Регіональна економіка – Шевчук Л. Т. – Розділ 5. Територіальна структура господарства
1. Актуальність вивчення теми. Від рівня розвитку територіальної структури залежить ефективність функціонування господарства країни. Ось чому так важливо не лише мати знання про особливості територіальної структури господарства країни, а й уміти управляти нею.
2. Провідна ідея теми. Територіальна структура – головна, стрижнева категорія науки “Регіональна економіка”.
3. Головні завдання в освоєнні матеріалу. Знати зміст і співвідношення понять “територіальна структура” й “територіальна організація”.
Територіальна структура – важливий об’єкт дослідження науки “Регіональна економіка”. Вона розглядається як стрижнева категорія геопросторової організації господарства країни, що охоплює низку основних економіко-географічних понять і, зокрема, наявність та взаємозв’язаність форм територіальної організації продуктивних сил.
Що ж розглядається під названими поняттями? Як їх розуміти?
Передусім нагадаємо, що продуктивні сили діють у просторі, тобто у конкретній системі геопросторово-часових координат. Отже, кожна соціально-економічна система є територіальною, – такою, відношення між елементами якої опосередковане територією. Зважаючи на те, що кожна система має структуру, можна дійти висновку: будь-яка територіальна система також повинна мати структуру, тобто властиву їй будову. Ця будова (чи структура) найчастіше розкривається як співвідношення між елементами, котрі становлять цілісність, об’єкт, поєднання і под. Якщо між елементами зв’язки відсутні, то вживати термін “структура” неправомірно. У такому випадку можна застосовувати лише термін “склад”. Отже, Структура – це сукупність взаємовідношень (взаємозв’язків) між окремими частинами цілого, це, по суті, будова цілого.
Територіальна структура – дуже складне й багато-змістовне поняття. Так, у довідковій літературі територіальна структура визначається як сукупність стійких зв’язків територіального утворення, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей за різних внутрішніх і зовнішніх змін.
І. Маєргойз, відомий російський учений, визначив територіальну структур так: “Це сукупність у певний спосіб взаєморозташованих територіальних елементів, які перебувають у складній взаємодії, в процесі… розвитку і функціонування народногосподарської системи”. При цьому він виділяв чотири підсистеми народного господарства (матеріальне виробництво, населення та соціальну інфраструктуру, виробничу інфраструктуру, природні ресурси) і три їх основні структури (інтегрально-просторову, чи ареально-синтетичну, множинні територіально-галузеві, живильно-розподільні, або лінійно-вузлові).
Згідно з визначенням Е. Алаєва, Територіальна структура – це сукупність таких зв’язків і між такими елементами, де обов’язковою умовою реалізації цих зв’язків є подолання простору (геопростору), в Один Із Резервів оптимізацїі зв’язків приховується в скороченні просторових затрат енергії.
У науковій літературі акцентується також на тому, що під територіальною структурою територіального утворення розуміють також і поділ цього утворення на окремі елементи зі стійкими взаємозв’язками між ними. Зокрема, територіальну структуру економіки трактують як членування (поділ) господарства країни на функціонально відмінні, спеціалізовані територіальні частини – економічні райони, зони, вузли і под.; взаємне розміщення, сусідство, ієрархію, підпорядкованість, взаємозв’язки тих чи інших елементів територіальних утворень. Тобто, територіальна структура – це поділ географічного утворення (країни, регіону) на чітко виражені елементи, кожен з яких виконує певну функцію в розвитку того чи іншого географічного утворення, і ця функція тією чи іншою мірою зв’язана з географічним положенням елементу на досліджуваній території. Прикладом такої структури може бути адміністративно-територіальний поділ країни.
Елементами (компонентами) територіальної структури є територіальні структурні ланки – форми розміщення продуктивних сил, під котрими розуміють стійкі економіко-географічні утворення, що характеризуються розмірністю, конфігурацією, щільністю і взаємним розташуванням структурних елементів: економічна зона (наприклад, Поліська), економічний район (Західноукраїнський); економічний підрайон (Карпатський); обласний район (Львівський); економічний (господарський) округ; економічний вузол; елементарні складові структури – економічні центри та пункти.
Узагальнюючи всі підходи до визначення поняття “територіальна структура”, Е. Алаєв наголошує: Територіальна структура господарства – це динамічний стан розміщення продуктивних сил у розрізі економічних районів, зв’язаних в єдиній системі національної економіки.
