Теорія фінансів – Федосов В. М. – 3.1.1. Попередники англійської класичної політекономії
Основні терміни та поняття
Меркантилізм, фізіократи, маржиналізм, монетаризм, кейнсіанство, нео-кейнсіанство, посткейнсіанство, “фіскальний дивіденд”, суспільне благо, неокласицизм, Ефект Пігу, неолібералізм, інституціоналізм, українська фінансова думка, наукова школа
3.1. Концепції державних фінансів у фундаментальних економічних теоріях
3.1.1. Попередники англійської класичної політекономії
Концепції державних фінансів є невід’ємною частиною будь-якої фундаментальної економічної доктрини, що визначається політичними, економічними і соціальними умовами. Для розуміння фінансової теорії і з’ясування її практичного значення необхідно визначити основні теоретичні положення тієї школи економічної думки, до якої вона належить.
На думку російського економіста Г. Г. Фетісова, центральне економічне питання, яке хвилювало людство впродовж його цивілізованої історії, – це питання про причини “бідності й багатства” народів, про рушійні сили господарського розвитку. Цієї самої точки зору дотримуються американські економісти З. Боді та Р. Мертон, вважаючи, що теорія заснована на доктрині, згідно з якою головна функція фінансової системи полягає в задоволенні потреб людей. Суб’єкти економічної діяльності будь-якого виду (як компанії, так і органи державної влади всіх рівнів) існують для того, щоб сприяти цій основній функції.
Меркантилізм (іт. Mercante – купець), як економічна теорія розвивається в Західній Європі у XV – на початку XVIII ст. з виникненням і зміцненням історично першої форми капіталу – торговельного. Розвитку теорії меркантилізму сприяла церковна Реформація XVI-XVII ст. Від католицької церкви відокремлюється протестантизм. Його ідеологи – німецький пастор М. Лютер (1483-1546), швейцарський Ж. Кальвін (15091564) – обгрунтували протестантську доктрину підприємництва як богоугодну справу (на противагу католицькій, згідно з якою накопичення багатства було гріхом), християнин не повинен прагнути до накопичення грошей і майна. Багатство може бути тільки в руках церкви, монарха або вищої аристократії. Економічні ідеї зростання багатства для накопичення капіталу отримали ідейну підтримку нової церкви.
Основною проблемою меркантилістської теорії було визначення методів збагачення нації з метою економічного розвитку. Меркантилісти ввели в науковий обіг макроекономічну категорію “національне багатство” як загальне благо, необхідне для держави. Предметом теоретичного дослідження стала сфера обігу (передусім зовнішня, а також внутрішня торгівля і грошовий оборот), методами дослідження – описовий, історичний і порівняльний. Ранній меркантилізм в економічній літературі називають також монетаризмом. На думку його представників, джерелом зростання національного багатства було накопичення грошей у вигляді дорогоцінних металів, а самі гроші розглядалися як активний фактор економіки.
У працях раннього меркантиліста Ж. Бодена (1530-1596) обгрунтовується положення про те, що ціна товарів визначається попитом і пропозицією. В економічній літературі його називають автором першої версії кількісної теорії грошей. Пізніше меркантилісти виступили з критикою монетаристської теорії і практики і ввели поняття “капітал”. Основою зростання національного багатства вони вважали зовнішню торгівлю із переважанням експорту над імпортом, а для досягнення цієї мети, на їхню думку, необхідно було розвивати експортні галузі економіки.
Представник англійського меркантилізму Томас Мен (1571-1641) стверджував, що багатство Англії – в зовнішній торгівлі, а баланс зовнішньої торгівлі є регулятором багатства. Успіхи накопичення багатства він пов’ язував із розвитком промисловості, тобто з економічним розвитком.
