Теорія держави та права – Гіда Є. O. – 4.1.4.2. Особливості організації та здійснення правоохоронної діяльності в деяких країнах світу

Правоохоронна діяльність поліцейських підрозділів дуже різноманітна. Американські дослідники В. Леонард і Г. Мор на основі аналізу досліджень практичної діяльності поліції виділяють такі завдання:

– виявлення злочинців та злочинів і затримання правопорушників;

– участь у судових процесах;

– запобігання правопорушенням у ході здійснення патрулювання та інших заходів;

– забезпечення конституційних гарантій;

– надання допомоги особам, яким загрожує фізична розправа, або тим, які не можуть подбати про себе самі;

– регулювання руху транспортних засобів і пішоходів;

– виявлення проблем, що потенційно можуть ускладнювати контроль за дотриманням законності і роботу місцевої влади;

– створення і підтримання у мешканців даної місцевості почуття впевненості у своїй безпеці; підтримання порядку в громадських місцях;

– надання інших послуг у надзвичайних обставинах1.

У той же час основне призначення поліції більшість громадян визначають як підтримання встановленого у суспільстві правопорядку примусовими заходами. Образ поліції, підкреслює американський юрист З. Біттнер, насамперед пов’язується з її здатністю застосовувати силу. Здатність використовувати та застосовувати силу і є суттю поліцейської діяльності.3 Наприклад, затримання злочинця, супровід мера в аеропорт, виведення п’яного з бару, регулювання дорожнього руху, контроль натовпу, втручання під час скандалу між родичами. Отже, поліція – це механізм розподілу в суспільстві ситуативно обумовленої сили. Таку точку зору розділяє і відомий британський поліцеїст К. Клокарс. Він визначає поліцію як установу чи осіб, наділених державою загальним правом застосування примусової сили в межах її території. Без такого права, справедливо зазначає він, ніяка поліція, де б вона не існувала, не може бути справжньою поліцією. Ми маємо її для того, щоб вирішити всі ті проблеми, де необхідне застосування примусової сили5.

Можливість застосування санкціонованих законом примусових заходів – найбільш важлива ознака поліцейської діяльності, яку можна вважати універсальною. Характерним для поліції (міліції) різних країн світу е і те, що їх пріоритетні завдання і функції належать до сфери протиправних діянь, а також подій, що загрожують соціальній безпеці, життю, здоров’ю, правам і свободам людини, державним і громадським інститутам.

Більшість зарубіжних теоретиків, таких як В. Валкер., В. П. Таппан, B. C. Воолен та інші, основне призначення поліції вбачають у встановленні контролю над злочинністю, стримуванні її за допомогою застосування регламентованих законом засобів.

Виникнення доктрини контролю над злочинністю відноситься до початку 60-х років. Мабуть, саме тоді для західних, насамперед американських юристів і політологів стало очевидним, що погіршення криміногенної обстановки є перманентною тенденцією, і надалі ситуація може призвести до непередбачуваних наслідків. За цих умов доктрина належної правової процедури, що виникла як засіб відгородження особи від незаконних домагань держави на зорі розвитку демократії наприкінці XVIII ст., яка припускала перевагу інтересів індивіда над інтересами держави і обмеження офіційної влади над обвинувачуваним, уже не могла повною мірою відповідати потребам суспільства.

Така теоретична конструкція стала одним з визначальних факторів розвитку ідеології законності спочатку в США, Канаді, західноєвропейських, а потім і багатьох державах інших континентів.

Сьогодні відповідно до прагматичного підходу до завдань і компетенції правоохоронних органів, який переважає в доктрині контролю над злочинністю, відбувається юридичне і фактичне розширення повноважень поліції. Це виражається в тому, що в ряді країн, зокрема, Німеччині, Франції, Італії, Іспанії та ін. поліцейські службовці на практиці майже в повному обсязі здійснюють розслідування більшої частини кримінальних справ, оскільки судова влада і прокуратура делегують поліції більшість своїх функцій. Власне кажучи, склалося положення, при якому суддя змушений як глядач очікувати результатів поліцейського розслідування події, про яку його попередньо інформували, і розслідування якої він сам повинен був би спрямовувати і координувати’.

