Теорія держави та права – Гіда Є. O. – 3.1.2.4. Соціальні відхилення, об’єктивно-протиправна поведінка та зловживання правом як особливі суспільні явища

Девіантна поведінка (лат. сіеуіапо – відхилення) – це вчинки людини, що не відповідають офіційно прийнятим або фактично існуючим у конкретному суспільстві нормам; під девіацією також розуміється суспільне явище, масова форма людської діяльності, пов’язана з порушенням соціальних норм.

Девіантність передбачає наявність трьох складових:

– соціально діючу людину;

– норму, що врегульовує той чи інший вид діяльності;

– соціальні групи, інститути, організації, що реагують на поведінку особи, виконують функції соціального контролю.

Девіантна поведінка є вибірковим і усвідомленим порушенням соціальних норм. Девіантність може бути визначена відносно норм права чи інших соціальних норм (моральних, релігійних норм або звичаїв). Вирішальну роль тут відіграє позиція більшості, населення або спеціалізованих структур, що аналізують поведінку особи та виносять свій вирок. Девіантність – відносна річ, наприклад, учасники шокуючих багатьох громадян зібрань прихильників так званого бодіарту сьогодні не вважаються суб’єктами девіантної поведінки, оскільки суспільством ще не вироблено відповідні соціальні норми, які б обмежували чи забороняли їх публічні маніфестації на пляжах, у парках чи в інших місцях.

У сучасній науці розроблено власну типізаційну схему патології у суспільстві, де девіантна поведінка є одним із трьох типів соціальних відхилень. Отже, типами соціальних відхилень є:

– психопатологія;

– соціопатія;

– девіантна поведінка.

Такий підхід дещо звужує значення терміна “девіантна поведінка”, під яким розуміють лише форми індивідуального і свідомого порушення встановлених правил.

Психопатологія при цьому визначається як порушення психічних механізмів адаптації до соціальних норм. Йдеться про людей несповна розуму, тяжко хворих, з психічними та невротичними розладами або нездатних засвоїти (інтерналізувати) норми як цього потребують обставини, або неадекватно реагують на їх зміст. Психопатології можуть бути як індивідуальні, так і масові: паніка, істерія, агресія. Масові форми психопатології виникають у натовпі під час війни, катастроф: паніка охоплює фізично здорових людей, які втрачають здоровий глузд і “забувають” про соціальні норми.

Особливу увагу в сучасній науці приділяють так званим соціопатіям. Вони виникають в умовах ціннісно-нормативного хаосу, коли відсутність норми та соціальні відхилення самі по собі стають правилом буття. Соціопатія є станом масової дезорганізації. Фізично здорові люди втрачають звичайні орієнтири, вони перестають ясно усвідомлювати: що таке добро, а що таке – зло. Яскравий приклад соціопатії – голосування значних мас виборців за відвертих демагогів.

Велика небезпека соціопатій (соціального божевілля) полягає у тому, що люди у складних кризових умовах втрачають здібності діяти раціонально, відшукують легкі (й підступні) шляхи вирішення проблем, які не покращують, а тільки погіршують становище.

Цікавою і водночас складною методологічною проблемою є питання девіантної поведінки. З точки зору норм і тих чинників, що її обумовлюють, кожне відхилення є негативним явищем, провиною суб’єкта. Формальний підхід має своє виправдання, він завжди буде зберігатися у сфері права, бо інакше норми права втратять свій сенс. На цих засадах, до речі, будувалося римське право: “хай руйнується світ, але торжествує закон” – казали стародавні римляни.

Необхідно зазначити, що девіація до певних меж є навіть корисною, бо робить суспільство гнучким і здатним до змін. Дійсно, в разі неухильного та буквального виконання усіх норм – правових, моральних, релігійних, повного дотримання усіх традицій – суспільство неодмінно припинить еволюцію: історія Європи, наприклад, не знала б доби Відродження, Реформації, політичних революцій, сучасної науки й мистецтва. Норма повинна бути функціональною, “працювати” не тільки на стабільність, але й відповідати розвитку суспільства.