Найвідомішим представником меркантилізму у Франції був Антуан Монкретьєн (1575-1621). У 1615 р. вийшов у світ його “Трактат з політичної економії”, присвячений царюючим монархам: юному королю Людовику XIII (1610-1643) і регентші, королеві-матері Марії Медичі (1573-1642). Трактат був написаний у вірнопідданській і шанобливій манері. Автор не міг тоді передбачити, що дав назву новій галузі науки, яка швидко розвивається. На думку А. Монкретьєна, політична економія є мистецтвом керування господарством у своїй державі, забезпечення, насамперед, приватного інтересу перед державним, управління розвитком суспільної допомоги приватній справі як основи ведення ефективної економічної діяльності. А. Монкретьєн поставив питання про справедливість оподаткування. Він вважав дуже важливим показувати свої доходи в декларації, віддаючи їх частину державі в формі податків. Декларації допоможуть ліквідувати хабарництво офіцерів, чиновників і збирачів податків. При цьому, головна мета государя – справедливість. Таким чином, фактично було висунуто вимогу забезпечення прозорості державних податків, їхніх джерел і способів справляння.
Політика меркантилізму зміцнила економіку ряду європейських держав у формі абсолютних монархій. Могутніми державами стали Австрія і Пруссія під час правління Фрідріха Великого (1740-1786). Теоретичні ідеї меркантилізму широко використовувалися в державній політиці Франції. При Людовику XIV (1638-1715) політику розвитку промисловості проводив генеральний контролер фінансів Ж. Б. Кольбер (1661-1683), відомий в історії здійсненням широких реформ державних доходів.
По-перше, система оподаткування, яка у Франції характеризувалася безліччю податків і складністю їх справляння, була суттєво спрощена з метою забезпечення контролю над державними доходами. Тягар податків був покладений на селян. Сільське господарство розглядалося як головне джерело поповнення державних доходів, зростання яких привело до його розорення і викликало селянські повстання.
По-друге, внутрішні митні збори, що справлялися з будь-яких товарів, на всіх ринках й істотно утрудняли торгівлю, були скасовані. Це сприяло розвитку внутрішнього торговельного обороту.
По-третє, була введена єдина французька митна система. Для захисту національної промисловості проводилася протекціоністська митна політика.
По-четверте, створювалася інфраструктура, необхідна для розвитку внутрішнього ринку: будувалися дороги, споруджувалися річкові й морські гавані, порти. Особлива увага приділялася розвитку військово-морських сил для здійснення колоніальної політики і захисту торговельних шляхів до заморських територій.
По-п ‘яте, заохочувалося створення приватної і великої державної мануфактури для виробництва предметів розкоші, що вирізнялися високою якістю, вишуканістю і високим художнім смаком. Франція в цій галузі не мала конкурентів.
Як теорія, так і економічна, фінансова політика меркантилізму була суперечлива. З одного боку, пізній меркантилізм виражав інтереси буржуазії, яка народжувалася (як промислової, так і торговельної). Це характеризувало його як прогресивне економічне вчення, що розкривало реальний стан економіки. Введення категорії “капітал” і обгрунтування необхідності його накопичення відповідало вимогам розвитку промисловості. З іншого боку, в умовах абсолютних монархій державна підтримка розвитку мануфактури була спрямована не стільки на промисловий розвиток, скільки на зміцнення феодально-абсолютистських держав, забезпечення їхніх непродуктивних витрат. У XVII ст. ідеї меркантилізму піддалися критиці економістів нового покоління, які виросли в роки буржуазних революцій, успадкували від неї дух свободи і прогресу.
Школа фізіократів (від давньогрец. РHysis – природа і кRatos – влада, влада природи) як західноєвропейська течія економічної думки виникла в середині XVIII ст. Найбільш відомими представниками цього напряму були французькі дослідники та громадські діячі Франсуа Кене (1694-1774) і Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781). Фізіократи пішли далі, порівняно з меркантилістами, у визначенні предмету і методу дослідження. Предметом дослідження у фізіократів було виробництво. Проте воно обмежене землеробством. Ф. Кене здійснив прорив у методі дослідження. У своїй “Економічній таблиці” він застосував новий, раніше не відомий метод – побудову економіко-математичних моделей.
Фізіократи виступили з критикою теоретичних положень, а також економічної і фінансової політики меркантилізму, що проводилася у Франції і призвела до погіршення стану економіки загалом і розорення сільського господарства. На підставі теорії природного порядку вони стверджували, що багатство створюється тільки в сільському господарстві. Концепція національного багатства, вираженого в грошах, піддалася гострій критиці. На думку фізіократів, багатство є продуктами землі і частково продуктами промисловості, але тією мірою, якою вони вже є результатом переробки того, що дала земля. Так само, як і меркантилісти, фізіократи підтримували протекціонізм для стимулювання розвитку власної промисловості і торгівлі.
