Теорія фінансів – Федосов В. М. – 13.6. Особливості інвестування АПК України

Інвестиційно-фінансова діяльність, як і сучасна українська економіка загалом, неможлива без участі позикового капіталу (кредитування). Найбільшою мірою на кредитних взаєминах будуються капіталомісткі галузі і види діяльності, наприклад, будівництво. Тому існування у фінансово-економічній системі суспільства стабільно і надійно функціонуючої підсистеми кредитування є сьогодні одним з найбільш значущих показників розвитку суспільства. Своєю чергою, надійність і працездатність будь-яких ринкових моделей перерозподілу фінансових коштів значною мірою залежить від міри ризикованості кредитних операцій, яка, неминуче зростаючи зі збільшенням термінів кредитування і може бути знижена шляхом створення надійних механізмів забезпечення поворотності кредитів. У цій якості з найдавніших часів і дотепер найчастіше виступає застава нерухомого майна, так звана іпотека.

Іпотека (грец. ігсо9ЧКт| – застава) – застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. Кредит, отриманий під заставу нерухомого майна називається іпотечним кредитом. Закон України “Про іпотеку”, ухвалений 5 червня 2003 року у 1 статті, визначає іпотеку так: “Іпотека – вид забезпечення виконання зобов’ язання позичальника перед кредитором заставою нерухомого майна, що полягає у праві кредитора (за невиконання боржником своїх зобов’ язань) задовольнити свої грошові вимоги за рахунок вартості заставленого нерухомого майна”.

Ринкова трансформація агросектору економіки України з метою підвищення рівня ефективності агропідприємництва вимагає спрямування значних інвестиційних ресурсів у цю сферу. Практична відсутність внутрішніх джерел інвестування, – нагромадження прибутків, амортизації, особистих заощаджень громадян сільської місцевості потребує залучення коштів із зовнішніх джерел, – державного бюджету, коштів грошових ринків приватно-корпоративного сектору України, іноземного капіталу. Оскільки сільськогосподарське виробництво взагалі є ризиковим, і його рівень прибутковості в Україні, зокрема, є надто низьким, інвестиційний клімат у агровиробництві є несприятливий, можливості для залучення інвестиційних ресурсів на засадах кредиту, особливо довгострокового, суттєво обмежені. Іноді наявність вільних коштів, особливо грошових, значно важливіше одержання прибутку. Насамперед це стосується сільськогосподарських підприємств, де особливо виразно проявляється сезонний характер виробництва. Досить часто підприємцям аграрного сектора доводиться продавати високоліквідне майно, щоб придбати насіння, добрива, пальне і т. п. Координація дії і чітке дотримання обумовлених термінів має дуже важливе значення, тому що у сільськогосподарському підприємництві витрати ресурсів здійснюються значно раніше, ніж вихід готової продукції, а для збільшення надходжень грошових коштів бажана зміна терміну реалізації продукції (продавати у найбільш вигідний для підприємця час).

Як свідчить історичний досвід розвинених країн світу, стратегічним шляхом створення ефективного сільського господарства є використання землі як базового ресурсу у ринковому обороті, тобто формування конкурентних ринків землі і землекористування, надання можливості використання земельних ділянок для застави з метою отримання для агровироб-ництва інвестицій через інститут іпотечно-заставного кредитування. Ризиковість агропідприємництва розповсюджується на ризиковість кредитування у агросферу економіки. Зниження міри ризиковості та підвищення привабливості інвестування, забезпечується інститутом застави землі. Але в підсумку, і ціни на ринку землі, і розмір орендної плати за землекористування, і розмір проценту за кредит у сільськогосподарську сферу залежить від довгострокових тенденцій попиту і пропозиції на ринках агропродукції. Роль іпотеки полягає у створенні пов’ язуючого ланцюга ринків землі та землекористування з ринками агропродукції через ринки фінансових інвестицій та ринок засобів виробництва для сільськогосподарської діяльності. Водночас ринкові механізми шляхом конкуренції здійснюють відбір ефективного власника, формують прошарок підприємницького ресурсу в агро-секторі економіки, де застосування застави та іпотечних кредитів спонукає до розумних ризиків та відповідальності, пошуку ефективних методів господарювання.

