Ринок фінансових послуг – Сич Є. М. – 1.5. Поняття і класифікація фінансового посередництва

За інституціональним критерієм ринок фінансових послуг можна поділити на два сектори:

– сектор прямого фінансування;

– сектор опосередкованого фінансування.

У секторі прямого фінансування зв’язки між продавцями й покупцями фінансових активів здійснюються безпосередньо, і всі питання купівлі-продажу вони вирішують самостійно один з одним. Брокери та дилери, що тут функціонують, виконують, скоріше, технічну роль звичайних посередників, допомагаючи їм швидше знайти один одного. У цьому секторі виділяють два канали руху активів:

– канал капітального фінансування, за яким покупці назавжди залучають кошти у свій обіг; для цього використовуються як інструмент акції;

– канал запозичень, за яким покупці тимчасово залучають кошти у свій обіг, використовуючи для цього як інструмент облігації та інші подібні цінні папери.

Наявність сектору прямого фінансування має важливе економічне значення. Для покупців фінансових активів розширюються можливості вибору найвигідніших умов купівлі, зниження ціни фінансових активів та скорочення плати за користування позиками. Продавець фінансових активів тут може знати свого покупця “в обличчя”, що дає можливість вибрати найбільш надійних позичальників, уникати зайвих ризиків. Завдяки цим перевагам сектор прямого фінансування розвивається досить інтенсивно. Крім того, наявність цього сектору загострює конкурентну боротьбу між фінансовими посередниками, примушує їх знижувати ціни та розширювати асортимент своїх послуг для суб’єктів ринку.

У секторі опосередкованого фінансування зв’язки між продавцями і покупцями фінансових активів реалізуються через фінансових посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на ринку, а потім продають їх кінцевим покупцям від свого імені. Вони створюють власні зобов’язання й вимоги, які можуть бути самостійними інструментами ринку фінансових послуг, зумовлювати появу нових грошових потоків.

Сектор опосередкованого фінансування є об’єктивно необхідною складовою ринку фінансових послуг. Він не просто доповнює сектор прямого фінансування, а створює спеціальний механізм реалізації тих зв’язків між кредиторами і позичальниками, які не можуть бути реалізовані через сектор прямого фінансування. Насамперед ідеться про зв’язки, установлення яких вимагає великих витрат грошей і часу на пошуки й вивчення контрагента, чи реалізація яких пов’язана зі значними ризиками. Завдяки діяльності фінансових посередників вдається найбільш повно реалізувати всі можливості й вигоди, які властиві ринку фінансових послуг взагалі. Тому між секторами прямого й опосередкованого фінансування існують не тільки конкурентна боротьба, а й інтеграційні процеси, зокрема активне проникнення фінансових посередників у сектор прямого фінансування як технічних посередників, кредиторів і позичальників.

До фінансових посередників належать: банківські установи, небан-ківські фінансово-кредитні інститути, контрактні фінансові інститути. Фінансові посередники практично створюють нові фінансові активи. Вони мають можливість одержувати прибуток за рахунок економії, що обумовлено зростанням масштабу операцій, при цьому здійснюючи аналіз кредитоспроможності потенційних кредиторів, розробку порядку надання позик і розрахунків за ними, рівномірно розподіляючи ризики. Вони таким чином допомагають приватним особам, що мають заощадження, диверсифікувати їх (вкласти капітал у різні підприємства), тобто “не складати всі яйця в один кошик”. Крім того, система спеціалізованих фінансових посередників може надати тим, хто має заощадження, більші вигоди, ніж просто можливість одержувати відсотки.

Отже, фінансове посередництво істотно відрізняється від брокерсько-дилерської діяльності. Особливість останньої полягає в тому, що брокери та дилери не створюють власних вимог і зобов’язань, а діють за дорученням клієнтів, одержуючи дохід у вигляді комісійної плати (брокери) чи різниці в курсах купівлі та продажу (дилери). Фінансові посередники діють на ринку зовсім по-іншому – від свого імені й за власний кошт, створюючи власні зобов’язання і власні вимоги. Тому їхні прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов’язаними з їх залученням. Так, страхова компанія, акумулюючи кошти своїх клієнтів, створює нове зобов’язання – страховий поліс, а розміщуючи ці кошти в банках чи цінних паперах, створює нову вимогу до позичальника.

Як уже зазначалося, фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні ринку фінансових послуг, а через нього – у розвитку ринкової економіки. їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб’єктам ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані не всередину фінансової сфери, не на самих себе, а назовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб’єктів.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються в такому:

1) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на вихідні позиції. Для цього кредиторові достатньо звернутися до будь-якого посередника й розмістити в нього свої кошти, поклавши їх ніби в спільний котел, а позичальникові достатньо звернутися туди ж і одержати їх у позичку, ніби взявши їх із цього котла. Шукати їм один одного зовсім не потрібно й навіть знати про існування один одного не обов’язково. Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників;

2) скороченні витрат базових суб’єктів ринку фінансових послуг на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та в запозиченні додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредиторові й позичальникові не потрібно багато часу та зусиль затрачати на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати складні оцінно-аналітичні заходи щодо потенційного клієнта, щоб визначити його надійність, платоспроможність. Цей клопіт і витрати бере на себе фінансовий посередник; не потрібно мати справу з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти. їх консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше. Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, оптовому їх характеру собівартість кожної окремої операції коштуватиме посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками;

3) послабленні фінансових ризиків для базових суб’єктів ринку фінансових послуг, оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків;

4) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій і проектів;

5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами й позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об’єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні таких послуг, у зв’язку з чим формується широке коло окремих їх видів: депозитних інституцій, пенсійних фондів, інвестиційних і фінансових компаній, взаємних фондів тощо. У кожній країні цей перелік може бути різним, причому чим більше в країні розвинутий ринок фінансових послуг, тим більшим буде ряд різноманітних фінансових посередників.