Ф. Кене, власне, визнавав три функції грошей: міра вартості, засіб обігу і засіб платежу. Водночас, він стверджував, що бути багатством нації гроші не можуть. У категоріях, які вирізняє для свого економічного аналізу Ф. Кене, на наш погляд, є вихідна категорія – “чистий продукт”, під яким він розумів різницю між ціною і витратами, що використовуються на культурний обробіток землі. Чистий продукт привласнюється землевласником у вигляді ренти. На його думку, чистий продукт належить не лише власникові землі, а й державі. З цього положення він робить висновок, що податок повинен справлятися безпосередньо з ренти, яку привласнює власник землі.
Найбільшим економічним винаходом Ф. Кене є його “Економічна таблиця”. Відомий російський економіст, академік В. С. Немчинов назвав ” Економічну таблицю” Ф. Кене геніальним злетом людської думки, першим дослідом макроекономічного аналізу, в якому центральне місце посідає поняття про національний продукт. “Економічна таблиця” є абстрактною сіткою товарних і грошових потоків, фактично, це перша економічна модель, в якій розвиток виробництва і обміну може відбуватися безперебійно лише за умови дотримання певних пропорцій. Пізніше К. Маркс на основі моделі Ф. Кене створив схему розширеного відтворення. Фізіократи висунули ідею економічної рівноваги, яку далі розвивають неокласики в ХХ ст.
Ф. Кене у своїх працях розглядав проблеми оподаткування, однозначно виступаючи проти податків на землевласників. Найсуттєвіше і найнепорушніше правило, яким повинне керуватися управління економікою, вважав він, полягає в тому, щоб не робити замах за допомогою податків на забезпеченість і успіхи землеробства. Він захищає новий клас, що з’ явився у сільському господарстві, – фермерів. На його думку, прибутки фермерів і заробітки людей, які працюють на фермах, слід відрізняти від доходів землевласників. Фермери поліпшують землю, її обробіток потребує великих витрат і чим вони більші, тим родючішою стає земля і тим більше вони дають заробітків сільськогосподарським робітникам, прибутків – фермерам і доходів – землевласникові. З цього положення він робить висновок, що не можна обкладати прибуток фермерів, оскільки це означало б руйнування джерела щорічного відтворення багатства країни. Він переконаний, що багатство землероба повинне бути під охороною держави, оскільки воно початок усіх багатств. На його думку, найважливішим завданням міністерства фінансів є таке керівництво землеробством, яке забезпечувало б йому стійкий розвиток, створювало основу для економічного зростання. Податки повинні справлятися з ренти землевласників, а також купців і ремісників як “безплідних класів”.
Ф. Кене зазначає, що для держави згубні не самі податки, а спосіб їх справляння. Він критикує відкупну систему збору податків: безліч людей зайнятих збором податків – саме по собі означає втрату для держави. Усіх цих людей оплачує нація, однак вони не створюють ніякого багатства. Особливо не бажані, на думку Кене, непрямі податки, які викликають надмірні витрати, пов’язані з їх збором. Непрямі податки, що накладаються на сільськогосподарські продукти, підвищують ціну товарів, утрудняють торгівлю, що завдає прямого збитку споживанню, пригнічує продаж, при цьому збирачі податків наживають собі колосальні статки.
При визначенні методів формування державних доходів він пропонує уникати позик, доводить їх непродуктивний характер, вважаючи, що джерело для задоволення надзвичайних потреб держави слід бачити лише в процвітанні народу, а не в кредиті фінансистів, оскільки грошові накопичення є таємним багатством, що не знає ні государя, ні вітчизни. Позики породжують “всепожираючі борги”, а за панування ліквідних паперів, їх дисконт збільшує грошові накопичення фінансистів. Як наслідок відбувається відвернення грошей від землеробства, село позбавляється коштів, які йому необхідні для поліпшення культури земель.
