Риторика – Мацько Л. І. – Виступ Юрія Мушкетика
21 січня 1990 р.
Нас усіх зібрало на цій площі одне слово – “злука”. Зізнаюся, воно незвичайне для мене, як, мабуть, і для вас. Мабуть, через те, що наш народ знав у минулому лише супротивне слово “розлука”. Його вимовляли всі ті, кого лиха доля гнала за моря і океани до далекої Канади, Сполучених Штатів, Австралії, на Кубань і Далекий Схід, кого гнали в гнилі болота на Ладогу і на чиїх кістках збудований Пітер, на Біломоро-Балтійський канал, на шахти Магадану.
Це слово вимовляли ті, хто сідав на коня і мчав на край Дикого поля заступити своїми грудьми вітчизну, кидався з однієї сторони в іншу, захищаючи покраяну, розірвану королями, султанами, царями, цісарями Україну. В усі віки над нашою землею віяли потужні супротивні вітри і хилили наші прапори то в той, то в той бік. Трагічно, з сльозою зроняли це слово лицарі, які копали шаблями могили для своїх побратимів.
Одначе й могил тих не лишилося. У нас немає могил наших славних предків, біля яких ми могли б помолитися і поміркувати над своєю долею, їх понищили вороги, немає могил Остряниці, Сагайдачного, Хмельницького, Палія, Гонти. Лишилася тільки одна могила – славетного кошового Січі Запорозької Івана Сірка, її тричі рівняли з землею копита боярських коней.
Сьогодні ми стали в живий ланцюг. Я думаю, що цей ланцюг проліг не тільки по наших дорогах, а й сягнув у глибінь віків, у ньому з нами стоять всі, хто боронив свободу України. її недоля пекла їм, наче ворожа стріла під серцем, саме так вона пече і всім нам.
Нині у нас на вустах слово “злука”, а також інші, близькі і рідні йому слова – возз’єднання, єднання, єдність.
Вона, єдність, потрібна нам, щоб відродитися, відродити нашу національну гідність, нашу культуру, нашу мову, нашу історію. Вона потрібна нам, щоб домогтися суверенності, аби нам не клали в узголів’я чорнобилі, гнилі моря, не викачували до грама та не продавали за безцінь за кордон найкращу в світі полтавську нафту, не плюндрували найкращі в світі чорноземи, аби ми нарешті відчули себе господарями на власній землі.
Ми зібралися сюди, щоб продемонструвати свою єдність, подивитися одне одному в очі, піднести свій голос на захист голубого неба, чистих вод, нашого минулого і майбутнього, во славу України!
Євген Сверстюк
Духовні джерела відродження
Виступ на І з’їзді Народного Руху України
Дорогі люди! Поділяю з вами радість нашого великого свята і маю надію, що до наступного з’їзду ми визріємо до того, щоб доповідь на тему “Духовні джерела відродження” поставити на перше місце, і ми відкриємо з’їзд нашою давньою українською молитвою.
Ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. Криза людини, духовна криза людства – нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у надпродукції речей, ідей та арсеналів зброї – і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця.
Звичайно, ми в авангарді людства – в області революцій, руйнування традицій, самознищення. Ми перші дали світові Чорнобиль. Ми перші переживаємо кризу людини – і саме ця криза вимагає перебудови і нового мислення.
На вітрині мод зарясніло слово “духовність”. Воно вже стало легким, як полова. Одні для заповнення духовного вакууму заводять духову оркестру й агітмузей у приміщенні храму. Ті почали давати служителям культу громадські доручення. Ті несуть своїх дітей до церкви охристити, але потім не вчать їх жити по-християнському. Ті збирають матеріял про пришельців з космосу та цікавинки з індійської культури. Інші, зрештою, прикладають духовні зусилля в науковій та мистецькій праці – і теж наче входять у сферу духовного…
Але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого стичного ідеалізму, офірної любови, безкорисливого служіння ідеалам, які породжувала висока віра, що йшла від Нагірної проповіді Христа?
Будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. Згадаймо давній переказ про двох будівників. Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали: “Що ти робиш?” – “Та от звеліли возити каміння – вожу”. “А що ти робиш?” – запитали другого, такого ж. – “Я будую собор святого Петра”.
Собор святого Петра в Римі стоїть завдяки тому-другому. Всі великі собори минулого – це, передусім, пам’ятки високого духу. Всі великі творіння Данте, Рафаеля, Сервантеса, Шевченка – це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу. Всі безумно од важні пошуки невідомої землі, експедиції Колумба і Магеллана йшли від одержимости духом і великої віри у великого Бога.
Без віри, що гори рушить, малі люди будуть надити рибку на митні й гризтись за привілеї, і ніколи не знатимуть: “Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра” (Леся Українка).
Де і коли люди відірвалися від джерел? XX вік визрів як епоха гльобальних доктрин, експериментів, винаходів. Запаморочливі відкриття змінили образ світу. Люди заметушилися в силовому полі науки.
Суєтні люди і сірі воли науки підхопили легенду про всемогутнього ідола і запишались. Великі ж вчені забили тривогу.
Володимир Вернадський: “Демократія – свобода думки й свобода віри, якій особисто я надаю не меншого значення, але яка, здасться, зараз, – може, тимчасово історичною – втрачає свою силу в духовному житті людства”.
Тейяр де Шарлей: “Всього пробувати, все доводити до кінця, прагнути до осягнення найповнішої свідомости – це найвище право моральности, обов’язкове у світі, який підлягає духовним перетворенням.
…Моральність динамічна мусить бути звернена у майбутнє – в пошуках Бога.
…Бог пронизує Всесвіт, який треба виповнити своїм зусиллям, – і це неодмінний мотор усього дальшого розвитку життя.
…Добре в кінцевому результаті лише те, що спричинюється до піднесення Духа на землі… що спричинює духовний розвиток Землі”.
Антагонізм науки й віри – це неіснуюча проблема, вигадана догматиками, які не знають ні науки, ні віри.
За всієї відмінності! сприймання феномену духа французом Шарде-ном, українцем Всрнадським і звичайним селянином, який у зв’язку із зеленими святами знав, що Святий Дух зійшов на простуватих рибалок і митників та дав їм силу апостолів, – за всієї відмінності! вони однаково розуміли головне: Дух дає нам силу, сенс і перспективу. Зрештою, це міг би розуміти кожен: адже наша ера відкрилася найбільшою духовною революцією саме через діяльність тих апостолів, яким Євангелія заясніла і – вперше в історії – заговорила різними національними мовами.
Ми втратили це розуміння не лише через фетишизацію науки і людську слабість перед світом речей. У нас держава організувала духовну розруху і руйнувала духовну культуру протягом трьох поколінь. Морально стероризована, духовно ослаблена людина, приглушена тотальною пропагандою бездуховного матеріялізму, звикала до примітивного, кон’юнктурного мислення.
Наше виховання орієнтувало дитину на задоволення матеріальних потреб і зневажало тисячолітню мудрість самовдосконалення: “Лише Закон свободу може дати”.
Фальшива псевдонаука орієнтувала на перекручене тлумачення високого ідеалізму і проповідництва наших клясиків. Ми загубили ключ до їхньої душі – до спадщини. Школа систематично руйнувала ту культуру, яка й сама легко руйнується без щоденного плекання.
Не будемо спрощувати: ніхто навмисно моралі не руйнував-зруйновано основу, на якій тримається споруда моралі. Ця основа – Абсолют.
Великі християнські цінності – Істина, Добро, Краса – були вистраждані й осягнені на висхідному шляху служіння Богові і в напруженому відчутті Страху Божого. В основі їх лежить той безкорисливий ідеалізм, який стає потребою високої душі, спрямованої до Бога. Тільки Абсолют був джерелом і провідною зорею.
