Соціальна педагогіка – Пальчевський С. С. – 1.3. Психолого-педагогічні основи соціалізації людської особистості з метою гармонізації власно особистісних та загальносуспільних інтересів

Часто люди пливуть за течією часу. А, між іншим, невеличкий наш човник має кермо.

Аліг ‘єрі Данте

Проблеми соціалізації особистості на порозі ІІІ – го тисячоліття. Роль перинатального періоду в соціалізації людини. Два напрями соціалізації. Модель соціалізації людської особистості на засадах філософії екзистенціалізму та філософії глобальних проблем. Синергетична методологія як засіб соціалізації. Роль та місце соціального педагога у процесі соціалізації людини.

Людина у своїх найрізноманітніших вимірах безмежна, як безмежний Всесвіт, що її оточує і часткою якого вона є. Однак у конкретні періоди історії людства, в умовах визрівання нових обставин існування та розвитку людини, завдань, які постають перед нею, формується певний зразок або модель людської особистості, здатної вирішувати ці завдання. Подібна “модель” – це результат зусиль не тільки сучасного їй, а й попередніх поколінь. Людство, у яке, за висловом відомого вченого-природодослідника К. А. Тимірязєва, входить більше мертвих, ніж живих, упродовж довгого історичного часу несло у наш день золоті крупинки для “золотої троянди” людського образу, вимріяного та ідеалізованого.

…Ідемо крізь століття по пустелі,

Запалюючи серце міражами.

На обрії – правічні голі скелі,

І навіть мертві йдуть вперед із нами.

Крокують Бах, Толстой, Шекспір і Гете.

Живі на них частенько поглядають.

Ідуть філософи, психологи, поети, І натовп, що з’єднав усіх, безкраїй…

(С. Пальчевський)

З одного боку, без такого “безкрайого натовпу”, відчуття нерозривної єдності з ним створити ідеалізовану модель сучасної соціалізованої людини неможливо, а, з іншого, ця модель вимагає першочергового врахування таких параметрів, які ще кілька десятків років тому були надзвичайно віддаленими. На сьогодні поступово визнається та обставина, за якого для того щоб знати ці параметри, суспільству загалом і кожному його члену, зокрема, необхідно усвідомити, що, як уже згадувалося, понад 95% достовірної інформації про визначальні засади нашої життєдіяльності датується періодом після1990 року. Неврахування цього призводить до хибного розуміння не лише всепланетних природних процесів, а й процесів, пов’язаних із соціалізацією кожної окремої людини.

Розвиток сучасної світової науки підійшов до тієї небезпечної межі, про яку застерігав великий мислитель академік В. І. Вернадський, ведучи мову про те, що “… наукове знання, яке виявляє себе як геологічна сила і створює ноосферу, не повинно підводити до результатів, які суперечать тому геологічному процесу, результатом якого воно є” (В. И. Вернадский. Научная мысль как планетное явление. – М.: Наука, 1991. – С.21).

Застереження окремих учених, різноманітних всесвітніх організацій, останні рішення ООН, на жаль, не призвели до загального усвідомлення того, що найближчі два-три десятиліття є своєрідною точкою біфуркації, після якої людство підведе себе до загибелі, продовжуючи діяти за стандартами XX століття, або, докорінно змінивши спрямованість процесів соціалізації особистості, врятується.

Типовим прикладом цілеспрямування процесу соціалізації в напрямі порятунку є розробка в Данії нового Морального кодексу доцільної індивідуальної поведінки і системи цінностей XXI століття. За яким забороняється накопичення матеріальних доказів особистого успіху, стимулюється необмежене зростання діяльнісних знань та вмінь у професійній сфері життєдіяльності та в загальноцивілізаційній компетентності.

Виходячи з необхідності врахування ситуації, що склалася в сучасному зглобалізованому світі, та філософських основ соціально-педагогічної діяльності, пропонуємо вихідні конструкти для проектування процесу соціалізації людської особистості, спрямованої на вирішення глобальних проблем людства в умовах гармонізації внутрішньоособистісних і загальносуспільних інтересів.

У традиційній європейській науці вихідною точкою соціалізації прийнято вважати народження дитини. Однак сучасні науково-експериментальні дослідження ставлять під сумнів цей погляд, оскільки він не враховує форму психіки людини в ембріональному стані. Очевидно, неспроста в багатьох східних країнах народження людини відраховують не від появи на світ, а від дня зачаття. Така позиція певним чином підтверджується в роботах відомого дослідника психології С. Грофа, якому вдалося експериментальним шляхом відтворити складність багатого психічного життя у перинатальному (допологовому) періоді розвитку людини. Він доводить, що під час пологів людина втрачає у пам’яті зміст свого попереднього життя, яке транслюється на рівні несвідомості у вигляді своєрідних семантико-психологічних структур, що закладають основи ментальності людини, впливаючи на її свідомість і діяльність та формуючи ядро особистості.

