Теорія фінансів – Федосов В. М. – Державні фінанси в концепціях ортодоксального кейнсіанства

У 50-х – 60-х рр. ХХ ст. формується дуже впливова як у економічній теорії, так і в фінансовій практиці, школа послідовників Дж. Кейнса. “Хрестоматійний” напрям цієї школи називають ортодоксальним кейнсіанством, або неокейнсіанством. Її представники внесли досить істотні зміни й доповнення в теорію Дж. Кейнса. Теорія Дж. Кейнса була спрямована на розкриття причин економічної кризи й є за своєю суттю антикризовою. Фактично вона визначала фінансово-економічну антикризову державну політику. Неокейнсіанці запропонували новий підхід – вони створили теорію анти-циклічного державного втручання. У полі їхнього зору знаходиться не тільки фаза кризи, а й увесь економічний цикл, виходячи з того, що на рух національного продукту впливають не лише кризи, але й буми, мляві пожвавлення й тривалі депресії. Тим самим у кейнсіанські ідеї був внесений динамічний елемент, що дало можливість створити теорію економічного зростання. Її вихідною позицією і домінантою є фінансова концепція. Як зазначає англійський економіст, лауреат Нобелівської премії 1972 р. Джон Річард Хікс (1904-1989), кейнсіанство перетворилося на суто фіскальну теорію, як тільки воно визнало нездатність стимулювати інвестиції шляхом зниження норми відсотка.

Протягом 40-х – 60-х років розробкою фінансової концепції займалася ціла плеяда економістів як Старого, так і Нового світу. У США важливий внесок у її розвиток зробили Е. Хансен, якого в економічній літературі називають американським Кейнсом, “практикуючі теоретики” – А. Оукен і У. Хеллер, автори підручників з державних фінансів – У. Шульц і С. Харріс, Р. Ліндхольм, О. Екстайн та ін.; у Великобританії – Р. Харрод, А. Ілерсик, А. Пікок, Дж. Вайсман; у Франції – Ф. Перру; у Німеччині – Ф. Неймарк, В. Віттман, Г. Халлер; у Японії – К. Емі, Х. Іто та інші. У США кейнсіанський напрям у дослідженні державних фінансів формувався, передусім, навколо “мозкового центру” демократичної партії – Бруки-нзького інституту. З проблем впливу державних фінансів на економічний розвиток опубліковано безліч монографій, статей, проведені сотні конференцій і симпозіумів. Координація дослідницької роботи здійснюється Національним комітетом з державних фінансів. Все це показує, яке велике значення надається розвитку фінансової науки й використанню її результатів у формуванні економічної й фінансової політики та процесі прийняття рішень. Як зазначає американський економіст С. Вайнтрауб, найкраще з того, що можна відшукати в “фіскальному кейнсіанстві”, виражено короткою й чіткою характеристикою функціональних фінансів, що належить американському економістові А. Лернеру.

В ортодоксальному кейнсіанстві варто особливо виокремити двох економістів, що поклали початок теоріям макроекономічної динаміки й ан-тициклічних регулювань – англійського економіста Роя Форбса Харрода (1890-1978) і американського – Елвіна Хансена (1887-1975). Сутність цих теорій зводиться до того, що шляхом змін у державних доходах і видатках можна домогтися рівноваги в економічному розвитку. Цей висновок заснований на положенні про те, що державні фінанси є складовою, визначальною й невід’ємною структурною частиною макроекономічної моделі.

Р. Харрод у своїй книзі “До теорії економічної динаміки. – Нові висновки економічної теорії та їхнє застосування в економічній політиці”, опублікованій у 1948 р., підтвердив основний висновок Дж. Кейнса про те, що ринкова економіка функціонально нестійка за своїм внутрішнім змістом й потребує доповнення у формі державного втручання. Фактично, повторювалася ідея А. Вагнера про розширення державних функцій і необхідність зростання державних видатків, але в інших історичних, економічних і соціальних умовах.

