Ринок фінансових послуг – Сич Є. М. – 2.1.3.3. Послуги у сфері фінансових інвестицій

Фінансові інвестиції являють собою вкладання в акції, облігації, векселі та інші цінні папери і фінансові інструменти. Такі вкладання самі по собі не дають прирощення реального капіталу, але здатні приносити прибуток, у тому числі спекулятивний, який утворюється за рахунок курсової різниці.

Фінансові інвестиції не забезпечують приросту основного й оборотного капіталу як капіталоутворювальні інвестиції (реальні) і виступають в основному як засоби зберігання і нагромадження капіталу. Купівля цінних паперів не створює реального капіталу, але гроші, вилучені надалі від продажу цінних паперів, можуть бути вкладені у виробництво, будівництво, інші галузі господарства, використані на придбання основних фондів, поповнення обігових коштів. У цьому разі фінансові інвестиції стають реальними. Види фінансових інвестицій наведено на рис. 2.19.

Рис. 2.19. Види фінансових інвестицій

Фінансові інвестиції спекулятивного характеру – це вкладання в цінні папери з метою одержання спекулятивного прибутку шляхом купівлі-продажу цінних паперів.

Фінансові інвестицій нагромаджувального (проміжного) характеру – це вкладання у фінансові інструменти, що обертаються, у реальний капітал, тобто в реальні інвестиції.

Фінансові інвестиції портфельного характеру – це вкладання з метою диверсифікації капіталу для зниження ризику і підвищення дохідності.

За цілями інвестиційної діяльності на ринку цінних паперів вирізняють такі типи інвесторів:

1) портфельні, які прагнуть сформувати портфель цінних паперів;

2) стратегічні, основною метою яких є розвиток вибраного напряму дії на фондовому ринку;

3) дрібні, інтереси яких обмежені фінансовими можливостями. Потреба в інвестування існує постійно. Інвестиції в цінні папери не

Завжди є високоприбутковими, що пов’язано із труднощами масового залучення інвестицій на фондовий ринок.

Незважаючи на це, шляхом випуску акцій і облігацій залучаються інвестиції і забезпечується можливість фінансування інвестиційних проектів. Векселі тимчасово вирішують проблему залучення необхідних інвестицій і використовуються в розрахунку замість грошей.

Поширеним способом залучення інвестицій є відкритий продаж акцій акціонерними компаніями. Такий продаж може здійснюватись як безпосередньо самим акціонерним товариством, так і через інвестиційні фонди. Акції можуть придбати й інвестиційні банки. Продаж акцій дає можливість значно розширити капітал компанії. Первинне публічне розміщення акцій вважається сьогодні одним з найважливіших механізмів на ринку капіталів. Це – і канал для одержання нового капіталу, і спосіб реалізації прибутків на вкладені інвестиції.

Процес первинного публічного розміщення акцій (ІРО) потребує багатьох структурних і управлінських змін. Щоб вийти на міжнародний ринок, компанія повинна змінити систему корпоративного управління, включаючи фінансову та управлінську звітність. Серйозною перешкодою можуть стати і такі фактори, як висока вартість лістингу, нестабільність цін та обмеження законодавчого характеру. Для української юридичної особи акції повинні випускатися в національній валюті. Українська компанія не може випускати понад 25 % акцій за кордоном.

У процесі підготовки до ІРО компанії мають ураховувати всі витрати, пов’язані з виходом на фондовий ринок. До таких, зокрема, належать прямі витрати на проведення ІРО та поточні лістингові витрати (у тому числі витрати, пов’язані з майбутньою додатковою емісією). Витрати в ході проведення ІРО включають у себе: комісійні за розміщення акцій, юридичні послуги та звітність; вступні та лістингові внески на біржі; витрати на рекламу та проведення маркетингових досліджень тощо.

Важливу роль у виборі фондового майданчика відіграє ціна вступного внеску. Коливання ціни вступного внеску є досить значними.

У ході вибору фондової біржі для лістингу необхідно враховувати такий показник, як ліквідність ринку акцій. Одним із ключових компонентів ліквідності є щоденний обсяг торгів акціями на біржі.

Важливим показником ліквідності ринку є також швидкість обігу акцій у перші дні після проведення ІРО. Цей показник розраховується діленням обсягу торгів акціями на їхню ринкову вартість.

