Теоретичні основи сучасної української педагогіки – Вишневcький О. – Актуальні завдання сучасного родинного виховання

Як випливає зі сказаного вище, специфіка завдань сучасного українського родинного виховання зумовлюється трьома історичними обставинами.

По-перше, особливостями суспільного життя в процесі переходу від авторитарно-патерналістичної формації до громадянського суспільства. Як і колись в історії всіх європейських народів, так і в нас тепер виникла потреба в адаптації людини і сім’ї до нового способу життя. Людина вимушена з дитинства звикати до думки, що їй самій треба за себе відповідати, на себе покладатися і що вона сама повинна вирішувати свої життєві проблеми, а для цього їй потрібні: свобода, сила волі, розум тощо. У європейській родині такий погляд на власну перспективу передається дуже рано дітям від батьків. До таких умов мусить звикати і наша родина та, з огляду на них, берегти свою цілість.

По-друге, сучасні виховні завдання української родини визначаються специфікою посткомуністичного морально-духовного, етнічно-національного, психічного та фізичного стану людини. Вона вийшла з цього режиму понівеченою, духовно спустошеною, знесиленою, заляканою, охлялою, безхарактерною, а тому агресивною. Цей стан, звичайно, стосується найперше дорослої частини населення. Але – це батьки, і необхідність їх власної духовної реанімації ускладнює швидкі зміни у вихованні дітей. Зміцнення родини, яку започаткують колись діти, мусить розпочинатися з оздоровлення вже існуючої батьківської сім’ї.

По-третє, надто несприятливою є також духовна атмосфера, яка поширюється на наше суспільство шляхом бездумних культурних запозичень – кіно, телебачення тощо. Сьогодні українська родина, якщо вона хоче зберегти себе на власних автентичних моральних засадах, мусить виявити силу і здатність протистояти тому чужому культурному контекстові, який у своїй основі має філософію антропоцентризму – оспівування культу сили, нормальності вбивства, прагнення тілесних насолод тощо. Не тільки дитина, але й вся родина потребує сьогодні оборони проти цієї шкідливої антигуманної інформації, що руйнує екологію душі.

Названі три обставини сьогодні протидіють руйнівно-родинному вихованню, в різних випадках їх вплив то послаблюється, то посилюється.

Морально-духовне оздоровлення родини. Кожна родина, як і нація, є живим організмом, який мусить розвиватися матеріально і духовно. Очевидно, що розвиток розуму і сили волі є сьогодні передумовою виживання нашої родини і нашого народу. Але правда і те, що духовне спустошення заважає сучасній людині, можливо, найбільше і як важка інфекційна хвороба передається дітям. І це замкнене коло необхідно розірвати саме в родині, бо вона, володіючи суспільною автономією, може створювати мікро ази духовності й в такий спосіб сприяти відродженню моральності суспільства. В тій ділянці великою опорою для родини повинна стати Церква, яка, хоч і не є сьогодні організмом здоровим, усе ж вказує дорогу до Бога.

Таким чином, найпершим завданням молодих батьків, незалежно від їхньої освіти і культурного рівня, є створення в родині атмосфери моральності, а отже, іти самим туди, куди ми хотіли б привести наших дітей. Сьогодні це вельми нелегке завдання. Бо в минулому, якщо дитина спитала б свою матір, як їй вести своє життя, то не посвячена в мудрість сучасної цивілізації сільська жінка сказала б: “Живи, як Бог велів, і Він тобі допоможе”. Сучасна мати не готова до цього, але вона до такої готовності прийти мусить: орієнтувати свою дитину на важке, небезпечне, але чесне життя.

Національно-етнічне відродження в родині. Людина, як будь-яка жива істота чи навіть рослина, має свої природою визначені видові ознаки. Вони мають спадковий (вроджений) характер, і повноцінний розвиток виду можливий лише тоді, коли всі визначені природою якості організму розвиваються вільно і повноцінно. Національне в людині є, власне, сукупністю таких ознак, без яких людина є інвалідом духу, так само як дерево, якщо обірвати його листя і понівечити крону.

