Теорія держави і права – Кириченко В. М. – 3. Поняття та види джерела (форми) права
Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому – джерела права, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.
В юридичній літературі разом з терміном “форма права” використовується термін “джерело права”. Вони досить тісно взаємопов’язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються – чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.
Термін “джерело права” часто розглядається у таких значеннях:
1) джерело права в матеріальному розумінні – це суспільні відносини, які розвиваються і обумовлюють виникнення, розвиток та зміст права;
2) джерело права в ідеологічному розумінні – це виражена в офіційній формі сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право;
3) джерело права у формальному (юридичному) розумінні –
Це офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення правових норм, що діють в певній державі, тобто це і є власне форма права.
Отже, вживання терміна “джерело (форма) права” означає, що йдеться про джерела права у формальному (юридичному) значенні.
Джерело (форма) права – це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов’язкове значення.
Основні джерела (форми) права:
1) правовий звичай;
2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;
3) нормативноправовий договір;
4) нормативноправовий акт.
Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або суспільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий звичай й беручи під свій захист.
Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціонування державою, звичай набуває загальнообов’язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.
Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інтересам та історичному етапу його розвитку.
Правовий звичай – це історично обумовлене, неписане, стихійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривалого часу, яке санкціонується і забезпечується державою.
У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відносин в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.
Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передбачається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема, звичаєм ділового обороту.
Особливістю правового звичаю є те, що закон, в якому він згадується, надає йому статусу норм права, але не розкриває його змісту. З цього випливає, що на відміну від інших норм права ті, які виражені в санкціонованих звичаях, не мають здебільшого текстуального закріплення в статтях відповідного закону.
Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.
З вдосконаленням системи законодавства, за деяким винятком, сфера використання звичаїв може звужуватись.
Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.
Іншими словами, правовий прецедент – це рішення компетентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні подібних справ у майбутньому.
Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.
Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.
Судовий прецедент визнається основним джерелом права в країнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов’язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов’язково врахувати обставини справи, у зв’язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рішення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.
У названих країнах прецедент тісно взаємодіє з законодавством, усуваючи його прогалини і визначаючи практику застосування. Як правило, правовий прецедент містить нормуправило поведінку, яка регулює суспільні відносини, що неврегульовані нормативноправовими актами.
У країнах романогерманської правової системи судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент офіційно джерелом права не визнавався. Наприкінці XX століття, за умов зближення англосаксонської та романогерманської правових систем, прецедент фактично перетворюється на джерело права і в цих країнах.
За правової системи України судова практика не створює судових прецедентів і він, як джерело права, не застосовується. Проте, після 17 липня 1997 року, коли Верховна Рада України ратифікувала Європейську Конвенцію захисту прав і свобод людини та враховуючи положення ст. 9 Конституції України “чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”, а також ст. 55 Конституції “кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних органів міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна”, судові органи України не можуть не рахуватися із судовими прецедентами, створеними Європейським судом з прав людини.
Нормативноправовий договір з’явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.
Нормативноправовий договір – це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за взаємною згодою двох і більше суб’єктів правових відносин і забезпечується державою.
Для нормативноправового договору притаманні наступні ознаки:
1) нормативноправовий договір – це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов’язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов’язань;
2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;
3) суб’єктом договору завжди є суб’єкт публічноправових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб’єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб’єкта, тим більша сила договору;
4) змістом нормативноправового договору є норми права, що виникають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інтереси суб’єктів договору (нормицілі, норминаміри, нормиузгодження, нормиутримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;
5) нормативноправовий договір має тривалий строк дії, він набирає чинності лише після проведення відповідної процедури (ратифікації, підписання тощо);
6) норми, які містяться у нормативноправовому договорі, є загальнообов’язковими до виконання, вони забезпечуються гарантіями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;
7) нормативноправовий договір є частиною національного законодавства і може бути підставою для укладання інших правових актів.
Нормативноправові договори, як джерело права, можуть належати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами.
Джерела права різноманітні і досить відмінні в різних країнах, що пов’язано з різними підходами до розуміння права в цілому, з існуванням різних моделей правових систем. Для багатьох правових систем, зокрема, для країн романогерманської правової системи, а також для колишніх соціалістичних країн, що йдуть шляхом демократичних перетворень, а отже й сучасній Україні, найпоширенішим, основним, а іноді й єдиним джерелом (формою) права є нормативноправовий акт.
Нормативноправовий акт – це офіційний письмовий документ, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповноваженими на те суб’єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.
У Конституції України визначено перелік форм нормативноправових актів для кожного суб’єкта правотворчої діяльності, їх ієрархічне підпорядкування, межі повноважень зазначених суб’єктів та порядок дії в часі та просторі.
Нормативноправові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:
1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які поширюються на певний вид суспільних відносин;
2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб’єктами і в межах їх компетенції;
3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;
4) ухвалюються суб’єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;
5) є обов’язковими для виконання, забезпечуються системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;
6) діють в часі, протягом якого нормативноправовий акт має юридичну силу, просторі, на який поширюється чинність нормативноправового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив нормативноправового акту і на основі його набирають суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.
До нормативноправових актів, як офіційно письмового документа ставляться відповідні вимоги, а саме:
1) структура нормативноправового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;
2) нормативноправові акти підлягають обов’язковій державній реєстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативноправових актів;
3) при створенні нормативноправових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використання мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;
4) нормативноправові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях.
Нормативноправові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:
1) за юридичною силою – на закони і підзаконні акти;
2) за суб’єктами правотворчості – на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями, посадовими особами тощо;
3) за сферою дії – на загальнообов’язкові, спеціальні, локальні;
4) за галузевою належністю – на нормативні акти, які містять норми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адміністративного, кримінального та інших галузей права;
5) за зовнішньою формою виразу – на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.
Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативноправових актів за їх юридичною силою.
Таким чином нормативноправові акти як джерела права володіють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може оперативно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потреби суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)