Завершувачем фізіократичної теорії став Анн Р. Ж. Тюрго. Його думки і висновки були більш зрілі, ніж у попередників. Він рішучіше, ніж Ф. Кене, захищав свободу підприємця: не тільки сільськогосподарського фермера, а й промисловця. На його думку, свобода торгівлі і цілковите звільнення від усякого роду мита були б найнадійнішим засобом для того, щоб підняти всі галузі національної промисловості до найбільшої висоти, якої вони тільки здатні досягти. Фізіократи “останньої хвилі” в кінці XVII і на початку XVIII ст. рішуче вимагали обмежити державне втручання, що призводить до скорочення багатства нації. Зміни в технологічному устрої потребували інших підходів до управління економікою і фінансами.
Анн Р. Ж. Тюрго був генеральним контролером у правлінні Людовика XV. Він проводив економічну і фінансову політику, яка сприяла буржуазному розвитку Франції і, передусім, ринкового господарства. По-перше, він відновив раніше знищений ринок зерна для заохочення сільського господарства і розвинених у ньому ринкових відносин. По-друге, скасував цехи і гільдії, що перешкоджали вільному розвитку промисловості і торгівлі. По-третє, скасував натуральну дорожню повинність. По-четверте, обгрунтував у своїх працях неможливість і шкідливість для економічного розвитку збільшення податків і необхідність скорочення державних витрат, особливо на утримання королівського двору. По-п ‘яте, увів грошовий поземельний податок і поширив його на дворянство. Останнє нововведення, що зачіпало інтереси феодальної аристократії, йому не пробачили, і він був змушений подати у відставку.
Відставка А. Тюрго істотно ослабила вплив фізіократів. На цей період припадає розпад школи фізіократів. Вони не виправдали ні сподівань дворянства щодо захисту їхньої власності, ні прагнень буржуазії, що народжувалася, до розвитку внутрішнього ринку. Можна погодитися з точкою зору відомого російського дослідника економічної думки А. В. Анікіна, який вважає, що буржуазна сутність фізіократичної теорії ховалася під феодальною оболонкою. І саме в цьому полягає одна з її специфічних рис. Водночас, варто зазначити, що дослідження внутрішнього ринку у фізіократів підготувало певний грунт для появи і розвитку англійської класичної політекономії. А. Сміт був знайомий із Ф. Кене і А. Р. Ж. Тюрго. Перебуваючи в Парижі у 1766 р., він відвідував зібрання економістів (так вони називали себе), що проводилися під керівництвом Ф. Кене. Згодом, А. Сміт написав, що присвятив би свою роботу “Багатство народів” Ф. Кене, якби останній був живий.
Вільям Петті – предтеча англійської класичної політекономії Пише свої праці в період первісного нагромадження капіталу і формування буржуазного суспільства в Англії. Як і фізіократи, він також критикував меркантилізм і доводив, що джерелом багатства є не торгівля (для Англії – переважно зовнішня), а сфера матеріального виробництва. Багатством є не гроші, а продукти праці. Предметом дослідження у В. Петті є промисловий капітал, необхідність його накопичення і державна політика сприяння його зростанню. У своїй праці “Політична арифметика” він застосовує економіко-статистичний метод дослідження, який дозволив йому дати в кількісній формі оцінку економічного становища Англії в 60-70-х роках XVII ст.
Усі теоретичні дослідження В. Петті були направлені на пошук шляхів для розвитку ринкових відносин. У своїх працях “Трактат про податки і збори” (1662), “^егЬіші заріепи” (Слово мудрим) (1664), “Політична арифметика” (1676) В. Петті викладає широку програму економічної і фінансової політики держави, спрямовану на стимулювання розвитку промисловості. Він називає основну мету – прискорення нагромадження капіталу.
Держава, на його думку, повинна активно сприяти цьому процесу. Він вимагає проведення найсуворішої економії при витрачанні державних коштів, здешевлення державного апарату, скасування дорогих і зайвих державних посад, збільшення кількості зайнятих у сфері матеріального виробництва. Проте запропоновані ним програми розвитку відкидалися, оскільки всі вони були сміливо направлені на розвиток капіталістичного господарства, ринкових відносин на шкоду феодальним.
У працях В. Петті ми знаходимо теоретичні положення, які згодом розвиває класична політична економія.