Національні ознаки (цінності), як уже йшлося, втілені в характері людей, національному світогляді й поведінці батьків. З цими ознаками дитина вперше зустрічається в родині. Національна атмосфера повинна йти назустріч вродженим етнічним потребам дитини – з допомогою колискової пісні, через образи рідної хати, рідного подвір’я, рідної криниці, рідної вулиці тощо. Все це мусить діяти в унісон з вродженою природою людини. А надто це стосується мови. Вкотре вже повертаємось до поглядів К. Ушинського: “Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п’є духовне життя і силу з рідної груді рідного слова”, – пише він (Ушинський К., 1954, т. 1, с. 270). Рідна мова пояснює людині життя, дає філософське, духовне і естетичне його трактування. Воно є найкращим тлумаченням природи і дійсності, що оточує дитину.

Як і в ділянці морально-духовного життя, національно-етнічне виховання йде найперше від батьків і вбирається дитиною найчастіше незалежно від їхньої волі. Проте прагнення батьків оточити дитину відповідними предметами побуту, що відповідають національним естетичним поглядам, запропонувати їм одяг, що має національні особливості, показати відповідну картину чи фільм, повести до музею, прочитати книжку українського письменника, допомогти вивчити свій родовід і пізнати рідний край, спонукати протистояти жахливій космополітизації, яка насаджується сьогодні замість так званого інтернаціоналізму, – усе це обов’язки батьків. А знайти місце всьому цьому в душі дитини – обов’язок родини.

Демократизація родинного життя. За роки довголітньої неволі нашого народу, незважаючи на демократичну природу українця, в наші родинні стосунки проникли елементи деспотизму. Це виражається найперше в тому, що батьки часто-густо нехтують природними правами дитини, її гідністю і рівністю з усіма членами родини. Дуже часто наші сучасні батьки трактують свою дитину як власність. Вони бережуть її так само, як тільки що куплені меблі, їх страшно обурює, коли хтось зачепить їхню власність. Для інших батьків дитина – форма власного престижу та самовираження, особливо, якщо вона здібна. Опікуватися дітьми до глибокої старості стало модою і переросло сьогодні в гіперопіку, коли батьки вирішують за дітей все: що вивчати в школі, до якого інституту вступати і за кого заміж виходити. За цих умов гине духовність і демократизм стосунків у родині, а відтак такий стиль життя передається наступним поколінням через дітей і внуків, зумовлюючи масовий інфантилізм. Навіть найдорожчу річ не пошкодуємо купити нашій дитині, але її права самій придбати цю річ – не визнаємо. Не поважаючи волі самої дитини, ми тим самим позбавляємо її можливості формувати в собі дуже сьогодні потрібне почуття самовпевненості й самовідповідальності, що є ознаками демократизованої, вільної людини. Бо якщо людину, а тим паче малу дитину, постійно трактувати як щось нижче, то вона з часом і сама приходить до висновку про себе як про єство другосортне. Сучасна тотальна інфантильність молодого покоління є наслідком цього виховання в родині та в школі.

Паралельним “продуктом” такого виховання, зрештою, є і риси деспотизму, феномен “дідівщини”, що розпочинається з відчуття нерівності в родині, виливається в побутовий деспотизм підлітків у своєму середовищі, а відтак переноситься і у власну родину: “Виховуватиму свого сина так, як мене виховував батько”, – каже такий домашній деспот.

Демократизм родинного виховання не означає, що воно віддається на поталу стихії. Григорій Ващенко радить тут іти “середнім шляхом”, уникаючи крайнощів цілком “вільного виховання” (Ж.-Ж. Руссо) і виховного деспотизму, подібного до того, який рекомендує “Домострой” російського протопопа Сільвестра. Доцільно “уникати зайвої суворости і непотрібних кар і в той же час не покладатись на природу, а розумно керувати дітьми, рахуючись з їхніми природними нахилами і здібностями” (Ващенко Г. – 1, 1997, с. 126). Не намагатись будь-що творити дитину на власний копил, а бути для неї джерелом, з якого вона черпатиме всі цінності, включаючи демократичні, а відтак “коли бажаєш бути святинею в очах твоїх дітей, то нехай і вони будуть святинею в тобі” (П. Куліш). Бо найпершою умовою виховання поваги до батьків є гідна поведінка самих батьків.

