Ринок фінансових послуг – Сич Є. М. – 2.2.3. Фінансові послуги на валютному ринку

2.2.3.1. Сутність, структура та регулювання валютного ринку

Успішний розвиток валютних відносин можливий за умови існування особливого ринку, на якому можна вільно продати та купити валюту. Без такої можливості економічні контрагенти просто не змогли б реалізувати свої валютні відносини – не мали б іноземної валюти для здійснення своїх зовнішніх зобов’язань, не могли б перетворити одержану інвалютну виручку в національні гроші для виконання своїх внутрішніх зобов’язань. Такий ринок заведено називати

Валютним.

Проте на валютному ринку купують і продають валюту не тільки для здійснення платежів, а й для інших цілей: для спекулятивних операцій, операцій хеджування валютних ризиків тощо. При цьому ці операції набувають все більшого поширення, що виводить валютний ринок за межі простого придатку до міжнародних розрахунково-платіжних відносин і надає йому статусу відносно самостійної економічної структури.

Валютний ринок – це сукупність економічних та організаційних форм, що пов’язані з купівлею та продажем валют різних країн, це нормативно-правовий апарат, що регулює дії інститутів у ході здійснення операцій купівлі-продажу валют і платіжних документів у іноземних валютах на міжнародних і національних ринках. До його складу як системи можна віднести підсистеми валютного механізму (правові норми та інститути, що демонструють їх на національному та міжнародному рівнях) і валютних відносин (під якими слід розуміти зв’язки, в які вступають фізичні та юридичні особи з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та інших грошових операцій, що спрямовані на придбання або продаж іноземної валюти).

Валютні ринки є найбільш повною формою ринкових відносин. Вони ефективно обслуговують внутрішній і міжнародний платіжний обіг, забезпечують ефективне здійснення розрахунків, більш раціональне використання валютних коштів, прискорення їх обігу, управління ліквідністю в іноземній валюті, страхування “звичайних ринків” від можливої зміни валютних курсів, одержання учасниками валютних операцій прибутку у вигляді різниці курсів валют, проведення валютної політики, спрямованої на державне регулювання економіки.

На валютних ринках здійснюється обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі-продажу. Необхідність таких операцій викликана відсутністю єдиного платіжного засобу, використання котрого було б можливим як міжнародного засобу обігу при розрахунках у зовнішній торгівлі за послуги, кредити, інвестиції і т. ін.

Основою для проведення валютних операцій на валютних ринках є міжнародна торгівля і пов’язані з нею послуги, а міжнародний рух капіталу і кредитів сприяють розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.

Фінансові послуги на валютному ринку (рис. 2.29) є підсистемою ринку фінансових послуг.

Ринок фінансових послуг   Сич Є. М.   2.2.3. Фінансові послуги на валютному ринку

Рис. 2.29. Фінансові послуги на валютному ринку як підсистема

Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку: об’єкти і суб’єкти, попит і пропонування, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо.

Валютний ринок є системою сталих і водночас різноманітних економічних та організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу:

– валютних операцій;

– зовнішньої торгівлі;

– надання послуг;

– здійснення інвестицій;

– інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют та пов’язані із зовнішньоекономічними зв’язками (рис. 2.30).

Об ‘єктом Купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні – для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні – для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту. Оскільки на ринку здійснюють разом операції обох цих видів, то об’єктом купівлі-продажу одночасно виступають національні та іноземні валютні цінності.

Ринок фінансових послуг   Сич Є. М.   2.2.3. Фінансові послуги на валютному ринку

Учасники валютних ринків поділяються на дві групи:

– пасивні, у котрих час від часу виникає необхідність у проведенні валютних операцій (вони не визначають ціну);

– активні, які встановлюють ціни (market makers).

До основних суб ‘єктів, що функціонують на валютному ринку, належать:

1. Фірми, що здійснюють зовнішню торгівлю або капіталовкладення за кордоном.