Стосовно цього слід згадати, що в езотеричних науках, на відміну від традиційної психології, яка не співвідносить поняття душі з певним морфофізіологічним субстратом в організмі, серце вважається вмістилищем душі, яка започатковує свій розвиток і зачаття як енергетичного і фізичного першопочатку людини. В основі цього положення лежить загальна філософська концепція єдності всього живого у Всесвіті посередництвом цілісної системи тонких енергетичних тіл. Близький до цього зороастризм стверджує, що дитина в лоні матері щомісяця набуває певних психофізіологічних і духовних якостей згідно з тим чи іншим знаком Зодіака.

На основі сучасних психолого-педагогічних тлумачень таких розумінь вироблено засади гармонійного розвитку плоду з урахуванням відповідних психологічних настанов і поведінки батьків та суб’єктивної активності дитини. Стосовно цього для молодих батьків у колективному збірнику науково-педагогічних матеріалів “Молодь і дозвілля” пропонується ціла низка порад, які супроводжуються відповідними коментарями та інформацією. “Першого місяця від зачаття – пише автор, – в дитини закладається потенційна життєва енергія “Я”, його дух, творчість, фізична природа, формування чоловічих початків (за східною термінологією “янь”) свідомості (!) і вироблення свого ставлення до батька. У порадах батькам цього періоду на перше місце висувається турбота про своє фізичне і моральне здоров’я. Упродовж другого місяця відбувається формування Душі, підвалин сфери несвідомого та інших якостей, що виявляють жіночу природу “інь”, емоції та інстинкти. На третьому місяці закладаються основи творчих задатків, сила волі й духу, прагнення до свободи. У цей період особливо чутливо у психіці дитини закарбовується ставлення матері до неї. Якщо, наприклад, матір переживає почуття невчасності, недоречності дитини, то в її серці будуть закладатися жорстокість і ненависть до оточення, душевний надлом і неповноцінність, скривдженість. Інтелектуальні здібності формуються, переважно, на четвертому місяці, а для батьків у цей час бажаним є щиросердне спілкування з оточенням і заняття інтелектуальною працею. П’ятий місяць визначає ставлення до суспільних питань і соціальних вартостей, батьки мали б особливо зосереджуватися на духовних інтересах. На шостому місяці формується почуття прекрасного, батькам варто уникати почуттів туги й самітності. На восьмому місяці й дев’ятому в дитини (плоду) формується космічна свідомість, висока любов до всього живого, почуття свободи й спорідненості зі всім світом” (Безпалько О. В., Капська А. Й., Куєвда В. Т., Щербакові К. В. Молодь і дозвілля: теорія, методика і практика роботи з підлітками та молоддю за місцем проживання. – К., 1994. – С.9-10).

На основі цього робиться висновок стосовно того, що використання сучасних методів дослідження у психіатрії та трансперсональній психології дозволяє розглядати перинатальний період у житті людини як повноцінний поруч з іншими періодами постнатального життя, бо на клітинному рівні кожний індивід несе в собі самобутній досвід перебування у лоні матері, і цей період, на думку дослідника, є визначальним, порівняно з наступними.

Так чи інакше, але сьогодні вже безперечно доведено, що найменші відхилення від норми в ембріональному періоді та впродовж пологів впливають на доросле життя людини. Тривалий час наївні уявлення про соціалізацію як простий процес навчання та виховання нерідко породжували і продовжують породжувати безвідповідальність молодих батьків перед долею своїх нащадків. Цигарка в руці майбутньої матері, випадковий статевий зв’язок у підворітні, зловживання спиртним майбутнього батька, сварливість чи неврівноваженість обох-далеко не дрібниці. Це завершальні штрихи в літописі тієї крихітки-таємниці, яка має народитися до життя. Бо

…То є не “чиста дошка” в сірих буднях,

Яка жде букви першої на сході дня.

То “чорний ящичок”, послання у майбутнє,

Яке з батьками пише вся рідня.