Отже, К. Ушинський радить батькам якомога менше звертати увагу дитини на себе саму, розширювати її права на вибір і постійно залучати до діяльності. З самого свого народження дитина відповідно до своїх можливостей повинна бути і почувати себе рівноправною з усіма членами родини, жити життям родини, її радостями і прикрощами, знати труднощі виживання, вміти ощадливо ставитися до родинних грошей і брати участь у плануванні витрат, разом з усіма вирішувати, що таке найперші потреби родини, знати як кошти заробляються, вчитися жити ощадно, берегти особисті й спільні речі, звикати до звичайного, не конче багатого, вбрання, харчування тощо. Людина повинна любити комфорт, але лише той, що створюється її власним зусиллям. В іншому випадку вона все життя гостро сприйматиме протиріччя між власними можливостями і власними домаганнями.

Виховання працьовитості. “Лінощі – вада не тільки дітей: дорослі люди і цілі нації платять їй багату данину”, – пише К. Ушинський. Він трактує працю як єдине доступне кожній людині щастя. Звідси загальновідома істина, висловлена ще грецьким мудрецем про те, що неробство є матір’ю всіх вад людини.

Гармонія сучасного родинного життя дуже часто порушується, власне, схильністю до неробства, безтурботністю батька чи матері, або й їх обидвох. Заздрісне прагнення багатства часто має в своїй основі приховане бажання звільнитися від потреби праці. Ось чому К. Ушинський вважає, що “виховання, коли воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя… Виховання повинно розвивати в людині звичку й любов до праці; воно повинно дати їй можливість відшукати для себе працю в житті” (Ушинський К., 1964, т. 5, с. 393).

Загальна нелюбов або й любов до праці, лінивство чи працьовитість, зневага чи пошана до так званої чорної праці – передаються малій дитині від батьків. І ті батьки, які готові купити для дитини звільнення від праці, за допомогою хабара домогтися незаслуженої оцінки в школі, які звільняють дитину від самостійного виконання домашніх завдань, позбавляють власну дитину перспектив щастя.

Дитина призвичаюється або не призвичаюється до праці. Разом з повсякденною участю в ній дитина набуває почуття пошани, потягу, а відтак і любові та жадоби праці. Людині властиво звикати до діяльності, і шанси на це в ранньому дитинстві особливо великі. Навіть відпочинок не повинен бути простим униканням праці. Після діяльності розумової найкращим відпочинком є праця фізична (заняття спортом, робота в сяду, майстрування тощо). “Найбільш потрібно, – пише К. Ушинський, – щоб для виховання стало неможливим те лакейське проводження часу, коли людина залишається без праці в руках, без думки в голові; бо саме в ці хвилини псується голова, серце й моральність”. Негативна звичка марнувати час, відчувати його “зайвість” і ламати голову “де себе подіти” є наслідком бездіяльності в ранньому дитинстві. “Можливість праці й любов до неї – найкраща спадщина, яку може залишити своїм дітям і бідний, і багач”.

Із сказаного вище випливає, що прагнення вчителів “полегшити” дитині навчання, “розжувати” все, “посолодити для дітей гірку пілюлю знань” теж є великою помилкою у вихованні.

Водночас не виправдовує себе також намагання деяких батьків зробити зі своєї дитини “вундеркінда”, звільнивши її від обов’язків домашніх, природних і записавши її натомість до різних модних шкіл і секцій, що нерідко веде до перевантаження та виснаження, найперше тому, що таким чином порушується природність розвитку дитини. На думку К. Ушинського, дитина повинна залишатися дитиною, навіть коли йдеться про розумовий розвиток.

Виховання характеру. Детальніше про виховання характеру йтиметься далі. Тут зупинимося на цій проблемі лише тому, що характер започатковується в родині й наявність його в батьків є запорукою міцної родини.

