Сучасна українська літературна мова – Шевчук С. В. – § 16. ТИПИ ОДНОСКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ
У синтаксичній науці серед односкладних речень виокремлюються кілька типів залежно від значення і граматичної форми головного члена речення: означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні й номінативні.
За способом вираження головного члена односкладні речення поділяються на дієслівні (означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові, безособові, інфінітивні) та номінативні речення.
1. Означено-особові речення позначають дію, яка виконується конкретною особою – мовцем або його співбесідником. Головний член означено-особових речень виражається лише особовими формами дієслова:
А) дієсловом у 1-й або 2-й особі однини чи множини дійсного способу: Ношу в душі слова, все життя пам’ятатиму мамині слова як гасло… (В. Скуратівський); О Друзі, розкриємо книги – життя невгасимого твір (П. Усенко);
Б) дієсловом у 2-й особі однини або 1-й та 2-й особах множини наказового способу: Не бійся досвітньої мли, – досвітній вогонь запали (Леся Українка); Любіть і боріться за щастя безкрає, згоріть без останку за край дорогий (В. Сосюра).
Означено-особові речення вступають у синонімічні зв’язки з двоскладними структурами, підмети яких виражені займенниками Я, ти, ми, ви, а присудки – дієсловами дійсного (крім форм минулого часу) або наказового способу. Відмінність між ними семантико-стилістична. В односкладних реченнях уся увага зосереджується на дії, на виділенні дієслова, що надає висловлюванню виразності, динамічності. Такі речення зазвичай експресивні, емоційно забарвлені: Любіть життя, шануйте кожен день. Робіть йому коштовні подарунки (М. Вороний). Двоскладні речення з займенниковими підметами менш експресивні: Я пригорнусь до тебе піснею і яворами, золотими крильми пшениці, тінявими ярами (Д. Павличко).
Розрізняються означено-особові та двоскладні речення між собою і сферою використання. Двоскладні речення вживаються в усіх стилях, а односкладні – переважно в поетичній та діалогічній мові, в гаслах, газетних заголовках.
2. Неозначено-особові речення позначають дію, яка здійснюється неозначеною особою. У ролі головного члена цих конструкцій виступають:
А) дієслова в 3-й особі множини теперішнього або майбутнього часу дійсного способу: Над лиманом білять синім, білять білим над лиманом (В. Вінграновський>; – Тільки ж, Марійко! – застерегла під кінець. – Ні слова нікому. А то його вб’ють (А. Головко);
Б) дієслова в формі множини минулого часу дійсного способу: Бо мене хоч били, добре били, а багато дечому навчили (Т. Шевченко).
Неозначено-особові речення виступають семантико-стилістичними синонімами двоскладних. Двоскладні речення означають дію й конкретного її виконавця. У неозначено-особових реченнях головну увагу зосереджено на самій дії, а не на дійовій особі. їх використовують замість двоскладних тоді, коли дія, позначена дієсловом-присудком, стосується багатьох осіб, перелік яких зайвий або неможливий, а також тоді, коли мовцеві особа невідома: Просять тебе не втручатися в мої справи (А. Головко). Порівняно з двоскладними неозначено-особові речення передають думку набагато динамічніше, експресивніше, тому й використовуються переважно в художній літературі, публіцистиці, мові ділових паперів, в усному мовленні.
3. Узагальнено-особові речення означають дію, яка стосується узагальненої особи, будь-кого.
Головний член узагальнено-особових речень виражається дієсловами в 2-ій особі однини рідше – множини дійсного і наказового способів: Любиш поганяти, люби й коня годувати; Вчи дітей не страшкою, а ласкою; За цю науку цілуйте батькам руку (3 н. тв.); Бувало, ранок, очерет, затока… і з братом тихо у човні сидиш (М. Рильський).
За ступенем узагальнення дії ці речення поділяються на два типи. Речення першого типу вживаються як прислів’я і крилаті вислови повчального або викривального змісту: Удосвіта встанеш – більше діла зробиш (Н. тв.); Журбою біді не пособиш, плачем лиха не збудешся, і голови втрачати не треба (М. Стельмах).
Узагальнено-особові речення першого типу за характером вираження головного члена подібні до означено-особових. Проте за значенням вони чітко розмежовуються: означено-особові підкреслюють дію, що передбачає Ті конкретного виконавця, а узагальнено-особові виражають дію, яка мислиться узагальнено.
Речення другого типу передають дію або стан самого мовця: В ці дні бажаєш світ щасливий черпнути відрами до дна і Сміло сіяти на ниви багатство ярого зерна (М. Стельмах). Узагальнено-особові речення другого типу зазвичай використовуються в усному мовленні та художній літературі й протиставляються подібним до них означено-особовим реченням своєрідним значенням. За допомоги таких конструкцій письменники розкривають стан, настрій мовця, узагальнюючи їх, переносячи їх на інших людей, що перебувають у подібній ситуації: Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся у многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне (М. Коцюбинський).
