Релігієзнавство – Мозговий Л. І. – Тема 1. Основи теорії релігії

Тема 1. ОСНОВИ ТЕОРІЇ РЕЛІГІЇ

Тема 2. ПЕРВІСНІ ФОРМИ РЕЛІГІЇ

Тема 3. ЕТНІЧНІ РЕЛІГІЇ

Тема 4. БУДДИЗМ ЯК СВІТОВА РЕЛІГІЯ

Тема 5. ІСЛАМ ЯК СВІТОВА РЕЛІГІЯ

Тема 1. Основи теорії релігії

1. Релігієзнавство як наука та навчальна дисципліна. Теологічно-філософський, психологічний та соціологічний підходи до дослідження релігії.

2. Елементи та структура релігії.

3. Функції та роль релігії в суспільстві.

1. Релігієзнавство як наука та навчальна дисципліна. Теологічно-філософський, психологічний та соціологічний підходи до дослідження релігії

Є знання, необхідні спеціалістам для успішної діяльності у певній галузі, але є знання, без яких неможливе становлення людини як особистості, формування її духовної культури. Саме до таких належить релігієзнавство.

Релігієзнавство як комплексна та відносно самостійна галузь знання з’явилася у ХІХ ст., незважаючи на те, що відповідні знання накопичувалися протягом багатьох століть. Воно складалося на межі загальної та соціальної філософії, історії філософії, психології та інших наук. Релігієзнавство вивчає закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігії, її структури та різні компоненти і феномени, як вони поставали в історії суспільства, взаємозв’язок і взаємодію релігії та інших галузей культури. Головним у ньому є філософський зміст, оскільки, по-перше, центральне місце займає розробка універсальних понять і теорій об’єкта, по-друге, дослідження релігії, як правило, спрямоване на філософсько-світоглядні питання про людину, світ, суспільство. В релігієзнавстві існує ціла низка підрозділів, основними з яких є філософія, соціологія, психологія тощо. Філософія розкриває глибинні, сутнісні властивості релігії. Соціологія, психологія, феноменологія, історія дозволяють побачити, яким чином вона виявляється на різних рівнях, як виражається в різних релігійних феноменах.

У релігієзнавстві розроблено кілька концепцій релігії: теологічна, філософська, соціологічна, психологічна, етнологічна тощо.

Філософські концепції релігії. Вагомий внесок у дослідження феномена релігії зроблений відомим німецьким класичним філософом XIX ст. Г. Гегелем. Одним із вихідних принципів нового осмислення релігії стало його положення про те, що всесвітня історія здійснюється в духовній сфері, в тому сенсі, що субстанціальним тут є “дух та процес його розвитку”, а не матеріальна природа. Гегель відзначає, що субстанцією матерії є вага, а субстанцією духу – свобода. Поняття свободи він розкриває через визначення, яке дається її антиподу. Несвобода – це злиття людини з природою, її повна залежність від неї. Чим більше вона перебуває “в безпосередньому та некультурному стані”, тим більше її визначають природні імпульси, тим менше вона вільна.

Розглядаючи далі всесвітню історію як прогрес в усвідомленні свободи, а свободу як субстанцію духу, Гегель в цьому саморозкритті духу бачить внутрішню кінцеву мету історії. Таким чином, шлях розвитку свідомості індивіда від несвободи до свободи (який, за Гегелем, безпосередньо пов’язаний з розвитком релігійної свідомості) виявляється внутрішньо необхідним для подоланням людиною своєї залежності від домінуючих над нею сил природи.

Релігія, за Гегелем, є однією з форм саморозкриття абсолютного духу, яка проходить такі стадії розвитку:

– безпосередня релігія (примітивна, нижча, несправжня форма релігії, проте елементи вірувань, які виникли тут, отримують подальший розвиток);

– субстанціальні релігії;

– християнство – релігія істини.

Гегель вперше починає застосовувати діалектику єдності протилежностей, які містяться у віронавчальних мотивах і практиці цієї релігії. Зокрема, він зауважує, що християнську релігію то ганили, то прославляли за те, що вона зуміла пристосуватися до самих несхожих звичаїв, до найрізноманітнішого складу і побудови життя. Колискою її стає розбещеність Римської держави, і вона приходить до влади тоді, коли імперія йде назустріч своєму кінцю. Причому непомітно, щоб падіння її було затримане християнською релігією. І саме завдяки цьому вона постає і як релігія надвитончених римлян і греків, і як релігія диких, але вільних варварів. Вона була і релігією італійських держав у найпрекрасніші часи їх відвертої свободи, і в поміркованих монархіях Європи в Новий час, рівно як і релігією найбільш пригнічених кріпаків та панів: всі ходили в одну церкву.