(С. Пальчевський)

Таким чином, дитина, народжуючись, приносить із собою певний “спадок”, який є вихідною основою для подальшого руху вперед. До, образно кажучи, уже написаного на дошці її життя починають додаватися нові написи, зроблені кожним прожитим днем, місяцем, роком. Попереду-невідомий шлях, про який вона сама не здогадується. Шлях, який нерідко уявляють лише батьки, спираючись на власні уподобання та можливості, часто не враховуючи здібностей, задатків і внутрішньоінтенційної спрямованості дочки чи сина. Попереду-вибір. Один із можливих напрямів – це напрям, за теорією М. Хайдеггера, в бік “стандартизованої” людини, “несправжньої”, яка, як уже говорилося, віддана на заклання чужим їй, “усередненим” стереотипам поведінки. Таких “відчужених” від самого себе людей, на жаль, більшість. Відповідно до теорії марксизму ці “відчужені”, “часткові люди” є жертвами суспільних відносин, які панують у світі “потрійної фетишизації” товару, грошей, капіталу. Цим самим “плінтусна методологія”, як нерідко називають методологічні підходи марксизму, приписує людині роль пасивного спостерігача власної долі, який не усвідомлює, що він, як уже згадувалося, є для себе єдиним, незамінним поводирем із лабіринту відчуження до справжнього, Автентичного Існування. Другий напрям – це напрям, згідно із позицією екзистенціалізму, до справжньої автентичної людини. На цьому шляху необхідно, щоб у людині пробудилися дрімаючі до певного часу можливості осягання структур та елементів (“екзистен-ціалів”) суто людського існування. Для цього потрібно не лише осягнути власну унікальність, внутрішньоінтенційну неповторність, а й повірити у можливість їхньої реалізації.

Ситуація вибору або, відповідно до теорії філософії нестабільності, точка біфуркації в розвитку молодої людини як складно організованої системи наступить після здобуття обов’язкової середньої освіти. Це буде чи не перша складна ситуація, коли молода людина вирішуватиме, в якому напрямі вийти у самостійну життєву дорогу: в напрямі усереднених стереотипів “стандартизованої” людини чи повернути в бік до “самого себе”, щоб, ставши автентичною людиною, розірвати кайдани відчуження. Але до цього слід хоч би в найзагальніших рисах “побачити себе”, розширити коло необхідних для життєвого вибору флюктуацій. Дитина ж стихійна у своїх уподобаннях, далека від процесів самоспостереження та самоаналізу, тому без допомоги батьків, вихователів дитсадка, учителів, усіх, хто причетний до її соціалізації, – обійтися важко.

Першими “божими іскрами”, які намагаються просвітити дитині чи й підлітку шлях до самого себе, є імпресинги. Їхні роль і місце в реалізації людиною власного таланту відкрив один із перших радянських генетиків

В. П. Ефроїмсон (1908-1989). Дійшовши до висновку, що зародження потенційного генія чи видатного таланту визначається, насамперед, генетичним чинником-тим співвідношенням генів, які наділяють запліднене яйце винятково сприятливою комбінацією успадкованих задатків, учений вважає, що розвиток цих задатків значним чином визначається соціальними чинниками – матір’ю, сім’єю, суспільством. Однак не слід забувати, що кожна дитина унікальна у своїй внутрішньоінтенціній суті та “генетичному” спадку. Тому результат такого впливу середовища певним чином залежить від успадкованих задатків, оскільки при одних і тих само вроджених властивостях один і той само вплив може призвести до абсолютно протилежних результатів.

Вияснити, яким чином середовище впливає на конкретну людину допомагає етологія-наука про поведінкутварин. У цій науці є термін “імпринтінг” (буквально – закарбування). Його приклад давно відомий: якщо гусенята, які щойно вилупилися із яєць, побачать біля себе будь-яку рухливу істоту, чи то собаку, чи людину, то вони вервечкою підуть за ними. Цей інстинкт, будучи міцно закріплений, спрацьовує тільки тоді, коли істота рухається у момент появи гусенят на світ, тобто враження повинно відбуватися в конкретний, “критичний”, закріплений у задатках для цього виду момент. Якщо трішки пізніше-такого закарбування вже не буде.

В індивідуальному розвитку кожної людини також є “критичні” моменти, під час яких, стверджує вчений, певні впливи зовнішнього середовища викликають найсильніші та найглибші враження. До того ж у людини таких критичних моментів кілька, і припадають вони на різні стадії не тільки дитячого й підліткового віку, а й віку немовлят. Подібні закарбування в людини називають імпресингами. Для різних людей ними слугують різні явища, об’єкти, предмети і т. д. Вибірковість об’єктів імпресингу визначається конкретним співвідношенням вроджених якостей людини.