2. Приватні особи, що здійснюють перекази валют, купують валюту та здійснюють інші не торговельні угоди.

3. Валютні біржі, що формують ринковий валютний курс, здійснюють обмін валют для юридичних та фізичних осіб.

4. Валютні брокерські фірми, які зводять покупців та продавців іноземної валюти, здійснюють між ними конверсійні або депозитно-кредитні операції.

5. Спекулянти, які постійно купують-продають валюту задля одержання доходу від різниці в її курсі; професійними спекулянтами є валютні дилери. Ними можуть бути юридичні та фізичні особи.

6. Хеджери, які здійснюють операції на валютному ринку для захисту від несприятливої зміни валютного курсу.

Спільним для всіх суб’єктів валютного ринку є бажання одержати прибуток від своїх операцій. Одні з них одержують прибуток (або збиток) безпосередньо після завершення відповідної операції, наприклад спекулянти; інші прибуток одержують згодом, після завершення дальших господарських операцій, оплачених купленою на ринку валютою, наприклад підприємці.

Попит і пропонування на валютному ринку мають ту особливість, що об’єктом та інструментом купівлі-продажу тут є гроші різної національної належності. Тому попит на іноземну валюту одночасно є пропонуванням національної валюти, а пропонування іноземної валюти є одночасно попитом на національну валюту. Проте коли йдеться про національні валютні ринки, то під попитом мається на увазі попит на іноземну валюту як бажання купити певну її суму, а під пропонуванням – пропонування іноземної валюти як бажання продати певну її суму.

На стан і динаміку попиту і пропонування на валютному ринку впливає велика кількість чинників економічного, політичного, правового і психологічного характеру. Усі вони поділяються на три групи.

1. Курсоутворювальні чинники:

– стан платіжного балансу в країні;

– обсяги ВВП, які виробляються в країні;

– внутрішнє і зовнішнє пропонування грошей;

– процентні ставки в країнах, валюти яких порівнюються;

– співвідношення внутрішніх цін країни із зовнішніми.

Ці чинники можна назвати базовими, тобто такими, що визначають такий стан співвідношення попиту і пропонування на валютному ринку, який схильний до стабільності чи поступової, внутрішньо зумовленої та передбачуваної зміни.

Вплив стану платіжного балансу на кон’юнктуру валютного ринку виявляється в тому, що надходження валюти в країну за поточними і капітальними статтями балансу збільшує пропонування, а валютні платежі за кордоном збільшують попит на валютному ринку. Тому збалансовані валютні надходження і платежі за названими статтями балансу створюють сприятливі умови для врівноваження попиту і пропонування на валютному ринку і стабілізації його кон’юнктури.

Вплив на валютний ринок обсягу ВВП, що виробляється в країні, базується на тому, що його зміна впливає на динаміку експорту й імпорту. Якщо обсяг ВВП зростає, це створює передумови для збільшення експорту і зменшення імпорту, що сприяє формуванню активного сальдо платіжного балансу і поліпшенню кон’юнктури ринку. І навпаки, якщо обсяг ВВП скорочується, це спричинятиме падіння експорту і зростання імпорту, формування від’ємного сальдо платіжного балансу і погіршання кон’юнктури ринку.

Вплив внутрішнього пропонування національних грошей базується на тісному зв’язку валютного ринку з іншими сегментами грошового ринку. Якщо пропонування грошей на ринку банківських кредитів чи ринку цінних паперів зросте, це може погіршити кон’юнктуру на цих ринках, унаслідок чого частина пропонування грошей звідти перейде на валютний ринок, де кон’юнктура залишилась незмінною. Але якщо таке переміщення грошей буде значним, то попит на валюту почне зростати випереджальними темпами, і рівновагу буде порушено й там. Якщо пропонування грошей зростатиме безпосередньо на валютному ринку (зовнішнє пропонування), наприклад у цілях валютної інтервенції, то це негайно вплине на його кон’юнктуру, і остання погіршає для національної валюти.