Іспанці, які йшли за хрестом, знищували цілі людські покоління, англійці, спустошуючи Індію, співали християнські гімни-подяки. В її лоні народились кращі витвори мистецтва, а розвиток наук дорівнював безбожжю.

У будь-якому кліматі розквітало дерево хреста, скрізь воно пускало коріння, скрізь давало плоди. З релігією пов’язували народи радощі життя, а безвихідний смуток знаходив у ній духовний пожиток для себе і виправдання.

Дослідженням релігії займався і німецький філософ Л. Фейєрбах, для якого природа є первинною інстанцією й існує об’єктивно. Поза нею не існує нічого, в тому числі і тих вищих істот, які релігійна фантазія ставить понад природою та людиною. Для нього релігія – це дитяча сутність людства. Але дитина розглядає свою сутність як щось стороннє. Людина, оскільки вона є дитиною, об’єктивує себе як іншу людину.

Філософськи осмислюючи природу Бога, Фейєрбах встановлює, що Бог є об’ єктивованою сутністю людини, яка протягом тривалого процесу абстрагування фантастично осмислювалася як інший об’єкт, інша істота, яка стоїть над ним. Бог людини такий, як і її власні думки та прагнення. Про людину ми можемо судити по Богу і про Бога по людині. Природа божественного, за Фейєрбахом, – своєрідна сутність людського. Історичний прогрес релігії пов’ язаний з тим, що все, що уявлялося більш ранній релігії об’єктивним, тепер здається суб’єктивним, те, що раніше вважалося божественним, тепер вважається людським. Явища дійсності стають об’єктами релігії не через їх адекватне відображення в психіці, а навпаки: – шануються людиною лише настільки, наскільки вони викривляються.

Аналіз релігії, здійснений Юнгом та Фромом, відбувався на межі філософії та психології. Так, аналітична система Юнга розглядає релігійні уявлення як продукти “колективного несвідомого”, а останнє – як “базовий релігійний феномен”. Колективне несвідоме ідентичне у всіх людей і утворює тим самим загальну основу психічного життя кожного, будучи за своєю природою надособистісним. Зміст колективного несвідомого відкривається людям через архетипи, під якими розуміються форми й образи, колективні за своєю природою, які зустрічаються практично скрізь як складові елементи міфів і є автохтонними індивідуальними продуктами несвідомого походження. Вони можуть заявляти про себе у фантазії, в художній творчості, медіумічному трансі, містичному досвіді. Для Юнга як психіатра не останню роль відіграє поява архетипів у психічних продуктах патологічного характеру. Архетипи знаменують собою зустріч свідомості з несвідомим, що і є початковим релігійним досвідом та вихідним матеріалом для формування міфів, казок, релігійних вчень і символів. Юнг підкреслює спонтанну активність проявів колективного несвідомого. Вони не створюються індивідами, а нав’язуються їм. Ці вторгнення мають характер нумінозного переживання (поняття нумінозного Юнг запозичує в Рудольфа Отто). Нумінозне охоплює людину і ставить її під свій контроль: вона тут, скоріше, жертва, ніж творець нумінозного. Якою б не була його причина, нумінозне виступає як незалежні від волі суб’єкта умови. Відповідно релігія, за Юнгом, – це, в першу чергу, поняття, що означає особливу настанову свідомості, зміненої досвідом нумінозного. У свою чергу, людина релігійна – це людина, яка бере до уваги і старанно спостерігає певні чинники, які впливають на неї (маються на увазі незалежні від її свідомого наміру чинники психічного життя).

