Теорія фінансів – Федосов В. М. – Неокейнсіанські концепції бюджетного регулювання

Значна частина сучасних теорій державних фінансів базується на поєднанні вихідних положень фінансової науки ХІХ – початку ХХ ст. і кейнсіанської економічної концепції. Класична буржуазна політична економія обстоювала принцип обов’ язкової бюджетної рівноваги. Надалі, аргументуючи необхідність зростання державних видатків, економісти дійшли висновку, що при надзвичайних обставинах держава може допускати бюджетний дефіцит, який вони розглядали, як тимчасове явище. В 30-ті роки, коли світова економічна криза поставила фінансову думку перед фактом величезних бюджетних дефіцитів, які набули хронічного характеру, намітилися зміни у поглядах. Виник ряд нових концепцій, в яких підводилася основа під нові умови господарювання. Деякі економісти стали відмовлятися від політики “здорових фінансів”, щорічного балансування державних бюджетів. В. Фостер, В. Катчінг, С. Сліхтер та інші стали доводити необхідність “більше витрачати”, не боятися державного боргу і бюджетного дефіциту. Водночас, над теоріями державних фінансів того періоду ще тяжів тягар “класичних традицій”. Більшість з прихильників бюджетних дефіцитів вважали, що після кризи державні фінанси повинні прийти до норми. В цих умовах виникає ідея “циклічного балансування” державного бюджету.

Під впливом розвитку загальної антициклічної теорії з’ являються концепції циклічного балансування державного бюджету, репрезентовані представниками Стокгольмської школи (Е. Ліндаль (1891-1960), Г. Мюр-даль (1898-1987), Б. Олін (1899-1979) і ін.). Ідею підтримували також американські економісти (П. Стюарт, Р. Такер та ін.), англійські (В. Беверідж (1879-1963), Х. Дальтон та ін.) . Вихідна ідея полягає в тому, що щорічне балансування бюджету необов’ язкове. Державний бюджет повинен бути бездефіцитним загалом в межах циклу за рахунок надлишків фінансових ресурсів, отриманих в роки піднесення й процвітання. Концепція “циклічного балансування” надалі покликала до життя ідею “довгострокового програмування” бюджету. Вона припускає пристосування бюджету до економічного циклу. Політика державних видатків, як пише американський економіст С. Леланд, за можливості повинна бути синхронізована з економічним ритмом. Державі необхідно відкинути такий “застарілий” принцип, як щорічне балансування бюджету, загальна сума доходів за роки циклу повинна дорівнювати обсягу видатків, дефіцит, що виник у роки кризи й депресії, потрібно покривати бюджетними надлишками, що утворяться в період піднесення.

З подальшим поглибленням й загостренням суперечностей ринкової економіки концепція “циклічного балансування” поступово більше підпорядковується ідеї державного регулювання економічного зростання й набуває нового змісту. Вона одержує значне поширення серед економістів (Р. Масгрейв, Е. Хансен, Р. Харрод, У. Хеллер, Г. Кролл, Ф. Неймарк та ін.). За словами американського конгресмена Т. Кертіса, ця концепція свого часу була визнана респектабельною, такою вона визнається і тепер. Концепція знайшла відбиток у фінансовій політиці держав. У багатьох країнах вона була представлена як офіційна урядова точка зору, зокрема в США в період президентства Дж. Кеннеді (1917-1963). У концепції на перший план висуваються найважливіші положення кейнсіанства про анти-циклічну політику й вирішення проблеми зайнятості. Як зазначає американський дослідник історії державних фінансів США професор Р. Ліндхольм, класичне правило передбачало обов’ язкове балансування бюджету, нове – бюджет повинен балансувати економіку.