З метою залучення широкого кола інвесторів під час проведення ІРО компанії, як правило, продаються за заниженою вартістю. Так, згідно з проведеним дослідженням для компаній, зареєстрованих на основних фондових ринках, найбільш придатною є недооцінка вартості підприємства приблизно на 5 %. При цьому оптимальний рівень недооцінки бізнесу для компаній, які є в лістингу на альтернативних фондових майданчиках, зазвичай є вищим і в середньому дорівнює 10 %.

Після проведення ІРО з метою залучення капіталу компанії можуть здійснити додаткову емісію акцій (Seasoned Equity Offering – SEO). При цьому компаніям варто проаналізувати всі можливі витрати, необхідні для цього процесу.

Отже, первинне публічне розміщення акцій може супроводжуватись такими ризиками:

– фактори невизначеності, пов’язані з нестабільністю економічної ситуації, а відповідно, і з перспективами компанії;

– неочікувані зміни на ринку компанії-емітента;

– нездатність наявної корпоративної інфраструктури своєчасно надавати належну інформацію заінтересованим особам;

– законодавчі обмеження.

Ризики є невід’ємною частиною інвестиційної діяльності, тому інвестори заінтересовані в тому, щоб компанія, в яку вони інвестують кошти, мала ефективну систему управління ризиками та інвестиційну політику. Ця політика пов’язана з пошуком інвестиційно привабливих цінних паперів.

Інвестиційна привабливість акцій В основному обумовлена можливістю одержання дивідендів, очікування зростання курсової вартості і тими майновими правами, якими володіють акціонери. З іншого боку, форма акцій приваблива і для емітентів, оскільки акціонерне товариство лише в окремих випадках зобов’язане викупати свої акції.

Інвестиційні можливості облігацій Приваблюють в основному консервативних інвесторів, не схильних до ризику. Дохід за облігаціями зазвичай нижчий, ніж за акціями, але більш надійний, бо меншою мірою залежить від ситуації на ринку та циклічних коливань в економіці. Облігації випускаються з метою залучення додаткових коштів для проведення заходів, що сприяють збільшенню прибутку або обсягу виробництва товарів.

Про можливі рівні доходу та ризику інвестицій у цінні папери промислових підприємств можна судити на основі аналізу поточної ринкової кон’юнктури. Наприклад, очікувану дохідність можна зіставити з поточним рівнем середньогалузевої рентабельності.

Послуги у сфері фінансових інвестицій стосуються формування інвестиційного портфеля.

Інвестиційний портфель – це сукупність фінансових активів, призначених для одержання необхідного рівня очікуваної дохідності при більш низькому рівні очікуваного ризику. До нього можуть уходити як інструменти одного виду, наприклад акції або облігації, або різні активи: цінні папери, похідні фінансові інструменти, нерухомість. Головною метою формування інвестиційного портфеля є забезпечення реалізації інвестиційної стратегії компанії шляхом відбору найбільш ефективних і безпечних інструментів інвестування. Дана мета досягається, по-перше, за рахунок диверсифікації портфеля, тобто розподілу коштів інвестора між різними активами і, по-друге, досконалого підбору фінансових інструментів.

У теорії і практиці управління портфелем існують два підходи: традиційний і сучасний. Традиційний грунтується на фундаментальному і технічному аналізі. Він робить акцент на широкій диверсифікації цінних паперів за галузями. В основному придбаваються цінні папери відомих компаній, що мають якісні виробничі і фінансові показники. Крім того, враховується більш висока ліквідність, можливість придбати і продати в більшій кількості й економити на комісійних.

Розвиток широкого й ефективного ринку, стратегічної бази, а також швидкий прогрес у галузі комп’ютерних технологій привели до виникнення сучасної теорії і практики управління портфелем фінансових інструментів. Вона грунтується на статистичних і математичних методах добору фінансових інструментів у портфель, а також на використанні нових концептуальних підходів.

Головними параметрами при управлінні портфелем є його очікувана дохідність і ризик. Формуючи свій портфель, менеджер може точно визначити майбутню динаміку цих величин. Тому свій інвестиційний вибір він будує на очікуваних значеннях дохідності і ризику, які оцінюються в першу чергу на основі статистичних звітів за минулі періоди часу, при цьому менеджер коригує значення згідно зі своїми очікуваннями розвитку майбутньої кон’юнктури.

