Релігієзнавство – Сидоренко О. П. – 3.1. Релігії Стародавнього Сходу
Намагайся бути розумним, а не багатим: багатство можна втратити, а розум завжди з тобою.
Впродовж усієї історії людства релігії еволюціонували від первісних вірувань (через родоплемінні культи і міфологію) до народно-національних і світових релігій. У цій еволюції чітко простежується послідовність їх зміни, спадкоємність їхніх типів і різновидів, наприклад, політеїзм поступався монотеїзму зі збереженням в останньому багатьох догматів, культів, обрядів, що належали до політеїстичних релігій. Останні виникли у період формування земної цивілізації, коли родоплемінні спільноти поступилися місцем їх державним об’єднанням, що утворилися на берегах річок Ніл, Тигр і Євфрат, Інд і Ганг, на узбережжі Середземного моря. Це відбулося приблизно у IV тис. дон. е., тобто 60 століть тому.
Цивілізація звільнила людей від первісних способів організації життя, проте виявилась дуже суперечливою. Свобода і творчість небагатьох забезпечувались у ній за рахунок пригнічення і рабства більшості народів. Долі людей стали залежати не лише від природних, ай від соціальних сил. Якщо у первісному суспільстві інтереси і добробут індивідів збігалися з інтересами і добробутом Р°ДУ” то в умовах цивілізації вони стали не просто нетотожними, а й багато в чому протилежними. Відбулося соціальне розшарування суспільства, у ньому виникли сили роз’єднання, відокремлення людей. Реальною стала суспільна потреба протиставлення цим силам загал ьної й обов’язкової системи цінностей і стандартів поведінки для соціальних низів і еліти. Саме з наміром її задовольнити, виконати функцію соціальної інтеграції і регуляції в суспільстві, розділеному ворожнечею і нерівністю, виступила тоді релігія. Для релігієзнавства в Україні особливий інтерес становлять релігії цього періоду в Греції і Римі, оскільки вони еволюціонували у християнство – найбільш поширену в Україні релігію, а також вірування наших пращурів-праукраїнців.
3.1. Релігії Стародавнього Сходу
З первісних вірувань, родоплемінних культів і міфології почалась релігійна історія всіх народів стародавнього світу. Так, єгиптяни IV тис. до н. е. всіх божеств уявляли твариноподібними – у вигляді сокола, бика, корови, кішки, барана і багатьох інших тотемів, і тільки з часом – у таємничих образах предметів і явищ природи або істот, які наполовину тварини – наполовину люди. Верховними визнавались такі божества:
Ра – бог Сонця;
Осіріс – суддя мертвих;
Себек – бог води і повені;
Гор – бог світла;
Баст – богиня радощів і веселощів;
Тему – бог світанку і сутінок;
Ісіда – богиня материнства і достатку;
Кеб – бог Землі;
Кхенсу – богиня Місяця;
Кхнему – бог тлінності;
Маат – бог закону і правопорядку;
Нет – бог полювання;
Амон-Ра – уособлення сил, що відтворюють життя;
Сет – бої” війни і зла;
Птах – бог створення і відновлення;
Тот – бог мудрості і писемності;
Мут – бог природи;
Хатхор – бог неба;
Анубіс – бог – заступник померлих;
Неб-Тет – бог – покровитель сім’ї;
Тефнут – богиня вологи;
Серапіс – покровитель Александрії;
Гарпократ – одна з іпостасей Гора;
Нефтіда – покровителька домівки;
Нут – богиня неба;
Шу – бог повітря.
Єгиптяни боготворили Сонце. Фараона вважали сином Сонця, царем-богом, влада якого поширюється не тільки на людей, а й на Всесвіт. В Єгипті, отже, виникла державна форма релігії на чолі з фараоном. З часом у єгиптян сформувалася віра у потойбічну відплату: за добрі і ганебні справи людина відповідатиме перед судом володаря померлих – бога Осіріса, і якщо не у цьому житті, то у потойбічному, несправедливість і зло все-таки будуть покарані. Про вимоги релігії до віруючих можна зробити висновок, ознайомившись зі змістом “Книги мертвих”, що була написана у середині П тис. до н. е. У ній, зокрема, наводиться формула самовиправдання померлого перед Осірісом: “Я не здійснював зла, я не крав, я не заздрив, я не лицемірив, я не займався оманою і марнослів’ям, я не здійснював перелюбства, я не залишався байдужим до правдивої мови, я не був причиною сліз, я не вбивав і не лихословив”.
Служіння богам відправляли жерці. Вони виокремились в особливу касту і здійснювали головним чином магічні обряди і заклинання, які вважалися всесильними: без них померлий не міг потрапити у божественне царство, а земля переставала родити.
Жерці упорядковували численні міфи про таємниче походження світу, встановлювали родинні зв’язки між богами. У міфах бог Осіріс помирав і воскресав, подібно Сонцю, щоденно і періодично, як умирало і воскресало зерно, коли його кидали у землю, і коли воно знов проростало навесні. У них явно простежується ідея про спокутну смерть бога, який приносить себе у жертву заради спасіння життя. Потім цю ідею було повторено у всіх релігіях, включаючи християнство. Повторено було також ідею культу Ісіди – дружини Осіріса, культу спасіння, думку про необхідність відмови від старого життя і народження нового. її основні положення були акумульовані християнським культом Богоматері – Діви Марії.