Крах цінностей починається з узаконеного грабунку і заперечення Бога. Висхідний шлях Духа відкинуто. На зворотному шляху вже нема засвічених ідеалів – вони полишаються за спиною. Під істину робляться личини правдоподібности. Добро – вимовляють з посмішкою, Красу зневажають і використовують для потреб…
Храм без божества, любов без офіри, шлях без страждання – ось та низка дешевих замінників, що зовні нагадують правдиве і живе, а насправді є тільки спародійованими образами його. Затоптано і загублено моральні максими.
Все це мало б засвоїтися з молоком матері, все це дитина мала б повторювати щодня в ранній молитві…
Чому нас так приємно вражають українські студенти, що приїжджають з Америки, з Польщі, з Канади? Чому вони в чужій стихії зберегли український дух, мову, лице? Чому їм нічого не треба пояснювати, наче наперед є моральна домовленість?
У них живий релігійний корінь – і вони живі. Польща об’єдналася у солідарності проти казенної сили в незалежній церкві. Українців Заходу єднає церква. А хіба наших козаків у боротьбі за віру і волю єднала не церква?
Ми мусимо відродити людину – мусимо відродити її духовний корінь. Інакше ми не склеїмо її з найкращих гасел і приписів.
Не треба ставити наївних запитань, мовляв, кожен уявляє Бога по-своєму, не всі на Заході вірять, не всіх віра перероджує…
Це проблеми глибинні та вічні. Важливо, щоб над головами всіх була святиня – як сонце однакове для всіх. І щоб стояти до неї лицем.
Яка істотна різниця між катом Грозним і катом Сталіним? У розмові з Ейзенштейном, який ставив фільм про Грозного, Сталій висловився приблизно так: “Бог мешал Ивану… Он правильно начинал дело, но потом шел замаливать грехи…”.
Образ абсолютно безбожного вождя особливо страшний тим, що він став прикладом для виховання абсолютно безбожної людини. Всупереч усім вченням великих, які відкривали закони природи, науковий атеїзм було оголошено єдино правильним і науковим поглядом, за яким людина має боротися з природою і з людиною, переламати свою власну природу, щоб потім перебудувати її всупереч досвідові тисячоліть. Вершиною виховання мала бути беззавітна відданість ідеям, тобто стан сліпого послуху, готовність на все і переступ усіх законів моралі.
В епоху страшної руїни храмів і руїни людини катастрофічне падіння моралі, віри і права йшло одночасно. В активісти вийшов потенційно кримінальний елемент, і йому всі грабунки, вбивста і насильства наперед прощались іменем влади. Він входив у життя народу, як ніж у масло. Безконтрольний і безкарний, він сидів зверху.
Що сталося з народом? Чи пропала раптом тисячолітня проповідь добра і любови? Ні, не пропала. Люди все розуміли, все пам ‘ятали. їх здеморалізував теоретично обгрунтований терор – безперервний і безнадійний. Зло взяло гору і закріпилося. Народ заляканий… Заляканий, але не знищений морально. Треба звільнити його здорові сили.
Перебудова може початися тоді, коли чесні й порядні візьмуть гору. Коли озброєні бойовою фразеологією злочинці і лакеї почнуть ховатись.
Рух мусить мати моральний фундамент – традиційний, народний. Українська традиція є християнською. Цим духом вона живилася і розбудовувалася справіку. Мова, пісня, душевний лад проникнуті наскрізь добротою цього джерела. Його замулювали навали татаро-монгол і в, лютих царів, але його розчищували Сковорода, Гоголь, Шевченко, Куліш… Тривала нерівна – вічна боротьба за джерела. До революції Україна прийшла приспаною і окраденою, порізненою, але з великим запасом духовних сил. Відречення від святині було важкою драмою.
Я той, хто кинув Бога й Небо, Аби тобі був світлий час, – гукав у відчаї Володимир Сосюра. Це була безумна даремна жертва: світлий час без Неба не настане.
Сиві, змучені, похилі, ми підсумовуємо життєвий досвід: щось є над нами. В цьому “щось” – увесь інфантелізм блудних синів блудного часу. Пророки, генії, чужі і наші національні мислителі тисячу літ казали, хто є над нами. А ми, напівосвічені, дипломовані і “серцем голі догола”, зробили з великого Бога предків слово “щось”.