Отже, фінансові послуги щодо управління портфелем фінансових активів зводяться до визначення ризику і дохідності та з’ясування переваг клієнта щодо цих параметрів, його інвестиційного горизонту, оцінки трансакційних витрат на формування й управління портфелем, визначення ступеня кореляції дохідності активів-кандидатів на включення в портфель. Крім того, портфельний менеджер визначає реальну динаміку показників портфеля в процесі його управління й у разі необхідності переглядає його, тобто продає і купує активи.

На практиці менеджер працює з двома типами клієнтів. Перший з них передає в управління свої кошти і орієнтує менеджера на бажані для нього характеристики ризику і дохідності. Другий передає в управління кошти, які не є його власністю і щодо яких він сам має зобов’язання перед власниками. У зв’язку з цим він більше заінтересований, ніж перший клієнт, у підтримці відповідних характеристик портфеля, крім ризику і дохідності, наприклад, строків, на які придбаваються активи, рівня їх ліквідності. Прикладом другої категорії клієнтів можуть бути пенсійні фонди, страхові компанії.

В управлінні портфелем виокремлюють дві основні стратегії – Пасивну І активну.

Пасивної Стратегії додержуються менеджери, які передбачають, що ринок є ефективним. У цьому разі немає необхідності часто переглядати портфель, оскільки ефективний ринок завжди правильно оцінить активи. Пасивний портфель переглядається тільки в тому разі, якщо змінились погляди інвестора, або на ринку сформувалась нова спільна думка щодо ризику і дохідності ринкового портфеля. Ринковий портфель – це такий, що складається з усіх фінансових інструментів, наявних на ринку, питома вага яких у ньому дорівнює їх питомій вазі в сукупній вартості фінансових інструментів на ринку. У такий портфель входять акції, облігації, нерухомість і т. ін. У реальному житті практично неможливо сформувати дійсно ринковий портфель у тому сенсі, як він розуміється в теорії, оскільки він повинен включати в себе всі активи. Тому на практиці як ринкові розглядаються портфелі, які утворені на основі індексів з широкою базою. Тож формування конкретного портфеля інвестора буде включати в себе позичку або кредитування і придбання ринкового портфеля.

Пасивний менеджер не ставить перед собою мету одержати більш високу дохідність, ніж у середньому пропонує ринок для даного рівня ризику, тобто він будує свій портфель із ринкового та цінних паперів без ризику. Пасивне управління портфелем передбачає придбання активів з метою утримувати їх протягом достатньо довгого періоду часу. Якщо до портфеля входять активи, випущені на визначений термін, наприклад, облігації, то після їх погашення вони замінюються аналогічними цінними паперами. За такої стратегії поточні заміни в курсовій вартості активів не беруться до розрахунку, оскільки в довгостроковій перспективі плюси і мінуси від зміни їх вартості будуть гасити один одного. Пасивна стратегія не передбачає активного перегляду портфеля. В умовах ефективного ринку й однакових очікувань інвесторів будь-який індивідуальний відбір паперів не має суттєвого значення, і менеджер при виборі активів керується показниками їх ризику і дохідності. Якщо портфель складається з невеликої кількості активів, він зберігає значну частку ризику, що може бути диверсифікований. Щоб знизити його, менеджер додержується стратегії копіювання індексу, про що було сказано раніше. При цьому виникають кілька проблем, наприклад, виплата дивідендів і процентів за паперами, що входять до індексу, автоматично відбивається на їхній вартості. Менеджер здійснює додаткові витрати при реінвестуванні одержаних коштів.

Активну стратегію Проводять менеджери, які вважають, що ринок не завжди є ефективним, а інвестори мають різні очікування щодо їх ризику і дохідності. Як підсумок цього – ціна активів або завищена, або занижена. Тому активна стратегія зводиться до частого перегляду портфеля в пошуку фінансових інструментів, які неправильно оцінені ринком, і торгівлі ними з метою одержати більш високу дохідність. Формуючи портфель, менеджер повинен визначити, в яких пропорціях включати до нього активи різних категорій, наприклад акції, облігації і т. ін. Таке рішення називається рішенням щодо розподілу коштів. Воно залежить від оцінок менеджером дохідності і ризику за даними групами активів і допустимості ризику клієнта. Дохідності активів у рамках кожної з груп зазвичай мають високий ступінь кореляції, тому важливо визначити категорію активу, який несе найбільшу дохідність у майбутньому, ніж найліпші активи всередині кожної категорії. Далі менеджер вибирає активи за кожною категорією. Вибір активів має значення в тому разі, коли менеджер у цілому згодний із ситуацією на ринку щодо більшої кількості активів, але вважає, що деякі з них неправильно оцінені. Менеджер повинен визначити ринковий тренд. Якщо він передбачає, що на ринку очікується піднесення, то йому необхідно зробити акцент на активах з більшим рівнем ризику (з більшою Р), якщо спад, то навпаки (з нижчою Р).