По-перше, визначення економічних законів як масових процесів, що повторюються, в економіці.
По-друге, дослідження економічних відносин у процесі виробництва.
По-третє, спроби визначення закону ціноутворення. В економічній літературі висловлюється думка, що Петті, власне, сформулював закон вартості, доводячи при цьому, що він діє украй складно, лише як загальна тенденція. В. Петті робить перші кроки на шляху аналізу праці, що створює вартість.
По-четверте, розглядає ренту як чистий дохід з землі, як загальну форму додаткової вартості, тобто він продовжив розвиток ідей фізіократів.
По-п ‘яте, розглядав Гроші не як багатство нації, а як особливий товар, який протистоїть іншим товарам.
Новаторська суть В. Петті як видатного теоретика виявилася дуже яскраво в дослідженні податків. У літературі його називають першим англійським науковим дослідником податків. У праці “Трактат про податки і збори” В. Петті як ідеолог промислової буржуазії виступає проти податків на капітал та їх перекладення на ренту землевласника. Він зазначає, що оподаткування капіталу скорочує можливості його накопичення і стримує розширення виробництва. На його думку, якщо кошти капіталіста скорочуються і потім “передаються людям, які нічого не роблять, то багатство суспільства зменшується”.
Варто зазначити, що при дослідженні впливу податків на виробництво В. Петті не тільки звертає увагу на негативний бік справи, а й виявляє позитивні явища. На його думку, багатство країни зростає тоді, коли податок змушує виробляти товари, що раніше імпортувалися. Крім того, податки сприяють скороченню “надмірного виробництва”. До нього належить виробництво товарів для паразитичного споживання духовенства, дворянства. Скорочення такого споживання, вважає В. Петті, дозволить використовувати отримані кошти на поліпшення потрібного виробництва. Як зазначав американський історик економічної думки Дж. Белл, в податках В. Петті бачив засіб збагачення й удосконалення держави: зібрані гроші могли бути спрямовані на стимулювання торгівлі і промисловості, а отже, на економічне зростання країни. В. Петті неодноразово наголошував на необхідності державної підтримки економіки. У другій половині XVII ст., зазначав він, економічні сили промислової буржуазії ще слабкі. Але до початку XVIII ст. вони настільки зміцніють, що державна підтримка їм лише шкодитиме. Але ці ідеї розвиватиме вже інша школа – англійська класична політекономія.
В. Петті показує вплив податків на грошовий обіг. У своєму аналізі він виходить з кількісної теорії меркантилістів. На його думку, якщо в країні багато грошей, то для неї і для її короля було б вигідно і це не завдало б шкоди приватним особам, якби весь надлишок перебував у королівських скринях. Далі він зазначає, що коли обсяг вилучених коштів буде таким, що грошей стане менше, ніж потрібно для ведення торгівлі, то наслідки цього можуть негативно відбитися на виробництві. Скорочення виробництва може спричинити зменшення кількості жителів, зниження їх старанності і творчості. В. Петті наводить абстрактний підрахунок: 100 ф. ст. проходять через 100 рук у вигляді заробітної плати і дають поштовх до виробництва товарів на 10 тис. ф. ст. Ці самі руки залишаться незайнятими, порожніми, якщо не буде постійного стимулу до їх використання.
На думку В. Петті, в Англії спостерігається нерівномірність у розподілі податків. Цей процес відбивається в тому, що: виплачувані грошима податки становлять незначну частку всього багатства королівства; тягар податків визначається результатами минулого року та ігноруються нинішні результати; будинки, що належать церкві і дворянам, податками не обкладаються; існує удавана (несправжня) турбота про бідних. З цього робиться висновок, що четверта частина всього населення сплачує в 4 рази більше того, що вона повинна була б платити.