Вплив співвідношення процентних ставок у двох країнах полягає в тому, що вищі процентні ставки стимулюють приплив у відповідну країну вільних грошових капіталів з країн, де процентні ставки низькі. Це сприятиме формуванню активного сальдо платіжного балансу за статтями капітальних операцій та поліпшенню кон’юнктури валютного ринку. У країні з низькими процентними ставками ситуація розвиватиметься в протилежному напрямку.

Вплив співвідношення внутрішніх і зовнішніх цін базується на тому, що в країнах з низькими внутрішніми цінами створюються додаткові стимули для нарощування експорту й стримування імпорту, що сприяє формуванню активного сальдо платіжного балансу.

2. Регулятивні чинники:

– заходи прямого державного регулювання (фінансово-бюджетна політика, квотування та ліцензування, грошово-кредитна політика, регулювання цін, інтервенційна політика, розподіл валюти тощо);

– структурні чинники. Ці чинники впливають на кон’юнктуру ринку через зміну курсоутворювальних чинників. Вони вводяться в дію державою свідомо для досягнення певних цілей в її економічній політиці і можуть давати значний ефект в умовах, коли економіка країни перебуває у стані тривалої рівноваги.

3. Чинники кризового характеру:

– дефіцит державного бюджету;

– безконтрольна емісія та інфляція;

– штучне і надмірне регулювання цін;

– висока монополізація виробництва.

Ці чинники виникають при порушенні динамічної рівноваги економіки, послабляють дію курсоутворювальних чинників та знижують результативність регулятивних заходів держави.

У всій цій сукупності чинників вирішальною (базовою) є перша група (курсоутворювальна). У свою чергу, у базовій групі ключове місце посідає платіжний баланс, його стан та динаміка. Він має комплексний характер і акумулює в собі певною мірою дію всіх інших чинників.

Ціною на валютному ринку є валютний курс. Він являє собою ціну грошової одиниці даної валюти в грошових одиницях іншої валюти.

При укладанні угод купівлі-продажу на валютному ринку використовуються такі види курсів:

1. Крос-курс – співвідношення між двома валютами, яке встановлюється з їх курсу щодо третьої валюти. Часто виникають ситуації, коли невигідно або неможливо здійснювати пряму купівлю певної іноземної валюти. Тоді використовують крос-курс.

2. Спот-курс – ціна одиниці іноземної валюти однієї країни, виражена в одиницях валюти іншої країни й установлена на момент укладення угоди за умови обміну валютами банками-кореспондентами на другий робочий день від моменту укладення угоди.

3. Форвард (строкий курс) – ціна, за якою дана валюта продається або купується за умови передачі її на певну дату в майбутньому. У такий спосіб при укладанні такого роду угод сторони намагаються передбачити рівень обмінного курсу.

Якщо на дату угоди курс відрізнятиметься від передбаченого в договорі, то одна зі сторін одержує додатковий прибуток від курсової різниці, а друга зазнає збитків.

4. Ф ‘ючерс – курс у майбутньому, тобто ціна, за якою через деякий час буде укладено угоду. Вона визначається в момент укладення контракту.

Курси, що використовуються при укладанні угод, цілком залежать від видів таких угод.

Валютний ринок має власну інфраструктуру і широко розвинуту систему сучасних комунікацій, що забезпечують оперативний зв’язок між усіма суб’єктами ринку не тільки в межах окремих країн, а й у світовому масштабі. Залежно від організації торгівлі валютний ринок поділяється на Біржовий І позабіржовий. На біржовому ринку торгівля валютою здійснюється організовано на спеціальному майданчику, який називається валютною біржею. Хоч біржі звичайно не є комерційними підприємствами, проте за свої послуги вони стягують вагомі комісійні. Тому суб’єкти валютного ринку все менше звертаються до послуг традиційних бірж, і останні поступово згортають свою діяльність.

Валютний ринок має свою структуру, яка включає національні (місцеві) ринки, міжнародні ринки та світовий ринок. Вони розрізняються за масштабами і характером валютних операцій, кількістю валют, що продаються-купуються, рівнем правового регулювання тощо.

