Релігієзнавство – Лубський В. І. – §10. Українська православна церква

Історія української православної церкви – це невід’ємна складова частина історії православ’я взагалі. Руська церква, яка виникла внаслідок хрещення Русі в 988-991 pp. існувала і розвивалася не лише на українських землях. Згодом вона поширила свій вплив на всі величезні простори колись великої єдиної країни – від берегів Тихого океану до Балтики і від памірських вершин до берегів Льодовитого океану.

Отже, основні етапи і зміст історії Руської церкви – це також етапи історії Української православної церкви. Але при цьому необхідно виділити окремо період з середини XV ст. до середини XVII ст. З кінця XIV ст. українські та білоруські землі опинилися під владою литовських і польських феодалів. Побоюючись впливу Руської церкви на українське та білоруське населення, тодішні можновладці за допомогою ієзуїтів спромоглися відокремити від неї кілька єпархій і створити з них окрему, Литовсько-Київську митрополію з підпорядкуванням її Константинопольському патріархату. Внаслідок вимушеного ослаблення зв’язків з Росією, вона врешті-решт була майже повністю втягнена в унію. Але не всі єпископи Київської митрополії погодилися на унію і юридично ще продовжували своє існування. В 1610 р. патріарх Феофан, перебуваючи на Україні, висвятив ше кількох православних єпископів і тим самим канонічно відновив Київську православну митрополію.

Після возз’єднання України з Росією (1654 р.) відбулося і церковне об’єднання (1686 p.). Київська митрополія перейшла з юрисдикції Константинопольського патріарха до патріарха Московського і всієї Русі. Внаслідок поділів Польщі у XVIII ст. значна частина Правобережної України була об’єднана з Лівобережною, і унія фактично втратила силу: колишні уніати Волині, Поділля, Холмщини, а також Білорусії повернулися до православ’я. Унія збереглася завдяки зусиллям монархії Габсбургів лише на тих українських землях, які потрапили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття).

В березні 1946 р. за рішенням Львівського собору Брестську унію 1596 р. було скасовано і колишні уніатські єпархії возз’єдналися з Українською православною церквою. Уніати на Закарпатті повернулися до православ’я в 1949 р. Проте процес переходу колишніх уніатів на західно-українських землях у склад Української православної церкви не був безболісним. Особливо для тих віруючих, які залишилися в унії. Всупереч законодавству про свободу совісті вони були позбавлені права утворювати і реєструвати свої релігійні громади. Вони існували нелегально. Виникли гострі суперечки між уніатами і православними за право користування храмами. З середини 80-х рр. XX ст. ці конфлікти переросли у фізичні сутички, справжні бійки. Підтримувані певними політичними силами, а подекуди місцевими органами влади, уніати силоміць відібрали у православних храми у Львові, Івано-Франківську, Тернополі та в багатьох інших місцях і селах Галичини. Іронія долі: знову силовими методами в західноукраїнських областях було утворено Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ).

Не простою була історія православ’я на Буковині. Цей край ще за київського князя Олега (882-912 рр.) належав до Київської Русі. Християнська релігійна організація на Буковині входила до складу Київської митрополії, так би мовити, матері Української і Російської церков. Після занепаду Києва (1241 р.) Буковина довгий час була під іноземною владою. Але в краї зберігалася православна релігійна організація. Існувала Буковинська митрополія. В 1926 р. вона увійшла до складу Румунської православної церкви на правах єпархії і, врешті, після другої світової війни возз’єдналася з Українською церквою.

До 1990 р. православні парафії та інші церковні утворення на Україні належали до Українського екзархату Московського патріархату. Тому деякі критики стверджують у зв’язку з цим, що УПЦ ввібрала в себе все негативне з епохи сталінщини й застою, а тому є однією з твердинь імперського мислення, ворогом національних цінностей і не може вписатися в духовне життя, суверенної української держави. Але тисячолітньої історії Української православної церкви аж ніяк не можна перекреслити, або замінити її на історію інших українських церков (греко-католицької, автокефальної та ін), які були утворені значно пізніше і походять з одного і того ж кореня.

У 90-ті роки XX ст. перед Руською церквою постала дилема: зберегти свою централізовану організаційну структуру чи зберегти православ’я з національним забарвленням. Московська патріархія висловилася за останнє. В січні 1990 р. Архієрейським собором РПЦ було прийняте “Положення про Екзархати Московського патріархату” (їх існувало чотири – Український, Східноєвропейський, Західноєвропейський і Американський). Три закордонні екзархати за рішенням собору було скасовано, закордонні єпархії безпосередньо були підпорядковані Патріарху та Синоду.

Поряд з існуючим Українським було утворено Білоруський екзархат. Вони отримали й інші офіційні назви: Українська православна та Білоруська православна церкви. Справа була не лише в назвах. На території республіки ліквідовувалися ставропігії (церковні підрозділи з прямим підпорядкуванням Патріархії), був утворений Синод, який отримав вищу законодавчу, виконавчу та судову владу.

У серпні 1990 р. Україну відвідав патріарх Алексій II і, ознайомившись з релігійною ситуацією в республіці, схвалив пропозицію про надання УПЦ самостійності. Рішення з цього приводу було прийняте на Архієрейському соборі РП Ц 25-27 жовтня 1990 р. В патріаршій грамоті сказано: “…бути віднині Православній Українській церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні”.

Будучи самостійною в управлінні, УПЦ зберігає усі православні канони, православну віру взагалі, канонічний зв’язок із вселенським православ’ям, а її предстоятель залишається постійним членом священного Синоду РПЦ.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,00 out of 5)

Релігієзнавство – Лубський В. І. – §10. Українська православна церква