Теоретичні основи сучасної української педагогіки – Вишневcький О. – Поняття виховання і вихованості
Поняття виховання і вихованості
“Виховання” і “вихованість” як терміни і поняття можуть трактуватися по-різному. По-перше, в широкому значенні вихованням можна вважати сам факт становлення і функціонування системи поведінки людини щодо навколишнього середовища, незалежно від того, яким воно є – правильним з точки зору суспільства чи неправильним. У цьому розумінні кожну людину можна вважати вихованою. І якщо хочуть уточнити якість виховання, то, звичайно, говорять: “добре виховання”, “погане виховання”. По-друге, виховання і вихованість можуть означати процес і, відповідно, результат набуття людиною лише таких якостей, які з погляду суспільства вважаються позитивними. У цьому випадку констатують, що людина “вихована” або “невихована”.
Виховання і вихованість (як його результат) зумовлені потребами життєдіяльності людини. Для того, щоб раціонально освоювати навколишнє середовище та цілеспрямовано впливати на нього, людині потрібен механізм орієнтації й саморегуляції – модель поведінки. У процесі розвитку людини цей механізм поширюється спочатку на її найближче оточення, а згодом охоплює все ширше коло людей, предметів, явищ.
З психологічної точки зору процес виховання означає встановлення рівноваги між особистістю і зовнішнім середовищем, що становить компонент її діяльності. Слід зазначити дві особливості вихованості. З одного боку, вона постійно змінюється, удосконалюється, уточнюється, тобто перебуває в динаміці. Лише деякі Е елементи стабілізуються ї набувають у поведінці людини стереотипного характеру, перетворюючись у навички і звички. З іншого боку, процес становлення і вдосконалення системи стосунків людини щодо навколишнього середовища є постійним, об’єктивним і незалежним від того, докладаємо ми до нього спеціальні зусилля чи пускаємо на само плив. Від наших зусиль залежить лише його відповідність або невідповідність інтересам індивіда і суспільства. Виховання здійснюється не лише тоді, коли вчитель організовує так званий виховний захід. Виховують вчинки, факти, події, які нам інколи здаються рутинними.
Само собою зрозуміло, що виховання на уроці – переважно керований і соціально цілеспрямований процес. Але навіть тут є чимало ситуацій, коли учень виховується у сфері “неконтрольованої” нами взаємодії з елементами середовища. В цьому сенсі необхідно розширювати поле зору вчителя. Він повинен знати, що тут виховує, а відтак докладати зусиль, аби виховний процес був спрямований у належне річище.
У зв’язку з цим на особливу увагу заслуговують і поняття “самовиховання” та “виховання” учня. Розуміння їх взаємодії дуже важливе в плані перенесення акценту з діяльності вчителя на діяльність учня. У практиці поширена думка, що єдність навчання і виховання грунтується на особистості вчителя, який, проводячи урок, навчає і час від часу “трохи виховує”. Якщо ж учень лише сам планує своє вдосконалення, то це трактується як самовиховання. Між тим, коли йдеться про психологічний механізм виховання, очевидно, що тут завжди діють як зовнішні чинники (учитель – один з них), так і суто внутрішні – сам учень з його діяльністю.
Будь-яке виховання є водночас і самовихованням, а всяке самовиховання є також і вихованням, оскільки свої ціннісні орієнтації людина запозичує зі зовнішнього середовища. Навіть у тому випадку, коли учень планує своє самовиховання (з потягу до самовдосконалення, наприклад), не перестають діяти зовнішні чинники: учень постійно “консультується” (здебільшого приховано) зі зовнішнім середовищем і відповідно обирає для себе норму поведінки. З огляду на це слід рішуче відкинути таке поняття “виховання”, яке мислиться як вулиця з однобічним рухом, що веде від учителя до учня і не враховує активності самого школяра, коли основним джерелом виховання вважається вчитель та коли навчання і виховання штучно розриваються і трактуються як дві паралельні лінії, які не стикаються і не перетинаються.
Викладене вище дає підстави стверджувати, що виховання, по-перше, є потребою, насамперед, самого вихованця, бо сформована модель поведінки слугує йому дороговказом, засобом саморегуляції; по-друге, це – процес, який далеко не завжди контролюємо і бачимо, він інтимний, постійний; по-третє, він – об’єктивний, незалежний від волі вчителя в тому розумінні, що відбуватиметься й тоді, коли той не здійснюватиме спеціальних заходів.
Ці висновки дозволяють внести суттєву зміну в існуюче досі розуміння виховання і, відповідно, в його визначення. Виховання не може трактуватися як цілеспрямований вплив на особистість з метою формування в ній певних якостей, що характерно для авторитарної педагогіки. Сутність його – в задоволенні морально-етичних потреб людини (яка “сама себе виховує”). Виходимо, отже, з визначення, що людина є суб’єктом виховання (самовиховання), що випливає з природи повноцінної діяльності.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)