Доходи й видатки бюджету повинні бути повністю підпорядковані закономірностям процесу відтворення. З цього питання значно розширилося коло практичних рекомендацій економістів урядовим органам. Так, англійський економіст Р. Харрод вважав за необхідне розробляти не тільки національну, а й міжнародну бюджетну політику. На його думку, варто створити спеціальний міжнародний орган, який би координував наявні бюджетні дефіцити й надлишки в різних капіталістичних країнах для проведення єдиної “антициклічної політики”. Велика група економістів Організації економічного співробітництва й розвитку, проаналізувавши бюджетну політику Бельгії, Франції, ФРН, Італії, Швеції, Великобританії й США, рекомендувала урядам повільно програмувати дефіцит бюджету, коли цього вимагає фінансово-економічне становище, або бюджетний надлишок, якщо воно зміниться. Більше того, на їхню думку, виникнення в період кризи й депресії бюджетного дефіциту є в більшості випадків необхідним і доброчинним явищем. Але для того, щоб зростаючий дефіцит не призводив зрештою до лавиноподібного зростання державного боргу, він повинен компенсуватися відповідним перевищенням доходів над видатками в період циклічного піднесення.

Уряди деяких країн ринкової економіки створили спеціальні фонди для циклічного балансування кон’ юнктури. Так, наприклад, в Німеччині в середині 60-х рр., відповідно до “Закону про сприяння економічній стабілізації і зростанню економіки” був створений спеціальний фонд “вирівнювання кон’ юнктури. Кошти фонду були спрямовані на вирівнювання кон’ юнктури, використовувались в період економічних труднощів і поповнювалися в період піднесення економіки. Уряд міг на свій розсуд підвищувати або знижувати ставки корпоративного податку у випадку виникнення небезпеки “перегріву” кон’юнктури або настання економічного спаду. Водночас реальна фінансова практика показувала, що регулювання процесу відтворення за допомогою подібних фондів має обмежений характер. Пом’ якшуючи одні суперечності, воно водночас призводить до загострення інших. Практичні спроби урядів перебороти за допомогою бюджету циклічність відтворення в умовах ринкового господарства виявлялися недостатньо ефективними. Не витримало перевірки практикою й найважливіше положення цієї концепції про вирівнювання бюджету в ході циклу, тому що з поглибленням і загостренням суперечностей економічного розвитку підсилюється тенденція до зростання його хронічної дефіцитності, й розміри дефіцитів у більшості країн у багато разів перевищують надлишки.

Усе це в умовах розширення глобалізаційних процесів в сфері економіки і фінансів значно посилює увагу західних економістів до державних фінансів, їх місця і ролі в економіці. Вони розглядаються як один із найбільш вагомих важелів впливу держави на процес розширеного відтворення, а бюджетний дефіцит і державний борг – як досить ефективні інструменти державного регулювання. На цьому фундаменті нового поштовху набуває теорія “дефіцитного фінансування” з її основними напрямками – “бюджетного накачування” і “компенсуючого бюджету”. Дефіцитне фінансування стало вагомою складовою частиною економічної політики більшості провідних країн світу. Концепція “бюджетного накачування” грунтується на кей-нсіанських теоріях фінансування державних видатків у борг. Основна ідея полягає в розширенні методів фінансування бюджетних видатків.

Згідно із принципом президента США в 1801-1809 рр. Томаса Дже-ферсона (1743-1826), бюджетний дефіцит і борги неприпустимі, а багатство, яким володіє суспільство на сьогодні, належить тому поколінню, яке живе сьогодні. Відповідно до “нових принципів”, бюджетний дефіцит і державний борг розглядаються як ефективні інструменти регулювання економіки, розширення сукупного попиту. Сукупний попит можна збільшувати шляхом розширення державних видатків незалежно від методів їх покриття. Зростання державних видатків повинно позитивно вплинути на сукупний попит, що, своєю чергою, сприятиме успішній реалізації національного продукту.

З розвитком теорій економічного зростання й економічної динаміки, пошуками нових, більш ефективних засобів впливу на процеси прискорення нагромадження капіталу з’ являється “компенсуюча” бюджетна концепція, що посіла досить вагоме місце в світовій фінансовій думці й бюджетній політиці. Її, як стверджує Дж. Шлезінгер, визнають всі західні уряди, партії й майже всі політичні діячі. Прихильники “циклічного балансування” у підсумку виступають за збалансований у межах циклу бюджет. Представники “компенсуючого бюджету” вважають, що бюджет може й навіть повинен мати постійний, хронічний дефіцит. Саме в цьому стійкому бюджетному дефіциті, зазначає німецький економіст Ф. Неймарк, основна розбіжність між циклічним і компенсуючим вирівнюванням бюджету.