Наприклад, для Авраама Лінкольна імпресингом став вигляд прекрасної дівчини-креолки, яку продавали на ринку рабів. Для Софії Ковалевсь-кої – ряди великих цифр на стінах, обклеєних папером (у будинку готувалися до ремонту). Майбутній ученій тоді було три роки. Імпресинги – це і почута музика в “потрібний” момент, і побачена картина, і бабусина розповідь, що потрясла душу, і запах фіміаму, який дитина вдихнула серед палаючих свічок урочистого пасхального храму.

“Імпресинг – підсумовує В. П. Ефроїмсон, – часто на все життя, але завжди-на дуже тривалий час визначає багаточисленні мотиви діяльності людини, її цілі, її оціночну шкалу” (Эфроимсон В. П. Гениальность. “Божий дар” или естественный феномен? // Народное образование – 1991 – №3. – С.131 ).

У всіх людей є вікові періоди, в які імпресинги справляють максимальний вплив, але ці періоди, на жаль, достатньо не визначені. Теорія імпресингів В. П. Ефроїмсона допомагає зрозуміти кілька суттєвих моментів, які означує сам учений. По-перше, якщо є можливість точно визначити імпресинг, який справив сильне враження на людину, тоді стає зрозуміло, чому з конкретного генотипу розвивається певна, конкретна унікальна особистість. По-друге, стає зрозумілим, чому одні й ті ж самі впливи, припадаючи на різні вікові періоди, виявляють нерівнозначну дію. По-третє, з’ясовується, чому навіть із однаковими успадкованими задатками люди бувають різними і непередбачливими. По-четверте, визначається причинне обумовлення однієї із загадок дитинства-чому сформовані в ньому уявлення, незважаючи на те – правильні вони чи ні, важко перебороти нерідко навіть у дорослому віці. Виходячи з цього, вчений стверджує, що істинна психобіографія визначається переважно імпресингом, а не життям узагалі.

Якщо розглядати людину із синергетичного боку огляду як складно організовану нестабільну систему, то в стані нестабільності в точці біфуркації імпресинг відіграє нерідко роль вирішальної флюктуації, яка спричиняє зміну руху системи і виводить її на новий рівень. Таким чином, розгадка таємниці імпресингу стає розгадкою таємниці вирішальної флюктуації певної точки біфуркації і дає можливість людині більш чи менш точно передбачити, якою буде конкретна якість того нового явища (чи групи явищ), що виникне після проходження нею як складно організованою нестабільною системою нестаціонарного стану.

Перед батьками, вихователями, вчителями у цьому випадку стоїть потрійне завдання. Насамперед, слід уважно вдивитися в найменші нюанси поведінки дитини, її реакцій, щоб уловити момент найвищої сприятливості й ті впливи, які справляють найсильніше враження. По-друге, будь-якими засобами створювати умови для формування педагогічно доцільного імпресингу. По-третє, опираючись на батьківський і педагогічний такт, намагатися самим створити оптимальний імпресинг.

Наступне завдання батьків та вихователів полягає в тому, аби на основі вивчення задатків дитини, імпресуючої дії окремих структур буття визначити найближчу перспективу її внутрішньоінтенційного розвитку, який сприяв би первинному саморозвитку унікальності.

Другий крок-створення первинних ситуацій успіху вихованця у первинній референтній групі. Не слід чекати, коли вони виникнуть стихійно. Їх потрібно наближати до дитини цілеспрямовано. Уже перша така ситуація вимагає синергетичного підходу. По-перше, у цей час наставникам слід чітко усвідомити, що дитині як складно організованій системі не потрібно нав’язувати шляхи її розвитку. Навпаки, слід намагатися зрозуміти, як сприяти її власним тенденціям, як виводи із складної системи її шляхи. По-друге, перший результат власних зусиль потрібно піддати негайному аналізу в плані його співставлення з метою цих зусиль. Коли ж цей результат приходить у суттєву суперечність з метою організаційних дій, то це означає, що такі дії, як сила, що створює, вийшли за свою межу і перетворилися в силу, що руйнує. У цьому випадку необхідні негайні суттєві корективи процесу організації дій і тієї мети, яка їх визначає.

