Теорія держави та права – Гіда Є. O. – ТЕМА 4.1.2. Законність і правопорядок як мета та результат правоохоронної діяльності

4.1.2.1. Законність як умова ефективності правоохоронної діяльності

Законність – комплексне соціально-правове явище, що характеризує організацію та функціонування суспільства і держави на правових засадах. Як відзначає більшість сучасних учених, законність – явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод і режим.

Законність виступає принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян1. При цьому принцип виступає, як ідеальна форма законності – додержуватися норми права повинні всі. Насправді ж не всі норми права і не всіма суб’єктами реалізуються, а реалії сьогодення, засвідчують, що має місце чимало порушень законності. Принцип законності властивий тільки демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі та беззаконня, означає пов’язаність усіх органів держави нормами права, діяльність у їх межах та в ім’я їх реалізації.

Законність виступає і як метод державного управління суспільством, тобто таке управління має здійснюватися виключно правовими засобами. Метод законності проявляється в повному здійсненні, реалізації (у різноманітних формах) норм права у діях посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, як тих, що створені для забезпечення користування громадянами й іншими особами наданих їм прав і свобод, так і тих, що створені для захисту зазначених прав і свобод у випадку їх порушення або при наявності конфліктів між громадянами і посадовими особами.

Законність (як метод державного управління суспільством) означає, що:

– органи держави та посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

– при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

– при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони дотримуються правовій: процедур, використовують правові методи та способи.

Метод законності є основою застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю і т. ін. Він підсумовує високий рівень правової культури й одночасно є засобом її підвищення.

У результаті дії законності як принципу та законності як методу виникає режим суспільного життя, який полягає в тому, що більшість учасників суспільних відносин дотримуються і виконують норми права. Реально існуюче право і стан суспільних відносин мають відповідати законам і підзаконним нормативно-правовим актам, що, в свою чергу, мають відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві. При режимі законності встановлюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму і відповідальності; особа захищена від сваволі, а суспільство – від анархії, хаосу, безладдя і насильства.

Режим законності – неодмінний елемент демократії, в умовах якої дійсно визнаються і реалізуються принципи народовладдя, рівності громадян, створюються умови для їх участі у вирішенні питань державного і громадського життя. Можна сказати: законність – основа демократії, демократичного режиму суспільства. В умовах режиму законності стають реальними демократичні права громадян і громадських організацій, здійснюється принцип розподілу влади, принцип загального виборчого права, дотримуються засновані на законі процедури як у правотворчій, так і в правозастосовній практиці.

Як справедливо зауважує М. М. Вопленко, відповідно до основних напрямів регулюючого впливу держави в суспільстві є можливим виділити три аспекти прояву законності:

– ідеологічний – полягає в правовій ідеології, тобто властивій суспільству системі ідей, поглядів, принципів і понять з приводу сутності, змісту і соціальної ролі законності в суспільному житті.

При цьому, як відмічається в літературі, сама ідея законності – це провідна ідея правової ідеології, що об’єднує в систему всі погляди й уявлення відносно характеру, сутності норм права та інститутів, способів їх реалізації1.

Цей аспект виступає чинником формування правосвідомості законослухняних громадян, а правосвідомість, у кінцевому підсумку, і відображає і направляє соціальну поведінку людей, оцінюючі як найбільш значимі і належні правовому регулюванню ті суспільні відносини, без твердої регламентації яких неможливе існування правової держави;

– психічний – стосується особливої сфери людської життєдіяльності – психіки індивідів, соціальних груп, колективів і суспільства в цілому.

Почуття законності становить первісний елемент у системі психічних механізмів правомірної поведінки. Загальновідомий дореволюційної правник Г. Ф. Шершеневич писав, що почуття законності визначається як спонукання дотримуватися встановлених законів у силу засвоєної звички.