В. Петті розглядає можливості введення непрямих податків. Ідея розвитку непрямого оподаткування в Англії виникла у В. Петті не випадково. Новий клас найманих робітників не мав ні землі, ні будинків, його доходи – заробітна плата – були надто низькими для введення будь-якого прямого податку. Проте, з погляду представника буржуазного класу, необхідно було знайти такі податки, які платила б наймана робоча сила. В. Петті звернувся до голландської системи акцизів. Він вважав, що кращий спосіб обкладання податком споживчих продуктів полягає у введенні специфічних акцизів, тобто в оподаткуванні кожного споживчого товару окремо, на відміну від універсального акцизу, яким оподатковують товарообіг у роздрібній або оптовій торгівлі. На його думку, треба обкладати кінцевий продукт, а не сировину: не слід оподатковувати зерно до того, як воно перетвориться на хліб, а вовна – у сукно.
Аналізуючи податкову систему Голландії, країни, яка в ті часи випереджала Англію в промисловому розвитку, В. Петті дійшов висновку, що можна оподатковувати не дохід платника податків, а його споживання. Крім того, непрямі податки мали масовий характер, майже покладалися на представників усіх верств, але перекладені в товарні ціни вони погіршували матеріальне становище передусім отримувачів низьких доходів. На думку В. Петті, податки повинні покладатися на все населення, кожен повинен брати участь у фінансуванні державних видатків відповідно до того, що він бере собі і насправді споживає. Таким чином, акцизи були саме тими податками, яких так не вистачало в Англії з погляду представника нової промислової буржуазії.
У 1676 р. у книзі “Політична арифметика” В. Петті вводить в економічний аналіз кількісний метод. Як зазначено в “Трактаті про податки і збори”, перше, що необхідно зробити – це підрахувати. “Політична арифметика” була деяким прообразом статистики, а її автор поставив питання про необхідність створення державної статистичної служби. В. Петті першим розрахував національне багатство і національний дохід Англії. Таким чином, були визначені потенційні джерела державних доходів.
За підрахунками В. Петті, у 1664 р. національне багатство Англії становило 250 млн ф. ст., із них 144 млн ф. ст. – земля. Національний дохід був оцінений у 40 млн ф. ст. Державні доходи становили 1 млн ф. ст., у тому числі 700 тис. – податки, державні витрати – 1 млн ф. ст., у тому числі 550 тис. – військові. За всієї умовності підрахунку (порівняно з сьогоднішніми статистичними методами) головних економічних показників, можемо визначити частку національного доходу, що використовувалася на державні потреби; у 1664 р. вона дорівнювала 2,5%, при цьому понад половину коштів становили військові витрати. Характерною рисою підрахунку національного багатства було введення до нього не тільки вартості матеріального багатства на суму 250 млн ф. ст, а й грошової оцінки населення: 26 млн людей оцінювалися сумою 417 млн ф. ст.
Для В. Петті такий підхід не був дивним, оскільки населення він вважав багатством: чим більша кількість населення, тим заможніша країна, мала чисельність населення – справжнє джерело бідності. При розрахунку грошової оцінки населення (417 млн ф. ст.) В. Петті враховував трудові навички, досвід, справність, здатність оволодівати новими машинами. Таким чином, ще в XVII ст. він визначив важливість людського фактора в економічному розвитку країни. У своїх працях В. Петті обгрунтовує ідею, яка в XIX і XX ст. розвиватиметься іншими школами: про необхідність підвищення якості людської праці, інвестицій у людину, у людський капітал. Він наголошує на необхідності значного розширення народної освіти, виявлення і навчання за рахунок держави осіб, здібних до науки, яка є найважливішим чинником розвитку виробництва. В. Петті робив спроби розрахунку ” балансу кваліфікованих спеціалістів”: зокрема, скільки має бути лікарів і адвокатів, скільки студентів потрібно приймати щороку в університети.
Показово, що В. Петті відзначав деякі вигоди від податків з погляду ” політичної арифметики”: митні збори дають можливість вести облік у зовнішній торгівлі і складати торговельний баланс країни; простий і загальний подушний податок допомагає вести облік населення; обкладення будинків за кількістю димарів (реальний податок за зовнішніми ознаками) добре відбиває поліпшення і руйнування житлового майна; акцизи показують внутрішні витрати на споживання і дають загальні відомості про надмірності; поземельний податок робить платежі за податками пропорційними всій вартості, а не річній ренті; податки на рухоме майно вносять певну ясність про це майно. Таким чином, у В. Петті викладені всеосяжні проблеми оподаткування в період первісного накопичення капіталу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)