Первинні ситуації успіху необхідно неодноразово закріплювати. За такої умови спрацьовує діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні. Рано чи пізно дитині стає “тісно” в рамках цих ситуацій. Поступово визрівають напрями середньої перспективної лінії. Нерідко ці напрямки бачить сама дитина, яка в цей час уже навчається в школі. Відчуваючи це наближення певних якісних змін, учень стихійно розпочинає пошуки вторинної референтної групи. Завдання батьків і соціальних педагогів у цей період полягає, насамперед, в допомозі організаційного характеру. Використовуючи досвід дорослої людини, підопічному слід допомогти чітко накреслити лінію середньої перспективи, визначитися стосовно вторинної референтної групи чи груп, намагатися будь-що забезпечити необхідними інформаційними матеріалами. Найважче в цьому випадку дається соціальним педагогам виховання в підопічного вміння сприймати та опрацьовувати такі матеріали на емоційно-образній основі, що надзвичайно важливо для саморозвитку молодої людини, виходу її на власну унікальність, талант, а, можливо, й геніальність.

…Коли розв’язував задачі,

У дивний світ ступав неначе,

Де кожна формула була,

Як черемшина, що цвіла

У хащах цифр, позначень, дій,

В які з-під довгих-довгих вій

Промінчик пошуку сковзав

І сонцем радісним палав.

А поряд Гриць – сусід, “ледащо”

Готовий вмерти у тій “хащі”.

(С. Пальчевський)

Художньо-образне мислення для майбутнього талановитого фахівця не забаганка, а практичний інструментарій, загальновизнаний у світі великих людей планети. Відомий російський вчений-винахідник К. Е. Ціолковський вважав, що в будь-якій великій практичній справі обов’язково спочатку іде думка, після неї – “фантазія, казка”, за ними – науковий розрахунок, і, зрештою, “коронує” все це виконання. Академік В. І. Вернадський був твердо впевнений у тому, що все, що людство знає, воно знає, дякуючи мрійникам, фантазерам і “вченим поетам”. Подібні думки дали право французькому скульптору Огюсту Родену стверджувати, що світ буде щасливим лишу тоді, коли у кожної людини буде “душа художника”. Російський вчений, доктор медичних наук, автор сучасного оригінального напряму в медицині, пов’язаного з розробкою проблем центральної регуляції психофізіологічних станів, Е. М. Каструбін вважає навіть за необхідне розробку і введення в школах обов’язкової програми розвитку образного мислення, оскільки воно має не лише велике значення для інтелектуального зростання особистості, а й відіграє велику психогігієнічну роль, благотворно впливає на здоров’я людини, стимулює до творчості.

Після вторинних ситуацій успіху у вторинних референтних групах ідуть чергові. Розвиток клієнта (так будемо називати людину, яка з допомогою соціального педагога поступово виходить на шлях автентичного життя) як складно організованої нестабільної системи підкоряється відомим нам закономірностям, що обгрунтовані у філософії нестабільності.

Для клієнта як згаданої системи, що розвивається, властивий відомий нам дивний аттрактор. За такої умови система рухається від однієї точки стабільності до наступної детермінованим чином. У чередуванні стабільних періодів (аттракторів) з нестабільними (точками біфуркації) важко передбачити кінцеві результати розвитку клієнта як складної нестабільної системи. Але в межах певного стабільного періоду можна. У цей час з’являється можливість на основі короткочасних прогнозів потурбуватися про створення найсприятливіших умов для саморозвитку системи. Межі стабільності у нашому випадку співпадатимуть з межами чергових ситуацій успіху в чергових референтних групах. Удосконалення майстерності клієнта, розвиток його здібностей, задатків відбуватиметься за діалектичним законом переходу кількісних змін у якісні. Такий перехід матиме місце в періоди нестабільності (точках біфуркації). Ці моменти в житті людини досить часто носять революційний, переламний характер. В одних випадках вони відіграють позитивну роль, в інших – негативну. Справа в тому, що в періоди стабільності, в “рівновазі”, образно кажучи, світоглядні обрії людини обмежуються звичним колом “сусідів”, які складають своєрідну систему нижчого порядку. Для того щоб побачити подібну систему вищого порядку і ввійти в неї, необхідно пройти точку біфуркації. Однак такий перехід відбувається не механічно, і не завжди легко дається людині. На цій “дорозі до самого себе” нерідко доводиться проходити крізь тумани сумнівів, вагань, остраху, непорозумінь із найближчими людьми. Часто тут необхідна міцна віра у власні потенційні можливості, сила волі, готовність до боротьби. Право переходу точки біфуркації необхідно заслужити відповідними кількісними змінами в розвитку себе як системи. Результат накопичення таких змін – поява почуття тісноти у межах тієї системи, складовою якої є клієнт. Коли ж кількісних змін недостатньо, перехід через точку біфуркації віддаляється і в певному напрямі розвитку людини може взагалі не відбуватися до кінця життя.