Це почуття передбачає існування у свідомості індивіда “ідеального образу” права і його реалізації (своєрідної моделі законного та незаконного); розпізнавання належного у правовій сфері; оцінку правової дійсності та психофізичні процеси реагування певним чином на правові явища. Розвинуте в процесах правової діяльності і спілкування почуття законності сприяє формуванню навичок і звичок правомірної поведінки, обумовлює внутрішню схильність і готовність діяти відповідно до вимог норм права;

– практичний – це матеріалізація, втілення її ідеологічного та психічного елементів у правовому режимі суспільства, який в свою чергу є складовою частиною режиму політичного.

Законність виступає в якості методу демократії. Зміст цього методу полягає в установленні непорушного порядку правомірності в діяльності всіх суб’єктів політичної системи. Це положення було сформульоване ще К. Марксом, який справедливо зазначав, що “при беззаконному режимі не може бути законних дій”.

Практичний аспект законності знаходить свій прояв також у правозастосовному процесі та процесі прийняття нормативно-правових актів4.

Окрім того, ідеологічний і психічний аспекти законності будуть працювати, тільки якщо знайдуть своє кінцеве втілення і формалізацію в положеннях нормативно-правових актів, які мають відображати принципи доцільності і справедливості. Тому юридичне закріплення в чинному законодавстві вимог чіткого, точного, суворого і неухильного дотримання правових приписів складає іншу сторону практичного аспекту виразу законності.

Принципи законності – це ті основні засади, керівні ідеї та основоположні вимоги, що розкривають її сутність, основу її змісту як обов’язкового режиму державного і суспільного життя.

Основними принципами законності є:

– верховенство закону по відношенню до всіх нормативно-правових актів. Цей принцип передбачає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів у відповідності з їх субординацією. Конституція країни має найвищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативно-правові акти – законам, причому підзаконні акти приймаються та діють тільки в тому випадку, коли які-небудь суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовні акти повинні бути підзаконними, тобто відповідати законам і підзаконним нормативно-правовим актам;

– загальність законності означає, що в суспільстві діяльність всіх державних органів, громадських організацій, комерційних об’єднань, посадових осіб, громадян регламентована нормами права. Не може бути виключення ні для фізичних, ні для юридичних осіб, на яких би дія норм права не розповсюджувалася;

– неприпустимість протиставлення законності та доцільності. Неможливо заперечувати норми права, не виконувати їх, керуючись інтересами життєвої доцільності, останні враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність норми права означає необхідність вибору суворо в межах норми права найбільш оптимальних варіантів здійснення правотворчої та правореалізаційної діяльності. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись нормою права, призначає те покарання, яке найбільш доцільне в даному випадку, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця і т. і.;

– невідворотність відповідальності за правопорушення означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Правоохоронні органи повинні попереджати правопорушення та протидіяти їм. У цьому відбивається реальність законності – досягнення фактичного виконання норм права у всіх видах діяльності та невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення;

– обумовленість законності режимом демократії, який передбачає суворе дотримання двох типів правового регулювання:

O загальна заборона – розповсюджується на владні державні органи та посадові особи (дозволено тільки те, що прямо передбачено законом);

O загальний дозвіл – розповсюджується на громадян та їх об’єднання (дозволено все, що не заборонено законом).

Вимоги законності відображають її спрямованість, що обумовлена змістом норм права. На відміну від принципів, які, виражаючи зміст законності, діють у всіх її сферах, відносяться до всіх видів діяльності будь-яких суб’єктів суспільних відносин, вимоги пов’язані з окремими видами діяльності певних суб’єктів. Наприклад, вимоги охорони прав і законних інтересів громадян, видання нормативно-правових актів у встановленому порядку відносяться до органів держави і т. ін.

Вимоги законності у сфері правотворчості:

– забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень учених;

– забезпечення верховенства закону стосовно інших нормативно-правових актів, тобто дотримання субординації в нормативно-правових актах (наприклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду – указам президента);

– забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з дотриманням визначеної процедури;

– забезпечення стабільності нормативно-правових актів, більш тривалого терміну їх дії, за винятком тих, які видаються на визначені терміни (наприклад, закон про бюджет на рік);

– видання нормативно-правових актів у тій формі, що передбачена законом, з усіма необхідними реквізитами.

