Соціальне страхування – Кропельницька С. О. – 2.3. Сутність та форми соціального страхування
Соціальне страхування є формою соціального захисту економічно активного населення від різних ризиків, пов’язаних із втратою роботи, працездатності і доходів, на основі колективної солідарності щодо відшкодування втрати. Особливістю соціального страхування є його фінансування зі спеціальних позабюджетних фондів, що формуються з цільових внесків роботодавців і робітників за підтримки держави. Соціальний захист, побудований за принципом нежорсткої еквівалентності: існує певна залежність страхових виплат від величини трудового вкладу і страхового стажу. Але на противагу від приватного страхування, у соціальному страхуванні принцип еквівалентності поєднується з принцом поєднання ризиків і колективної солідарності.
Організація соціального страхування в ринковій економіці базується на таких основних принципах:
O сполучення обов’язковості і добровільності соціального страхування;
O соціальне партнерство держави, роботодавців і найманих робітників;
O компенсація втрати особистих доходів і працездатності;
O формування і використання цільових позабюджетних фондів;
O сполучення державного регулювання і ринкового саморегулювання страхової діяльності;
O взаємодія основних суб’єктів соціального страхування – страховиків, страхувальників і застрахованих громадян; баланс економічної ефективності і соціальної справедливості;
O загальна солідарність та індивідуальна відповідальність щодо страхування громадян;
O профілактика й реабілітація соціальних ризиків.
Соціальне страхування існує у двох формах: обов’язкове і добровільне страхування. Для різних країн і етапів розвитку страхування при співставленні цих форм виявляються певні відмінності.
Обов’язкове соціальне страхування – це різновид державних соціальних гарантій, які забезпечуються через цільові позабюджетні (державні або суспільні) фонди. На цей раз реалізується принцип неповного самофінансування. На випадок дефіциту даних фондів держава надає їм допомогу з державного бюджету. Таким чином, вона виступає гарантом фінансової стійкості цих фондів і реалізації програм обов’язкового соціального страхування.
Існує два види обов’язкового соціального страхування: обов’язкове загальне страхування й обов’язкове професійне страхування. Загальне обов’язкове страхування поширюється на всіх осіб, які працюють за трудовим договором або за контрактом. Обов’язкове професійне страхування розповсюджується на осіб, які працюють на місцях, пов’язаних із підвищеним травматизмом, особливо небезпечними та несприятливими умовами праці. Рівень страхових внесків за умови обов’язкового професійного страхування вищий, ніж при обов’язковому загальному страхування, але, відповідно і вищий рівень матеріального забезпечення.
Добровільне соціальне страхування грунтується на принципах колективної солідарності і взаємодопомоги за відсутності страхової підтримки держави (державного бюджету). Його характерними рисами є демократизм в управлінні страховими фондами, найбільш повна реалізація принципу самоврядування, соціальне партнерство роботодавців і найманих працівників, тісна залежність страхових виплат і програм від рівня доходів страхувальників.
Основні відмінності між обов’язковим і добровільним страхуванням подано в табл. 2.1.
Таблиця 2.1. ОСНОВНІ ВІДМІННОСТІ МІЖ ДОБРОВІЛЬНИМ І ОБОВ’ЯЗКОВИМ СОЦІАЛЬНИМ СТРАХУВАННЯМ
№ П/п | Добровільне соціальне страхування | Обов’язкове соціальне страхування |
1 | Частина добровільної страхової діяльності, яка відноситься до суспільного сектору особового страхування | Частина системи державного страхування |
2 | Регламентується законами про страхування та некомерційні організації | Регламентується законами з питань обов’язкового страхування та про державні позабюджетні фонди |
3 | Правила страхування визначаються страховими організаціями або їх об’єднаннями | Правила страхування визначаються державою |
4 | Колективне | Загальне, іноді виключаючи високодохідні групи населення |
5 | Здійснюється страховими некомерційними організаціями (товариствами взаємного страхування) | Здійснюється державними позабюджетними фондами (трастами) |
6 | Страхувальники – юридичні і фізичні особи | Страхувальники – роботодавці, працівники, держава |
7 | Здійснюється за рахунок приватних доходів громадян, прибутку підприємців | Здійснюється за рахунок внесків роботодавців, працівників і субсидій з державного бюджету |
У світовій практиці склалися різні моделі організації соціального страхування, а саме:
Перша модель характеризується тим, що розмір соціальних виплат поставлено залежно від другорядних, так названих зовнішніх чинників, зокрема, від зайнятості особи в тій чи іншій сфері, її службового становища тощо. Така організаційна форма соціального страхування має ряд недоліків: може забезпечувати лише невисокі рівні соціального захисту; буде існувати за умови бездефіцитного державного бюджету; її засновники (особливо держава) можуть відмовитися від узятих зобов’язань; породжує в суспільстві психологію соціального утриманства.
Друга модель сформована таким чином, що особи, які страхуються, і конкретні страхувальники, роблять певні внески, проте при цьому не враховується ступінь імовірності настання страхової події, тобто соціальний ризик. Страхування здійснюється на користь третіх осіб (наприклад, погашення поточних витрат з пенсійного страхування в Україні, за цієї умови накопичення коштів не пов’язане зі зростанням зобов’язань.
Третя модель найбільш поширена в багатьох розвинутих країнах, бо дозволяє з достатнім ступенем точності визначити, які виплати можуть бути здійснені. Вона базується на страхуванні конкретних ризиків. Розмір коштів має відповідати взятим страхувальниками зобов’язанням, а виплати не можуть перевищувати встановленого співвідношення між: виплатами, що надаються і надходженнями страхових коштів.
Найбільш важливою є проблема розподілу фінансової відповідальності між суб’єктами соціального страхування. Страхові платежі розподіляються між роботодавцями, працівниками, державою (державним бюджетом) та місцевими органами влади (місцевими бюджетами). Внески на соціальне страхування в тій чи іншій пропорції поділяються між роботодавцями та застрахованими. Частка останніх становить від 40 до 66% внесків. Наприклад, частка виплат застрахованих осіб відносно загальної суми страхового внеску в деяких країнах складає: у Чехії – 12,5%; Югославії – 28,1%; Угорщині – 11,5%; Німеччині – 20,2%; Австрії 17,2%; Королівстві Люксембург – 15,0%. Частка роботодавців у загальній сумі внеску коливалася від 34% до 60%. За умови зміни економічних умов ці співвідношення змінюються. Незмінним залишається лише принцип паритетної участі в соціальному страхуванні. Щодо окремих видів страхування, то зберігається участь підприємств і самих працівників. Так, питома вага відрахувань для роботодавців і працівників на страхування від безробіття в деяких країнах установлена: у Німеччині – відповідно 3,25% та 3,25%; Канаді – 4,13% та 2,9%; Франції – 5,13% та 3,04%; США – 6,2% та 0%; Швеції – 5,42% (застраховані особи роблять внески у сумі від 35 до 100 крон на місяць, що дорівнює відповідно 4,65 – 13,3 дол. США); Італії – 4,41% та 0%; Японії – 0,75% та 0,40%.
Держава також бере участь у формуванні фонду страхування від безробіття. Так, в Японії частка держави у формуванні цього фонду складає 25 – 30%; Франції -34,9%; Німеччині – 21%; Швеції – 40,4%; США – 18%.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)