Крім того, значною мірою спрощено порядок провадження поліцією ряду процесуальних суспільства дій – арештів, обшуків та ін. Так, у скандинавських державах арешт з метою подальшого доставляння правопорушника в суд для притягнення його до відповідальності може бути здійснений за розсудом поліцейського, якщо особу було затримано при вчиненні правопорушення чи були підстави підозрювати її в цьому. У Німеччині та Італії закони про боротьбу з тероризмом надають поліції право без письмової вказівки судової інстанції робити обшуки громадян, їх житла, автотранспорту і затримувати підозрюваних. У Франції Кримінально-процесуальний кодекс надає право працівнику поліції затримувати на добу будь-яку особу, яка може надати відомості про обставини справи або про вилучені предмети і документи, а також особу, яку він вважає за необхідне перевірити. Характерно і те, що в більшості зарубіжних країн існує спрощений порядок розгляду судами справ про протиправні дії, що визнаються не тяжкими і свідчення поліцейських використовуються найчастіше як єдина і основна доказова база обвинувачення. В Італії, наприклад, у 1995 р. у такому порядку розглядалося майже 70 %, а в Англії і Уельсі – до 80 % справ про зазначені правопорушення, причому, виправдані були лише 10 відсотків громадян.

За таких умов дуже актуальною стає проблема дотримання законності самою поліцією. Стан справ в цій сфері в зарубіжних державах далеко не ідеальний. Наприклад, в США щорічно реєструється до 20,5 тис. випадків порушення поліцейськими прав людини. Усе це дає підстави зробити висновок про те, що порушення законності і прав людини до теперішнього часу є невід’ємним атрибутом поліцейської діяльності.

Аналіз світового досвіду показує, що існує ряд умов ефективного функціонування поліції:

– наявність правової бази, що базується на вимогах суспільства до поліції. Наприклад, обмежуючи в кримінальному законодавстві коло діянь, які є небезпечними для суспільства, та відносячи їх до об’єктів поліцейської діяльності, визначається загальна компетенція даного державного інституту.

У нормах права детермінуються форми й методи, які на думку населення можна використовувати для вирішення таких завдань, завдяки цьому поліції надаються відповідні повноваження: наприклад, заборона законодавством застосування катувань під час проведення розслідування свідчить, що населення вважає такий метод у протидії злочинності неприпустимим;

– чітке управління з боку вищої національної і регіональної адміністрації. Без цього діяльність поліції втрачає зміст, оскільки її головне призначення – захист населення від правопорушень – об’єктивно не може реалізуватися поза загальним керівництвом і контролем інстанцій, що репрезентують волю населення і діють від Його імені. В іншому випадку поліцейський апарат може перетворитися на машину, замкнуту на себе, яка не враховує інтереси народу;

– соціальна довіра. Необхідність у ній очевидна, оскільки її відсутність, безумовно, означає, що поліція є якимось паразитичним організмом, що приносить лише шкоду суспільству, оскільки вимагає значних матеріальних ресурсів на утримання, не задовольняє його потребу в захисті від правопорушень тощо. Ставлення населення до поліцейських органів – це своєрідний індикатор відносин до влади взагалі. Причому, доволі чуттєвий і точний, оскільки поліція – це той державний інститут, який повсякденно, безпосередньо і в усіх сферах вступає в контакти з населенням;

Укомплектованість особовим складом, який володіє здібностями, що дозволяють виконувати поставлені завдання. Безсумнівно, що ефективна протидія правопорушенням припускає повномасштабний, постійний і активний контроль над населенням і територією. Будь-які кадрові прорахунки не дозволяють це зробити. Разом з тим професійна некомпетентність працівників навіть за їх чисельності призводить у кращому випадку, лише до формальних результатів, що так само неприпустимо. Найбільш об’єктивним показником у діагностиці стану кадрового забезпечення є соціальний імідж поліції;

– достатнє фінансування і оснащення необхідними засобами озброєння, зв’язку, транспорту, криміналістичної техніки тощо. Інше може бути виправдано лише у військовий період, та й то не завжди.

Перераховані вище умови є обов’язковими, рівнозначними та універсальними, тобто їх наявність необхідна в будь-якій країні, хоча, зрозуміло, усе, що пов’язано з функціонуванням поліції, має національну специфіку.

Поліцейська діяльність щодо конкретних аспектів та її ефективність оцінюється за цілим рядом показників. Щодо профілактичної роботи такими є різноманітні дані:

– про кількість: виданих офіційних попереджень про неприпустимість подальшої аморальної поведінки;

– про кількість надісланих судовій владі подань про встановлення спеціального нагляду за особами, які раніше вчинили правопорушення;

– про кількість осіб, які незаконно володіли зброєю;

– про кількість вилученої зброї, наркотичних засобів і вибухових речовин, що незаконно зберігались;

– про кількість виданих і припинених поліцейський дозволів;

– про кількість лекцій, бесід та інших виступів профілактичного характеру щодо інформування населення про заходи по забезпеченню особистої і майнової безпеки тощо2.