Застарілі норми рано чи пізно скасовуються або переглядаються. Це робить учорашніх суб’єктів девіантної поведінки не тільки нормальними, але згодом вони можуть стати шановними людьми. Така доля спіткала багатьох вчених, літераторів, митців, не кажучи вже про релігійних і політичних дисидентів. Саме так протягом життя трансформувався соціальний статус академіка Андрія Сахарова: спочатку він був видатним і суворо засекреченим винахідником термоядерної зброї і мав безліч урядових нагород, потім перетворився на політичного дисидента і вважався майже божевільним, його тримали у засланні, нарешті, став символом перебудови й демократизації, народним депутатом СРСР тощо.

Девіантні вчинки можуть бути двох типів:

– екстравертні, тобто орієнтовані на зовнішню сферу, які безпосередньо зачіпають інтереси інших людей, соціальних груп, організацій;

– інтроверти і-спрямовані на самого суб’єкта девіантної поведінки (наприклад, наркоманія, суїцид).

Головними видами девіації є:

– злочинність в усіх її формах та проявах;

– аморальна поведінка;

– алкоголізм, наркоманія;

– сексуальні відхилення;

– проституція;

– самогубство (суїцид).

Дитинство, особливо підлітковий вік, мають свої специфічні форми девіації. Батьки, вихователі, шкільні педагоги часто стикаються з такими відхиленнями:

– антидисциплінарна поведінка (труднощі пристосування до вимог формальної організації, режиму навчання, розкладу дня);

– підвищена агресивність, конфліктність;

– проблеми з навчанням, засвоєнням нового матеріалу і опануванням навчальних програм;

– втечі з дому і бродяжництво;

– токсикоманія та ін.

Розглянемо девіантну поведінку більш докладно на прикладі вживання нелегальних наркотиків. Наркоманія – це небезпечна хвороба і водночас типове відхилення, що спричиняє руйнацію людського організму. Пересічне життя наркомана від початку активного зловживання наркотичними речовинами становить десять років. Наркотики не тільки завдають безпосередньо фізичної шкоди, але й роблять людину наркозалежною, заручницею свого лиха, спотворюють її особистість.

На прикладі наркоманії добре проглядається фундаментальна властивість девіації О тісний зв’язок між типами й видами: інтроверта поведінка змінюється на екстраверту, аморальність веде до злочину, наркоманія тягне за собою увесь “букет” відхилень. Наркотична залежність ставить індивіда у становище, коли його або утримують родичі (а сам він розпродає вщент хатнє майно), або наркоман вдається до злочинного промислу. Серед наркоманів – найвищий рівень суїциду та захворювань на гепатит і СНІД.

При вивченні причин девіантної поведінки особлива увага приділяється аналізу механізмів взаємозв’язку різних факторів. Зокрема, аналізується вплив ціннісних орієнтації особистості, її установок, особливостей формування особистості, соціального середовища, стану суспільних відносин, інституціональних форм суспільства.

Як правило, соціальні відхилення пов’язані зі стійкими перекручуваннями ціннісних орієнтацій, типових для суспільства, соціальних груп. Так, жадоба наживи, презирство до праці, нерозбірливість у засобах діяльності спонукає до майнових злочинів. Егоцентрична орієнтація, зневага до інтересів інших, жорстокість ведуть до агресивних дій і т. п.

Перекручування в системі ціннісних орієнтацій можуть виражатися в їх суперечливості і нестійкості. Якщо, наприклад, високо оцінюються моральні норми поважного ставлення до людини, але немає установки на їх реалізацію, немає готовності відстоювати цю норму, захищати гідність іншої особи, то це робить поведінку хитливою, непослідовною.

Украй негативно позначаються на поведінці протиріччя між ціннісною орієнтацією і діяльністю, між цінностями декларованими і реально функціонуючими, словом і справою, між цілями і можливостями їх досягнення.

Істотний вплив на формування девіантної поведінки здійснюють такі соціально-психологічні особливості людей, як нетерпимість, брутальність і неврівноваженість, самовпевненість, марнославство, кар’єризм, низький самоконтроль. Позначається на поведінці суперечливість, нестійкість соціальних норм, недоліки її фактичного застосування. Необхідно враховувати вплив на поведінку стану реальних суспільних відносин. Стан соціальної напруженості, конфронтації, кризи – підсилюють розвиток негативних явищ: злочинності, алкоголізму, наркоманії тощо.

