Теоретичні основи сучасної української педагогіки – Вишневcький О. – Сім’я як головний інститут виховання і розвитку
Сім’я як головний інститут виховання і розвитку
Виховання в сім’ї є початком усього і позначається на долі людини. Вплив родини на виховання і розвиток людини триває впродовж усього життя. “Тут саме, ні в чому іншому, треба дошукуватися таємниць, життєвих успіхів не тільки поодиноких людей, але і цілих народів”, – так пише про сімейне виховання відомий галицький педагог (Біланюк П. , 1939, с. 118).
Значущість сімейного виховання, зрештою, пояснюється не тим, що батьки є особливо знаючими чи талановитими педагогами, а тим, що сім’я володіє в ділянці виховання і розвитку великими природними можливостями.
“Перший посів”. Ранній етап сімейного життя для людини пов’язується найперше з тим, що тут започатковується процес виховання і розвитку, відбувається “перший посів”, який, будучи спочатку малопомітним, пізніше вирішує всю долю людини. У психології це явище позначається терміном імпринтингу – першого охоплення, першого враження. Усе, що діється пізніше, є лише удосконаленням і поглибленням цих перших (“імпринтингових”) вражень (Ильин И., 2003, с. 372).
Посилаючись на дані психологічних досліджень, Б. Цимбалістий, а за ним І. Гончаренко звертають увагу на той факт, що структура особистості, її ставлення до світу, життєвий оптимізм чи песимізм, довір’я до себе і до життя, самовпевненість чи закомплексованість, рівень емоційності мають своє коріння у переживаннях раннього дитинства. Якою була атмосфера сімейного життя, таким буде і життя в дорослому віці. Саме тут – у процесі “першого посіву” – складається майбутня структура характеру. “Ці переживання раннього дитинства, звичайно, забуваються, але їхні сліди в підсвідомості діють і керують поведінкою дорослої людини” (Кульчицький О., 1992, с. 65).
Зрештою, коли йдеться про “виховний посів”, то зовсім не поділяємо думки, що дитина народжується як “табула раса”. Навпаки, вона приносить зі собою на світ у зародку певні потенції, що стосуються прагнень, волі, інтелекту, моральності тощо. Але саме “виховний посів” визначає, що із цих потенцій одержить свій розвиток, а що знидіє. І саме в цьому сенсі його значення вирішальне.
Особливість цього етапу полягає, зокрема, в тому, що людській (і не лише людській) природі властиво сприймати як щось найближче і найрідніше те, з чим людина в дитинстві зустрічається вперше. Діє той самий генетичний закон, який спонукає курча, котре щойно з’явилося на світ, вважати своєю “матір’ю” навіть механічну іграшку, якщо вона рухається і якщо сприймається вперше. На цей закон посилається К. Ушинський, підкреслюючи, що “усяке враження, яке першим займає місце, лягає глибше за всі інші” (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 275).
У сім’ї дитина вперше відкриває для себе світ. “Тут вперше, – писав П. Біланюк, – оглядали ми світло дня, …і вражіння з переживань цих чудових річей вперше запали в душу дитини; ці вражіння вперше зв’язали нас сильною чуттєвою ниткою з нашим середовищем… Врисувались глибоко тому, що вони перші, нові, свіжі. Оці наші переживання – це найспідніша верства нашого життєвого досвіду. Вони є саме тим монолітом, тим основним каменем, на якому спирається і здвигається пізніша сила характеру… Ці перші переживання надають тривке обличчя нашому духовному “я” (Біланюк П., 1939, с. 118-119).
Перше оточення людини має подвійний характер. З одного боку, це людське оточення: мати, інші члени родини, родичі, близькі сусіди, а з іншого, – природне оточення: рідна хата, подвір’я, околиця, вулиця. Люди виступають для дитини першими носіями моральних, національних, суспільних, сімейних тощо цінностей, що реалізуються в їх стосунках, в їх ставленні до довкілля та до інших людей. Природне оточення дає перше розуміння простору, відчуття будови, форми, кольору і призначення. Так започатковується майбутній світогляд. У сім’ї, образно кажучи, закладається коріння, з якого виростають потім і гілки, і квіти, і плоди.
Якщо виховання і розвиток є найперше процесом пристосування до зовнішнього середовища, то ця потреба в людині є найбільш гострою на початку життя. Є підстави припускати, що дитина народжується із запасом специфічної енергії, яка це пристосування в ранньому віці інтенсифікує і яка у пору зрілості певною мірою “вичерпується”. Цим пояснюється той факт, що дитяча душа в перші роки життя виявляє високу самотворчу активність. На думку К. Ушинського, в цей час “душа людська найбільш здатна вбирати в себе всякого роду насіння, вбирати його з силою, з жадібністю, в самісінькі глибини свої, асимілюючи його в собі, перетворюючи його в свою природу” (Ушинський К., 1954, т. 2, с. 187). З огляду на це, саме “ненавмисне” (“спонтанне”) виховання має тут найбільше значення.
Живучи в своїй родині, дитина творить себе сама – щоденно і щогодинно. Життя сприймається нею легко, з довірою і беззастережно. Ще багато ми зможемо засвоїти пізніше, але воно не вражатиме нас так глибоко і легко. Доросла людина сприймає світ з певним застереженням, критично. Вона “добудовує” і “виправляє” свій характер і робить це обережно та покладається лише на себе.
