Сучасна українська літературна мова – Шевчук С. В. – 3.3. ЛЕКСИКОГРАФІЯ

§ 13. ПРЕДМЕТ ЛЕКСИКОГРАФІЇ. ТИПИ СЛОВНИКІВ

Лексикографія – розділ мовознавства, що розробляє теорію укладання словників.

Отже, предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови, систематизація їх, опис словникового матеріалу.

Залежно від призначення словники поділяються на два типи: енциклопедичні й лінгвістичні.

Енциклопедичні словники подають стислу характеристику предметів, явищ, історичних подій, видатних політичних діячів, провідних вчених, діячів культури, різних понять, що позначаються тими чи іншими словами. Вони включають до реєстру здебільшого тільки іменники та іменникові словосполучення, не дають власне мовних ознак реєстрових слів, широко наводять власні назви. З-поміж енциклопедичних словників виділяють загальні, що розраховані на подання найширшої інформації, і спеціальні (галузеві) енциклопедії (медична, сільськогосподарська, педагогіка кібернетики тощо). Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська радянська енциклопедія (УРЕ), видана протягом 1959-1965 рр. Друге дванадцятитомне видання згаданої енциклопедії вийшло українською і російською мовами у 1974-1985 рр. Таким є “Український радянський енциклопедичний словник” у трьох томах, що виходив двома виданнями – у 1966-1968 рр. та 1985-1987 рр.

Важливу роль виконують галузеві (спеціальні) енциклопедичні словники, що систематизують знання певної галузі науки, техніки, наприклад: “Енциклопедія кібернетики” в 2-ох томах, видана Головною редакцією УРБ 1973 р.; “Українська мова. Енциклопедія” (2000, 2004) – перше видання, в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній, систематизованій і водночас стислій та доступній формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюється слово: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошення тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні – це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: “Русско-украинский словарь” у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; “Українсько-російський словник” у 6-ти томах; “Українсько-російський словник” (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); “Русско-украинский словарь” Д. І. Ганича, I. С. Олійника (1976, для потреб середньої школи); “Польсько-український словник” за ред. Л. Л. ГУмецької (1958,1960); “Українсько-англійський словник” Ю. С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.

Основним типом лінгвістичних словників єодномовні, в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів. Вони поділяються на окремі різновиди словників: тлумачні, орфоепічні, орфографічні, етимологічні, історичні, словники іншомовних слів, термінологічні, фразеологічні, частотні, інверсійні, словники мови окремих письменників, словники конкретних лексичних груп (антонімів, синонімів, паронімів, омонімів, перифраз), словотвірні, морфемні тощо.

Вершиною словникарства є тлумачні словники, які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого й переносного значення, граматичних та стилістичних особливостей, наводять зразки вживання слова.

Першим і найповнішим тлумачними словником української мови є одинадцятитомний “Словник української мови” (1970-1980 pp.), реєстр якого містить понад 135 тисяч слів. Його укладено науковими співробітниками шституту мовознавства імені О. Потебні АН України. У 2001 році вийшов “Великий тлумачний словник сучасної української мови” (укладач і головний редактор В. Т. Бусел), що містить близько 170 тисяч слів та словосполучень, у тому числі й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття. У ньому об’єднано академічні повноту мовної лексики з лаконічною формою однотомного видання. Спеціально для учнів видано “Короткий тлумачний словник української мови” (1978) за редакцією Л. Л. Гумецької.

Етимологічні словники тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені, зміни в їх будові, а також розвиток значень слів. Саме таким в українській мові має бути семитомний “Етимологічний словник української мови”, три томи якого уже вийшли (Т. 1 – 1983; Т. 2 – 1985; Т. З -1989).

Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Найновішим в українській лексикографії є “Орфографічний словник української мови” С. Головащука, М. Пещак, В. Русанівського, О. Тараненка (близько 120 тисяч слів), створений на основі 4-го видання “Українського правопису” (1993). Цей словник відображає сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, включаючи й найновіші запозичення.

У 2003 році вийшов “Великий зведений орфографічний словник української лексики” (Укладач і головний редактор В. Т. Бусел), що враховує лексичний матеріал, представлений у майже всіх орфографічних, тлумачних, енциклопедичних, термінологічних, фахових, галузевих словниках, виданих в Україні у другій половині XX – у перші роки XXI століть.