У той же час релігія не тільки служить вираженням подібного досвіду, а й виконує функцію захисту свідомості від цих “динамічних чинників” психічного життя, які не підкоряються свідомій волі індивіда і нерідко деструктивно впливають на свідоме Я. Людині притаманний прихований страх перед невідомими небезпеками душі, і тому існують численні віронавчання і церемонії, мета яких – захиститися від несподіваного, небезпечного, що приховується в несвідомому. Їх захисна функція забезпечується тим, що в міфологіях і віровченнях людина стикається не з безпосереднім досвідом, а з його переробленим матеріалом, тобто має справу не з природними, а культурними символами. Якщо індивідуальний досвід, в якому виникають природні символи, обтяжений випадковими нашаруваннями, ірраціональний і безсистемний, то віровчення являють собою кодифіковані і догматизовані форми первісного релігійного досвіду. Зміст його освячується і зазвичай застигає в жорсткій, часто добре розробленій структурі. Таким чином, догмат зобов’язаний своїм існуванням, з одного боку, так званому безпосередньому досвіду одкровення, а з іншого – співробітництву багатьох розумів, яке не припинялося протягом століть. Культурні символи, “завдяки тисячолітнім зусиллям людського духу”, стали основою всеохоплюючої системи думок. Подібні системи складають головні цінності духовної культури людства. До них належать не тільки міфологія і релігійні віровчення; не в останню чергу К. Юнг відносить до них ритуали і релігійні організації. Тому протестантизму, зокрема, закидають те, що, зруйнувавши церкву і редукувавши обрядність, він залишив своїх прихильників беззахисними перед стихією ірраціонального світу психічного життя.

Проте система релігійних символів покликана не тільки захистити індивіда від колективного несвідомого, а й прокласти шлях до нього. Вона відкриває людині шлях до розуміння божественного й одночасно захищає від безпосереднього з ним зіткнення. З точки зору Юнга, оце є значно важливішим для сучасної раціональної людини, яка втратила зв’язок з ірраціональними за своєю природою життєвими основами власної душі. В цьому – приваблююча сила релігії. Тому релігія належить до вищих і сильніших за впливом цінностей, будь вони позитивними чи негативними. Ставлення до них може бути як довільним, так і мимовільним, тобто ви можете свідомо прийняти ту цінність, якою ви вже одержимі несвідомо. Наділений у вашій системі найбільшою силою чинник – це і є Бог, оскільки Богом завжди називається переважаючий всі інші психологічний чинник.

Юнг намагається дотримуватися нейтральної позиції в питаннях віри і безвір’я, стверджуючи, що психолога цікавить факт існування і закріплення в культурі певних уявлень, а не проблема відповідності цих уявлень деякій дійсності. Наприклад, говорячи про мотив непорочного зачаття, психологія цікавиться винятково фактом наявності такої ідеї; її не хвилює питання істинності чи хибності цієї ідеї в будь-якому іншому сенсі.

“Гуманістичний психоаналіз” філософа, соціолога і психолога Е. Фрома (1900-1980) переосмислює символіку несвідомого, акцентуючи увагу на протиріччях людського існування, конфліктних ситуаціях, викликаних соціокультурними чинниками в суспільстві тотальної відчуженості. Поняття релігії отримує широке тлумачення. Неправомірно зводити релігію тільки до систем, у центрі яких знаходяться Бог і надприродні сили; крім монотеїстичних існувала й існує низка інших релігій. І світські системи, такі як сучасний авторитаризм, психологічно слід віднести до релігійних. Релігію Фром розуміє як будь-яку систему поглядів і дій, якої дотримується якась група людей і яка надає індивіду систему орієнтації та об’єкт поклоніння. Релігійність вбачається в будь-якому служінні ідеалам незалежно від того, поклоняється людина ідолам, богам і святим чи вождям, класу, нації і партії, успіху, багатству і силі. Будь-яка людина є релігійною, а релігія притаманна всім історичним епохам. Одним з різновидів релігії Фром вважає невроз. Він переінакшує формулу Фрейда, який вважав релігію колективним неврозом, і трактує його як особисту форму релігії, точніше, як регресію до примітивних форм релігії, що перебуває в конфлікті з офіційно визнаними формами релігійної думки.