Сказане дає підстави вважати, що сила батьківського виховання не в його активності, а в кросі власних взаємин. І якщо цей делікатний інститут виховання дає збої, то у школі треба бути не просто педагогом, а лікарем душі.
Деякі особливості процесу родинного виховання. У перші роки життя виховання дитини характеризується високою інтенсивністю і швидкоплинністю. Тут дуже швидко формуються морально-чуттєві основи майбутньої поведінки людини, її ставлення до себе і до світу, її душа. Цей етап виховання П. Біланюк порівнює з течією у верхів’ї річки: тут вода витікає тонким струмочком, але за одиницю часу долає значно більшу відстань, тече швидше, ніж у низовині. Людина виховується і розвивається впродовж усього життя. Але в ранньому дитинстві вона переживає за відповідний час значно більшу кількість вражень, ніж це буде пізніше.
Інтенсивність і швидкоплинність процесу виховання в перші роки життя дитини зумовлені природною потребою: чим швидше дитина пристосовується до існуючих умов, тим надійнішими стають її шанси на виживання. Це – загальний закон, якому підлягають усі живі організми, що на початку свого життя вимушені особливо швидко та інтенсивно “вростати в життя”.
Природна значущість сімейного виховання зумовлена і тим. що батьки, на відміну від професійних виховників, є людьми рідними, а це означає, що в більшості випадків дитина розвивається в атмосфері природного довір’я і любові, всіма фібрами душі вбирає їх від батьків, дідусів і бабусь, від старших братів і сестер тощо. Навіть у сім’ях з поруйнованим духовним підгрунтям любов і доброта впливають на виховання благодійно. Атмосфера добра й любові є сильним каталізатором позитивного виховання, “нагріває” душу людини на все життя: виховання одержує надійну емоційну основу.
Чимале значення має тут також і та обставина, що батьки і найближчі члени родини перебувають з малою дитиною в постійній виховній взаємодії – протягом усього дня, через що ця взаємодія носить інтенсивний характер.
У перші роки життя дитини в родині закладаються основи її духовності. Якщо фізичний генотип формується в лоні матері, то духовність – у її аурі. Перші “несміливі” вияви моральної поведінки, перші вчинки, як правило, пов’язані з вірою і прагненням досконалості. Цей процес духовного самотворення надто прихований для батьків, але оточуючи дитину людяністю, маніфестуючи свою віру, упорядковуючи організаційно життя дитини, батьки можуть створити сприятливі умови для розвитку її духовних сил і уникнення всього брудного і потворного.
Духовне становлення людини розпочинається з образу матері, що сприймається дитиною ще у безсловесний період її життя. У християнській родині дитину дво-, трирічного віку ознайомлюють з елементами віри в Бога, навчають першої молитви, беруть зі собою до церкви, пояснюють доступно сенс релігійних свят та обрядів тощо.
Упродовж віків наша сім’я виробила і передає з покоління в покоління і специфічні прийоми виховання (переконування, сугестія, виховання прикладом, стимулювання доброї поведінки, залучення до участі в обрядових дійствах тощо), що грунтуються на засадах віри в Бога і закріплюються в традиціях. Самі традиції виступають як надійний інструментарій виховання (обряди, свята, звичаї тощо). їхньою особливістю є те, що вони періодично, а отже, багаторазово повторюються. Цим забезпечується формування певних звичок поведінки.
В умовах шкільного виховання такої високої повторюваності виховної дії досягнути важко.
Виховна місія родини. Виховання в дитинстві визначає, таким чином, долю людини глибше і радикальніше, ніж виховання в пізньому віці. “Якщо наші діти, – пише П. Біланюк, – проводили своє дитинство, а там і молодість, в атмосфері висо-коетичній, глибоко релігійній, в атмосфері, що переповнена любов’ю до батьківщини, до рідної традиції і культурного дорібку власної нації, то нашим дітям, коли вже стануть дорослими людьми, не треба буде аж надто силуватись, щоб опанувати себе самих у днях проби…” (Біланюк П., 1939, с. 117).
Заключна щодо цього розділу думка стосується історичної місії родини. Перебудова корінних засад суспільного життя зумовлює глибинні зміни у його виховній функції. Бо якщо раніше відповідальність за виховання дітей брала на себе держава і певною мірою звільняла батьків від цього (дитячі ясла, дитячі садочки, школа, піонерська та комсомольська організації тощо), то сьогодні ситуація докорінно змінюється: родина мусить усвідомити, що вона є головним і найважливішим інститутом виховання людини.
Така місія родини не означає, що вона може відокремити свої виховні цілі від усього суспільства. У своїх намаганнях вона орієнтується на загальну стратегію виховання, що відповідає завданням нації. Тут повинен панувати один духовний, моральний і політичний світогляд, в основі його міг би бути ідеал українського виховання. Успішне родинне виховання грунтується також на єдності культури, мови тощо. Ця проблема видається особливо “гарячою” у змішаних шлюбах, де часто йде тиха війна за дитину.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)