Вимоги законності у сфері реалізації норм права:

– наявність спеціальних і юридичних механізмів, що забезпечують реалізацію норм права (дотримання заборон і виконання обов’язків, наявність можливостей для використання суб’єктивного права);

– гарантоване якісне застосування норм права, з урахуванням усіх обставин;

– правильне тлумачення норм права;

– стабільність судової практики й ін.

Будь-який принципи законності можна трансформувати у вимоги, а потім і у певні норми права, виходячи з видів діяльності та її результатів. Це дозволяє, визначивши чіткий перелік вимог законності, здійснити їх нормативне закріплення і конкретизацію, що створює додаткові можливості для зміцнення правопорядку.

Гарантії законності – це сукупність умов і засобів, що дозволяють безперешкодно реалізувати норми права, користуватися суб’єктивними правами і виконувати юридичні обов’язки.

Більшість учених-юристів виділяють дві групи гарантій законності: – загальносоціальні, які є реальною матеріальною основою для нормального функціонування громадянського суспільства: економічні – це, насамперед, матеріальні умови життя суспільства, серцевину яких складає соціально-економічний устрій суспільства. Сутність матеріальних (економічних) гарантій дотримання режиму законності полягає в різноманітності та рівності всіх форм власності та наявності відповідних їм способів виробництва (що знаходить своє відображення в Конституції України, Законі України “Про власність” та інших нормативно-правових актах), рівності економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин, безкризовому розвитку господарського комплексу, високому рівні зайнятості населення в суспільно-корисній праці. Так, у ст. 13 Конституції України передбачено, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом;

O політичні – ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявність розвинутої системи народовладдя, демократичних форми інститутів його здійснення, політичного плюралізму, що дозволяє особистості вільно самовизначатися, об’єднуватися в організації за різними інтересами; дотримання принципу поділу влади, наявність правової держави або хоча б тенденції до її побудови;

O ідеологічні – полягають у пануванні ідеології, на основі якої розвивається духовне життя суспільства, ідейне виховання громадян, включаючи всі форми суспільної свідомості, в першу чергу правову, глибока повага до права як до соціальної цінності.

Ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, неприпустимості здійснення аморальних вчинків, які одночасно є протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав’язування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка інформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє протидіяти правопорушенням в будь-якій сфері державного і громадського життя;

O морально-духовні – сприятлива морально-психологічна обстановка, в якій реалізуються юридичні права та обов’язки учасників правовідносин; рівень їх духовності та культури; чуйність і увага державних органів і посадових осіб до людини, до її інтересів і потреб.

Якщо в суспільстві існує дефіцит культури, духовності, то наукове керівництво суспільством заміняється імпровізацією, адміністративним утиском, вольовими рішеннями. При пануванні волюнтаризму ігноруються норми права і моралі, історичні традиції і звичаї. У кінцевому підсумку це завдає непоправної шкоди державі й особистості.

– спеціально-юридичні – це передбачена законом система спеціальних засобів, за допомогою яких забезпечується створення якісних норм права, їх дотримання і виконання. Вони включають у себе правову регламентацію відповідних суспільних відносин, діяльність спеціальних державних органів: законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, що контролюють забезпечення законності, запобігають та припиняють правопорушення. Основні напрями протидії правопорушенням формують законодавчі органи, видаючи відповідні нормативно-правові акти, що передбачають юридичну відповідальність за протиправні дії. При наявності достатньо міцних та усталених економічних і політичних гарантій правоохоронна діяльність держави ефективно забезпечує оптимальний режим законності й усталеності правопорядку.

Крім того, О. Ф. Скакун розрізняє юридичні гарантії за найближчими цілями:

– превентивні (попереджуючі) – які полягають у системі заходів, спрямованих на попередження і недопущення правопорушень: наприклад, запобігання порушенням трудових прав громадян власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом;

– припиняючі – спрямовані на припинення вже виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд та ін.;

– відновлюючі – виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення аліментів, Примусове вилучення майна з чужого незаконного володіння (віндикація), стягнення збитків, завданих неналежним виконанням зобов’язання;

– каральні або штрафні – що спрямовані на визначення міри юридичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення, застосування до правопорушника штрафних санкцій тощо.