Фром розрізняє авторитарну і гуманістичну релігії. Авторитарною релігію робить ідея, відповідно до якої людина повинна коритися зовнішній силі, що панує над нею. Головна чеснота такої релігії – слухняність, гріх – непокора. На думку Фрома, підкорення могутній владі є одним із способів, за допомогою якого людина запобігає самотності та власній обмеженості. Через це вона втрачає свою незалежність і цілісність як індивід, але знаходить безпеку і захищеність завдяки силі, яка вселяє страх і благоговіння та частиною якої вона ніби стає. Гуманістична релігія, навпаки, зосереджена на людині та її здібностях, орієнтуючи індивіда на самостійність і віру у власні сили, на реалізацію свого потенціалу. Вона підтверджує цінність людської особистості, право людини на щастя і свободу. Релігійне переживання такої роду релігії є переживанням єдності з усім існуючим, засноване на родинному ставленні до світу, усвідомленому за допомогою мислення і любові. Гуманістична релігія розвиває любов до ближнього і до самого себе та почуття солідарності з усіма живими істотами. Метою людини в такій релігії є досягнення найбільшої сили, а не найбільшого безсилля, чеснотою – самореалізація, а не покора.

Фром вважає, що релігійний досвід не обов’язково пов’язаний з теїзмом, і ідею Бога розглядає як символічну. Проте безбожництво, з його точки зору, не означає безрелігійність, і власну концепцію психоаналізу він оголошує “новою теологією”.

Теологічні концепції релігії. Теологічні інтерпретації спрямовані на те, щоб зрозуміти релігію зсередини, на підставі відповідного релігійного досвіду. Пояснення багато в чому відрізняються, але загальним є уявлення про релігію як зв’язок людини з чимось трансцендентним – Богом, Абсолютом тощо. У християнстві в цілому релігія розуміється як вияв зв’язку між Богом і людиною, проте існують різні підходи до визначення релігії. Так, протестантський теолог та філософ Р. Отто вважав, що релігія – це переживання святого, її предметом є нумізне, тобто сила, яка виходить з Божественного. Святе викликає подвійне почуття. З одного боку, воно викликає благочестивий страх і трепет. Людина відчуває присутність істоти, яка принципово протиставлена їй.

З іншого боку, святе постає як таке, що захоплює, засліплює, одухотворяє людину. Переживання святого задане людині апріорно, певною мірою вона здатна до сприйняття цього переживання. Поняття святого є основою створення загальної категоріальної системи, через яку може бути висвітлена вся релігія.

П. Бергер, євангелічний теолог, та німецький феноменолог Т. Лукман аналізують релігію з позиції феноменології. Їхня увага зосереджена на вивченні дотеоретичного знання, з яким люди мають справу у повсякденному житті. Культура життєво необхідна людині, оскільки вона конституює сенси і тим самим забезпечує можливість орієнтації в світі. Потреба в сенсопокладанні особливо відчутна в проблематичних ситуаціях. Спостереження смерті іншого й пов’язані з цим уявлення власної загибелі, досвід несвідомого, незадоволеність світом, як вона існує в повсякденному сприйнятті, і таке інше створюють відчуття хаосу, страждання і страху. Стабілізація світу не може здійснюватися у незмінних випадковостях повсякденного життя. Ці автори вважають, що дійсну стабільність може забезпечити тільки релігія. В утворенні життєвого світу людини релігія відіграє головну роль, оскільки їй як сенсопокладаючій інстанції підкорені всі інші способи надання сенсу. Центральною категорією тут є категорія трансцендентування, яка розуміється як вихід людини за межі її як біологічної істоти, як процес конструювання смислового універсуму. Релігія, за Лукманом, є продуктивною силою здатності людини до трансцендентування, через яку світогляд, який склався історично, отримає внутрішню суб’єктивну форму. Релігія є необхідним компонентом становлення людини, оскільки її значення полягає в наданні змісту й покладанні цінності існуванню людини.