Національні валютні ринки Існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюються її національним валютним законодавством.

Міжнародні валютні ринки Сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обмеження). Такі ринки регулюються в основному міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розміщуються вони переважно в містах зі зручним географічним положенням та з великою концентрацією транснаціональних банків, небанківських фінансових структур, комерційних компаній, яким потрібно здійснювати платежі на широких теренах світового ринку. Це, зокрема, Лондон, Нью-Йорк, Париж, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Сан-Франциско, Торонто, Токіо, Сінгапур, Гонконг та ін.

Розвиток новітніх засобів телекомунікацій та інформаційних технологій дає можливість поєднати окремі міжнародні ринки в єдиний Світовий валютний ринок, Який здатний функціонувати практично цілодобово. Це забезпечується географічним розміщенням окремих ринків: з початком доби відкриваються азіатські ринки Токіо, Гонконга, Сінгапура, після їх закриття починають працювати ринки європейські – Франкфурта, Парижа, Лондона, а під кінець їх роботи відкриваються ринки американського континенту – Нью-Йорка, Лос-Анджелеса тощо. Завдяки цьому будь-який суб’єкт валютного ринку може в будь-який час доби купити-продати валюту, оперативно зв’язавшись з відповідним міжнародним центром валютної торгівлі. Щоденні обороти світового валютного ринку перевищують кілька трильйонів доларів США і швидко збільшуються, що свідчить про величезні масштаби валютних потоків на світовому ринку.

Валютний ринок можна класифікувати і за іншими критеріями:

– за характером операцій: ринок конверсійних операцій; ринок депозитно-кредитних операцій;

– територіальним розміщенням: європейський, північноамериканський, азіатський та ін.;

– видами конверсійних операцій: ринок ф’ючерсів, ринок опціонів тощо;

– формою валюти, якою торгують: ринок безготівкових операцій, ринок готівки.

Ринок конверсійних операцій Є найтиповішим для валютного ринку взагалі, його ключовим елементом. На цьому ринку купівля-продаж здійснюється в традиційній формі, переважно на еквівалентних засадах шляхом обміну рівновеликих цінностей, представлених різними валютами. Якраз на цьому ринку складаються умови для формування зовнішньої ціни грошей – їх валютного курсу.

Ринок депозитно-кредитних операцій – це досить специфічний сектор валютного ринку, на якому купівля-продаж валюти має умовний характер, що виявляється в залученні банками інвалюти на депозитні вклади на узгоджені строки та в наданні банками інвалютних позичок на різні строки. На відміну від ринку конверсійних операцій, на цьому ринку ціна валюти формується у вигляді процента.

Валютний ринок виконує певні функції, в яких виявляється його призначення й економічна роль. Основними його Функціями Є:

– забезпечення умов та механізмів для реалізації валютної політики держави;

– створення суб’єктам валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних платежів за поточними і капітальними розрахунками та сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі;

– забезпечення прибутку учасникам валютних відносин;

– формування та врівноваження попиту і пропонування валюти і регулювання валютного курсу;

– страхування валютних ризиків;

– диверсифікація валютних резервів.

Фінансові послуги на валютному ринку стосуються здійснення поточних валютних операцій в Україні та операцій, пов’язаних з рухом іноземного капіталу в Україну, що спрямовуються як інвестиції фінансового характеру (придбання цінних паперів). Види фінансових послуг на валютному ринку показані на рис. 2.31.

У процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств формується валютна система, що є державно-правовою формою організації валютних відносин і поділяється на національну та міжнародну (регіональну) валютні системи.

Ринок фінансових послуг   Сич Є. М.   2.2.3. Фінансові послуги на валютному ринку

Рис. 2.31. Види фінансових послуг на валютному ринку

Важливим призначенням національної валютної системи є розроблення і реалізація державної валютної політики як сукупності організаційно-правових та економічних заходів у сфері міжнародних валютних відносин, спрямованих на досягнення визначених державою цілей.