Задля забезпечення процесу капіталізації землі та підвищення ступеню її ліквідності як ресурсу, необхідно враховувати вартість землі як складову частину основного капіталу у агровиробництві. На думку фахівців, невра-хування вартості землі у виробничому капіталі вітчизняного сільського господарства призводить до щорічного недоотримання ним від 7 до 10 млрд грн. прибутку. Відтак, необхідна трансформація має здійснюватись у послідовно-системному вимірі: “власність на землю” – “оцінка землі” – “ринковий оборот землі” – “застава та іпотека” – “інвестиції” – “ринки аг-ропродукції”.

Існуюча в Україні інституціональна, нормативно-правова база не відповідає вимогам ринкової трансформації, хоча деякі положення законодавчих актів, прийнятих з метою розвитку іпотечного-заставного кредитування, варто відзначити. Правовідносини, пов’ язані із заставою нерухомого майна, дозволяються і певною мірою регулюються Конституцією України, законами України “Про заставу” і “Про іпотеку” та Земельним кодексом України.

Так, у статті 133 Земельного кодексу України, де йдеться про інститут застави землі, визначено, що у заставу можуть передаватися земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особам на правах власності. Земельна ділянка, яка перебуває у спільній власності, може бути передана у заставу за згодою всіх співвласників. Передавання в заставу частини земельної ділянки здійснюється після виділення її в натурі (на місцевості). Заставодержателем земельної ділянки можуть бути лише банки, які задовольняють вимоги, передбачені законами України.

Закон України “Про заставу” (№ 583/97-ВР від 21 жовтня 1997 р) містить розділ, що регулює особливості іпотеки, але не відповідає можливостям і вимогам, які надає Земельний кодекс, потребам широкого застосування іпотеки як засобу суттєвого підвищення інвестиційної привабливості аграрного сектора економіки України.

Закон України “Про іпотеку” (№ 898-ІУ від 05 червня 2003 року) є практичним кроком у цій сфері. Він містить фундаментальні визначення що стосуються сфери застави майна, такі як: нерухоме майно, іпотека, земельна ділянка, наступна іпотека, права й обов’ язки заставодавця та заста-водержателя, визначення заставної як цінного папера, умови реалізації предмета іпотеки та випадки їх застосування, можливості передавання прав заставодержателя третім особам, умови страхування іпотеки, її припинення тощо. Але стосовно земель сільськогосподарського призначення в ст. 15 цього Закону зазначено: “Заборони та обмеження щодо відчуження і цільового використання земельних ділянок, встановлені Земельним кодексом України, є чинними при їх іпотеці”. Тобто до скасування п. 15 Х розділу Земельного кодексу України, яким би досконалим не був Закон “Про іпотеку”, власники земельних часток (паїв) тимчасово не можуть укладати угоди щодо купівлі-продажу, дарування земельної частки (паю) або іншим способом відчужувати зазначені частки (паї), крім передавання їх у спадщину та при викупі земельних ділянок для державних і громадських потреб. Мова йде про, так званий, “мораторій на відчуження земель сільськогосподарського призначення” який був введений “Перехідними положеннями” Земельного кодексу України на термін до 01.01.2005 р. та перманентно продовжений спочатку до 2007 року, а потім і до 2010 р.

Закон був компромісним рішенням між прибічниками та противниками мораторію. Але сьогодні можна стверджувати: прийнятий закон негативно вплинув на розвиток економіки. Автори ведення мораторію вважали, що він перешкоджає обезземеленню сучасних українських селян та відвертає загрозу скорочення продуктивних угідь в сільськогосподарському виробництві. Водночас, мораторій на купівлю-продаж сільськогосподарської землі в Україні не стримує операції з купівлі сільськогосподарської землі, а породжує тіньовий ринок. Унаслідок цього втрачають селяни-власники, які отримують при незаконному продажу земельних ділянок значно нижчу ціну, порівнянно з умовами відкритого ринку; втрачають орендатори, які отримують занижену орендну плату за землю; втрачає держава – від несплати податків за операції з сільськогосподарською землею; втрачають сільськогосподарські виробники та аграрне виробництво загалом від неможливості залучити землю в економічний обіг та отримати іпотечні кредити. Нарешті, на сьогодні немає ніяких перешкод для обходу мораторію шляхом зміни цільового призначення земельних ділянок сільськогосподарського призначення шляхом їх переведення із земель, наданих для товарного сільськогосподарського виробництва, у земельні ділянки для особистого селянського господарства, що не підпадають під дію мораторію, в порядку, передбаченому ст. 20 Земельного кодексу України, Постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2002 № 502 “Про затвердження Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб”.