Р. Харрод увів в економічний аналіз поняття “гарантований (warranted) темп зростання – Gw”, Який є очікуваним, довгостроковим темпом, навколо якого циклічно формуються фактичні темпи зростання – g. Інакше Р. Харрод пояснював депресію. Із цією метою він увів поняття “природний (natural) темп зростання – Gn”, Забезпечений трудовими, природними й технічними ресурсами. У випадку, коли гарантований темп зростання перевищує природний, фактичний темп зростання – g, буде затримуватися, гальмуватися обмеженістю ресурсів. Тоді в економічному циклі можуть спостерігатися мляві піднесення й спади, тобто складається така залежність показників: GW > gN > g. І, навпаки, якщо гарантоване зростання нижче природного, то фактичний темп характеризується тривалими піднесеннями, неглибокими й короткочасними спадами. Відповідно складається зворотня залежність: GW < gN < g.

Питання руху GW, gN І g безпосередньо пов’язані із проблемами капітальних вкладень. Потреба в капіталі, як зазначає Р. Харрод, визначається не тільки темпами приросту випуску, але також деякою мірою загальним рівнем виробництва. На ранньому щаблі кризи вона може скоротиться до нуля, але поступово потреба в капіталі буде збільшуватися. Однією із причин можуть бути урядові фіскальні стимулюючі заходи, наприклад, податкові пільги: амортизаційні, інвестиційні та ін. Р. Харрод приходить до висновку про існування проблем як для теоретичного аналізу, так і для політики, а саме: 1) розбіжність між GW І gN і 2) тенденція g віддалятися від GW. Перша пов’ язана з проблемами хронічного безробіття, друга – з проблемами промислового циклу.

Р. Харрод запропонував “протициклічну політику”. Він зазначає, що коливання процентної ставки не займатимуть вагомого місця в арсеналі наших протициклічних засобів. На його думку, політика в межах відсотка по короткострокових позичках може зіграти деяку корисну, але вторинну роль, наприклад, як засіб для припинення спекуляції. Водночас, неможливо ефективно вплинути в межах циклу на довгостроковий відсоток. Він стверджує, що така політика одразу зазнає краху, і ставить запитання – хто стане реєструвати котирування цінних паперів за курсом 150, якщо всім відомий намір фінансових органів понизити їхній курс у межах промислового циклу на 100%?

В антициклічній політиці, вважає Р. Харрод, не слід відмовлятися від суспільних робіт. Навпаки, їх слід розширювати, приєднавши до них всі види капітальних вкладень, прямо або опосередковано підпорядкованих впливу центральної влади. Він пропонує такий специфічний “антицикліч-ний захід”, як створення буферних запасів для Великобританії. Для того, щоб ці запаси полегшували становище англійської економіки, в асортимент товарів має бути введена, насамперед, продукція обробної промисловості. При цьому особливо наголошується, щоб виробництво таких товарів було розширено й, передусім, у тих галузях, які в кризові роки втрачають зовнішні ринки збуту.

Американський економіст Елвін Хансен розробив теорію циклічного руху економіки й основні елементи антициклічної державної політики. Як зазначається в літературі, Е. Хансен був видатним теоретиком рузвельтів-ської адміністрації. У післявоєнний період він очолив “битву за повну зайнятість”. Акт про зайнятість, прийнятий Конгресом США у 1946 р., що проголосив запобігання безробіттю першочерговим завданням уряду, був складений за особистої участі Е. Хансена. В 1951 р. Е. Хансен опублікував книгу “Економічні цикли й національний дохід”, яка складається з 4-х частин та у якій докладно викладено механізм економічного циклу та причини циклічних коливань. Варто звернути увагу на те, що Е. Хансен дає огляд історичного розвитку теорій економічного циклу, наголошуючи, що економічне вчення Кейнса знаменує собою певною мірою революцію в економічній науці, але своїми коріннями воно глибоко пов’ язане з розвитком макроекономічної теорії. Е. Хансен завжди наголошував на своїй принциповій спадкоємності з кейнсіанськими ідеями у сфері макроекономічної теорії. Питанням антициклічної політики присвячена четверта частина книги. Слід особливо зазначити, що всі заходи антициклічної політики безпосередньо пов’ язані з державними фінансами. Точніше було б сказати, що антициклічна політика є фінансовою антициклічною політикою.