Кінцевими цілями валютної політики є стратегічні цілі монетарної політики взагалі – зростання зайнятості та виробництва ВВП, стабілізація цін. Механізм валютної політики пов’язаний також із проміжними та тактичними цілями монетарної політики, оскільки має можливість впливати своїми інструментами на основні монетарні індикатори – масу грошей в обороті та процентну ставку.

Крім загальномонетарних цілей валютна політика має свої специфічні цілі, що реалізуються переважно у валютній сфері, і теж справляють істотний вплив на розвиток реального сектору економіки. Це, зокрема:

– лібералізація валютних відносин у країні;

– забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний ринок;

– забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

– захист іноземних та національних інвестицій у країні;

– забезпечення стабільності курсу національної валюти.

Досягнення цілей валютної політики забезпечується через законодавче регулювання валютних відносин (валютне регулювання) і контроль за виконанням установлених вимог, норм і правил (валютний контроль). Тому поняття валютної політики і валютного регулювання тісно між собою пов’язані. При широкому трактуванні валютної політики валютне регулювання і контроль є, по суті, її складовими.

Валютне регулювання Це діяльність держави та вповноважених нею органів щодо регламентації валютних відносин економічних суб’єктів та їх діяльності на валютному ринку. Така регламентація тією чи іншою мірою поширюється на всі складові валютних відносин та валютного ринку і насамперед:

– на процес курсоутворення;

– виконання платіжної функції іноземною валютою на внутрішніх ринках країни;

– діяльність комерційних банків та інших структур на валютному ринку;

– здійснення міжнародних платежів за поточними операціями платіжного балансу;

– здійснення міжнародних платежів за капітальними операціями платіжного балансу та розвиток іноземних інвестицій в економіку країни;

– увезення та вивезення валютних цінностей через державний кордон;

– кредитні відносини резидентів з нерезидентами;

– формування та використання золотовалютних резервів.

Світова практика функціонування ринків знає два методи валютного регулювання – ринковий і державний. Ці методи доповнюють один одного, однак співвідношення між ними постійно змінюється залежно від конкретної економічної ситуації.

Ринкове регулювання Валютного ринку діє на основі закону вартості і закону попиту та пропонування і застосовується в умовах економічної стабільності. При цьому також має місце і державне регулювання, оскільки валютні відносини відчутно впливають на внутрішній економічний розвиток.

В умовах кризових ситуацій посилюється Державне валютне регулювання (регламентація державою поведінки суб’єктів валютного ринку), тоді як ринковому відводиться другорядна роль. Проблеми у фінансовій сфері України (великі зовнішні та внутрішні борги, відсутність валютних резервів та інвестицій) призвели до посилення державного регулювання валютного ринку і практичної відсутності ринкового регулювання.

Валютне регулювання в Україні здійснюється на основі Декрету Кабінету Міністрів “Про систему валютного регулювання та валютного контролю” та інших законодавчих актів.

Декрет установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов’язки суб’єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

Згідно з Декретом суб’єкти валютних відносин поділяються на резидентів та нерезидентів. До Резидентів Належать фізичні та юридичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі такі, що тимчасово перебувають за кордоном. Нерезидентами Вважаються фізичні та юридичні особи, які не мають українського громадянства і їх постійне місце проживання – за кордоном. До резидентів та нерезидентів також належать дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва країн.

Резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що перебувають на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що розміщені за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, установлених цим Декретом, та іншими актами валютного законодавства України.

Загальне керівництво валютною політикою здійснюють Президент України та Верховна Рада, які ухвалюють законодавчі акти у сфері валютної політики, забезпечують їх додержання, розподіляють повноваження і функції з управління валютною сферою всередині країни.

