або винятково питання оподаткування, розрізняють:

1) щодо сфери діяльності:

– загальні конвенції – регулюють питання уникнення подвійного оподаткування доходів та капіталу в усіх сферах діяльності;

– спеціальні – діють у конкретних галузях підприємницької діяльності (морський, повітряний транспорт, автоперевезення);

2) щодо суб’ єктів-учасників:

– двосторонні (такі, що стосуються тільки двох країн);

– конвенції, що є багатосторонніми (стосуються більш ніж двох країн). Двосторонні конвенції більш поширені. Багатосторонніх конвенцій

Існує відносно мало. Вони укладені, наприклад, між країнами Північної Європи, Бенілюксу та ін.

Головною особливістю міжнародних податкових угод є те, що як елементи міжнародного податкового права вони мають пріоритет над національним законодавством. Якщо стосовно оподаткування доходів від зовнішньоекономічної діяльності є відповідні положення міжнародної податкової угоди, що передбачають вищі чи нижчі податкові ставки, ніж національні, то перевага надається ставкам міжнародної податкової угоди.

Податкова конвенція, як і будь-який міжнародний договір, обов’ яз-кова для виконання тільки тими державами, що її підписали. Таким чином, податкова конвенція створює зобов’ язання однієї держави щодо іншої з питань оподаткування. Якщо одна держава порушує положення податкової конвенції, то тільки та держава, яка укладала з нею угоду, має підстави для вжиття відповідних заходів.

У різних країнах існує різний підхід до врегулювання положень національного та міжнародного податкового законодавства. Конвенції може бути наданий такий самий статус, як і національному законодавству. В інших країнах податкова конвенція вводиться до національного законодавства (з цією метою приймається спеціальний закон). Деякі країни просто посилаються на положення податкових конвенцій у своїх національних законах (наприклад, у національному податковому законодавстві може існувати положення, яке вимагає того, щоб будь-який конфлікт між податковою конвенцією і національним законодавством вирішувався на користь конвенції).

Звичайно, теоретично країна може не укладати податкових конвенцій, а замість цього забезпечити відповідність національного податкового законодавства положенням податкової конвенції, укладеної цією державою. У такий спосіб така країна буде дотримуватися своїх договірних зобов’язань, зробивши все необхідне, щоб положення її національних податковим законів не суперечили і податковим конвенціям.

Проте на практиці майже всі країни виробили інший підхід, відповідно до якого в кожній країні національні податкові закони відрізняються від податкових конвенцій. Це призводить до виникнення суперечностей між положеннями національного податкового законодавства і податковими конвенціями.

Ці суперечності можуть вирішуватися в кілька способів:

– конституційними положеннями, що забезпечують пріоритетність міжнародних податкових договорів;

– положеннями національного податкового законодавства, що надають перевагу положенням податкової конвенції;

– положеннями спеціального закону, що надає пріоритет податковій конвенції;

– застосуванням принципу “Ьех роsteriori derogat”, у межах якого пріоритет має те з конфліктуючих положень, яке прийняте останнім;

– застосуванням принципу “Ьех sресіаlіs”, у межах якого положення податкових конвенцій є спеціальними положеннями і їм надається перевага над більш загальними положеннями національного податкового законодавства.

У світовій практиці існує дві основні типові моделі загальних податкових угод:

1) “Модель конвенції ООН для податкових договорів між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються”;

2) “Модель податкової конвенції ОЕСР на дохід і капітал”.

Коротко охарактеризуємо Типову податкову конвенцію на базі моделі ОЕСР. Вона складається приблизно з 30 різних статей, поділених на 7 частин:

1) Частина 1 “Діапазон застосування конвенції” поєднує статті: стаття 1 “Особи, до яких застосовується конвенція”;

Стаття 2 “Податки, що розглядаються”.

У цій частині зазначається, що конвенція застосовується до резидентів однієї чи обох договірних держав, і визначає специфічні податки, щодо яких вона застосовується.

2) Частина 2 “Визначення” поєднує статті:

Стаття 3 “Загальні визначення” – визначає деякі терміни, що застосовуються в конвенції;

Стаття 4 “Резидент” – визначає термін “резидент договірної держави”;

Стаття 5 “Постійне представництво” – визначає термін “постійне представництво”, який враховується при оподаткуванні комерційного прибутку.

3) Частина 3 “Оподаткування доходу” є найбільш важливою у конвенції. Вона поєднує 10 статей, що дають право оподатковування різних статей доходу або державі, резидентом якого є особа, що одержує цей дохід (держава резиденції), або державі, у якій цей дохід виникає (держава-джерело), або обом цим державам:

Стаття 6 “Дохід від нерухомого майна”;

Статті 7 і 9 “Прибуток комерційного підприємства”;

Стаття 8 “Дохід від міжнародного транспорту”;

Стаття 10 “Дивіденди”;

Стаття 11 “Проценти”;

Стаття 12 “Роялті”;

Стаття 13 “Доходи від приросту капіталу”;

Стаття 14 “Доходи від незалежних особистих послуг”;

Стаття 15 “Дохід від роботи з найму”;

Стаття 16 “Винагорода директора”;

Стаття 17 “Доходи діячів мистецтв і спортсменів”;

Стаття 18 “Пенсії”;

Стаття 19 “Дохід від державної служби”;

Стаття 20 “Деякі доходи, що одержуються студентами”; і стаття 21 “Інші доходи”.