Приблизно у той самий час, що і в Єгипті (із середини IV тис. до н. е.), у долині рік Тигр і Євфрат почала формуватись Месопотамія, яку у Біблії називають “землею Сеннаарською”. Населяли її шумери і аккадійці. Вони створили іригаційну систему землеробства, винайшли писемність, побудували міста і, разом з технічними досягненнями, передали своїм нащадкам – вавилонцям й ассирійцям, а через них – грекам і євреям, свої уявлення про світ, юридичні й моральні норми, релігійні міфи. Шумерські розповіді про всесвітній потоп, про створення чоловіка з глини, а жінки з ребра чоловіка, стали прототипами старозавітних міфів.
Міфологія зберегла відомості про шумерський пантеон. Головними у ньому вважались бог неба Ан і богиня землі Кі. Вони породили бога повітря Епліля, бога – творця перших людей Енкі, бога вод Еа. Боги упорядкували світ і володіють ним. Вони одружуються, народжують дітей, створюють рослин і тварин. Вони створили людину – істоту низьку і безправну, щоб вона своїми жертвоприношеннями служила їм. Боги безсмертні, а доля людини – хвороби, ворожнеча і смерть, після якої на неї чекає вічне і безрадісне перебування у похмурому царстві мертвих.
Шумери уявляли світ незмінним. Всесвіт у них – сукупність Землі і Неба: над круглою і плоскою Землею височіє Небо – купол величезних розмірів. Ремесла і мистецтво, поведінка людини, її життя і смерть, управління суспільством визначаються божественними законами “Ме”.
У Месопотамії, на відміну від Єгипту, релігійна система повністю не монополізувала духовне життя. Вона залишила місце для поглядів і вчинків, вільних від безпосереднього впливу релігії. Богоборчі мотиви чітко простежуються у давньомесопотамському творі “Епос про Гільгамеша”. У ньому розповідається про те, як Гільгамеш без дозволу богів намагався забезпечити собі безсмертя через боротьбу з невідомим, з настановами богів. У цьому розумінні він – очевидний прототип давньогрецького Прометея.
На межі III – П тис. і в першій половині П тис. до н. е. відбулося розселення арійців, індоєвропейських народів. Воно зумовило виникнення “класичних” давньогрецької, іранської та індійської цивілізацій, які, у свою чергу, значною мірою вплинули на розвиток інших осередків культури. Вірування найдавніших індоєвропейських народів зафіксовані у давньоіндійських Ведах і в релігіях стародавніх германців і слов’ян.
Своєрідним було релігійне життя у Стародавньому Китаї. У долині річки Хуанхе цивілізація міського типу сформувалась уже в середині II тис. до и. е. її населення вшановувало багатьох богів-духів, яким приносило жертви, зокрема таких:
Чанг куо-лао – бог-чарівник;
Хан Хсянг-цу – бог квітів;
Чунг Лі-чуан – бог перетворень;
Лу Тунг-пін – бог надприродної сили;
Лі Т’єх-куай – покровитель знедолених;
Тсао Куо-чю – покровитель театру;
Хо Хс’єн-ку – богиня домашнього господарства;
Лан Тсай-хо – покровителька квітникарів;
Чу Юнг – бог вогню;
Гуаньюнь – богиня милосердя і заступниця дітей;
Мара – бог спокуси і принад;
Лей-кунг – бог грому;
Тіен Му – богиня блискавки;
Шоу Хсінг – бог довголіття;
Мо-лі Хай – охоронець Заходу;
Мо-лі Чінг – охоронець Сходу;
Мо-лі Шоу – охоронець Півночі;
Мо-лі Хунг – охоронець Півдня.
Основою релігійної системи Давнього Китаю були культ предків і збереження традицій. Водночас у ній були сильними раціональні начала: не розчинятись в абсолюті, а вчитись гідно жити відповідно до прийнятих норм, цінувати саме життя, а не жити заради майбутнього спасіння в іншому світі. Для неї було характерним також стримане ставлення до жерців, духовенства. Функції жерців виконували чиновники. Жертвопринесення вважались справою державного значення і тому здійснювати їх мали представники влади. Разом із тим діяльність жерців-чиновників спрямовувалась головним чином на виконання адміністративних обов’язків, на збереження усталеності соціальної структури суспільства. Тому не містичні прозріння, не екстаз і злиття у любові до божественного феномену, а ритуали і церемонії як справа державного значення були у центрі цієї релігійної системи. На відміну від інших стародавніх релігій, у китайській традиції не простежується зв’язок людини з богом через особу жерця. Він досягається завдяки доброчесності суспільства, відповідального перед Небом як символом вищого порядку. Разом із тим і ця релігія у своїй давній динаміці еволюціонувала від первісних вірувань до родоплемінних культів і міфологій.