Теорія держави і права – Ведєрніков Ю. А. – 3.57. Поняття та види правомірної поведінки
Тлумачення нормативно-правових актів може закінчуватися виданням відповідного акта інтерпретації, який роз’яснює і уточнює нормативно-правовий акт. Інтерпретаційні акти діють разом з нормативно-правовими актами.
Акт офіційного тлумачення (інтерпретаційний акт) – це акт-документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування норми права, сформульоване уповноваженим органом у межах його компетенції, що має обов’язкову силу для всіх, хто застосовує певну норму.
Ознаки інтерпретаційного акта:
– має чинність у сукупності з тим нормативно-правовим актом, в якому містяться норми права, що тлумачать, залежить від нього та, як правило, розділяє його долю;
– є формально-обов’язковим для всіх, хто застосовує певну норму;
– не виходить за межі норми права, що тлумачиться, являє собою уточнювальне судження про норму права, а не новий нормативний припис;
– приймається тільки правотворчими або спеціальними уповноваженими суб’єктами;
– має спеціальну письмову форму вираження.
Акти тлумачення норм права можна поділити на види за різними критеріями.
1. За галузевою приналежністю норми, що тлумачиться: акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права та ін.
2. За структурними елементами норми: акти тлумачення гіпотези; акти тлумачення диспозиції; акти тлумачення санкції.
3. За юридичною формою вираження: постанови; укази; накази; роз’яснення та ін.
4. За сферою дії: нормативні та казуальні.
5. За суб’єктами тлумачення: акти автентичного тлумачення та акти делегованого (легального) тлумачення.
6. За повноваженнями інтерпретатора: акти правотворчих органів (базуються на правотворчих повноваженнях інтерпретатора; мають певну форму; містять нормативні (загальні) роз’яснення; володіють такою самою юридичною силою, як і правотворчі акти цих органів) та акти правозастосовчих органів (грунтуються на правозастосовчих повноваженнях інтерпретатора; мають певну форму; містять правила застосування норм права, сформульованих у результаті узагальнення юридичної практики).
3.57. Поняття та види правомірної поведінки
Саме через правомірну поведінку здійснюється впровадження права в життя, його реалізація, досягнення передбачених цілей, забезпечується атмосфера законності та правопорядку. Соціальна цінність правомірної поведінки виявляється і в тому, що вона є органічною частиною цивілізованої поведінки, що включає: толерантність, відповідальність, порядність, вимогливість до себе.
Правомірна поведінка – це поведінка, яка не суперечить юридичним нормам або основним принципам права певної держави, тобто це соціально корисна діяльність в інтересах більшості членів суспільства.
Її можна охарактеризувати як:
– соціально корисну діяльність;
– поведінку, що відповідає приписам норм права;
– поведінку, котра виражається зовні у формі діяння, яке має свідомо-вольовий характер;
– поведінку, яка має юридичні наслідки. Правомірна поведінка складається з:
– об’єкта (суспільні відносини, соціальні цінності);
– об’єктивної сторони (діяння, наслідки, причинний зв’язок між ними та умови вчинення діяння);
– суб’єкта (фізичні та юридичні особи, які здатні здійснювати свої права й обов’язки);
– суб’єктивної сторони (мотив, мета, правові установки та інші психічні фактори).
Класифікація правомірної поведінки здійснюється за різними ознаками.
1. За об’єктивною стороною діяння: діяльність та бездіяльність.
2. За формами реалізації норм права: дотримання (додержання); виконання; використання; застосування.
3. За суб’єктивною стороною: принципова поведінка (зумовлюється особистим внутрішнім переконанням у необхідності поводитися правомірно); конформістська (пристосувальна) (зумовлюється прагненням не відрізнятися від інших суб’єктів, які поводяться правомірно (“робити так, як роблять інші”)); маргінальна (зумовлюється загрозою юридичної відповідальності у разі вчинення правопорушення).
4. За ступенем активності: пасивна (суб’єкти свідомо не використовують права, що їм належать), звичайна (зумовлюється особистою звичкою без роздумів і сумнівів виконувати будь-який державний припис) та активна (пов’язана з додатковими витратами часу, енергії тощо).
Здійснюючи правомірну поведінку, суб’єкт вступає у сферу дії права і виявляє свій вибір між різними варіантами вчинків (правових і неправових). Вибір правового варіанта забезпечує йому низку переваг; інші суб’єкти зобов’язані сприяти його діям або не втручатися в них; у разі невиконання ними своїх обов’язків держава в правовій формі примусу забезпечує відновлення порушеного права і виконання зобов’язаним суб’єктом відповідних обов’язків.