Головною установою, що виконує валютне регулювання, є Національний банк України, який:

– здійснює валютну політику виходячи з принципів загальної економічної політики України;

– складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс держави;

– контролює додержання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

– визначає у разі необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті вповноважених банків нерезидентам;

– видає в межах, передбачених цим Декретом, обов’язкові для виконання нормативні акти щодо здійснення операцій на валютному ринку України; нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

– видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

– установлює способи визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або в розрахункових (клірингових) одиницях;

– забезпечує публікацію банківських звітів про власні операції та операції уповноважених банків.

Конкретними виконавцями валютного регулювання є комерційні банки. Вони проводять валютні операції відповідно до ліцензії, яку одержують від НБУ, здійснюють контроль за додержанням клієнтами валютного законодавства і поданням звітності про укладення валютних угод.

Контроль за правомірністю діяльності уповноважених банків здійснює Національний банк України. Він стежить за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, не віднесених Декретом до компетенції інших державних органів, а також забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю згідно з Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

Крім НБУ в межах своєї компетенції органами валютного контролю є:

– Державна податкова інспекція України, яка здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України;

– Міністерство зв’язку, що контролює додержання правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України;

– Державний митний комітет України, що здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Валютне регулювання буває пряме і непряме. Пряме валютне регулювання Полягає в корекції поведінки суб’єктів ринку через застосування обмежувальних законодавчих актів і втручання органів виконавчої влади. Непряме валютне регулювання полягає у використанні економічних, зокрема валютно-кредитних, методів впливу на поведінку економічних агентів ринку.

Сьогодні в Україні поєднується пряме і непряме валютне регулювання ринку. Поряд з правилами роботи міжбанківського валютного ринку, які передбачають пряме обмеження діяльності банків з боку НБУ, використовуються ще й інструменти грошово-кредитної політики. За допомогою облікової ставки Національного банку і нормативів резервування коштів комерційних банків НБУ регулює обсяги грошової маси на ринку, які мають безпосередній вплив на попит і пропонування валюти.

Валютне регулювання є засобом реалізації Валютної політики, Яка являє собою сукупність заходів у сфері валютних відносин відповідно до стратегічних цілей держави. В Україні валютна політика спрямована на забезпечення сталості економічного зростання, стримування темпів інфляції, підтримання рівноваги платіжного балансу.

До складу валютної політики входить також міжнародне валютне співробітництво, у тому числі з міжнародними валютно-фінансовими організаціями.

Міжнародне співробітництво розвивається на основі сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, супутникових систем з використанням високих технологій, що реалізуються у сфері міжнародних валютних відносин. Міжнародні (регіональні) валютні ринки реалізують операції, які за своїм характером багато в чому перекликаються і мало відрізняються одна від одної. Відмітними рисами у таких операціях є те, що їх об’єктом виступає грошовий валютний еквівалент вартості капіталів, платіжних засобів тощо, що здійснюють обіг валютних цінностей між учасниками міжнародного валютного ринку.

Національний валютний ринок характеризується певним ступенем конвертованості національної валюти, обсягом зовнішньоторговельних та валютообмінних операцій, ступенем інтегрованості у світове співтовариство, рівнем стійкості та відкритості економіки, динамікою економічного розвитку, стабільністю політичної системи.

Фінансові послуги на валютному ринку пов’язані з валютою та валютними цінностями. Поняття валюта може бути визначено на основі різних підходів (рис. 2.32).

Ринок фінансових послуг   Сич Є. М.   2.2.3. Фінансові послуги на валютному ринку

Формою реалізації міжнародних валютних відносин є сформована на базі національних валютних систем світова валютна система.

Елементами світової валютної системи Є:

– форми міжнародних засобів платежу (золото, національні валюти, міжнародні валютні одиниці);

– уніфікований режим валютних паритетів та курсів;

– умови взаємної конвертованості валют;

– уніфікація правил міжнародних розрахунків;

– режим валютних ринків та ринків золота;

– міжнародні валютно-фінансові організації;

– міжнародне регулювання валютних обмежень.