Обліку підлягає кількість фактів патрулювання і забезпечення порядку під час масових маніфестацій, страйків, спортивних і культурних заходів, супроводження поїздів і літаків, перевірок осіб, які перетинають кордон, та вантажів, які перевозяться, та ін.

При оцінці результатів роботи поліції враховуються також витрати на неї у співвідношенні з розмірами відверненої і відшкодованої за допомогою поліцейських матеріальної шкоди. У США, наприклад, виходячи з такого підходу, щорічний економічний ефект діяльності ФБР, річний бюджет якого становить майже 1 млрд. доларів, визначається приблизно в 2 млрд. доларів.

Одним з найбільш важливих показників ефективності роботи поліції є розкриття злочинів. Аналіз офіційних даних правоохоронних відомств західних країн свідчить, що середній рівень розкриття зареєстрованих злочинів становив: Австрія – 45 %, Бельгія – 20 %, Великобританія – 30 %, Німеччина – 50 %, Італія – 17 %, Канада – 47 %, Нідерланди – 20 %, Норвегія – 20 %, США – 22%, Фінляндія – 75 %, Франція – 40 %, Швеція – 40 %. Розкриття таких небезпечних злочинів, як навмисне вбивство, згвалтування та інші, більше на 10-15%’.

Фахівці Великобританії пропонують оцінювати результати діяльності підрозділів кримінальної поліції (і кожного конкретного співробітника) не тільки за кількістю злочинів, розкритих за певний час, але й враховувати фактор складності, для чого визнається доцільним розробити спеціальну таблицю коефіцієнтів2. Без сумніву, що оцінка роботи щодо розкриття злочинів має бути індивідуалізована. Це дозволило б більш справедливо заохочувати тих, хто відзначився, раціональніше розподіляти оперативний склад. Але в дійсності, на жаль, в усьому світі внесок поліцейських у розкриття злочинів найчастіше залишається знеособленим.

Одним із показників ефективності вважається також оперативність реагування на правопорушення, в першу чергу-у формі здійснення арештів. У зарубіжних країнах цей показник досить високий, як правило, поліцейським потрібно для прибуття на місце події від 5 до 10 хвилин з моменту отримання повідомлення про виклик. Що стосується арештів, то в більшості держав, у тому числі в США, Канаді, Німеччині, Італії, понад 30 % арештів здійснюються менш ніж через півгодини після отримання інформації про правопорушення; близько 50 % – протягом двох з половиною годин; до кінця першого тижня – майже дві третини арештів і 90 % – протягом місяця. В даному випадку враховуються не всі арешти, а лише ті, обгрунтованість яких згодом підтверджується судовими інстанціями під час попередніх слухань справ.

Опитування понад 20 тис. громадян 12 держав Європейського Співтовариства проведене на початку XXI ст., показало, що перше місце в шкалі довіри громадян посідає поліція (70 %), випереджаючи ЄС (59 %), збройні сили (58 %), систему освіти (56 %), церкву (54 %), телебачення і радіо (53 %), систему соціального страхування (49 %), місцеву владу (47 %), парламенти (43 %), пресу (38 %), міжнародні компанії (37 %), профспілки (36 %) та індустрію реклами (24 %)’. Такий стан можна пояснити різними причинами: традиційною повагою до права і органів, що його охороняють, інтенсивним пропагандистським впливом, надією на поліцію як на захисника від правопорушень. На доброзичливе ставлення до поліції впливає і те, що її дії, зазвичай, не створюють враження караючих і можуть бути оскаржені в суді. Хоча, якщо проаналізувати події 2011 року, можна бути впевненим, що ці показники знизяться.

Важливою передумовою позитивної оцінки є впевненість у тому, що поліція найчастіше досягає максимуму з точки зору вкладених коштів і наявних у неї сил і засобів, а також у тому, що злочинність є неминучим злом2. В Україні тільки 15 % опитаних висловилися про повну довіру до міліції. За результатами опитування служби “Соціс Геллап”, рівень довіри населення до “силових структур” є таким: повністю довіряють міліції – 20% опитаних, СБУ – 26 %, судам і прокуратурі – 23 та 21 % відповідно. Підтвердженням недостатньо високого рівня довіри населення до міліції є той факт, що серед громадян, яким доводилося вирішувати свої проблеми за допомогою працівника міліції, лише 38 % були повністю задоволені розв’язанням своїх питань, 33 % – задоволені частково, 16% – не задоволені.