У функції головного члена узагальнено-особових речень можуть виступати й інші дієслівні форми:
А) 1-ї особи множини: Як дбаємо, так і маємо (Н. тв.);
Б) чоловічого роду минулого часу: Молотив цілий день, а віяти нічого (Н. тв.);
В) 3-ї особи однини і множини: Решетом воду не носять; Золоті гори обіцяє (Н. тв.).
4. Безособові речення означають дію або стан, які відбуваються без активної участі особи, незалежно від носія стану. Гловний член цих речень виражається:
А) безособовими дієсловами на означення стану природи, фізичного або психічного стану людини, її настроїв, прагнень; наявності або відсутності певних змін, явищ, стану в довкіллі: Надворі вже зовсім розвиділось (М. Стельмах);
Б) особовими дієсловами в безособовому значенні на означення стану природи, людини, процесів сприймання, мислення, мовлення: Пахло талою землею (А. Головко); Дихалося вільно, йшлося по землі легко (Ю. Збанацький);
В) безособовими формами на – но,-то: Село позначено печаттю переджнив я (Г. Донець); Із можливого в чудесне перекинуто мости (М. Рильський);
Г) прислівниками, присудковими словами Типу можна, треба, варто, жаль, шкода, пора в сполученні з інфінітивом: Можна вибрать друга і по духу брата, та неможна рідну матір вибирати (В. Симоненко);
Г) заперечними словами нема, не було, не буде: Буря, пітьма, стежки нема (Л. Забашта); / На оновленій землі врага Не буде супостата (Т. Шевченко).
Більшість безособових речень вступає в синонімічні зв’язки з двоскладними конструкціями. У безособових реченнях такого типу є вказівка на суб’єкт дії або стану, але суб’єкт цей пасивний, бездіяльний. У реченні він має форму не підмета, а обставини місця або додатка в давальному, орудному, родовому відмінках іменника чи займенника: Я не пишу – Мені не пишеться; Щось зашелестіло в лісі – Зашелестіло в лісі; Сніг замів дорогу – Снігом замело дорогу. Актуалізація, виділення дії-стану надає безособовим реченням особливої семантико-стилістичної виразності. Безособові речення вживаються в художній літературі, в розмовному стилі.
5. Інфінітивні речення вказують на можливу або неможливу, необхідну або неминучу дію.
Головний член в інфінітивних реченнях виражається незалежним інфінітивом без частки би (б) або з нею: А слова дружнього за гроші не купити (М. Рильський); Запросити б друзів до хліба-солі живих і мертвих у далекім полі (А. Малишко).
Частка би (б) в інфінітивних реченнях вносить відтінок доцільності певної дії, побажання, поради, ввічливого прохання й пом’якшує наказ. Семантика інфінітивних речень широка: вона включає і значення спонукання до дії, і значення необхідності, обов’язковості виконання її: Стояти Тут! Нема шляхів назад! (М. Бажан); Не допустити жертв (О. Гончар).
Загалом односкладні інфінітивні речення можуть виступати синонімами як з односкладними (означено-особовими і узагальнено-особовими), так і двоскладними: Погасити вогні. – Погасіть вогні; Рятувати людей. – Рятуйте людей; Його весна довіку не зів яне. Його “Кобзар” нікому Не спалить (М. Рильський). – Його “Кобзар” ніхто не спалить.
Однак синоніміка мовцями використовується рідко: так звані інфінітивні речення здебільшого функціонують з афористичним змістом, набирають значення закличності, спонукальності й цим поповнюють арсенал фразеологізмів як образних і експресивних засобів стилістичного синтаксису.
6. Номінативні (називні) речення стверджують наявність існування явищ, подій або предметів.
Головний член таких речень виражається іменником, займенником, кількісно-іменним словосполученням, субстантивованими словами: Весна. Теплінь. Жайворонки в небі (І. Цюпа); Зимовий вечір* Тиша, Ми. Я вам чужий – я знаю (П. Тичина).
Залежно від значення розрізняють такі номінативні речення: а) буттєві (власне номінативні), в яких стверджується існування предмета чи явища в об’єктивній дійсності: Ущелина* Потік, Тропа* Граніт. Безодня. Високості. І тьма – твій кінь – і тьма сліпа (Л. Первомайський); б) Вказівні, в яких значення буття доповнюється вказівкою на предмети і явища, що передається частками ось, от, он: Ось ваш тихий порт (П. Тичина); в) оцінні, в яких ствердження наявності предметів або явищ поєднується з їх емоційною оцінкою: Літо. Сад. Яка спекота! (М. Подолян); Ох, яка ж краса! Сад увесь убрався в іній (П. Тичина).
Номінативні речення близькі за значенням до деяких двоскладних конструкцій: Вечір. – Настав вечір. Відмінність між ними – в семантиці та сфері використання. Двоскладні речення передають предикативні відношення, називаючи предмет і дію, яка йому властива. Односкладні речення за допомоги лише одного члена фіксують і предмет думки, і його наявність. Номінативні речення використовуються найчастіше в художніх описах. Широке їх використання пояснюється, з одного боку, лаконізмом, глибиною закладеної в них інформації, а з другого – образністю та експресивністю.
Номінативні речення широко використовуються для змалювання пейзажів, певної обстановки, для відтворення вражень від якихось картин.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)