Міжнародні валютні ринки сформувались у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції. Такі ринки регулюються міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Розміщуються вони в містах зі зручним географічним положенням, з великою концентрацією транснаціональних банків, небанківських фінансових структур, комерційних компаній.

Міжнародний ринок позичкових капіталів – це система відносин з акумуляції та перерозподілу позичкового капіталу між країнами. Він є сукупністю кредитно-фінансових установ і фондових бірж, які надають позички і кредити іноземним позичальникам. Міжнародний ринок позичкових капіталів виділився з національних ринків позичкового капіталу, однак в останні роки межа між ними стирається внаслідок лібералізації (дерегуляції) національних ринків позичкового капіталу в розвинених країнах і деяких країнах, що розвиваються, у результаті чого полегшується діяльність іноземних юридичних осіб на національних ринках позичкового капіталу.

Як і національні ринки, міжнародний ринок позичкових капіталів поділяється на валютний (короткостроковий) і ринок капіталів (середньо – та довгостроковий).

Основою міжнародного ринку позичкових капіталів є євроринок, на якому операції здійснюються в євровалютах, в яких банки виконують операції за межами країн-емітентів цих валют. Наприклад, долари на рахунках неамериканських банків (не тільки європейських) називаються євродоларами. Головним стимулом для розвитку євроринку є відсутність державного контролю за його діяльністю, оскільки на операції з євровалютами не поширюються правила та обмеження національних ринків позичкового капіталу, що робить їх більш вигідними порівняно з кредитуванням у національних валютах.

Євроринок охоплює кілька сотень банків, розташованих у міжнародних фінансових центрах, і поділяється на євровалютний ринок, який існує переважно у вигляді купівлі-продажу короткострокових міжбанківських євровалютних депозитних сертифікатів, ринок банківських єврокредитів, ринок єврооблігацій та ринки інших цінних паперів у євровалютах.

Сучасний стан розвитку світової економіки характеризується дальшим поглибленням та зміцнення взаємозв’язків між національними економіками, які передбачають здійснення міжнародних розрахунків.

Міжнародні розрахунки – це грошові розрахунки між установами, підприємствами, банками та окремими особами, пов’язані з рухом товарно-матеріальних цінностей та послуг у міжнародному обороті.

Міжнародні розрахунки здійснюються банківськими установами. У зв’язку з цим з організаційно-технічного погляду Міжнародні розрахунки – це регулювання платежів за грошовими вимогами і зобов’язаннями, які виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності.

Основними суб’єктами міжнародних розрахунків є експортери та імпортери, а також банки, що їх обслуговують. Усі вони вступають у відповідні відносини, які пов’язані з рухом товаророзпорядчих документів і операційним оформленням платежів.

У міжнародних розрахунках застосовуються такі самі форми документів і порядок їх оплати, що й у розрахунках усередині країн, однак існує і певна їх специфіка. Зокрема, особливо важливим тут є попереднє визначення основних елементів організації розрахунків у різного рівня угодах та контрактах: між контрагентами, банками, державами, а також у міжнародних конвенціях.

У зовнішньоторговельних контрактах між контрагентами (експортерами та імпортерами) визначаються основні валютно-фінансові та платіжні умови розрахунків: валюта ціни і валюта платежу; курс їх переводу; валютні застереження; форми розрахунків; умови платежу і форми платіжних засобів та ін.

Валюта ціни – це валюта, в якій встановлюється ціна контракту. Вона вибирається з найбільш сталих. Нею може бути валюта однієї з країн-учасниць контракту чи третьої країни.

Валюта платежу – це валюта, в якій здійснюється платіж. Вона не обов’язково збігається з валютою ціни. В останньому випадку в контракті обумовлюється курс переведення однієї валюти в іншу.

Валютні застереження Передбачають перегляд суми платежу відповідно до зміни курсу певної валюти (валюти застереження), групи валют (валютної корзини) або валюти ціни стосовно до валюти платежу.

Умови платежу Передбачають негайну оплату відвантажених товарів чи відстрочення платежу, тобто продаж у кредит.