На сприятливе ставлення суспільства до поліції, громадян зарубіжних країн, певною мірою впливає і те, що на потерпілому найчастіше не відбивається нездатність поліцейських органів розкрити ті чи інші майнові злочини, оскільки законодавство ряду розвинених країн (Швеції, Швейцарії, Канади та ін.) покладає обов’язок відшкодування шкоди, заподіяної правопорушенням, не на суб’єкта правопорушення (якого може бути і не встановлено), а на державу3.

У Франції жертви насильницьких злочинів мають право на компенсацію з боку держави від злочинів проти особи. До компенсаційних витрат належать витрати на лікування, повна компенсація за юридичне обслуговування потерпілих та членів їх сімей, майнові збитки (залежно від майнового становища жертви), відшкодування збитків, заподіяних автотранспортом (при відсутності страхування), терористичними актами, зараженням вірусом імунодефіциту людини. У США створено департамент, який вирішує питання допомоги жертвам правопорушень. Право на компенсацію мають потерпілі від злочинів, їх утриманці, родичі. Компенсуються витрати на лікування, консультації психологів та психіатрів, втрати заробітку, витрати на пошук нової роботи, витрати на поховання, реабілітацію, відшкодування втраченої власності тощо.

Проблема захисту жертв від злочинної діяльності є різноплановою та досить складною. Вона привертає до себе увагу світової спільноти. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 року затвердила декларацію головних принципів правосуддя для захисту жертв злочинів і зловживання владою. Вона визначила такі головні напрями підтримки та сприяння потерпілим:

– впровадження у національному законодавстві держав – країн-членів ООН – міжнародних стандартів доступу потерпілих до системи правосуддя та державної підтримки;

– кримінально-правова реституція;

– відшкодування витрат потерпілим з державних фондів;

– надання необхідної матеріальної, медичної, психологічної та соціальної допомоги потерпілим за урядовими, громадським та місцевими каналами.

Зміст адміністративної діяльності поліції Великобританії можна визначити як юрисдикційну діяльність, спрямовану на фіксування правопорушень та підготовчу роботу щодо притягнення правопорушників до відповідальності. Як свідчить статистика, робота щодо попередження злочинів та інших правопорушень, охорони громадського порядку та громадської безпеки займає понад 55-60 % всього робочого часу поліції Великобританії1. До адміністративної діяльності в даному випадку включається проведення різних нарад, підготовка матеріалів для розгляду в судах, виконання різних доручень, свідчення в судах, спілкування з потерпілими, їх допит, допит свідків та правопорушників, написання рапортів та збирання різних довідок тощо.

У США поліцейські відомства стверджують, що їх основне завдання – це протидія злочинності. Але, як свідчить статистика, понад 50 % усієї роботи поліції США – це рутинна повсякденна діяльність, спрямована на охорону громадського порядку та громадської безпеки, виявлення, попередження та припинення дрібних правопорушень, підготовка матеріалів для розгляду в судах тощо. У більшості випадків вона зветься охороною публічного (громадського) порядку.

Джордж Ф. Коул з Коннектикутського університету (США) проаналізував діяльність понад 900 поліцейських США в процесі виконання ними своїх службових обов’язків. В результаті аналізу він наводить такі цифри:

– у середньому за добу під час виконання своїх службових обов’язків поліцейські стикаються із злочинами проти особи і витрачають на це лише 3% свого робочого часу;

– кожен поліцейський витрачає до 15 % свого робочого часу на розкриття злочинів, пов’язаних з власністю, розшуком злочинців, які їх вчинили, та інші дії, пов’язані з цими злочинами;

– на регулювання дорожнього руху у випадках дорожньо-транспортної пригоди та інших подій, спостереження за дорожнім рухом, перевірку водіїв та інші дії втрачається 9-11 % всього робочого часу;

– частина часу, яка витрачається поліцейськими США на допомогу потерпілим, тим, що заблукали, людям похилого віку, на пошуки загублених речей, пошуки зниклих тварин тощо, становить приблизно 12-13 %;

– весь інший час, тобто приблизно 60 % витрачається на адміністративну діяльність.

В Україні працівники міліції в основному витрачають час на виконання службових обов’язків пов’язаних з розкриття вже скоєних злочинів. Це пов’язано з некомплектністю підрозділів міліції, слабким технічним забезпеченням, низьким соціальним захистом самих працівників міліції і т. п.