Активну стратегію менеджер може будувати на основі придбання ринкового портфеля разом з кредитуванням або позичкою. її відмінністю є те, що менеджер включає в портфель активи, недооцінені ринком у більшій пропорції, ніж їх питома вага в ринковому портфелі, а активи переоцінені в меншій пропорції. У разі зміни кон’юнктури ринку менеджер буде періодично переглядати портфель.

Альтернативність завдань формування інвестиційного портфеля визначає відмінності політики фінансового інвестування підприємства, яка, у свою чергу, обумовлює відповідний конкретний тип формованого інвестиційного портфеля підприємства, а саме: портфель доходу, портфель зростання, консервативний портфель, помірний (або компромісний), агресивний. Наведемо коротку їх характеристику та відмінності:

1. Портфель доходу – інвестиційний портфель, який сформований за критерієм максимізації рівня інвестиційного доходу в поточному періоді незалежно від темпів приросту інвестованого капіталу в довгостроковій перспективі.

2. Портфель зростання – інвестиційний портфель, який сформовано за критерієм максимізації темпів приросту інвестованого капіталу в довгостроковій перспективі незалежно від рівня формування інвестиційного доходу в поточному періоді.

3. Консервативний портфель – інвестиційний портфель, який сформований за критерієм мінімізації рівня інвестиційного ризику.

4. Помірний (компромісний) портфель – сформована сукупність фінансових інструментів інвестування, за якими загальний рівень портфельного ризику (а відповідно, і рівень інвестиційного доходу) наближений до середньоринкового.

5. Агресивний портфель – інвестиційний портфель, який сформовано за критерієм максимізації рівня інвестиційного доходу незалежно від рівня інвестиційного ризику, що його супроводжує.

Зміст і результати окремих етапів формування інвестиційного портфеля наведено на рис. 2.20.

Рис. 2.20. Етапи формування інвестиційного портфеля та їх зміст

Як уже зазначалось, головними критеріями формування інвестиційного портфеля є ризик і дохідність. Наведемо базові моделі оцінки цих критеріїв:

А) базова модель оцінки рівня дохідності портфеля

PD” = £ PD, ■ ПВ, , (2.44)

Z=1

Де PDN-рівень дохідності інвестиційного портфеля;

PD; – рівень дохідності окремих фінансових інструментів;

ПВ,- – питома вага окремих фінансових інструментів у загальній вартості інвестиційного портфеля, яка виражена десятковим дробом;

N – кількість фінансових інструментів у портфелі.

Б) базова модель оцінки рівня ризику портфеля

PPn = £ PCP, o ПВ, + PHPn, (2.45)

Z=1

Де PPN – рівень ризику інвестиційного портфеля;

PCP; – рівень систематичного ризику окремих фінансових інструментів інвестування, які включені до портфеля (вимірюється за допомогою бета-коефіцієнта);

ПВГ – – питома вага окремих фінансових інструментів у загальній вартості інвестиційного портфеля, яка виражена десятковим дробом;

РНРП – рівень несистематичного ризику портфеля, який досягнутий у процесі його диверсифікації;

П – кількість фінансових інструментів у портфелі.

Формуванню портфельних стратегій присвячена велика кількість праць.

Розглянемо три найбільш поширені портфельні стратегії:

1. Імунізація портфеля – один з видів портфельної стратегії щодо формування боргових цінних паперів, згідно з якою до портфеля мають включатися лише такі фінансові інструменти, період погашення яких не може виходити за прогнозований період незмінності відсоткової ставки на ринку фінансових послуг.

2. Метод Грехема – інвестиційна теорія, яка стверджує, що найбільш ефективною портфельною стратегією є його формування за рахунок таких фінансових інструментів, ринкові ціни на які нижче їх реальної вартості, що розрахована за відповідними моделями і враховує обсяг чистих активів компанії.

3. Збалансований інвестиційний портфель – портфель, що складається з фінансових інструментів, які повною мірою відповідають цілям та критеріям його формування виходячи з політики фінансового інвестування, що розробляється на підприємстві.