4) Частина 4 “Оподатковування капіталу” має тільки статтю 22 “Капітал”, що наділяє правом оподаткування різні елементи капіталу між державою, резидентом якої є власник елемента капіталу і державою, у якій цей капітал перебуває (державу місця розташування).

5) Частина 5 “Методи усунення подвійного оподаткування” складається з однієї 23 статті, що встановлює метод усунення подвійного оподаткування у випадку, якщо резидент однієї держави має прибуток або капітал, що оподатковується податком в іншій державі.

6) Частина 6 “Спеціальні положення” поєднує такі статті:

Стаття 24 “Антидискримінація” спрямована на попередження деяких форм податкової дискримінації;

Стаття 25 “Процедура взаємної угоди” встановлює процедуру, у межах якої компетентні органи обох договірних держав можуть розв’ язати суперечності, що виникають у конвенції;

Стаття 26 “Обмін інформацією” дозволяє обмін податковою інформацією між податковими органами двох договірних держав;

Стаття 27 “Дипломати і консульські працівники”, зазначає, що конвенція не стосується податкових привілеїв дипломатів;

Стаття 28 “Територіальне розширення”, передбачає подальше розширення конвенції на певні території.

7) Частина 7 “Заключні положення” поєднує статтю 29 “Вступ у силу” і статтю 30 “Закінчення дії”, в яких зазначається, коли конвенція набере сили і чинності та які встановлюються правила після закінчення терміну

Її дії.

Науковці розрізняють такі принципи міжнародного податкового права:

1) Принцип суверенної рівності держав. На повазі цьому принципу мають грунтуватись міжнародні податкові відносини. Будь-які дії держави у міжнародних податкових відносинах, не повинні бути націлені на порушення суверенітету інших держав, підрив міжнародного співробітництва. Цей принцип передбачає унеможливлення примушення будь-якої держави до участі в міжнародних відносинах, а також нав’ язування їй невигідних умов співробітництва.

2) Принцип податкового суверенітету, Який означає право кожної держави самостійно приймати норми, за допомогою яких визначається їх податкова юрисдикція; встановлювати будь-які податки на будь-які джерела доходу, які так чи інакше пов’ язані з цією державою; а також визначати критерії та порядок оподаткування. При цьому вказане право є абсолютним, тобто ніхто не може посягнути на нього, ніхто, крім самої держави не може його обмежити.

Насправді, наявність у кожної окремої держави цієї риси, яка дозволяє їй самостійно розв’язувати питання, пов’язані з оподаткуванням різних суб’ єктів, є саме – тією причиною, яка уможливлює “нашарування” фіскальних інтересів декількох держав і спричиняє, наприклад, міжнародне подвійне оподаткування. При цьому реальної можливості вплинути на інші держави і примусити їх відмовитись від права збирати податки з тих чи інших суб’ єктів жодна держава не має, оскільки останнє означало б порушення їх податкового суверенітету.

3) Принцип співробітництва.

4) Принцип податкової юрисдикції, Який означає можливість держави розповсюджувати своє суверенне право справляння податків на певну територію і на певне коло осіб. Принцип податкової юрисдикції може реалізовуватись за допомогою таких принципів:

А) Принцип громадянства Передбачає, що держава може вимагати, щоб доходи її громадян і зареєстрованих у ній юридичних осіб підлягали оподаткуванню в цій державі, незалежно від місця отримання;

Б) Принцип резидентства Означає розповсюдження зазначеної вимоги на тих суб’ єктів, які за законодавством держави підпадають під встановлені в ній критерії податкового резидентства, з чим і пов’ язується обов’язок сплачувати податки на її території з усіх своїх доходів (у т. ч. закордонні), незалежно від того, є вони громадянами цієї країни чи ні;

В) Принцип постійного представництва Означає, що щодо організацій, які мають на території іноземної держави постійне представництво (відокремлений підрозділ), через який вони здійснюють підприємницьку діяльність, ця держава володіє правом оподатковувати одержані ними на її території доходи;

Г) Принцип територіальності Дозволяє державі оподатковувати всі доходи та майно іноземних осіб (фізичних та юридичних) внаслідок того, що ці доходи одержані, а майно перебуває на території цієї держави, незалежно від національної приналежності і наявності в них статусу податкового резидента цієї держави.

5) Принцип податкової недискримінації, Який зводиться до заборони державі оподатковувати іноземних суб’ єктів за вищими податковими ставками, порівнянно зі ставками аналогічного податку, які застосовуються щодо національних суб’ єктів за однакових правових і фактичних обставин.

6) Принцип сумлінного виконання зобов’язань, Які випливають із норм міжнародного податкового права. Цей принцип відіграє на міжнародному рівні таку саму роль, як і принцип законності на національному рівні. Це обумовлено тим, що будь-яка міжнародна угода, в тому числі і податкова, є своєрідним законом для сторін, які її уклали. Норми міжнародного податкового права, в яких відображаються узгоджені позиції декількох держав, що володіють податковим суверенітетом, набувають для цих держав обов’язкової сили. В іншому випадку втратиться сенс міждержавної правотворчості, що здійснюється на основі добровільного волевиявлення і взаємної зацікавленості. До обов’язків держав за названим вище принципом належать: взаємна повага правосуб’ єктності в сфері міжнародної нор-мотворчості, у визнанні пріоритету зобов’ язань за міжнародним правом щодо національних норм, а також приведення національного законодавства у відповідність до взятих на себе міжнародних зобов’ язань; принципи міжнародного податкового права.



Теорія фінансів – Федосов В. М. – Угоди щодо встановлення дипломатичних та консульських відносин