Психологічні концепції релігії. Австрійський психолог, невропатолог і психіатр З. Фрейд (1856-1939) застосував принципи заснованого ним психоаналізу до дослідження релігії. На його думку, основу психіки індивіда складає несвідоме – “Id” (“Воно”), що є психічним представником “первинних потягів” – природного біологічного начала: потяг до життя – сексуальні – і самозбереження (Ерос), потяг до смерті та руйнації (Танатос). У сфері “Воно” домінують сексуальні потяги, які, на відміну від прагнення до самозбереження, здатні до витіснення і складної трансформації. Під впливом суспільства, яке висуває індивіду систему табу, формується “Ego” (“Я”), поверховий прошарок психіки – свідомість, що відносить діяльність “Воно” до принципу реальності. У процесі соціалізації формується ще одна структура – “Super-ego” (“Над-Я”), у якій інтеріоризуються моральні, етичні вимоги, ідеали і заборони. Вона відтворює в особистості ту функцію, яку виконував батько або вихователь у першому періоді життя індивіда. Несвідомі потяги наштовхуються на опір свідомості, відбувається їх витіснення. “Я” опиняється під впливом “Воно” – з одного боку, і під впливом “Над-Я” – з іншого. Прагнучи примирити ці тенденції, “Я” постійно зазнає невдачі, а тому стає “підлесником, опортуністом, брехуном”. Розвивається почуття страху і провини, а витіснення потягів може спричинити невроз. Фрейд вважає невроз індивідуальною релігійністю, а релігію – універсальним колективним неврозом.

Релігія відіграє важливу роль у культурі як засіб захисту від небезпеки індивідуального неврозу. Фрейд писав: “Наслідки витісняючих процесів, які відбулися в доісторичний час, потім ще довго переслідують культуру. Релігію в такому випадку можна було б вважати загальнолюдським нав’язливим неврозом, який, подібно до дитячого неврозу, укорінений в Едиповому комплексі, в амбівалентному ставленні до батька… благочестивий віруючий добре захищений від небезпеки відомих невротичних захворювань: засвоєння універсального неврозу знімає з нього завдання відпрацювання свого персонального неврозу”. Едипів комплекс виражається в емоційній прихильності хлопчика до матері і двоїстому ставленні до батька. Відчуваючи потяг до матері, хлопчик одночасно ненавидить і любить батька (амбіваленція “ненависть – любов”), прив’язаний до нього, але мимоволі хоче його смерті. Релігія корениться в Едиповому комплексі сина, який хоча б в уяві убив свого батька, щоб зайняти місце поруч з матір’ю. Згідно з Фрейдом, психоаналіз навчив бачити інтимний зв’язок між батьківським комплексом і вірою в Бога, він показав, що особистісний Бог психологічно не що інше, як ідеалізований батько. Походження релігії Фрейд пов’язував із безпорадністю людини перед ворожими силами природи, перед внутрішніми інстинктивними силами: він бачив у ній арсенал уявлень, породжених потребою зробити людську безпорадність більш стерпною. Релігійну віру він вважає ілюзією, оскільки до її мотивування домішане виконання бажання; за своєю психологічною природою релігійні вчення виявляються ілюзіями. Під впливом формування раціонального мислення людина згодом відмовляється від релігії і набуває “почуття реальності”.

Етнологічні концепції релігії. Етнологічні теорії будуються на основі етнографічного матеріалу, а для пояснення релігії часто використовують ідеї культурної (соціальної) антропології. Джерело релігії вбачається в певній “людській природі”, властивій індивіду й утвореній у комбінації матеріальних і духовних потреб, або ж у певному культурно-антропологічному комплексі.

Англійський етнограф Б. Маліновський відомий і як “польовий” дослідник, і як систематизатор теоретичних підходів до релігії, які розвиваються з погляду етнології. Розробляючи у функціональному аспекті ідеї соціальної антропології, в якості вихідного поняття він бере культуру. Вона являє собою складну органічну сукупність інститутів, “інструментальний апарат”, за допомогою якого людина освоює навколишній світ і задовольняє свої потреби – первинні (самозбереження і зберігання виду) і вторинні (сформовані і розвиваються самою культурою). На поведінку людини впливають вроджені чинники, але культура піднімає її над біологічною детермінованістю. Всередині цілого елементи знаходяться у взаємозалежності, кожний стає функцією іншого, зміни одного спричинюють зміни інших.

Релігія розглядається як загальний феномен культури. Маліновський аналізує її у співвідношенні з наукою і магією на матеріалах неписьмової культури. Наука є раціональним освоєнням дійсності. Раціональне ставлення до світу існувало на всіх етапах розвитку культури. На основі знань виготовлялися знаряддя полювання, конструювалася зброя, утворювалися об’єднання для спільної діяльності, організовувалися сільськогосподарські роботи тощо. Наука являє собою “раціональну поведінку” у навколишньому світі відповідно до наявного знання і техніки, конструює повсякденний, “профанний” світ.