У процесі моніторингу ринку фінансових послуг основна увага має бути приділена динаміці факторів, що впливають на зниження рівня дохідності інвестиційного портфеля. Система таких факторів аналізується окремо за пайовими і борговими видами фінансових інструментів портфеля. Після цього проводиться ротація окремих фінансових інструментів портфеля з метою підвищення загального рівня дохідності, зниження ризику або досягнення інших цілей фінансового інвестування.

При формуванні та реструктуризації портфеля фінансових активів слід ураховувати таке: якщо розмір інвестиційних ресурсів не дозволяє сформувати достатньо диверсифікований портфель акцій, якщо в інвестора немає можливості постійно стежити за зміною курсу окремих акцій з метою своєчасного реінвестування коштів, вкладених в окремі неефективні активи, або якщо в нього просто немає достатнього досвіду у формуванні й управлінні портфелем цінних паперів, то йому краще сформувати цей портфель з боргових фінансових активів.

Портфель цінних паперів потребує частого коригування (не рідше ніж один раз у квартал) у зв’язку з високим динамізмом кон’юнктури фондового ринку.

Основними причинами, що знижують ефективність інвестицій у пайові цінні папери, є:

1) зміна дивідендної політики компанії в бік зниження рівня сплачуваних дивідендів, що призводить до зниження ринкової вартості та ефективності інвестицій за конкретним видом цінних паперів;

2) зниження значення показника співвідношення ціни і дохідності та значний від’ємний розрив цього показника за певним цінним папером та за фондовим ринком у цілому;

3) суттєве перевищення ринкової ціни над реальною вартістю цінного папера, що свідчить про необхідність продавати цінний папір, оскільки в найближчій перспективі його ринкова вартість може суттєво знизитись;

4) зниження розміру власного капіталу на одну акцію, що впливає на зниження його ринкової вартості;

5) зниження ліквідності, що призводить до зменшення розміру премії ліквідності та ефективності активів у цілому;

6) очікуваний спад у галузі, в якій здійснює свою діяльність емітент, що впливає на розмір чистого прибутку емітента та на розмір дивідендів (фактичний розмір дивідендів може бути нижчий, ніж задекларований компанією раніше);

7) підвищення Р-коефіціента при незмінному рівні дохідності, що сигналізує про заміну цінних паперів у портфелі інвестора;

8) підвищення рівня оподаткування доходів за даним видом цінних паперів і, як наслідок, зниження ефективності інвестицій.

Причини, що знижують ефективність інвестицій у боргові цінні папери:

1) зростання середньої ставки відсотка за депозитами на грошовому ринку, що свідчить про необхідність заміни в портфелі цінних паперів довгострокових фінансових активів на короткострокові як більш ефективні і стійкі до негативного впливу цього фактора;

2) зростання індексу інфляції більш високими темпами, ніж у минулому періоді, що призводить до знецінення номінальної вартості цінних паперів та сплачуваних за ними відсотків;

3) зниження кредитного рейтингу емітента, як наслідок – зниження ринкової вартості та ліквідності цінного папера;

4) підвищення рівня оподаткування доходів за даним видом цінних паперів, зниження ефективності інвестицій;

5) зниження ліквідності даного виду цінних паперів на фондовому ринку, що пов’язане з більш низькою можливістю пристосування цих цінних паперів до змін ринкової кон’юнктури.

Рішення про продаж боргових цінних паперів і реструктуризацію портфеля приймається, у разі коли значення норми поточної дохідності нижче суми середньої депозитної ставки процента з урахуванням інфляції, рівня премії за ризик, пов’язаного з кредитним рейтингом емітента, рівня премії за ліквідність.

Процедура запобігання зниженню передбаченого рівня дохідності і зростанню рівня ризику інвестиційного портфеля шляхом відповідної ротації окремих його фінансових інструментів є основною метою фінансових послуг з оперативного управління портфелем фінансових активів. Зміст цього процесу складається з таких етапів: здійснення постійного моніторингу ринку за окремими його сегментами; періодична оцінка рівня дохідності та ризику за інвестиційним портфелем у динаміці; оперативна оцінка рівня дохідності і ризику окремих фінансових інвестицій портфеля за результатами моніторингу ринку фінансових послуг; проведення відповідної реструктуризації портфеля з метою відновлення цільових показників його формування.