Одним з основних напрямів підвищення ефективності адміністративної діяльності поліції є спроба залучення до роботи з охорони громадського порядку та громадської безпеки широких верств населення (комунальне поліціювання).

У Великобританії, США, Канаді та Франції є певні відмінності в організаційних структурах поліції, на багатьох поліцейських дільницях відсутні чергові, які є організаторами роботи щодо охорони громадського порядку. Чергування здійснюється всіма працівниками поліцейської дільниці згідно з графіком. Особливістю діяльності поліції зарубіжних країн щодо охорони громадського порядку є те, що більшість поліцейських задіяна для цього у вечірній час та вихідні дні.

Поліція лише виявляє правопорушення, але ніколи не приймає рішення щодо правопорушників. Для цього існують спеціальні органи (магістрати, префекти, поліцейські трибунали тощо).

Заходи попередження злочинів та інших правопорушень, що використовуються в роботі поліції зарубіжних країн, можна поділити на кілька видів:

– проведення роз’яснювальної роботи та інформування населення про стан злочинності і про вчинені правопорушення, основні тенденції розвитку злочинності, напрями протидії їй та роботи поліції. З цією метою у Великобританії, наприклад, широко використовуються засоби масової інформації. Регулярно керівництво поліції та рядові констеблі зустрічаються з громадянами на різних зборах, мітингах та урочистостях. Вони використовують будь-яку можливість для того, щоб розповісти про роботу поліції;

– розповсюдження та використання різних видань, буклетів, листівок та застережень. Такі матеріали безкоштовно надсилаються поштою за рахунок поліції громадянам за місцем проживання, роздаються в поїздах, літаках та у міському транспорті. Особливо такі методи інформування поширено в США. Наприклад, за один рік поліцією штату Канзас було розповсюджено понад тисячі різних листівок попереджувального характеру;

– використання технічних засобів, таких як індикаційні системи, відео – та аудіоапаратура, радари, фотокамери, комп’ютерні системи, засоби телекомунікацій тощо;

– використання засобів масової інформації (газети, радіо, телебачення), а також кінофільмів. При цьому поліцейські в більшості випадків є позитивними героями, що, у свою чергу, допомагає створенню позитивного іміджу поліції;

– робота з добровільними формуваннями громадян, спільні патрулювання, тренування громадян, розробка та здійснення спільних програм за інтересами громадян, проведення різних заходів за участю молоді та ін.;

– встановлення спеціальних телефонів на вулицях для термінового зв’язку з поліцією, встановлення таких телефонів у місцях, де завжди є значне скупчення людей, або окремим громадянам за їх бажанням;

– перевірка документів у громадян, перевірка посвідчень та інших документів у водіїв автомототранспорту в окремих місцях і при виникненні надзвичайних обставин;

– відвідування приміщень кафе, барів, ресторанів, клубів та інших розважальних закладів, в окремих випадках відвідування підприємств та осель громадян з їх дозволу або у випадках переслідування злочинців;

– нагляд за особами, засудженими до позбавлення волі умовно чи звільненими з місць позбавлення волі достроково за бездоганну поведінку, або осіб, щодо яких встановлено нагляд поліції;

– перевірка за поліцейськими картотеками осіб, схильних до правопорушень, і проведення з ними індивідуальної попереджувальної роботи.

Крім того, поліцією зарубіжних країн використовуються й інші форми та методи попередження правопорушень.

Як зазначає Енді Волкер, організація роботи поліції щодо попередження злочинів та інших правопорушень може займати понад 30 % всієї діяльності поліції Великобританії. Основними напрямами в цій діяльності він вважає проведення навчання серед громадян та підготовку персоналу розважальних закладів до застосування заходів попереджувального характеру, оскільки понад 30 % правопорушень у Великобританії вчиняється в таких місцях1.

В юридичній літературі зарубіжних країн темі попередження правопорушень приділяється значна увага. Майже кожен з видів попереджувальної діяльності обговорюється у спеціальних журналах та виданнях, присвячених роботі поліції. Пропонуються різні варіанти посилення ефективності роботи поліції щодо попередження правопорушень.

У свою чергу, С. Вулен вважає, що головним напрямком попереджувальної діяльності поліції повинна бути робота з молоддю, оскільки у випадку коли молоді люди звикнуть поводити себе відповідно до вимог норм права, то й правопорушень в майбутньому буде менше.

При цьому, П. Дрілер рекомендує проводити регулярні зустрічі поліції з населенням з метою інформування їх про результати роботи поліції3.

