Теорія фінансів – Федосов В. М. – Американський інституціоналізм ХІХ ст. Неоінституціоналізм кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст
Американський інституціоналізм ХІХ ст. Неоінституціоналізм кінця ХХ ст. – початку ХХІ ст.
В кінці ХІХ століття в США з’явився новий напрямок в економічних дослідженнях – інституціоналізм, основоположником якого був Торстен Веблен (1857-1929). Він ввів в науковий обіг поняття інституту як особливої форми суспільного життя і людських відносин, розкрив його еволюційний характер. Новий напрямок активно розвивається в ХХ столітті. В 30-ті роки ХХ ст. Джон Коммонс (18621945) розвиває концепцію соціального інституціоналізму, засновану на переважаючому значенні права над економікою. З цією самою ідеєю та її практичним втіленням в життя виступив Уелсі Мітчелл (1874-1948), який запропонував створити систему ефективного державного соціального страхування на випадок безробіття та індикативне планування. Основні реформи, які були проведені в епоху “Нового курсу Ф. Рузвельта”, були розроблені та втілені представниками інституціоналізму, наукові концепції яких з ряду питань антикризової політики певною мірою збігались з кейн-сіанськими. Після закінчення другої світової війни географія ідей інституціоналізму розширилася, відповідні напрямки з’ являються в багатьох країнах Західної Європи. З 60-70-х років інституціоналізм стає одним із головних напрямків економічної думки, поруч із кейнсіанством та неокласицизмом. Слід зазначити, що основні його позиції є вихідною фундаментальною домінантою сучасної фінансової думки.
Прорив у розвитку теорії був зроблений в кінці ХХ століття американськими економістами. Рональд Коуз, англійський економіст, який переїхав із Великобританії до США в 1937, отримав в 1991 році Нобелівську премію за дослідження трансакційних витрат і прав власності, їх місця і значення у формуванні інституціональної структури економіки. В 1999 році Нобелівська премія була присуджена американським економістам Роберту Фогелю та Дугласу Норту за вагомий внесок у дослідження економічної історії із застосуванням методологічних прийомів економічної теорії та кількісних методів аналізу для пояснення інституційних змін в економіці. Дуглас Норт дав чітке та зрозуміле визначення інститутів. Згідно з його концепцією, інститути є “правилами гри” в суспільстві, або створені державою обмежувальними рамками, які формують взаємовідносини між людьми. Д. Норт виділяє формальні обмеження – закони, принципи, правила і неформальні обмеження – договори, угоди та норми поведінки.
Учасниками цієї “гри” Д. Норт називає “організації”, які створюються в різних напрямках розвитку. Він називає: політичні органи та установи, найважливішу позицію серед яких займає держава з її політичними, економічними та соціальними функціями, політичні партії, законодавчі та виконавчі органи; економічні структури: підприємства, асоціації по визначеним галузям, сімейні фірми. До економічної структури належать також профсоюзи; громадські утворення: церкви, клуби, спортивні організації, творчі союзи; навчальні заклади: школи, професійні училища, університети. В класифікації необхідно назвати також фінансові структури та установи: державний бюджет, місцеві бюджети, фонди соціального страхування, банки, кредитні спілки та союзи, страхові та інвестиційні компанії, фондові біржі та інші організації торгівлі цінними паперами. Вони складають інституціональні засади фінансової інфраструктури ринкової економіки. Всі ці системи та структури між собою взаємодіють і визначають еволюцію інституціональної економічної і фінансової системи. Саме тому кожній технологічній структурі (тобто певному рівню розвитку продуктивних сил) та політичному ладу суспільства властива відповідна інституціональна структура. В тому випадку, коли в дію вводяться інститути, які не відповідають реальному стану економіки, то функціонування навіть досконалої структури, може справляти негативний вплив.
В західній літературі в кінці ХХ століття широко обговорювалися причини провалу реформ, що відбувалися в Росії та Україні. Як зазначає Д. Норт, економіка і фінанси країн, які прийняли формальні правила та норми гри, що були розроблені в умовах інших економічних і фінансових систем, вже з початку були приречені на провал. Більше того, так звана “шокова терапія” і поспішна, непродумана приватизація, не тільки зруйнували стару (планову) економічну систему, але й основні мотиваційні стимули розвитку, призвели до безпрецедентної корупції у всіх ешелонах влади та криміналізації суспільства. Найбільш гострі протиріччя проявились в інститутах фінансово – кредитної сфери, що викликало високі темпи інфляції і галопуюче обезцінення національних валют, розбалансованість державних бюджетів та платіжних балансів і супроводжувалось крахом інвестиційних програм і високим рівнем безробіття.
Не менш важливе наукове відкриття було зроблено Р. Коузом, який ввів в економічний аналіз поняття трансакційних витрат. На основі грунтовного аналізу Р. Коузу вдалося розкрити глибинні взаємозв’ язки між інститутами, трансакційними витратами та вихідними позиціями неокласичної теорії. Варто зауважити, що свою концепцію він розробив ще в 1932 році. Під час нагородження Нобелівською премією, Р. Коуз сказав, що дивно бути нагородженим цією премією у вісімдесят років за те, що ти зробив, коли тобі було трохи за двадцять.
Суть концепції Р. Коуза полягає в такому. Функціонування економіки визначається не тільки цінами товарів та послуг, як це стверджувала класична, а потім і неокласична теорія. Агенти виробництва – фірми несуть значні витрати, пов’язані з самим процесом обміну. Перш ніж здійснити угоду купівлі-продажу, обидва контрагенти повинні здійснити найрізноманітніші трансакції (операції). Вони пов’язані з пошуком та вибором покупця (продавця), серйозною перевіркою його платоспроможності, фінансової стійкості і ліквідності, процесами страхування, кредитування, емісії цінних паперів та їх розміщенням, а також арбітражними, судовими та іншими витратами. До них належать також витрати, пов’язані з перерозподілом прав власності. Всі перераховані вище витрати отримали назву витрати трансакцій (трансакційні витрати). Подібного роду витрати виникають і на макроекономічному рівні, особливо в зв’ язку з функціонуванням специфічної і своєрідної сфери державних фінансів. Вони мають назву державних трансакційних витрат.
Концепція трансакційних витрат справила велике значення на розвиток теорій макроекономічної рівноваги та макрофінансової стабілізації і економічного зростання. Р. Коуз критикує одне з вихідних положень класичної теорії, згідно з яким в ринковій ціні міститься вся необхідна інформація, доступна учасникам ринку, а ціна є однаковою для всіх і відомою всім. За цих умов учасники ринку дійсно мають можливість приймати рішення про здійснення угод про купівлю-продаж товарів і послуг. Однак, фактично, в сьогоденні функціонування ринкової економіки, ціна не може відображати всю інформацію, оскільки учасники ринку сплачують також досить значні трансакційні витрати, які із поглибленням поділу праці та ускладненням господарських зв’ язків постійно зростають. Звідси з’ являється необхідність в отриманні інформації про трансакції та витрати на них, а також включення їх в ціну послуг фінансового характеру при прийнятті рішення про купівлю-продаж. Оскільки трансакції індивідуальні, то не може бути і мови про єдину ціну. Слід зазначити, що проблема трансакційних витрат вивчалась в Росії в 70-80 роках ХХ століття. Російські економісти Б. Єфімов та А. Шаповалов ввели своє поняття витрат на проведення трансакцій, назвавши його – “податок на обмін”.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)