Лізингові компанії активно застосовують портфельні інвестиції, використовуючи при цьому як фінансові активи в основному облігації. Облігаційний випуск має суттєві переваги для лізингодавця порівняно з іншими джерелами фінансування. Лізингодавець одержує доступ до практично необмежених ресурсів фондового ринку і великого кола інвесторів. Облігації, що випущені на тривалий строк, дають лізинговій компанії довгостроковий фінансовий ресурс, за рахунок якого вона може здійснювати довгострокові лізингові проекти. Для інвестора облігація є більш ліквідним вкладанням капіталу, ніж кредит. Інвестор практично в будь-який момент може продати облігації, а в разі кредитної операції йому доведеться чекати закінчення її строку, щоб позичальник повернув залучені кошти. Недоліком використання облігацій є повна відповідальність лізингодавця перед власниками облігацій за їх погашення і виплату купонного доходу. Отже, облігації як спосіб залучення фінансових ресурсів доступні для потужних лізингодавців зі значним капіталом і лізинговим портфелем.

Лізингові компанії, які мають достатньо капіталу для того, щоб у покупців облігацій була впевненість у гарантованому виконанні лізингодавцем своїх зобов’язань за облігаційним випуском, але мають якісний лізинговий портфель, можуть сек’юритизувати лізинговий портфель. Сек’юритизація – це процес залучення фінансування, який полягає в об’єднанні активів, що генерують грошовий потік, та їх трансформації в цінні папери, які потім продаються інвесторам, тобто цінні папери, які є результатом процесу сек’юритизації, називаються забезпеченими активами цінними паперами. Через них лізингодавець може залучити фінансування за прийнятною вартістю й у великому обсязі, незважаючи на розмір капіталу лізингодавця.

Унаслідок сек’юритизації збільшується обсяг доступних для лізингодавця ресурсів і знижується їх вартість, яка визначається ринком капіталу. Водночас сек’юритизація лізингового портфеля вимагає великого пакета диверсифікованих і стандартизованих лізингових угод. Лізинговий портфель має бути однорідним, а грошові потоки, які він генерує, легко прогнозованими.

Фінансові послуги на інвестиційному ринку реалізуються головним чином за посередництвом інститутів спільного інвестування.

Згідно із Законом України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 24 жовтня

2001 p. Інститутом спільного інвестування (далі – ICI) є корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою одержання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

ICI бувають відкритого, інтервального та закритого типу.

ICI Відкритого типу бере на себе зобов’язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ICI.

ICI Інтервального типу бере на себе зобов’язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ICI протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік.

ICI Закритого типу не бере на себе зобов’язання щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ICI до моменту його реалізації або ліквідації.

ICI можуть створюватись на певний строк (строкові ICI), або на невизначений строк (безстрокові ICI). ICI закритого типу можуть бути лише строковими.

Для забезпечення надійності функціонування ICI повинен диве-рсифікувати залучені кошти інвесторів у цінні папери різних емітентів.

Розрізняють пайові та корпоративні інвестиційні фонди. Пайовий інвестиційний фонд Складається з активів, що належать інвесторам на правах спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються нею окремо від результатів її господарської діяльності.

Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою. Учасником пайового інвестиційного фонду є інвестор, який придбав інвестиційний сертифікат цього фонду. Емітентом інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду є компанія з управління активами цього фонду.

Корпоративний інвестиційний фонд Створюється у формі відкритого акціонерного товариства і займається виключно діяльністю зі спільного інвестування. Акції корпоративного інвестиційного фонду мають бути тільки простими іменними. Строк відкритої підписки на акції корпоративного інвестиційного фонду не обмежується.

При проведенні відкритої підписки на цінні папери інвестиційних фондів відкритого та інтервального типу не менше 10 % їх активів повинні утримуватися в грошових коштах, які зберігаються на окремих депозитних банківських рахунках, відкритих для цього інвестиційними фондами.

Вартість чистих активів інвестиційного фонду відкритого типу визначається на кінець кожного робочого дня. Вартість чистих активів інвестиційних фондів інтервального та закритого типу визначається на кінець кожного робочого дня, що передує дню приймання заявок на розміщення та викуп цінних паперів інвестиційних фондів, але не рідше ніж один раз на квартал.

Розрахункова вартість цінних паперів інвестиційних фондів визначається як результат ділення загальної вартості чистих активів інвестиційних фондів на кількість їхніх цінних паперів, що перебувають в обігу на дату проведення розрахунку.

Отже, фінансові послуги на інвестиційному ринку стосуються в основному портфельних інвестицій.

(2 votes, average: 5,00 out of 5)