Як зауважує П. Біланюк, не розум, а почування побуджують до чину, а вони якраз найінтенсивніше розвиваються в ранньому дитинстві. Підкреслюючи аналогічну думку, К. Ушинський наголошує на тому, що родинне життя за певних умов може виявитися для розвитку характеру особливо сприятливим. Потрібно лише, щоб воно не було надто вузьким для дитини, але щоб за межами його були чинники, що спричиняють опір її зусиллям, передбачають необхідність їх здолання, що в свою чергу є джерелом радості й спонукою до повторення дії. В подоланні труднощів виробляється характер. “Таке життя являтиме безліч прикладів удачі, невдачі, успіху та неуспіху, залежних від самої дитини, а це найкращі засоби, щоб зосередити почуттєві маси уяви в один сильний характер” (Ушинський К., 1964, т. 5, с. 323-324).

Для сучасного родинного виховання, особливо в містах, характерно, коли батьки, захоплюючись інтелектуальним розвитком своїх дітей, недооцінюють потребу розвитку саме характеру. “Вундеркінди” дуже рідко розвиваються рівно і нормально. Якщо дитина виявляє якісь особливі здібності в певній сфері, то для таких випадків К. Ушинський радить приділяти більше уваги іншим сферам розвитку особистості, зокрема, фізичній культурі й фізичній праці, тілесній втомі, прогулянкам на свіжому повітрі, холодним купанням тощо. Такі заходи утримують організм у рівновазі й зміцнюють контроль волі над організмом.

Рівновага духовного, душевного, нервового, з одного боку, і фізичного – з іншого, є запорукою повноцінного розвитку. Костянтин Ушинський взагалі негативно ставився до ситуації, коли батьки вимагають від дитини лише “великих знань”, чим, до речі, грішить і наша школа. Таке виховання забезпечує розвиток голови і цілковите безсилля характеру. “Часто, спостерігаючи подібний характер, бажаєш щиро, щоб він якнайменше знав і був менш розвинений, тоді, можливо, буде з нього більше пуття”, – пише він.

На думку К. Ушинського, розумне родинне виховання виключає також усе, що зумовлює надмірне подразнення і збудження організму, зокрема, в харчуванні (кава, прянощі, міцний чай, спиртні напої тощо), в іграх (азартні ігри, а сьогодні – надмірне захоплення комп’ютерними іграми та телебаченням тощо). Натомість він радить розвивати в дитині розважливість і чітку свідомість замість імпульсивності й неконтрольованості; вміння чітко висловлюватися, виконувати посильну самостійну роботу. З раннього віку від дитини слід вимагати акуратності у виконанні завдань, сприяти зміцненню її волі і через діяльність передавати їй владу над собою.

Сьогодні спостерігаємо жахливий дефіцит характеру, відчуваємо власну охлялість, зумовлену “безтурботністю” життя при “соціалізмі”. Ця немічність є однією з вагомих причин нестійкості родини – через нездатність батьків дати собі раду у важких умовах. У цьому сенсі наші діти і внуки не повинні повторювати нас: їм необхідно бути сильними, а отже, – характерними. Актуальним для нас сьогодні залишається заклик В. Пачовського: вивести покоління не “паралітиків з блискучими очима”, великих духом, а силою малих (Леся Українка), а “виховати нове покоління, що замінить чутливість і пасивність та змінливість через недостачу національного світогляду – на твердість, рівновагу і активність в повній вірності ідеї нашого життя в кожнім ділі й на кожному кроці…” (“Перший український педагогічний конгрес”, 1938, с. 92).

“Українська душа” і сімейне виховання. Якщо характер започатковується в родині, то саме тут можемо шукати і добрі та негативні риси нашої національної вдачі. Зупинимось лише на одній проблемі, що особливо стосується родини – на фемінізації виховання. Як відомо, дослідники української душі звертають увагу на те, що в традиції української родини досі наявні залишки матріархату. Образ матері глибоко западає в душу дитини. Вона – берегиня і домашнього вогнища, і віри, і мови. Натомість батько постійно залишається наче на відстані й сприймається лише як джерело “влади”. Через це жіночий елемент дуже позначається на характері нашої дитини. Звідси наш ліризм, лагідність і наша “кордоцентричність” (О. Кульчицький). Навіть образи наших провідників характеризуються певною м’якістю, добротою та піклуванням і меншою мірою – аскетизмом, суворістю і рішучістю.