Законодавчою базою здійснення посередницьких операцій є Закони України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг”, “Про цінні папери та фондовий ринок”. Згідно з першим законом до посередницької діяльності належать такі її види:

– торгівля цінними паперами (дилерська та брокерська);

– управління цінними паперами;

– розрахунково-клірингова діяльність;

– організація торгівлі на фондовому ринку.

Крім цього, Закон України вирізняє депозитарну діяльність і ведення реєстру цінних паперів як діяльність з елементами посередництва.

Згідно з законодавством посередниками на фондовому ринку можуть бути:

1) підприємства, що спеціалізуються на роботі з цінними паперами, здійснюють посередницьку діяльність з випуску та обігу цінних паперів, виконуючи операції за дорученням і за кошти своїх клієнтів (брокерська діяльність), за власний кошт (дилерська діяльність), за дорученням емітента в процесі первинного розміщення цінних паперів та надаючи інші послуги щодо цінних паперів (інвестиційне консультування, управління портфелем цінних паперів, довірчі операції з цінними паперами, реєстраційні функції). Ці підприємства зобов’язані мати власний капітал, адекватний обсягу їхніх операцій на фондовому ринку;

2) банківські установи, які, поряд з іншими фінансово-кредитними функціями, можуть здійснювати посередницьку діяльність: з випуску й обігу цінних паперів, виконуючи операції на фондовому ринку за власний кошт, за дорученням і за кошти своїх клієнтів, здійснюючи реєстраційні функції, довірчі операції з цінними паперами, надаючи позики, пов’язані з цінними паперами, і т. ін.;

3) інвестиційні компанії, які поєднують функції фінансового посередництва на ринку цінних паперів та інституціонального інвестора, тобто інвестора, для якого інвестування в цінні папери є основним джерелом доходу та невід’ємною частиною діяльності.

Взаємні фонди інвестиційної компанії акумулюють кошти інвестора для спільного інвестування в цінні папери, діючи за кошти і в інтересах осіб, які придбавають їхні цінні папери. Інвестиційні компанії виступають для інших інституціональних інвесторів інвестиційними менеджерами та консультантами, формують їхні активи в цінних паперах, організовують нарахування й оплату доходів за цінними паперами.

У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

А) банки;

Б) небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами.

Ключове місце належить банкам. Це виявляється в такому:

– на банки припадає більша частка в перерозподілі позичкових капіталів на ринку фінансових послуг, ніж на будь-який інший вид фінансових посередників;

– банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосередньо впливати на ринкову кон’юнктуру й економічне зростання, а інші посередники такої можливості не мають. Більше того, діяльність банків з пропозицією грошей багато в чому визначає становище всіх інших посередників на ринку фінансових послуг. Саме банки ведуть рахунки останніх, сприяють формуванню їхніх грошових фондів, здійснюють розрахунково-касове і кредитне обслуговування і через це мають можливість впливати на їхню діяльність;

– банки мають можливість надавати економічним суб’єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто обмежених, фінансових операціях. Тому можливість впливу на економіку в банків значно ширша, ніж у небанківських фінансових посередників.

Небанківські фінансово-кредитні установи теж є фінансовими посередниками на ринку фінансових послуг, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи – цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

– функціонують у тому самому секторі ринку фінансових послуг, що й банки, – у секторі опосередкованого фінансування;

– формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов’язання, які менш ліквідні, ніж зобов’язання банків, проте, теж можуть реалізовуватись на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

– розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов’язання, створюючи, як і банки, власні вимоги до інших економічних суб’єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні та більш ризиковані, ніж активи банків;

– їхня діяльність щодо створення зобов’язань і вимог грунтується на тих самих засадах, що й банків: їхні зобов’язання менші за розмірами, більш ліквідні й коротші за термінами, ніж власні вимоги, унаслідок чого їхні платежі за зобов’язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов’язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку – строкову, обсягову та просторову, а також трансформацію ризиків способом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської діяльності:

– вона не пов’язана з тими операціями, які визнані як базові банківські;

– вона є вузькоспеціалізованою.

Усі ці посередники поділяються на Договірних фінансових посередників, Які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, що їх вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

– страхові компанії;

– пенсійні фонди;

– ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:

– інвестиційні фонди;

– фінансові компанії;

– кредитні товариства, спілки тощо.

Вузька спеціалізація, різноманітність інструментів, умов і методів мобілізації та розміщення активів роблять сферу функціонування не-банківських фінансових посередників дуже сприятливою для фінансових новацій, для розроблення, випробування та запровадження нових фінансових інструментів.

Отже, фінансове посередництво – це специфічний вид діяльності, що полягає в акумуляції ринковими суб’єктами в обмін на свої зобов’язання вільних капіталів і розміщенні їх від свого імені в дохідні активи. Фінансові посередники мають можливість одержувати прибуток завдяки економії, що обумовлена зростанням масштабу операцій. їхня діяльність спрямована на допомогу приватним особам, що мають заощадження, перетворити їх на капітал і вкласти в різні підприємства, диверсифікуючи при цьому ризик. На практиці діяльність фінансових посередників пов’язана зі створенням нових фінансових інструментів, з емісією фінансових активів та з їх обігом на вторинному ринку. При цьому інститути ринку не тільки задовольняють потреби інвесторів щодо купівлі-продажу фінансових активів на регулярній основі за ринковою ціною, а й надають інформаційні, консультаційні та управлінські послуги.



Ринок фінансових послуг – Сич Є. М. – 1.5. Поняття і класифікація фінансового посередництва