На підставі своїх теоретичних висновків Е. Хансен запропонував ряд фінансових концепцій: вбудованих стабілізаторів (або механізмів гнучкості); автоматичних заходів компенсаційного характеру; програм компенсування циклу.

Вбудовані механізми гнучкості, як зазначає Е. Хансен, є автоматичною системою, яка у змозі глушити економічні коливання, але неспроможна сприяти переходу від рівня депресії до справжнього відновлення. Вона автоматично реагує на зміни економічної ситуації й не потребує планомірного, свідомого керування. Вперше поняття “вбудовані стабілізатори” запровадив Дж. Кейнс стосовно особистого прибуткового податку. На його думку, податки автоматично реагують на циклічні коливання, пом’ якшуючи їх, і тим самим забезпечують гнучкість економічної системи. Поняття “вбудований бюджетний стабілізатор” розглядається Е. Хансеном, Р. Харродом, лауреатом Нобелівської премії П. Самуельсоном як основний фактор пом’ якшення циклічних коливань. Своєю чергою, зазначається, що державний бюджет поєднує групу стабілізаторів – насамперед, податки й державні видатки, які одночасно в різних напрямах впливають на економічний цикл. В американській фінансовій літературі розроблена концепція “бюджетний стабілізатор”.

На думку неокейнсіанців, бюджетні видатки, податки, виплати допомоги з безробіття, по соціальному страхування автоматично реагують на будь-яку зміну економічного становища й можуть скоротити амплітуду циклічних коливань, пом’ якшуючи падіння і деякою мірою гальмуючи бум. Державний бюджет під час буму чинитиме рестриктивні дії, а під час спаду – екстенсивні. При цьому передбачається автоматичний стабілізуючий вплив як з боку державних доходів, так і видатків. Сталість податкових ставок, вважають прихильники цієї теорії, приводить в періоди піднесення й спаду до автоматичних змін у податкових надходженнях у різних фазах циклу. У роки піднесення – до їхнього зростання, що має стримувати надмірний попит, у періоди спадів і криз – до зменшення, що призводить до створення нового попиту й у підсумку – або до бюджетних надлишків, або до дефіциту бюджету. Державні видатки в період економічного піднесення повинні зменшуватися, створюючи бюджетний резерв, а в періоди спаду – збільшуватися, формуючи додатковий попит, що сприяє розвитку виробництва.

Насмправді виявилося, що скорочення податкових надходжень у кризові роки не компенсує зменшення споживчого попиту, а в роки піднесення зростання податків не може запобігти ані збільшенню зайвих інвестицій, ані зайвому попиту. Що стосується державних видатків, то маневрування ними частіше призводить до загострення суперечностей між виробництвом і платоспроможним попитом, аніж до їхнього пом’ якшення. Як наслідок прихильники теорії “вбудованого бюджетного стабілізатора” зрештою змушені були визнати її слабку ефективність. З’ явилася точка зору, що “вбудовані стабілізатори” не спрацьовують, тому що вони самостійно не в змозі викликати “дійсне піднесення доходу й зайнятості”, не можуть підтримати повну стабільність економіки і є “лише першою лінією оборони”. Так наприкінці 50-х – початку 60-х років настає другий етап розвитку теорії “вбудованого бюджетного стабілізатора”; а, відповідно до теорії Е. Хансена, дія внутрішніх, автоматично діючих сил має бути доповнена системою свідомо передбачених і розроблених зовнішніх, дискреційних бюджетних заходів.

