Риторика – Мацько Л. І. – Лекція 13 грудня 1949 року
…Спинюся тепер на слові в сценарії. Коли ми говоримо, що образ має показуватися сценаристом і режисером у дії, в русі, природно, що ми не виключаємо тут такого важливого поняття, як слово, що може бути могутнім засобом узагальнення.
Чи є слово в кінематографії єдиним засобом узагальнення? Ні. Слово, тобто акторські діалоги, – не єдиний засіб узагальнення, але є найголовнішим і найпершим кількісно і якісно найбільш портативним засобом узагальнення. Ви знаєте цілий ряд прийомів, коли монолог є не менш могутнім художнім засобом. Я маю на увазі внутрішній монолог, що іноді навіть не зовсім тотожний розмові, а іноді штучно трансформує її. Така манера подачі теж може бути не менш сильною, ніж звичайний монолог.
У фільмі “Мічурін”, там, де сам Мічурін і Його дружина пригадують свою юність, актори – він і вона – ідуть собі мовчки, а голоси інших акторів немов озвучують їх по німих, неартикулюючих устах і ведуть любовний діалог. Для даного драматичного місця така форма передачі спогадів виявилася більш виражальною, більш патетичною і більш доречною, аніж коли б це було розіграно звичайним діалогом.
Я не хочу сказати, що до таких прийомів треба часто звертатися або що треба всіляко уникати діалогу. Можна іноді його обходити в якихось випадках, коли це диктується не вашим капризом, а самою природою епізоду, місцем його у фільмі. Почуття міри повинно підказати вам, яким видом словесної зброї ви маєте користуватися при рішенні кожного даного епізоду.
Слід також завжди пам’ятати про необхідність персоніфікації мови.
Ви, мабуть, звернули увагу, що деякі фільми не справляють враження, незважаючи на наявність начебто всіх компонентів для цього: колізія є, політична вагомість-величезна, актуальність – величезна, дійові особи типові, режисура добра, операторська робота добра, змонтовано динамічно. І щодо технології – з якого боку не підступити – все гаразд. В чому ж річ?
Я пояснюю це так: актори засипають вас бенгальським вогнем, а не справжнім. Іскри з очей сиплються, а вам від них не жарко. Адже текст газетної статті, найрозумнішої і найважливішої, коли він розподілений шматочками між персонажами, не справить потрібного, цілісного враження, бо він не йде від природи персонажів, їх спрямованості, не зігрітий їх людськими почуттями – ні страхом, ні ненавистю, ні любов’ю, ні стражданням. Службове, воно так по-службовому і сприймається.
Припустимо, нам потрібен князь. Ви візьмете чудового актора, одягнете його у фрак, і князь цей раптом заговорить так: “Отепереньки я в п’ять смалитиму люльку”.
Все. Я навів цей комедійний приклад, щоб показати, що мова завжди повинна відповідати суті образу. Ця мовна відповідність не така вже проста річ, як здається на перший погляд. Особливо слід бути уважним і гранично, до тонкощів розбиратись у питаннях словесного зображення так званих простих людей – робітників і колгоспників. Це питання винятково важливе. […]
Що сценарист повинен робити із словом в ім’я життєвої правди? Чи мусить він залізати в шкуру недорікуватої людини і, зображуючи її, чревовіщати звідтіля такими словами, як “осьдечки”, “отамечки” тощо, чи потрібне щось інше? Так, потрібне інше. Не вдаватись до стенографічного чревовіщання, а взяти на себе роль культурного перекладача.
Якщо сценарист візьме на себе роль культурного перекладача, тоді вія покаже робітника і селянина в кінематографії такими, якими вони є, а не такими, якими робить їх недорікувата мова.
Я проілюструю вам свою думку одним прикладом. Уявіть собі, що ви не знаєте болгарської мови і розмовляєте з болгарином, а перекладач у вас людина некультурна і нерозумна. Тоді й у болгарина залишиться таке враження, що він розмовляв з дурнем. Навпаки, якщо перекладач культурний, з дуже багатим лексиконом, багатий думкою, то навіть деякі ваші мовні помилки він згладить і перекладе сказане вами так, що про вас залишиться вірне враження.
Отже, я вважаю, що лексикон нашого героя має бути індивідуалізований, але ні в якому разі не натуралістичний.