Профілактична діяльність займає одне з провідних місць у структурі правоохоронної діяльності. Суспільство значно більше зацікавлено в недопущенні правопорушення, ніж у подальшому покаранні винних. Профілактика девіантної поведінки та правопорушень повністю відповідає поняттям соціальної справедливості, тому що рівень розвитку соціальних відносин визначає рівень гуманізації права, межі насичення його виховними елементами й застосуванням юридичної відповідальності. Світовий та вітчизняний досвід вказують, що найбільш перспективним заходом у протидії девіантній поведінці осіб та правопорушеннями є профілактика, що передбачає не покарання, а насамперед удосконалення умов життєдіяльності людей та їх виховання. Більше того, профілактику правопорушень визнано одним із пріоритетних напрямів діяльності правоохоронних органів України, зокрема, міліції.

Найвагомішими серед основних методів діяльності міліції є переконання та примус, які визнаються універсальними і всеохоплюючими засобами державного управління в цілому. Вони найширше застосовуються в усіх сферах управлінської діяльності, а також під час профілактики девіантної поведінки та правопорушень і становлять систему засобів впливу держави (в особі її відповідних органів та посадових осіб) на свідомість і поведінку людей, виступають необхідною умовою нормального функціонування суспільства, будь-якого державного або громадського об’єднання. Застосовуючи ці засоби, держава забезпечує функціонування всієї суспільної системи охороняє працю та побут людей, забезпечує суспільний порядок в країні.

Об’єктивно-протиправна поведінка-протиправне, суспільно шкідливе діяння фізичної або юридичної особи, що тягне застосування правовідновлюючих заходів.

Ознаки об’єктивно-протиправної поведінки:

– це діяння є актом певної поведінки особи, що має власну функціонально-компонентну структуру;

– ця поведінка суперечить нормам права, тобто є протиправною;

– в результаті вчиненого діяння заподіюється шкода встановленому правопорядку;

– виступаючи юридичним фактом, вона тягне виникнення, зміну або припинення певних правовідносин.

У механізмі об’єктивно-протиправної поведінки можна виділити такі стадії:

1. Розвиток потреби. Потреба традиційно розглядається початковим пунктом будь-якої активності, що виникає під впливом певної сили, що виражає вимоги суб’єкта до середовища або навпаки, – вимоги середовища до суб’єкта.

2. Мотиваційний пошук. Свій об’єктивний зміст потреба знаходить у мотиві, тобто у ставленні суб’єкта до певної сфери об’єктивної реальності, в якій закладена можливість задоволення цієї потреби. У процесі мотиваційного пошуку ніби будується міст між потребою і метою. Необхідно зробити акцент на тому, що мотиви поведінки, в першу чергу, породжує певна проблемна ситуація. Але навіть коли проблемна ситуація розвивається в досить тривалих часових рамках, її складність, відсутність належного досвіду в суб’єкта, як життєвого, так і професійного та інші обставини можуть значною мірою вплинути на формування мотивів поведінки. Однак на цій стадії ще неможливо точно визначити, суб’єкт зробить позитивний або негативний вчинок, а тим більше складно прогнозувати об’єктивно-протиправну поведінку.

3. Цілеутворення. Під впливом мотивів, що спонукають особу до дії, починається формування цілеспрямованості. Характерно, що суб’єкт об’єктивно-протиправної поведінки ставить перед собою тільки правомірні, дозволені та схвалювані з точки зору закону цілі. Те, що вони не досягаються, обумовлено низкою незалежних від нього причин, що викликані його індивідуальними особливостями, добросовісною помилкою або ситуацією, що склалася.

4. Ухвалення рішення. До досягнення поставленої мети людину можуть спонукати не один, а декілька мотивів, які інколи не лише не співпадають за своїм змістом, але можуть бути прямою протилежністю один одному. Боротьба мотивів ставить особу в ситуацію, в якій вона має зробити вибір. Результатом вибору є рішення діяти певним чином відповідно до поставленої мети. Особа обирає певний варіант поведінки, однак, результат – є протиправним та завдає шкоди суспільним відносинам1.