Виникає нагальна необхідність у стислі терміни підготувати та прийняти відповідну законодавчо-нормативну базу щодо введення повного ринку землі сільськогосподарського призначення, завершити процеси підготовки, формування необхідної земельно-ринкової інфраструктури та, врешті-решт, скасувати мораторій на купівлю-продаж цього виду земель.

Для подолання протиріччя між нинішніми правово-економічними відносинами землевласності та землекористування з одного боку, та необхідністю залучення інвестиційних ресурсів для агропідприємництва, часто висловлюється думка про необхідність законодавчого врегулювання можливості впровадження інституту застави (для іпотечного кредитування) земель оренди. На думку деяких науковців, оренда землі має стати головним напрямком формування ринку земель сільськогосподарського призначення, а відтак, необхідно законодавчо запровадити заставу права оренди.

Враховуючи високу міру ризиковості сільськогосподарського виробництва, а відтак і високі банківські ризики при іпотечному кредитуванні, навіть застава суто приватних земель буде здійснюватись в Україні поступово і обережно, з нагромадженням практичного досвіду як заставодавцями, так і заставодержателями. Застава орендованої землі, навіть у випадку прийняття відповідного законодавчого акта, як реальне джерело інвестиційних ресурсів для агровиробників досить сумнівна. У таких відносинах, які певною мірою аналогічні майново-правовим відносинам суборенди, формується складна і багаторівнева залежність боржників та кредиторів, що породжуватиме у майбутньому складні правово-економічні суперечності, численні судові довготермінові розбирання.

З огляду на чинне законодавство, на сьогодні (до завершення терміну дії мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення), предметом іпотеки можуть бути землі:

1. Агропідприємств в таких організаційно-правових формах, де земля перейшла у власність до юридичної особи як частка статутного фонду і набуває ознак спільної (акціонерної) сумісної власності, де суб’ єктом права (і розпорядження) є акціонерне товариство у особі зборів його акціонерів. Оскільки у статутні фонди сільськогосподарських акціонерних товариств вносились не земельні ділянки виділені в натурі, а земельні паї, як право на володіння передбачене сертифікатом, то землі статутного фонду вже є власністю юридичної особи, а не набувають права спільної сумісної власності, тобто юридично вони можуть бути передані у заставу і відповідальність перед заставодержателем несе акціонерне товариство загалом.

2. Створені агропідприємства з обмеженою відповідальністю, що передбачають відповідальність в межах свого внеску до статутного фонду. Такі підприємства можуть бути суб’єктами попиту на іпотечні кредити, але навряд чи зацікавлять як клієнти приватно-корпоративні іпотечно-банківські структури.

3. Кооперативні сільськогосподарські підприємства, якщо вони засновані на об’ єднанні ділянок землі, виділених у натурі (або навіть на основі земельних сертифікатів) мають більші можливості для доступу до іпотечних кредитів, оскільки в них передбачена консолідована відповідальність перед кредиторами як землею, так і належним їм майном.

4. Селянські (фермерські) господарства тільки з достатньо великим обсягом земельних ресурсів у приватній власності (оскільки додатково орендована земля, згідно з законом, не може бути предметом іпотеки). На одиницю власної землі вони можуть розраховувати на відносно найбільший розмір іпотечного кредитування.

Наприклад, середньостатистичне господарське товариство має близько 10 засновників. При розмірі земельного паю (частки) в Україні в середньому 4,2 га, 10 засновників мають “заставний потенціал” в 40 га землі. Якщо припустити, що кредит під заставу можна одержати на рівні 75 % від її нормативної грошової оцінки, середньої по Україні, то максимальний розмір іпотечного кредиту складатиме приблизно 350 тис. грн., що є недостатнім для стратегічного розвитку окремого агропідприємства.

Суттєвою є проблема зацікавленості власне представників пропозиції на грошових ринках – банківської системи у формуванні та розвитку іпотечного кредитування на ринках землі. Очевидно, що необхідність, потреба агросектору в інвестиційних ресурсах для стратегічного розвитку не означає автоматичного виникнення великої зацікавленості представників корпоративно-банківських структур. Керуючись мотивами власної прибутковості, банківський капітал буде зацікавленим здійснювати кредитування під заставу земель за певних вигідних йому (а вже потім і клієнтам) умов. Але оскільки розвиток агросектору економіки повинен бути не тільки економічно вигідним, але й мати суттєве соціальне значення для країни загалом, з точки зору її продовольчої безпеки, зайнятості населення, проживаючого у сільській місцевості, забезпечення умов для формування відповідного рівня його доходів, то всіляка підтримка з боку держави є невід’ємним елементом економічної політики, навіть у високорозвинених країнах. Іпотечна система з використанням земельних ресурсів як застави має існувати як у державних і муніципальних так і у приватних формах, а відтак і будуть формуватися різні рівні мотивації пропозиції кредитно-інвестиційних ресурсів, спрямовані через іпотечні механізми. У зв’ язку з цим, виходячи з міркувань шкоди монополізації будь-яких видів економічної діяльності, потрібно разом із створенням Державного земельного (іпотечного) банку, який мав би право здійснювати кредитування під заставу землі (за встановленими державою низькими відсотками) такі самі права надати і комерційним банківським структурам.

