Релігієзнавство – Кислюк К. В. – Віра

Основу релігії, без якої вона не можлива, складає віра – особливий психічний стан повного визнання й прийняття якогось твердження або установки без достатніх обгрунтувань. “А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого” (Євр. 11:1). Чудовий приклад релігійної віри дає нам біблійна історія про Авраама і його сина Ісака. У цій притчі розповідається проте, як Бог вирішив випробувати міцність віри Авраама, перш ніж зробити його “праотцем” людства, і зажадав принесення в жертву єдиного улюбленого сина Ісака. Коли ж Авраам без зовні помітних вагань довів ділом свою готовність виконати волю Бога, в останню мить Господь замінив хлопця на барана (Бут. 22) (див. текст 1.1). Цікавий аналіз цього надзвичайного акту, головна дійова особа якого в наш час, безумовно, опинилася б на лаві підсудних чи в психіатричній лікарні, було здійснено датським філософом XIX ст. Сереном К’єркегором. На думку С. К’єркегора точки зору розуму віра є цілком парадоксальним феноменом, “згідно з яким одиничний індивід як одиничний стоїть в абсолютному відношенні до абсолюту”*1. Іншими словами, віра є станом особистісного зв’язку окремої людини з Богом, який підносить людину над звичайними людськими мораллю та правом, оскільки він встановлюється тільки після зречення цією людиною всього земного, очищення нею своєї душі. Згадана притча про Авраама та його сина Ісака показує головні ознаки віри:

– *1: {Кьеркегор С. Страх и трепет. – М., 1993. – С. 109.}

– Глибоку упевненість у реальному існуванні надприродного.

– Позитивне ставлення до предмета віри. Воно, як правило, характеризується не тільки відсутністю сумнівів, а й також і бажанням відстоювати свої вірування як єдино істинні, поширювати їх серед інших людей.

– Уявлення про наявність особливого зв’язку м і ж людиною та тим, у що вона вірить. Релігійна людина вірить, що надприродне справляє на світ, у якому вона живе, та на її особисту дол ю вирішальний вплив, натомість за допомогою особливих (культових) дій вона сама також здатна справляти вплив на надприродне. Ось чому будь-яка релігія потребує певної організаційної структури, що виконує роль посередника між надприродним і людиною.

– Особистість й характер віри, її здатність задовольняти конкретні потреби індивідуального “я” віруючої люди ни.

– Емоційно-чуттєвий характер.

На думку віруючих людей, релігійна віра є не тільки звичайним переживанням поряд із іншими почуттями. До того ж її не можна вважати чимось алогічним. Вона має специфічно-пізнавальне значення як спосіб проникнення у божественні таємниці, дає людині не знання, а мудрість. Віра веде до осяяння розуму, завдяки якому той дізнається про сенс людського існування на Землі, разом із тим здобуваючи уявлення про світ, в якому живе людина. Віруючі також запевняють, що здатність до віри закладена у душу людини Богом у момент Творіння. Отже, річ у тому, щоб задовольнити спрагу віри, знайти її у глибинах власного “Я”.

З другого боку, віру часто протиставляють знанню, яке набувається наукою і філософією. Вважається, що на відміну від віри знання є теоретично і практично обгрунтованим (наука), логічно несуперечливим та аргументованим (філософія). Однак значна частина великих учених XX ст. не бачила нездоланної прірви між релігією і наукою. Наведемо для прикладу вислів знаменитого фізика М. Планка: “Божество, до якого релігійна людина намагається наблизитися за допомогою релігійних символів, рівноцінне, власне кажучи, тій природі, що виявляється в законах, силі, про яку дослідник певною мірою отримує уявлення за допомогою своїх органів почуттів… Отже, і релігія, і природознавство потребують віри в Бога, при цьому для релігії Бог стоїть на початку будь-яких роздумів, а для природознавства – наприкінці”*2.

*2: {Планк М. Религия и естествознание // Во пр. философии. – 1990. – С. 35.}

Якщо ж феномен віри розглядати з суто наукової точки зору, то виявляється, що вона дійсно будується на цілком природних психологічних засадах. До числа таких засад можуть бути віднесені;

– емоції та почуття – як позитивні (любов, надія), так і негативні (жах перед невідомим);

– воля (тому що релігійна віра має на увазі свідому концентрацію всього психічного життя людини на релігійних образах і почуттях);

– уява, завдяки якій абстрактне і розпливчасте поняття “надприродних сил” отримує в свідомості звичайної людини конкретні образи богів, ангелів, духів тощо.

Особлива налаштованість усіх цих звичайних для людини психологічних проявів на релігійний лад стає можливою лише під впливом тривалої незадоволеності багатьох її потреб: світоглядних, пізнавальних, естетичних, матеріальних тощо. Хоч би якою була причина цього – чи низька активність самої людини, чи несприятливі соціальні умови її життя, але там, де не підходять природні шляхи досягнення мети, з’являється віра у надприродне. Таким чином, віру можна цілком вважати природною властивістю людської свідомості.

Говорячи про віру, слід зазначити, що віра буває релігійною й перелігійною. Основна ознака релігійної віри – це тверде переконання людини або людей в існуванні надприродного, тоді як нерелігійна віра цієї ознаки позбавлена.

Зрештою, така віра може виявлятися у будь-якій сфері діяльності людини:

– економічній (віра в успіх продажу певного товару);

– політичній (віра у видатні здатності когось із політичних лідерів);

– моральній (віра в силу моральних законів, ідеалів, норм);

– художній (віра в реальність подій чи героїв, про яких написано у книжці);

– науковій (віра у позитивний вплив наукових досягнень на людську цивілізацію).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)

Релігієзнавство – Кислюк К. В. – Віра