Перехід через цю точку відіграє негативну роль у тому випадку, коли в силу дії відповідних флюктуацій людина вибирає напрями руху в протилежний бік від руху до “себе самого”, тобто коли цей рух не співвідноситься з внутрішньоінтенційною спрямованістю, успадкованими й розвинутими здібностями і задатками.

У період нерівноваги, який згідно з закономірностями філософії нестабільності призводить до “безпорядку”, з’являється можливість унікальних подій, випадковостей, які, у свою чергу, створюють нові, непередбачені раніше можливості. Як правило, результатом цього стає бачення клієнтом свого нового, унікального місця в суспільстві і світі, яке уже не співпадає з тим баченням, що сформувалося в межах системи нижчого порядку. З’являються нові стимули для вдосконалення, росту, розвитку.

У зв’язку з переходами через точку біфуркації кількість завдань у соціального педагога значно зростає. Насамперед, вони випливають з необхідності підведення підопічного до точки біфуркації, що на практиці часто пов’язується з плануванням подальших перспективних ліній розвитку, чергових ситуацій успіху в чергових референтних групах. Потрібно також потурбуватися про створення необхідних умов для відповідних кількісних змін, які з часом повинні призвести до якісних. Такі кількісні зміни, зрозуміло, пов’язуються з ростом майстерності людини як певного виконавця, з подальшим розвитком успадкуваних здібностей і задатків.

Соціальному педагогу не слід боятися періодів нестабільності в житті клієнта. Необхідно пам’ятати, що вони почасти несуть нові можливості.

Головне в цей час – вивчення структури і динаміки внутрішніх тенденцій підопічного, визначення шляхів і способів їх стимуляції. За такої умови, опираючись на внутрішні механізми самоорганізації людини, говорячи мовою синергетики, можна свідомо ввести в середовище необхідну флюктуацію, тобто, за образним висловом С. П. Курдюмова, уколоти його в потрібних місцях і тим самим спрямувати його рух у доцільному напрямі, але знову ж таки не за певними безпідставними забаганками, а за потенційними можливостями цього середовища, які, зокрема, зумовлюють його самоорганізацію. Соціальний педагог у цьому випадку повинен не забувати, що його вибір обмежений можливостями клієнта, який володіє у цьому розумінні власною свободою.

Ситуації успіху самі собою можуть і не забезпечити відповідної динаміки розвитку особистості відповідно до внутрішньоінтенційної спрямованості без одночасного формування необхідних рис характеру: наполегливості в досягненні поставленої мети, віри у власні сили та перспективи життя з огляду на власні потенційні можливості, а не на кон’юнктуру сьогодення.

Важливою ділянкою роботи соціального педагога у цьому напрямі є десугестування в клієнта соціально та історично напластованих уявлень як про межі можливостей людини взагалі, так і самого підопічного зокрема.

Проблеми такого десугестування розглядає сугестологія – наука про навіювання. Зрозуміло, що у нашому випадку йдеться про широко використовувані сугестивні (навіювальні) впливи у звичайному стані свідомості, які здійснюються усім багатством, згідно з сугестологічною термінологією, неспецифічною психічною реактивністю (поглядом, інтонацією, ритмікою, мовленням, виразом обличчя, рухами рук, поставою тіла і т. д.). Важливу роль у цьому випадку відіграє формування необхідних психологічних установок відповідно до теорії відомого грузинського вченого Д. М. Узнадзе і його школи.

Проблема соціального та історичного обумовлення напластованих уявлень про межі можливостей людини безпосередньо пов’язана з проблемою формування, за теорією екзистенціалізму, “несправжньої”, “стандартизованої” людини, яка, як уже згадувалося, віддана на заклання чужим для неї “усередненим” стереотипам поведінки. Шлях до справжньої автентичної людини неможливо пройти, якщо не вирішити першу із названих проблем. Життя ж “усередкованої” людини нерідко в потаємних глибинах душі викликає гіркоту почуття власної нереалізованості та неповноцінності.

…Приснилося, що я відстав від себе,

І кінь мій вдаль без вершника помчав.

Я ж на узбіччя впав перед обличчям неба,

В якому вечір золотом палав.

Усе… Нема… не дожену ніколи…

Уже на обрії видніється мій кінь,

І бачу вічність ген за видноколом,

І згорблену свою втікачку-тінь.