Поряд з цією галуззю є сфера “сакрального”, до якої належать магія і релігія. Магія визначається як віра в можливість досягнення успіху за допомогою чарівних формул і ритуалів. Вона застосовується у таких фазах діяльності, в яких недостатні раціональні засоби досягнення мети. Ситуація, у якій не вистачає раціональних засобів досягнення мети або вони перестають діяти, породжує в психології людини гостроаффективні стани (і в примітивних спільнотах, і в цивілізованих). Оскільки раціональна, спрямована на досягнення мети дія неможлива, людина вдається до квазідії. В результаті таких магічних акцій відбувається зниження емоційного напруження, досягається рівновага, до деякої міри долаються фрустрації. Хоча ці акції не приводять до досягнення зовнішніх цілей, вони результативні щодо відновлення внутрішньої рівноваги.

Якщо в магії мета кожної дії точно визначена й обмежена, то в релігії ритуал організований інакше. Релігія має справу не з конкретними фрустраціями повсякденного життя, а з фундаментальними проблемами людського буття. Згідно з Маліновським, за своєю догматичною культурою релігія постійно пропонує себе в якості системи віронавчальних положень, які визначають місце людини у Всесвіті, пояснюють її походження і формулюють мету її існування. Звичайному індивіду релігія прагматично необхідна, щоб перебороти приголомшуюче передчуття смерті, нещастя і долі. Релігія ніколи не буде зайвою, оскільки зазначені проблеми принципово не долаються.

Маліновський пропонує “гармонійну модель” культури. На його думку, різноманітні культурні феномени доповнюють один одного в гармонійному цілому. Наука, магія і релігія виконують різну роботу, але взаємодоповнюють одне одного у вирішенні загальних культурних завдань.

Соціологічні концепції релігії. Соціологічний аналіз феномену релігії був запропонований німецьким соціологом М. Вебером, який вважав, що передумову релігії складає проблема сенсу. Він характеризує релігію як засіб надання змісту соціальній дії: в якості явища культури вона задає та підтримує відповідні сенси, тим самим вносячи “раціональність” у пояснення світу і повсякденну етику. Релігійна інтерпретація світу є засобом його оволодіння. Віровчення забезпечує релігійне смисловизначення повсякденного життя людини. Релігія задає ієрархічно побудовану систему норм, відповідно до якої одні дії стають можливими, інші – забороненими, тим самим визначаються моральні позиції щодо світу.

У дослідженнях релігії для Вебера головним є знаходження тих утворених завдяки релігійним віруванням і практиці релігійного життя психологічних стимулів, які визначали напрям поведінки індивідів та утримували їх у ньому. Значення релігійних стимулів аналізується в контексті їх впливу на розвиток капіталізму в Західній Європі. Найбільш “раціональним типом” господарювання вважається капіталістична система, якій властивий “дух капіталізму”. Він розуміється як “етично забарвлена життєва максима”, яка стимулює прагнення до багатства та зумовлює “раціоналізацію” отримання доходу. Вебер знаходить джерела розвитку капіталізму в особливостях протестантизму.

Французький соціолог Е. Дюркгейм дотримувався позиції позитивізму. В якості фактичної бази він використовував дані етнографії, виходячи з принципу соціологізму, згідно з яким суспільство є особливою реальністю, яка містить у собі “соціальні фактори”, що не зводяться лише до економічних, психічних, фізичних”. Соціальні фактори об’єктивні, існують незалежно від індивіда і мають примушуючу силу стосовно нього. Серед них виділяються морфологічні, які утворюють матеріальний субстрат суспільства – густота населення, засоби та інтенсивність контактів тощо, а також духовні фактори – “колективні уявлення”, які в сукупності складають колективну, або загальну, свідомість. Дюркгейм спростовує спробу зведення соціального до біологічного та психологічного, необхідне з’ ясування соціального через соціальне. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є сам спосіб існування людини. В релігії суспільство обожнює само себе. Сенс та призначення релігії полягає в культивуванні соціального почуття, забезпеченні впливу колективу на індивіда. Наявність священних об’ єктів надає колективним віруванням обов’ язкового характеру. Священні об’ єкти Дюркгейм трактує як символи єдності. Наприклад, для австралійського туземця таким символом є тотем, для християнина – Ісус Христос.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Релігієзнавство – Мозговий Л. І. – Тема 1. Основи теорії релігії