Форми платіжних засобів – це вид документів, за допомогою яких здійснюються розрахунки. Вони поділяються на фінансові та комерційні. До фінансових належать векселі (прості та перевідні), чеки, платіжні розписки; до комерційних – рахунки-фактури, документи, що підтверджують відвантаження товарів, специфікації, страхові поліси та ін.

Форми розрахунків відрізняються порядком документообігу і включають розрахунки за інкасо, за допомогою акредитивів, за відкритими рахунками, банківськими переказами.

Кожна форма розрахунків містить певну частку ризику для експортера або імпортера і залежить від багатьох чинників: від виду товару, ступеня взаємної довіри контрагентів, наявності кредитної угоди, платоспроможності зовнішньоторговельних партнерів, рівня попиту і пропонування на даний товар, надійності залучених банків. Тому кожний контрагент намагається наполягати на тій формі розрахунків, за якої він мав би найменший ризик. Різні форми розрахунків щодо оцінювання ризику відображені на рис. 2.33.

Ринок фінансових послуг   Сич Є. М.   2.2.3. Фінансові послуги на валютному ринку

Рис. 2.33. Оцінювання ризику залежно від форми міжнародних розрахунків

Зазначені особливості міжнародних розрахунків обумовлюють специфіку їхніх форм, організації документообігу, здійснення валютних операцій тощо.

Міжнародні розрахунки класифікуються найчастіше за двома ознаками: строками платежу та порядком документообігу. За строками виділяються негайні платежі – сконто і платежі в кредит – інстолмент. За порядком документообігу основними є інкасо та акредитив. Рідше застосовуються розрахунки банківськими переказами за відкритими рахунками.

Негайний платіж Виконується після одержання покупцем товару чи документів на нього. Якщо оплата відбувається не пізніше п’яти – десяти днів, то постачальник, звичайно, робить покупцеві знижку із ціни в розмірі близько 3 %. Ця знижка називається сконто (звідси і назва форми платежу). Термін “готівковий”, який іноді вживається щодо цього платежу, не слід розуміти буквально. Він лише підкреслює швидкість здійснення операцій, але зовсім не характеризує зовнішньої форми платіжних засобів.

Під платежем у кредит У міжнародній практиці розуміють тільки комерційний кредит, тобто кредит, який надають один одному експортер чи імпортер у вигляді відстрочення чи задатку. Оплата ж за рахунок одержаних від уряду чи банків позичок не вважається платежем у кредит, оскільки імпортер платить негайно.

Інкасо – банківська операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта одержує згідно з розрахунковими документами належні йому грошові кошти від платника за відвантажені на його адресу товари (виконані роботи, надані послуги) і зараховує їх на його рахунок у банку. Спрощено інкасо можна визначити як доручення продавця (кредитора) своєму банку одержати від покупця (платника) безпосередньо чи через інший банк певну грошову суму або підтвердження, що цю суму буде сплачено в установлений термін. Інкасова форма розрахунків вигідна покупцеві тим, що банки захищають його права на товар до моменту оплати документів або акцепту.

Недоліком інкасової форми розрахунків є велика тривалість часу проходження документів через банки, можливість відмови покупця оплатити подані документи. На сьогодні інкасо скасовано для внутрішніх розрахунків і використовується тільки в міжнародних розрахунках.

Акредитив Є умовним грошовим зобов’язанням банку, що видається ним за дорученням покупця на користь продавця, за яким банк, що відкрив рахунок (банк-емітент), може провести платежі продавцеві або дати повноваження іншому банку проводити такі платежі за наявності документів, передбачених у акредитиві, та при виконанні інших умов акредитиву. Розрахунки за допомогою акредитиву ще називають “розрахунки за системою ЛС” (англ. letter of credit – акредитив).

У міжнародних розрахунках існує багато видів акредитиву, які відрізняються ступенем г



Ринок фінансових послуг – Сич Є. М. – 2.2.3. Фінансові послуги на валютному ринку