За Е. Хансеном, система “вбудованих стабілізаторів” повинна бути доповнена “автоматично діючими заходами компенсуючого характеру”. Відмінність між двома названими вище заходами полягає в тому, що введення першого заходу пов’ язане із прийняттям закону, що затверджується парламентом (зміни податкових ставок, запровадження або збільшення державних видатків та ін.), для другого заходу узгодження з парламентом не потрібно. До автоматичних заходів компенсуючого характеру належать політика зниження (або підвищення) норми відсотка, скуповування державних облігацій на відкритому ринку, скорочення розміру обов’ язкових резервів, які комерційні банки повинні тримати у ФРС. Відповідно до третього типу регулювання Е. Хансена, програми компенсування циклу запроваджуються й функціонують при узгодженні дій парламенту й виконавчої влади. У цьому випадку йдеться про бюджетне регулювання. В американській літературі увесь механізм регулювання був названий “комбінацією вбудованих стабілізаторів і навмисних дій”.

Американські економісти У. Шульц і С. Харріс додатково ввели в обіг ще й “формулу гнучкості податкових ставок”, за якою їх структура повинна базуватися на зміні цін, зайнятості й виробництва. У літературі на підставі досліджень висловлюються ідеї, що ефект від використання бюджету як вбудованого в економіку стабілізатора може бути досягнутий лише на основі чіткої координації грошової й фіскальної політики. У теорії “вбудованого бюджетного стабілізатора” починає проявлятися тенденція досягнення компромісу між протилежними ідеями, створення “синтетичних” концепцій: з одного боку, ставка на стихійне саморегулювання капіталістичної економіки, а з іншого – на державне втручання.

Ортодоксальне кейнсіанство використовує в економічному аналізі метод “мультиплікатора”. Поняття “мультиплікатор” уперше ввів у науковий обіг Р. Ф. Кан, колега Дж. Кейнса по університету в Кембриджі. Він висловив у 1931 р. думку про те, що організація державних суспільних робіт і їхнє фінансування сприятимуть виходу економіки із кризи й знизять безробіття. Державні видатки повинні, на його думку, створити первинну зайнятість, і як наслідок підвищиться купівельна спроможність населення, розшириться збут товарів і будуть вигідні нові інвестиції. Первинний попит і первинна зайнятість створять вторинну, третинну й т. п. зайнятість і попит. Таким чином, сутність мультиплікатора полягає в тому, що державні заходи щодо стимулювання економіки за рахунок розширення попиту мають множинний ефект.

Дж. Кейнс використовував поняття “мультиплікатор” для аналізу впливу інвестицій на попит. Він вивів закономірність – прирощення сукупного попиту дорівнює збільшенню інвестицій, помноженому на розмір мультиплікатора, що визначає граничну “схильність до споживання”. Із цього положення Дж. Кейнс виводить необхідність державних заходів щодо стимулювання попиту для того, щоб як можна менша частка прирощеного доходу направлялася в заощадження. “Схильність до споживання” у міру розширення множувального процесу згасає, починає діяти “схильність до заощадження”, що у підсумку забезпечує фінансування капітальних вкладень. При визначенні розміру мультиплікатора послідовники Дж. Кейнса беруть до уваги податки, які його знижують. Під впливом інтернаціоналізації і глобалізації економічного життя в 70-80 роках вони стали враховувати й вплив імпорту. Спектр цих чинників продовжує розширюватися, а моделі вдосконалюватися дотепер.

Розвиток методу мультиплікатора дозволив економістам досліджувати кількісну залежність між зростанням державних видатків, податків і державного боргу, між рухом фондів нагромадження, споживання й зайнятості, між бюджетом (у т. ч. його складових) і зовнішньою торгівлею, між державними фінансами, макрофінансовою стабілізацією і економічним зростанням. Як зазначає американський економіст У. Хеллер, удосконалення аналізу мультиплікатора дозволило перемістити його із сфери теорії у великі комп’ ютерні моделі економіки і фінансів. Податкові реформи в США середини 1960-1990-х рр. були підготовлені на основі таких моделей. Удосконалення методів кількісного аналізу, безумовно, є кроком уперед у вивченні реальних явищ економічного і фінансового життя. Однак варто мати на увазі, що цей метод аналізу, так само як і багато інших методів абстракції, досить уразливий при їхньому прагматичному використанні, тобто при переході від теорії до практики.



Теорія фінансів – Федосов В. М. – Державні фінанси в концепціях ортодоксального кейнсіанства