В останні десятиліття з’являються видання спеціалізованих орфографічних довідників, розрахованих на задоволення професійних потреб певних категорій працівників: “Довідник з українського правопису” А. Бурячка, Л. Паламарчука, В. Русанівського, Н. Тоцької (1964; 3-є вид. – 1984), “Словник-довідник з правопису” (1979), “Словник-довідник з правопису та слововживання” (1989) С. Головащука.

Видано кілька Орфографічних словників, спеціально призначених для учнів: “Орфографічний словник для 4-10 класів” (1981; 8-е вид. -1990), “Орфографічний словник. Посібник для учнів початкових класів середньої школи” М. Ф. Стефанцева.

Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Вимову, відмінну від написання, у словниках подано фонетичною транскрипцією. Такими в українській мові є словник-довідник “Українська літературна вимова і наголос” (1973, укладачі І. Вихованець, С. Єрмоленко, Н. Сологуб, Г. Щербатюк), “Орфоепічний словник” М. Погрібного (1984).

Словники іншомовних слів подають пояснення слів, запозичених з інших мов. У цих словниках переважно зазначається джерело запозичення, тобто мова, з якої або через яку слово прийшло, та розкривається його значення. Найдосконалішим і найповнішим в українській лексикографії є “Словник іншомовних слів” за редакцією О. Мельничука (1974; вид. 2-е випр. і доп., – 1986), що містить близько 25 тисяч слів.

Історичні словники – це словники, в яких пояснюються слова, зафіксовані писемними пам’ятками. Фундаментальною працею української лексикографії є “Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст.” (Т. 1-2) за редакцією Л. Гумецької, що вийшов друком у 1977-1978 рр.

Фразеологічні словники подають стійкі сполучення слів. Вони моясуть бути перекладні (двомовні) й тлумачні (одномовні). Найбільший інтерес становлять тлумачні фразеологічні словники, в яких кожна фразеологічна одиниця супроводжується тлумаченням. Першими такими словниками стали короткий “Фразеологіяий словник” Н. Батюка (1966); “Словник українських ідіом” Г. Удовиченка (1968). Грунтовним виданням є “Фразеологічний словник української мови” (Т. 1-2, 1984). Найповніше українська фразеологія представлена у двотомному “Фразеологічному словнику української мови” (1993), який охоплює близько 10 тисяч одиниць.

Термінологічні словники – різновид лінгвістичних словників, що подають значення термінів певної галузі знань. Українська мова має термінологічні словники з багатьох галузей: біології, медицини, математики, літературознавства, мовознавства, геології, спорту тощо. Ці словники є одномовними, двомовними чи багатомовними, наприклад: “Словник лінгвістичних термінів” Д. І. Ганича, С. Олійника (1985), “Словник гідронімів України” (А. П. Непокупний, О. С. Стрижах, 1979); “Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки” (1994) “Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології. Труднощі терміновживання” (1994).

Інші типи словників. Крім названих, в українській лексикографи є Й інші типи словників:

1. Діалектні словники подають значення і межі поширення лексики територіальних діалектів. Найбільше таких словників видано в середині 20 століття: Москаленко A. A. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області (1958); Ващенко В. С. Словник полтавських говірок (1960); Лисен-ко П. С. Словник поліських говірок (1974) тощо.

2. Словники мови письменників фіксують лексичний склад творі певного письменника. Найповнішим зібранням лексики творів Т. Шевченка є двотомний “Словник мови Т. Шевченка” за ред. B. C. Ващенка (1964). Створено також “Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка” (Т. 1-3,1978-1979 pp.).

3. Словники власних імен, прізвищ, наприклад: Трійняк 1.1. Словник українських імен (2005); Редько Ю. К. Довідник українських прізвищ (1986).

4. Морфемні словники, в яких розглядається будова слова. До них належать двотомний словник-довідник І. Т. Яценка “Морфемний аналіз” (1980,1981) і “Морфемний словник” Л. М. Полюги (1983).

5. Частотні словники, в яких вказано на частотність вживання кожного слова реєстру, наприклад: “Частотний словник сучасної української художньої прози” у двох томах (1981).

Широко послуговуються й іншими лінгвістичними словниками, зокрема словниками синонімів, омонімів, паронімів.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Сучасна українська літературна мова – Шевчук С. В. – 3.3. ЛЕКСИКОГРАФІЯ