Досить різноманітними є заходи припинення правопорушень, що використовує поліція зарубіжних країн. Це, зокрема:

– затримання і арешт правопорушника;

– особистий огляд та обшук;

– огляд і пошук речей та документів, що мають відношення до вчиненого правопорушення;

– вилучення речей та документів, які мають відношення до вчиненого правопорушення;

– затримання транспортних засобів у разі вчинення правопорушень з їх використанням та відсторонення водіїв від керування ними;

– застосування сили та спеціальних засобів і вогнепальної зброї, якщо іншими заходами правопорушення припинити неможливо1.

Поліція більшості зарубіжних країн не використовує такий захід, як адміністративне затримання. Людина заарештовується поліцією і доставляється до поліцейської дільниці для оформлення необхідних процесуальних документів, після цього її доставляють до суду і саме суд вирішує питання про подальше затримання чи звільнення з під варти.

Компетенція поліції зарубіжних країн в питаннях затримання особи дещо звужена, поняття попереднього чи адміністративного затримання там не існує. Така практика має свої позитивні сторони тому, що під час арешту особи допускається менше порушень прав людини.

При виконанні таких-заходів, як проведення особистого огляду та обшуку осіб, огляду та обшуку речей і документів поліція має досить широкі повноваження.

Людина піддається особистому огляду офіцером, який проводить затримання. Якщо це необхідно, під час проведення огляду може бути присутній лікар або санітар. Обшук же особи з роздяганням може проводитися лише з письмового дозволу офіцера, який не нижче за званням, ніж суперінтендант.

Поліцейський має право вилучити одяг, документи та інші предмети, якщо є достатні підстави вважати, що ці предмети мають відношення до вчиненого правопорушення і можуть бути використані як докази в суді. Вони детально описуються, запаковуються і додаються до протоколу про правопорушення.

Крім того, поліція має право після огляду особи, яка затримується, провести обшук житла, де проживає підозрюваний. Для проведення обшуку необхідний письмовий дозвіл офіцера не нижче за званням, ніж інспектор. Але якщо особа, яка затримується, присутня під час проведення обшуку і дає на це дозвіл, то письмового дозволу на проведення обшуку не потрібно.

Поліція має право утримувати знайдені під час огляду речі, одяг, документи та інші предмети, які необхідно пред’явити в обов’язковому порядку в суді для підтвердження, що вони є доказами. Але їх треба негайно повернути особі, якщо вона звільнена під заставу згідно з рішенням суду або звільнена від покарання.

Поліція багатьох штатів США проводить особистий огляд, обшук, огляд та обшук речей затриманого з його згоди. Якщо він відмовляється від обшуку, то поліція може застосувати силу, але, як сказано в описі стандартних ситуацій для Лос-Анджелеської поліції, тільки у випадках, коли є певні обгрунтовані підстави вважати, що у людини є зброя чи інші предмети, за допомогою яких вона може завдати шкоди собі, оточуючим чи тим, хто її охороняє1.

Говорячи про покарання правопорушників власне поліцією зарубіжних країн, ми можемо з упевненістю сказати, що це відбувається досить рідко. Поліція, як правило, не має права карати правопорушників. Це роблять суди чи спеціально створені з цією метою інші державні органи.

Поліція Великобританії має право оштрафувати правопорушника лише за дрібне правопорушення, пов’язане з дорожнім рухом. Це такі правопорушення, як перехід вулиці у невстановленому місці, паркування в недозволеному місці тощо. Поліцейський у Великобританії виписує квитанцію і віддає її правопорушнику. Часом він просто прикріпляє її під склоочисні щітки, коли водій припаркував транспортний засіб в недозволеному місці.

В Канаді поліцейський може оштрафувати людину і за деякі інші правопорушення, наприклад, за появу в нетверезому стані чи за порушення тиші, що заважає іншим особам. У США поліцейський також має право оштрафувати особу за дрібні правопорушення, пов’язані з дорожнім рухом. У Франції поліція і жандармерія можуть застосувати до людини, яка не сплатила штраф за дрібне правопорушення у сфері дорожнього руху, такі специфічні заходи, як невидача паспорту, встановлення заборони на виїзд за межі країни тощо.

Аналіз організаційно-правових основ діяльності поліції США, Канади, Великобританії, Німеччини, Франції та інших країн у сфері забезпечення прав і свобод людини та громадянина дозволяє сформулювати на його основі теоретичні положення та конкретні практичні рекомендації щодо поліпшення правоохоронної діяльності міліції в Україні.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)