Нині нам потрібен храм для науки мудрости. Не та казенна церква, яка повторює стиль і навіть жаргон партійно-бюрократичного апарату. Народові потрібна справжня церква Христова, українська – і православна, і католицька, і протестантська. Потрібен священик-подвижник, добрий учитель, священик-патріот, народній вихователь і лідер. Бо недуги духовні облягли нас ще більше, ніж фізичні. Морально ми геть занедбані…
Нам потрібна література, яка будить “дух, що тіло рве до бою”. Нам потрібна нова школа, передусім для армії вчителів – учорашніх слухняних агітаторів.
Нашим дітям треба повернути азбуку моралі й духовности. Якщо ми хочемо, щоб наші діти поважали нас і закони, мусимо їм відкрити джерело закону – Закон Божий. Нині ще ці слова викликають бездумну посмішку. Нині в нас є лише віз, який і досі там, – у болоті застою.
Над світом летить епоха науково-технічної революції. Ми всім “союзом незламним” прийняли її на рівні дикунів. Вона спалила наші природні багатства, довела нас до розорення і підвела до прірви наших непоправних правителів. їхній талісман – принцип насильства – втратив силу.
На наших очах тихо відбувається моральна зміна світу. Ідоли падають так швидко, що носії їх тільки розгублено волять очима. Фальш і брехня йдуть потоком, але вже їх нікому слухати. А тим часом на нашому полігоні тривають старі ігри в рабів і погоничів. Погоничі не роздумують, що їхня мова вже недійсна. Ми тільки починаємо прокидатись до духовного життя і згадувати азбуку моралі. Фальшиві стереотипи ще ходять в обігу. Обмані самообман, неправдива інформація, догідливі начальству звіти – наш кошмар ще триває.
Але росте народній рух. Народ прокидається, і він диктуватиме зміни. Чи готова наша інтелігенція до розмови на рівні високого слова, на рівні національного обов’язку, на рівні гідности? Адже це єдино прийнятна мова завтрашнього дня.
Ми вітаємо нове мислення, яке проклямує пріоритет загальнолюдських моральних вартостей. Але мислення є мислення: сказавши “А”, воно мусить сказати і “Б”, і “В”… Почати треба з вибачення перед дітьми: “Діти, закрийте вчорашні підручники. Вибачте-там обман. Не клясових, а загальнолюдських моральних вартостей дотримувались ваші діди та прадіди. Вони мали рацію.
Ми хотіли створити новий світ і новий тип людини – ідейної, національно байдужої, відданої вождям і готової для них на все. Ми скинули моральний бар’єр і відкрили широку дорогу новій людині. Туди кинулись пролази, агресивні нездари, егоїсти, циніки – виявилось, що в театрі життя ролю “ідейного товариша” грати найлегше. А от порядного, чесного, доброго, розумного – не зіграєш: ним треба бути. Таку людину ми затоптали…
Ще до вашого народження, діти, ми знизили також рівень думки, господарносте, культури і духовносте, бо підозрювали й винищували найкультурніших. І нині, коли цивілізовані нації розв’язують великі проблеми життя, ми доводимо одне одному аксіоми та перевидаємо вчорашні підручники – з доповненнями. Закрийте підручники.
Ми боролися з пережитками минулого в свідомості – з пережитками власносте, з індивідуалізмом, з релігією… Звичайно, з людською скнарістю, з глухим егоїзмом та суєтністю треба боротись. Але саме цих слабостей ми не зачіпали. Ми боролись проти людської справжности і незалежности, що спирається на право власності, на гідність особи, на право вільної совісти… Ми переслідували духовність в усіх проявах – ми культивували людину черству і байдужу…
Якщо ви, обмануті, можете вірити в святиню – вірте, діти! Бо віра дає сили для життя. І хай вас рятують крила молодосте – священні пориви”.
1989 р.
Ліна Костенко