Для приватно-корпоративних (комерційних) банківських структур визначальними є гарантії своєчасного повернення наданих кредитів із відповідним відсотком, тому особливе значення надається мірі ліквідності землі як об’ єкту застави. Вона визначається рівнем її природної родючості, нормативно-економічної оцінки як об’ єкта оподаткування, місце положенням, співвідношеннями ринкової ціни як об’ єкта купівлі-продажу та ставок орендної плати за землекористування, співвідношень ринкової ціни, орендної плати та заставної оцінки, підприємницьких ризиків та міри їх застра-хованості, прогнозів щодо термінів окупності тих чи інших інвестиційних проектів, під які надається іпотечний кредит, тощо.

Грошова оцінка землі під заставу є похідною від річної позитивної ставки та ціни 1 га орних земель, які є величинами змінними. Тому принциповою проблемою розвитку інститутів інвестування є всебічна економічна оцінка землі з використанням різноманітних методичних підходів, принципів і умов, яка могла б стати стартовою ціною для поступового наближення коштів на неї як заставу та пропозицією з боку розпорядників ресурсів, відповідальних за кредитними зобов’ язаннями. Врешті-решт, ціна землі визначається не методиками та кабінетними розрахунками, а реальним механізмом ринку землі та ринку землекористування (оренди), попитом і пропозицією на цих ринках.

Та навіть за нормативною грошовою оцінкою землі в середньому у 7114 грн за гектар орної землі і при заставі в 5 % від всієї її площі з процентною ставкою за кредит 17% річних, 5-річному терміні кредитування та його коефіцієнті 0,7 від вартості об’єкта, застави будуть складати 5,2 млрд грн., а при заставі 50% орних земель – більше 52 млрд грн.

Джерела формування необхідних фінансових ресурсів для іпотечно-заставного кредитування для різних типів кредитних банків чи фондів можуть бути різноманітними. Для комерційних банків такого типу джерелами для інвестування є вклади громадян та юридичних осіб сільської місцевості, амортизаційні кошти агропідприємств, акумульовані на рахунках у цих банках, залучені кредити Національного банку, кошти міжнародних фінансових структур, кошти страхових та пенсійних фондів та інші джерела. Джерелами державного кредитно-іпотечного банку можуть і повинні бути кошти цільового спрямування з бюджетів різних рівнів, які формувалися б за рахунок різних видів податків у агросфері та податків на доходи сільського населення, агропідприємницьку діяльність. Державне кредитне інвестування, переважно, має бути націленим на довгострокові інвестиційні проекти, з регульованими державними структурами рівнями процентних ставок.

Оскільки попит на державні іпотечні кредити буде значно перевищувати їхню пропозицію (з причин обмеженості бюджетних ресурсів), держава буде змушена впроваджувати режим раціонування кредитів, що обов’ язково викликатиме суперечності серед агропідприємців, спричинене нерівними можливостями у доступі до таких іпотечних інвестицій. Для усунення можливих ускладнень (чи проявів корупції у цих процесах) необхідно забезпечити максимальну прозорість, гласність, громадський контроль з боку асоціацій підприємців агровиробників за напрямками спрямування цих коштів. Ці самі принципи мають розповсюджуватись на іпотечно-кредитні установи, започатковані місцевими і регіональними владними та громадськими структурами (об’ єднаннями агропідприємців, фермерів, кооператорів).

Проблема індексування іпотечних кредитів є досить складною і суперечливою, оскільки мова йде про поєднання і балансування інтересів позичальників та кредитодавців, які за своєю природою попиту і пропозиції є різноспрямовані. В процесі довгострокового інвестування на основі іпотеки змінюється оцінка ціни на заставні землі, як в бік їх підвищення, так і зниження. З іншого боку, коливання ставок кредитування також змінюються під впливом зміни кон’ юнктури на грошових ринках, інфляційних процесів, зміни курсу валют, тобто ризики виникають обопільні, – для обох учасників кредитної угоди.