У зв’язку з цим, пропонується, принаймні, враховувати такі чинники, що характеризують об’єктивно-протиправну поведінку: особистісна спрямованість – відбиває соціальну спрямованість особи, ставлення до прийнятих у соціумі норм, цінностей, правил поведінки, способів і засобів вирішення конфліктів і протиріч. Важливими є також різноманіття стратегій спілкування, гнучкість тощо;

– емоційно-вольова сфера – властивості особи, пов’язані з емоційною нестійкістю, низькою стресовою толерантністю, неготовністю до змін. Якості, що визначають сформованість механізмів самоконтролю, самовладання, тенденції до заборони безпосередніх спонукань. Здатність суб’єкта до довільної регуляції, а також наявність або відсутність намірів здійснювати подібний самоконтроль;

– характеристика кримінальної ситуації – сюди відносять такі особливості ситуації як швидкість, несподіванка, висока значущість тощо. Крім того, враховуються різні об’єктивні чинники, що впливають на ситуацію (перешкоди, кліматичні та рельєфні особливості місцевості);

– характеристика поведінки суб’єкта в момент здійснення об’єктивно-протиправної поведінки – основний системоутворюючий критерій аналізу та оцінки здатності суб’єкта до регуляції своєї поведінки та її оцінки.

Таким чином, при об’єктивно-протиправній поведінці, в першу чергу, вивчається весь механізм здійснення неправомірного діяння, як у момент його здійснення, так і безпосередньо до його вчинення.

Класифікації об’єктивно-протиправної поведінки:

1. Залежно від суб’єкта діяння:

– поведінка фізичних осіб;

– поведінка юридичних осіб.

2. Залежно від розміру заподіяної шкоди:

– така, що заподіяла істотну шкоду;

– така, що заподіяла незначний збиток;

– така, що не завдала шкідливих наслідків, але дезорганізувала нормальні суспільні відносини.

Правовий казус, як різновид об’єктивно-протиправної поведінки, слід відрізняти від обставин завдання шкоди, що зумовлені непереборною силою через такі причини:

– не дивлячись на те, що і при казусі, і при непереборній силі в діях особи відсутня провина причини її відсутності відрізняються. При казусі невинуватість породжена безпосередньо суб’єктивним станом особи, за якого вона не знає, не може і не повинна була знати про можливість настання несприятливих наслідків. Казус є внутрішньою обставиною по відношенню до протиправної діяльності. Наприклад, людина йшла по тротуару, підсковзнулася і, падаючи, збила з ніг іншу людину, яка в результаті падіння було тяжко травмована. Той, хто збив з ніг потерпілого, не підлягає кримінальній відповідальності через те, що він не передбачав і в момент падіння не міг передбачити, що від цього постраждає інша особа. При непереборній силі невинуватість полягає в тому, що, незважаючи на знання про настання події і прийняття всіх, можливих у цій ситуації заходів, спрямованих на запобігання шкоді, вони все одно призводять до її настання. Непереборна сила – це надзвичайна і нездоланна в даних умовах обставина. Джерелом непереборної сили можуть бути явища природи, технічні механізми, хвороба тощо. У діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, відсутня воля особи, відсутні саме діяння і об’єктивна сторона правопорушення. Отже, за таке діяння відповідальність наставати також не може. Так, не буди нести кримінальну відповідальність за бездіяльність лікар, який не міг з’явитися до хворого і надати йому медичну допомогу внаслідок повені або землетрусу;

– незалежно від того, чи був заподіяний збиток внаслідок випадкових обставин або непереборної сили, має місце один і той самий єдино можливий причинний зв’язок;

– неможливість запобігти випадковим подіям визначається виходячи з можливостей цієї конкретної особи, тоді як наслідки непереборної сили однаково неминучі для всіх осіб, однотипних за родом і умовами діяльності;

– обставини непереборної сили є результатом зовнішньої дії, що призводить до появи одиничних явищ. Казус же знаходиться у сфері діяльності особи, опосередковуючи його типові риси.

Що стосується іншого різновиду об’єктивно-протиправної поведінки – добросовісної помилки, слід зазначити про необхідність законодавчого закріплення норми права, присвяченій цьому варіанту помилки, як обставині, що виключає винуватість особи в цьому діянні Добросовісна помилка свідків може бути обумовлена рядом обставин: суб’єктивним станом свідка (жах, розгубленість), помилками сприйняття, нездатністю запам’ятовувати і відтворювати бачене чи іншими причинами психічного характеру.