Ринкова економіка не завжди здатна забезпечити необхідний попит, в цих умовах держава повинна відшкодувати його нестачу дефіцитним бюджетним фінансуванням. Якщо приватні особи скорочують видатки та інвестиції, держава компенсує це скорочення й нестачу ефективного попиту розширенням державних інвестицій, фінансованих головним чином за рахунок позик. При цьому вважається, що державний борг є обов’ язковою попередньою умовою й необхідним структурним елементом процесу рівномірного економічного зростання загалом.

У роботах неокейнсіанців розвивається положення про виділення активного й пасивного дефіцитів державного бюджету. Пасивний дефіцит, на думку У. Хеллера, утворюється через негативний вплив падіння виробництва й зайнятості, що призводить до скорочення бюджетних доходів. Другу частину становить, так званий, активний дефіцит державного бюджету, що виникає в ході проведення фінансової політики. Державні фінансові заходи, спрямовані на заохочення схильності до інвестування й споживання, пов’ язані, з одного боку, зі зниженням ставок податків і введенням податкових пільг, з другого – зі зростанням видатків держави на втручання в економіку, що збільшує дефіцитність бюджетів. Таким чином, пасивний дефіцит утвориться внаслідок дії автоматичних змін, активний – як результат дискреційних, тобто урядових, заходів.

Американський економіст, професор У. Хеллер увів у вжиток терміни ” фіскальне гальмо” і “фіскальний дивіденд” як фактори фінансової політики. На його думку, урядові заходи, спрямовані на підбадьорення економіки в умовах інфляції, що підсилюється, можуть виявитися насправді стримуючим фактором розвитку. Наприклад, надходження від особистого прибуткового податку під час інфляції зростають тому, що доходи за рівнем обкладання пересуваються до вищих ставок, хоча реальні заробітки знижуються. Такого роду автоматичне зростання бюджетних доходів гальмує розвиток приватного купівельного попиту, тобто є “фіскальним гальмом”. Податкові ставки, знижені в результаті проведеної фіскальної політики, можуть сприяти розширенню виробництва й зайнятості; тоді приріст ВВП буде розглядатися як “фіскальний дивіденд”.

Неокейнсіанці розвивають ідею про дефіцитне фінансування як засіб досягнення ефективного попиту. Так само як і Дж. Кейнс, вони критикують погляди тих економістів, які обстоюють необхідність щорічного балансування бюджету. Дуже образно цю думку висловив Р. Харрод: він вважає, що витрата коштів за рахунок бюджетного дефіциту – це відвідний кран, який можна швидко відкрити, й найкращий для цього спосіб – зниження податків. Необхідно зазначити, що Р. Харрод у такий спосіб підкреслює, що високі податки пригнічують і споживання, й інвестиції. Як стверджує англійський економіст С. Бриттен, під час депресії дефіцитне фінансування державних видатків сприяє зростанню зайнятості й доходів. Дещо невелика частина збільшеного національного продукту, що буде переказана кредиторам як відсоток, вважає він, – дуже низька ціна за поліпшення стану економіки. На його думку, повна зайнятість, досягнута за рахунок виплати відсотків і навіть інфляції, обійдеться суспільству дешевше, ніж економічна й соціальна вартість безробіття.

Ортодоксальні кейнсіанці стверджують, що зростання державного боргу призводить до утворення додаткових фінансових активів. На їхню думку, наявність фінансових активів у формі державних облігацій впливає на попит, обсяг капіталу зростає. У країнах розвинутої ринкової економіки накопичені величезні суми державного боргу, що становлять в середньому від 50 до 95% обсягу ВВП. Для їхніх власників державні цінні папери є капіталом, оскільки приносять дохід. Однак, за образним висловом К. Маркса, як капітал виступає “негативна величина”. Державні облігації дають кредиторам право привласнювати собі частину податків. Зростання виплачених відсотків за боргами є однією із причин дефіцитності бюджетів, що викликає необхідність нових позик.



Теорія фінансів – Федосов В. М. – Неокейнсіанські концепції бюджетного регулювання