(С. Пальчевський)

Проблема збереження у собі “самого себе” нерідко вимагає відмови від узвичаєних стереотипів не тільки поведінки, а й мислення, яке повинно розвиватися в руслі індивідуальної творчості, оскільки професійні й суто житейські ситуації настійливо її потребують.

Кожна людини певним чином перебуває в полоні вироблених суспільних стандартизованих сугестивних комплексів, які нерідко відіграють негативну роль. Такі комплекси створюють певні межі не тільки у сфері застосування наших фізичних сил, а й інтелектуальних. Наші можливості існують начебто в двох вимірах. Перший – стандартизований, другий – Десугестований, Тобто звільнений від негативних сугестивних комплексів, що сформувалися історично та соціально. Нерідко процес звільнення людини від цих комплексів, тобто десугестування, відбувається стихійно під час критичних ситуацій. Прикладів цього можна навести чимало. Ось кілька з них. Африка. Втікаючий від расистів негр перестрибує рів, ширина якого перевищує норму олімпійського рекорду із стрибків у довжину. На ніжку дитині наїжджає колесо легкового автомобіля. Мати, худенька, тендітна жінка, у пориві напруги зсовує його з ніжки. Тікаючий із концтабору в’язень із жердиною у руці перестрибує трьохметрову огорожу, яка знаходиться під струмом. До цього він із жердиною не стрибав і, зрозуміло, трьохметрової висоти не долав. Студент Ростовського університету Самюель Гарибян після складної операції був вимушений відмовитися від конспектування лекцій і читання посібників. Залишилося тільки слухати і запам’ятовувати, що він і робив. Як наслідок – диплом із відзнакою, надзвичайно розвинута пам’ять. За один раз він здатний запам’ятати понад тисячу іноземних слів. Але, окрім цього, відомі численні випадки, коли звільнені від негативних сугестивних комплексів можливості людини різко зростали у звичайних умовах життя, далеких від критичних ситуацій. Досягалося це за рахунок самодесугестування. Останнє особливо часто зустрічається в тренувальній практиці спортсменів, які готуються до змагань. Вирази на кшталт “Спочатку я повинен перемогти його у своїй душі” давно відомі широкому загалу.

Причина невдач на шляху до самого себе найчастіше буває одна:

Блукаємо, шукаючи себе.

Зриваємося над обривом міри,

Мабуть, тому, що небо голубе

У глибинні душі без сонця віри.

(С. Пальчевський)

Соціальному педагогу в процесі десугестування клієнта від напластованих уявлень про межі його можливостей необхідно спиратися, насамперед, на ситуації успіху в попередніх референтних групах. За межами таких успіхів можна допуститися гіркого прорахунку. Ситуація зазнайства, перестрибування через “щаблі” до успіху нерідко породжують дилетантизм, різноманітні каверзні ситуації, розчарування у власних можливостях. Не так уже й рідко в житті зустрічаються “поети”, “винахідники”, “кінозірки”, “художники”, які “не відбулися”. Тому, приступаючи до десегугестування клієнта, соціальний педагог повинен зважати наскільки є для цього підстави. Не менш важливою уже в самому процесі десугестування є психологічна підготовка підопічного до переборення невдач, поразок, різноманітних каверзних ситуацій. Адже кожна невдача чи поразка – це багатий матеріал не тільки для аналітичної інтелектуальної діяльності, а й для самовдосконалення, поліпшення майстерності у вибраній галузі діяльності.

Головним же завданням соціального педагога у процесі десугестування є виведення клієнта на процес самодесугестування. Для того ж, щоб навчитися самостійно звільнятися від негативних сугестивних комплексів, треба освоїти відповідну філософію власного життя. Спираючись на здобуті знання, насамперед, на розглянуті раніше філософські основи соціально-педагогічної діяльності, власний житейський досвід, соціальний педагог повинен допомогти у цьому клієнту. Важливо в потрібний момент вчасно забезпечити його потрібною інформацією.