Подібно до правопорушень, об’єктивно-протиправна поведінка, спричиняє матеріальні (фактичні) та правові наслідки. Основним видом державного примусу, що застосовується за здійснення об’єктивно-протиправного діяння, виступають правовідновлюючі заходи. Необхідно констатувати той факт, що першочерговим завданням є відновлення порушених прав, відшкодування заподіяної шкоди та сприяння подальшому розвитку суспільних відносин. Наприклад, відшкодування збитків спричинених діями працівника міліції, який пошкодив автомобіль особи під час переслідування злочинця.

Виникає необхідність чіткого встановлення меж застосування правовідновлюючих заходів за об’єктивно-протиправну поведінку, з метою вдосконалення законодавства і приведення його у відповідність до загально-правових принципів.

Зловживання правом – це особливий вид правової поведінки, що полягає у використанні громадянами своїх праву недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.

Ознаки зловживання правом такі:

– наявність в особи суб’єктивного права;

– діяльність, спрямована на здійснення цього права;

– використання цього права не за його соціальним призначенням, а з заподіянням шкоди суспільним або особистим інтересам;

– відсутність порушення конкретних юридичних заборон (тобто їх додержання) або невиконання обов’язків (тобто їх виконання);

– встановлення факту зловживання правом компетентними правозастосовними органами;

– настання юридичних наслідків.

Без суб’єктивного права особа не може зловживати ним. Будь-яке суб’єктивне право має межі, оскільки воно є мірою можливої поведінки правомочної особи у правовідносинах. Зловживання правом, як правило, – це використання суб’єктивного права з порушенням меж його дії. Вихід за встановлені нормою права межі дії суб’єктивного права спричиняє певні юридичні наслідки, але лише в разі встановлення цього факту компетентними правоохоронними органами.

Зловживання правом є небажаним (шкідливим, аморальним) використанням суб’єктивного права, що виражається в конкретних діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують суб’єктивному праву іншої особи. Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому належить будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення житлових умов, з метою виселення наймача. Або, один з співвласників жилого приміщення без будь-яких причин не дає згоди на обмін. Зловживаючи своїм правом, він обмежує права інших членів сім’ї.

Класифікація види зловживання правом:

1. За суб’єктами:

– фізичних осіб;

– державних службовців;

– юридичних осіб (включаючи державні органи, об’єднання громадян) тощо.

2. За характером суб’єктивного права:

– зловживання індивідуальним правом (наприклад, правом на написання індивідуальних скарг);

– зловживання колективним правом (наприклад, правом на мітинги, пікетування, страйки);

3. За суб’єктивною стороною:

– умисне:

O здійснюється з метою нанести шкоду іншій особі;

O здійснене з метою реалізувати своє право всупереч інтересам суспільства і держави;

– необережне (нанесена шкода не охоплюється умислом суб’єкта).

Деякі вчені пропонують розрізняти зловживання правом за правовою кваліфікацією на:

– правомірне (легальне) зловживання правом – не тягне за собою юридичну відповідальність, воно може бути:

O аморальним (наприклад, шлюб за розрахунком);

O недоцільним (наприклад, застосування слідчим до всіх без винятку осіб, які вчинили вперше нетяжкі злочини, запобіжного заходу у вигляді взяття під варту);

– протиправне зловживання правом – це вид правопорушення, яке характеризується наступними ознаками, які відрізняють його від інших видів правопорушень:

O при зловживанні правом його суб’єкт реалізує надані йому права, свободи, службові повноваження, тоді як інші правопорушення є забороненими протиправними діяннями;

O при зловживанні правом право використовується як засіб (“інструмент”) здійснення протиправного діяння, тоді як за інших правопорушень використовуються інші засоби;

O на початковій стадії зловживання правом знаходиться в рамках закону, тоді як інші правопорушення на будь-якій стадії знаходяться поза рамками закону1.

Отже, сама правова сфера життя суспільства робить вчинки різних суб’єктів правовими а, отже, такими, що мають низку загальних рис, що дозволяють відмежовувати правові вчинки від неправових, виділяти об’єктивно протиправну поведінку та зловживання правом.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)