Типом нашого виховання в сім’ї зумовлені й деякі інші риси українського характеру, зокрема бунтарство проти власної влади, анархізм і прагнення “рівності для всіх”, неготовність визнавати авторитет іншого (в тому числі й творчий) над собою, егоцентризм, схильність радше до сільського, ніж до міського життя тощо. Богдан Цимбалістий доходить висновку, що все залежить від “духу родини”. “Національний характер випливає прямо зі способу і роду виховання, яке отримує людина з перших своїх років” (Цимбалістий Б., 1992, с. 80). Специфічною причиною перелічених вище рис нашого характеру деякі дослідники вважають, власне, домінування жіночого елемента в сім’ї. А тому, хоча воно і не є виявом якоїсь історичної вади, бо таке буває і в інших народів, усе ж збалансування участі чоловічого і жіночого (батьківського і материнського) елементів у вихованні видається доцільним, особливо зважаючи на практичні потреби державотворчих процесів сьогодні. Йдеться, звичайно, не про занепад розвитку чуттєво-духовного в дитині (за роки більшовицького режиму воно і так найбільше руйнувалося), а про доповнення нашого характеру компонентами волі й раціоналізму. Вважають, що наближення батька до дитини, особливо коли їй 3-4 роки, сприяло б вирішенню цієї проблеми.

Питання переваги жіночого виховання над вихованням батьківським (чоловічим) не вирішується і в нашій школі. Так, у 1990-1991 н. р. чоловіки (без директорів) становили лише 20 відсотків усіх наших учителів.

Проблема участі жінок і чоловіків у вихованні дітей має ще й інший аспект. Як уже зазначалося, не тільки в нас, але й в інших суспільствах спостерігається зміщення соціальних ролей жінки і чоловіка: чоловіки фемінізуються, жінки маскулінізуються. Це послаблює і до того недостатню участь чоловічого елемента у вихованні. Наші молоді батьки дуже часто виховують своїх дітей “по-жіночому”.

Фемінізація виховання призводить до того, що в сім’ї та в школі дитині все важче зустріти прийнятний для себе взірець чоловічої поведінки. Вчителька не може бути таким взірцем для хлопчика. Йому потрібен еталон чоловічий. На думку В. Кравця, хлопець, який в дитячі роки не одержав необхідного чоловічого виховання, заздалегідь приречений на млявий, астенічний розвиток, на зайві злами і тріщини в характері (Кравець В., 1996, с. 66).

Ця ситуація спонукає до певних заходів, спрямованих на оберігання автентичності понять “мужності” й “жіночості”. Не можна зраджувати природу. Суспільство потребує і чоловіків, і жінок такими, якими їх створила природа. Коли жінка буває до кінця жінкою, вона становить більшу цінність, ніж тоді, коли грає роль чоловіка – до такого висновку дійшов ще Ж.-Ж. Руссо.

Завдання для самоконтролю

1. Чому сучасна родина є переважно нуклеарною?

2. Розкрийте поняття “родина як інститут суспільного виховання”. Що означає виховання родинності?

3. Як традиційно-християнська стратегія виховання трактує природу родини? У чому головна передумова стабільності сім’ї?

4. Назвіть головні особливості української родини в минулому та вкажіть на їх витоки. Яка з цих особливостей видається Вам найбільш значущою?

5. Прокоментуйте залежність стану родини від морального здоров’я суспільства.

6. Чи можна вважати матеріальний добробут достатньою передумовою оздоровлення родини?

7. Розкрийте основні завдання сучасного родинного виховання.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Теоретичні основи сучасної української педагогіки – Вишневcький О. – Актуальні завдання сучасного родинного виховання