На основі розуміння свого місця в суспільстві, зміни уяви про межі власних можливостей, відчуття відповідальності за самого себе перед світом за реалізацію власної інтенційної неповторності слід підвести підопічного до формування власної позиції в житті, яка дала б можливість розвинути рефлекс цілі. Однак сформувати такий рефлекс без відповідних змін у рефлексі свободи неможливо. Цей рефлекс відкрив І. П. Павлов у тварин, яким властива психічна діяльність. Кожна тварина може задовільнити певну свою потребу різноманітними варіативними видами цілеспрямованої діяльності. Однак ці потреби виступають у певній субординації. Є найважливіші, є менш важливі. Згідно з цією субординацією визначена наявність деяких загальних закономірностей усіх видів цілеспрямованої діяльності. Це означає, що вибір варіативних видів дії, як правило, здійснюється відповідно з цими закономірностей. Якщо через певні обставини тварина не може продовжити свою діяльність за згаданими закономірностями, то це, будучи порушенням її рефлексу свободи, завжди викликає в неї негативні емоції. Рефлекс свободи примушує її повернутися до тієї діяльності, яка відповідає йому. Це призводить до того, що тварина кидає всі сили на те, щоб досягти цієї мети.

Такий рефлекс свободи притаманний і людям на всіх етапах їх історичного і онтогенетичного розвитку. Філософ В. С. Лутай з приводу цього вважає, що в ті історичні періоди, коли панували вищі духовні цінності, кожна людина, як правило, підкоряла майже всі свої індивідуальні інтереси тим суспільним, які були обов’язковими у відповідному типі світогляду і з якими індивідуальні інтереси вступали в суперечність. Це не порушувало її рефлексу свободи, позаяк вона змалку виховувалася саме на розумінні такого співвідношення загальних та індивідуальних інтересів. “Певна річ, – зауважує В. С. Лутай, – і сучасна людина підкоряє деякі свої інтереси загальним. Але оскільки зараз вона виховується на основі суттєво іншого світоглядного підходу, в якому найважливіше значення має принцип пріоритетної ролі інтересів окремої людини, то вимога підкорення останніх якимось загальним інтересам набагато частіше входить у суперечність з її рефлексом свободи і тому викликає опір як окремої людини, так і будь-якої їх групи” (Лутай В. С. Філософія сучасної освіти. – К.:Центр “Магістр-S”, 1996. – С.187). Однією з таких причин, на думку автора згаданого посібника, є відсутність, насамперед, у молоді нового сформованого типу світогляду, в якому була б подолана та властивість рефлексу свободи, яка призводить людей до поділу на “своїх” і “не своїх”. Другою – поширення поглядів на таку свободу, яка звільняє особистість від обмеження абсолютної етики – загальних і необхідних для всіх людей етичних принципів, які складають систему вищих духовних цінностей. Третьою – намагання значної частини людей, передусім, задовольнити ті чуттєві потреби, які досить близькі до “інстинктивно-емоційних потреб тварин чи первісних людей”.

Зважаючи на такі принципи, можна дійти висновку, що формування рефлексу свободи, який певним чином визначає рефлекс цілі, можливе в умовах гармонійного поєднання загальносуспільних та індивідуальних інтересів лише тоді, коли дотримуватися таких принципів:

1) Орієнтація на непорушність абсолютної етики;

2) Виховання світогляду, за яким людина вчиться відчувати себе не тільки в ближньому, а й удалекому.

3) Визнання найвищою особистою самоцінністю самовияв у певному виді діяльності своєї внутрішньоінтенційної неповторності, яка реалізується на користь загальносуспільним інтересам.

У такому випадку в сформованому рефлексі свободи на першому місці стоятиме, образно кажучи, особиста “справа життя”, якій будуть підкорені, насамперед, ті складові цього рефлексу, що випливають із щойно виявлених принципів.

Подібна структура рефлексу свободи не сформується до того часу, поки людина не відчує органічну потребу в улюбленому виді діяльності, яка починає складати основний зміст її життя, головні його насолоди та радощі, коли сам процес такої діяльності нерідко вводить у зону домінанти.

У психології домінанта (від лат. dominanas – пануючий) – тимчасово пануюча рефлекторна система, яка обумовлює роботу нервових центрів у певний момент і цим самим надає поведінці відповідної спрямованості. Як пануюче вогнище збудження, домінанта накопичує імпульси, що надходять у центральну нервову систему, одночасно гасячи активність інших центрів. Цим пояснюється системний характер і цілеспрямованість поведінки певного індивідума, яка, будучи рефлекторною за типом, водночас є активною, а не реактивною. За певних умов у стані домінантного збудження нервові ресурси тканини не тільки не виснажуються, а, навпаки, зростають.

Коли в роботу він пірнав,

То навіть їсти забував,

І слово радісне “робота”

Ряхтіло, наче позолота

У храмі, де палання свіч

З душі зганяло хвору ніч.

(С. Пальчевський)

Таким чином, у ході формування доцільного рефлексу свободи, який визначальним чином вплине на формування цілі, соціа

(2 votes, average: 3,50 out of 5)