У несільськогосподарських сферах економіки іпотечні відносини мають регулюватись Законом “Про фінансово-кредитний механізм будівництва нерухомості та операції з нерухомістю” (19.06.2003, № 978-ІУ), де передбачається, що індексація вартості зобов’ язань боржника є обов’ язковою умовою кредитної угоди. В проекті Закону “Про іпотечне кредитування та факторингові операції з консолідованим іпотечним боргом” (від 21.03.2002) передбачено, що вартість зобов’язань встановлюється в кредитній угоді в індексованих умовних одиницях – І. У. О. або “один” – одиниця інвестування, що визначається (теоретично) за курсом НБ України як динамічне співвідношення: “гривня / долар (євро) / індекс інфляції”.

Розмір чергового платежу визначається в І. У. О. і має сплачуватись у національній валюті, виходячи з курсу цього І. У. О. (чи “одіну”) на момент здійснення платежу. При цьому, правила визначення та застосування І. У. О. “встановлюються комерційним банком самостійно”. Це власне, означає диктат банків на цьому ринку і ставить боржників у стан невизначеності у майбутньому, бо боржник не знає наперед, яку суму він винен.

Ця сама ситуація може утворитись при заставі земель, яка логічно повинна сприяти появі інституту вторинного ринку цінних паперів на основі розвитку факторингових операцій, переуступок (продажу) кредитором прав вимоги боргів по іпотечним кредитам третім особам (тобто, іншому кредитору). Введення вказаними вище законопроектами, інституту “Індосату”, “Індосаменту” як юридично-економічної форми передавання, “заставного”, “іпотечного сертифікату”, як цінного паперу, свідчить про майнові права його власника, виниклих внаслідок проведення факторингових операцій з іпотечними зобов’ язаннями займача. Як наслідок – на вторинному ринку цінних паперів заставою вже може виступати консолідований борг по кредитам, забезпеченими угодами застави (тобто, певною мірою, “віртуальний борг”), що народжуватиме проблеми ліквідності цього виду цінних паперів (заставних, іпотечних, сертифікатів), що на початкових етапах організації цього виду ринку цінних паперів, на думку деяких фахівців НБУ, створюватиме умови для формування “фінансових пірамід”. Загрози такого типу не повинні спонукати державні структури, ставити перепони формуванню вторинного ринку цінних паперів, пов’ язаних із ринком землі, а навпаки здійснювати максимально можливе врахування потенційних зловживань у цій сфері та формувати реальні механізми для протидії їм у законодавчій базі. Одним із елементів такого механізму є система страхування банківських ризиків по іпотечному кредитуванню, страхування об’ єктів застави, яка сприятиме розвитку страхового ринку в країні.

Ще одна гостра для аграрного сектора України інвестиційна проблема пов’язана з поверненням інвестицій у грошовій формі. Щоб вкладені у виробництво інвестиції повернулися в грошовій формі і принесли очікуваний прибуток, потрібен певний час. Проте для фінансування бюджету нашій державі гроші потрібні, зазвичай, невідкладно. Ось головна причина того, що законодавча влада ніяк не зважиться встановити низькі ставки податків для залучення інвестицій, адже фактично це означатиме вилучення коштів із джерел фінансування державного бюджету. Але усунути цю суперечність необхідно якнайшвидше, інакше інвестиційний процес ще довго не буде двигуном економічного зростання.

Для підвищення ефективності сільського господарства необхідне прискорене формування системи і поточного кредитування; розвитку лізингу сільськогосподарських машин, обладнання, технологій; формування за участю комерційних банків агрофінансових груп, що об’ єднують виробників сировини, переробників і тих, хто займається зберіганням і реалізацією продукції; створення системи сезонного кредитування на основі застави сільськогосподарської продукції тощо. Зрозуміло, що розширення діяльності банків аграрної орієнтації, як центрів всієї економічної роботи, вимагає організаційної їх перебудови. Зокрема, на базі таких банків доцільно створити холдингову структуру, центром якої мають бути фінансові кредитні установи. Економічно доцільною є потреба мати навколо цієї структури торговий дім, фінансову страхову й лізингову компанії, консалтингову фірму, агропромислові групи на регіональних рівнях. Цей шлях є перспективним як для банків, так і для господарств, оскільки він зорієнтований на розвиток виробничої сфери, і своєю чергою, сприятиме й фінансовій стабілізації.



Теорія фінансів – Федосов В. М. – 13.6. Особливості інвестування АПК України