За суб’єктами виділяють такі юридичні гарантії законності:

– президентські, які мають забезпечуватися гарантом Конституції України – Президентом України;

– парламентські, тобто це ті гарантії, які мають втілюватися в життя найвищим і єдиним законодавчим органом держави – Верховною Радою України;

– судові – дуже важливі гарантії, які повинні реалізовуватися судовою системою України у процесі відправлення правосуддя. Відповідно до чинного законодавства України судові органи зобов’язані виявити причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, і вжити заходів до їх усунення;

– прокурорські – які здійснюються органами прокуратури України як спеціальними органами, на які покладені обов’язки загального нагляду за законністю досудового слідства і дізнання, утримання в місцях позбавлення волі, за актами судових органів з точки зору їх обгрунтованості та законності. Діяльність прокуратури здійснюється у специфічних формах: притягнення до кримінальної відповідальності; підтримка державного обвинувачення в суді;

– адміністративні (управлінські) – які здійснюються адміністративними органами шляхом прийняття управлінських рішень;

– контрольні – полягають у реалізації спеціально уповноваженими на те державними органами контролю за дотриманням законності та правопорядку в певних сферах державного і громадського життя, наприклад, у діяльності різних державних інспекцій і комітетах (Державна податкова служба України, Державна інспекція України з питань праці, Державне агентство земельних ресурсів України та багато інших) і контрольно-ревізійний апарат, що здійснює роботу з попередження, виявлення і припинення порушень законності, а також у контрольній функції громадськості, використанні можливостей урахування громадської думки;

– муніципальні (місцеві) – які полягають у забезпеченні дотримання і зміцнення режиму законності органами місцевого самоврядування і органами державної виконавчої влади на місцях (місцевими державними адміністраціями) на підпорядкованій їм території1.

Під організаційними гарантіями законності деякі вчені пропонують розуміти систему заходів організаційно-юридичного характеру. Ця система заходів спрямована на забезпечення режиму законності, протидію правопорушенням, захист прав громадян. До них відносяться кадрова робота, організація умов для нормального функціонування судових органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії організованій злочинності, корупції тощо1.

Основними засадами, на яких грунтується вся службово-професійна діяльність міліції із забезпечення законності та дисципліни, є Конституція України, що має найвищу юридичну силу гаранта забезпечення законності та правопорядку в державі. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Взаємодія нормативно-правових актів у діяльності міліції щодо дотримання і зміцнення законності та дисципліни відображає загальний стан ідеології та політики держави, об’єктивних і суб’єктивних чинників взагалі, правової культури законодавця та правоохоронців.

Методи реалізації законності у практичній діяльності правоохоронних органів грунтуються на зазначених принципах. Основний принцип законності в тому, що “людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Це закріплено у ст. З Конституції України.

Реалізація функцій законності у службовій діяльності працівників міліції може відбутися завдяки принципам і методам, серед яких:

– верховенство права;

– єдність і всезагальність;

– об’єктивність;

– справедливість;

– ясність і доступність;

– державний контроль;

– невідворотність покарання за вчинене правопорушення.

Сутність законності полягає в забезпеченні неухильної реалізації законів і заснованих на них підзаконних актів усіма учасниками суспільних відносин, у підкоренні їх поведінки чинним нормам права. Вимоги законності поширюються на всі органи державної влади та органи місцевого самоврядування, на їх вищих посадових осіб і рядових службовців, на громадські об’єднання – партійні, профспілкові, жіночі, молодіжні тощо; господарські товариства та об’єднання, виробничі і споживчі кооперативи, підприємства, всіх громадян та іноземців і осіб без громадянства. Мета діяльності міліції України обумовлена необхідністю забезпечення додержання прав і свобод людини та громадянина, законності та правопорядку.

(2 votes, average: 5,00 out of 5)