Теорія держави і права – Ведєрніков Ю. А. – 3.18. Поняття й різновиди форм (джерел) права
Правотворчий процес – це система послідовних організаційних дій, взаємопов’язаних процедур щодо прийняття та зміни нормативно-правових актів.
Кожний вид нормативно-правових актів пов’язаний з компетенцією державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд та прийняття кожного виду актів в їх ієрархії мають специфічні ознаки. Ступінь складності правотворчого процесу визначається тим, які саме нормативно-правові акти приймаються або змінюються (закони, укази, постанови, рішення та ін.).
Проте в загальному вигляді можна виділити такі стадії правотворчого процесу:
1. Передпроектна стадія, що включає:
А) формулювання юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи права;
Б) правотворчу ініціативу, тобто обгрунтування юридичної значущості правової регламентації видання нормативно-правового акта.
Це, по суті, підготовча стадія правотворчості.
2. Проектна стадія, яка охоплює:
А) прийняття рішення компетентного органу про підготовку проекту нормативно-правового акта;
Б) розробку концепції проекту нормативно-правового акта й підготовку його тексту;
В) попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом;
Г) обговорення та узгодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту, усунення суперечностей та зауважень.
Це, по суті, початкова стадія правотворчості.
3. Обговорення проекту нормативно-правового акта та прийняття самого нормативно-правового акта. Це основна стадія правотворчості.
4. Засвідчувальна стадія, яка включає:
А) підписання нормативно-правового акта;
Б) присвоєння йому реєстраційного коду.
5. Інформаційна стадія, тобто офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців (адресатів).
Засвідчувальні та інформаційні дії становлять завершувальну стадію правотворчості.
3.18. Поняття й різновиди форм (джерел) права
Джерела права – економічні, соціальні, політичні, морально-культурні та інші фактори, що породжують або об’єктивно зумовлюють виникнення та зміст норм права.
Розрізняють джерела права в матеріальному розумінні (матеріальні суспільні відносини, що обумовлюють зміст норм права, форми власності тощо), джерела права в ідеальному розумінні (сукупність юридичних ідей, що обумовлюють зміст норм права, тобто правосвідомість) та джерела права в спеціально юридичному розумінні (власне форми права).
Форми права – це офіційні способи, форми зовнішнього вираження та закріплення змісту норм права.
Виділяють такі форми (джерела) права:
1. Нормативно-правовий акт, тобто офіційний акт-документ компетентних суб’єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є основною формою права більшості країн, особливо романо-германської правової сім’ї, і виступає у вигляді законів та підзаконних актів.
2. Правовий прецедент – це рішення судового чи адміністративного органу з конкретної справи, якому надається загальнообов’язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Є однією з основних форм права англосаксонської правової сім’ї. Залежно від того, хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають адміністративним чи судовим.
3. Нормативний договір – документально оформлене, спільне, узгоджене рішення двох або більше суб’єктів правотворчості, яке містить норми права та забезпечується державою. Ці форми права називають договором з нормативно-правовим змістом (міжнародні угоди, колективні угоди).
Найбільш поширеним прикладом нормативного договору є колективний договір на підприємстві. На відміну від цивільно-правових угод, нормативний договір не має персоніфікованого, індивідуально-разового характеру, оскільки його зміст становлять правила поведінки загального характеру – норми.
Міжнародно-правовий акт – спільний документ двох або декількох держав, що містить норми права про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різноманітних відносинах між ними. Такий акт є основним джерелом у міжнародному публічному праві, а санкціонований державою, він розповсюджується на всю її територію, стає частиною національного законодавства.
4. Правовий звичай – санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.
5. Правова доктрина, тобто різноманітні наукові праці (монографії, трактати, статті тощо), що містять концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розроблені вченими, на підставі яких правозастосовчі органи приймають рішення з конкретних юридичних справ. Вона є безпосереднім джерелом в англосаксонській правовій системі, у мусульманських державах тощо;
6. Релігійно-правова норма – акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, санкціоновану державою для надання їй загальнообов’язкового значення, та забезпечується нею. Вона поширена в традиційно-релігійних правових системах, характерна для мусульманського права (Коран, Сунна).
7. Загальні принципи права – вихідні начала правової системи (принципи справедливості, гуманізму тощо), на які юристи посилаються за відсутності інших джерел (форм) права. Застосовуються при усуненні прогалин у праві шляхом застосування аналогії права.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)