Згодом окремі науковці дійшли спільного висновку: динамічність поняття “територіальна структура” точніше відображається терміном “територіальна структура суспільного відтворення”, запропонованим А. Гранбергом. Незважаючи на це, термін “територіальна структура” залишився вживанішим, хоча зміст цього поняття значно розширився.
Територіальних структур може бути багато, тобто одне і те саме територіальне утворення може мати кілька різноманітних територіальних структур. При цьому кожна зі структур будується за різними підходами або навіть принципами.
Пошук економічно ефективних моделей територіальних структур належить до найважливіших завдань дисципліни “Регіональна економіка”. Він пов’язаний, безумовно, зі знанням особливостей Геопростору, що розглядається як сукупність відношень між геооб’єктами, котрі розташовані на конкретній території (геоторїі) і розвиваються в часі. Отже, географічний простір розглядається у таких самих гносеологічних аспектах, як і аналогічна філософська категорія.
Дослідження географічного простору сприяло поширенню розробок найрізноманітніших моделей просторових структур, виконаних ученими різних країн за останні 150 років. Ці структури відображали особливості горизонтальних і вертикальних конструкцій території, її просторову неоднорідність та просторові взаємодії.
Однією з перших моделей просторових структур, яка намагалась пояснити горизонтальні закономірності освоєння території, була секторна модель залізниць, розроблена І. Колем 1850 р. У межах згаданої структури учений запропонував схему розгалужених залізничних гілок, що відходять від центра і формують сектор у просторі.
Ще однією моделлю структури геопростору, яка пояснювала горизонтальні закономірності території, була структура, обгрунтована теорією центральних місць В. Кристаллєра. її вчений запропонував 1933 р. у праці “Центральні місця в Південній Німеччині”. Згідно з цією теорією, існує чітка закономірність розташування населених місць у просторі: навколо поселення, яке вважається головним на його ієрархічному рівні, розташовуються у вершинах шестикутної решітки підпорядковані цьому поселенню населені пункти. Кожен такий шестигранник із магічним числом 7 населених пунктів входить до ієрархічно вищої, обшир-нішої зони – 49 населених пунктів. У такий спосіб В. Кристаллєр виділив 7 рівнів ієрархії (табл. 5.1).
Таблиця 5.1. Ієрархічні рівні центральних населених місць
Ієрархічний рівень | Населення, осіб | Радіус зони обслуговування, км | Площа зони обслуговування, км2 |
1-й | 500 000 | 187 | 35 000 |
2-й | 100 000 | 109 | 11 650 |
3-й | ЗО 000 | 69 | 3680 |
4-й | 10 000 | 36 | 1243 |
5-й | 4 000 | 21 | 414 |
6-й | 3000 | 13 | 140 |
7-й | 1000 | 7 | 47 |
При цьому 1-й рівень концентрує такий набір об’єктів, які забезпечують найвищий рівень обслуговування населення, тобто є найвищим, а 7-й, відповідно, – найнижчим.
А. Льош, використавши ідею гексагональної решітки, взяв її на озброєння при обгрунтуванні кожного виду послуг і діяльності, назвавши всю аналізовану сукупність “економічним ландшафтом”.
Беручи до уваги вплив агломерацій, У. Ізард дещо модифікував учення В. Кристаллєра та А. Льоша, більше пристосувавши його до існуючих тодішніх умов.
Спроба пояснити Вертикальні структурні закономірності території Була здійснена за допомогою закону Ципфа. Згідно з ним, населення будь-якого міста прагне дорівнювати числу жителів найбільшого міста, поділеному на порядковий номер (ранг) цього міста.
Просторові неоднорідності Найчастіше вивчались на прикладі міст, бо саме в умовах міст їх було найлегше простежити. Так, модель Е. Кларка висвітлює падіння щільності населення в місті з віддаленням від центру до периферії. Інші моделі (концентрична Б. Бьорджеса, секторна X. Хойта, багатоядерна К. Гарріса й Е. Ульмана) показують закономірності та особливості розташування функціональних зон у містах. Пояснення регіональної просторової неоднорідності здійснив Ф. Перу 1950 р. за допомогою теорії “полюсів розвитку” і “центрів росту”, в якій розкривалася особливість просторової концентрації господарської діяльності та пропонувалося конструктивне розв’язання проблеми регіонального розвитку в умовах ринкової економіки.
Спроби пояснити Просторові взаємодії Між об’єктами здійснювались за допомогою гравітаційних моделей. Зокрема, в основу закономірностей просторових взаємодій між містами була покладена формула, аналогічна закону всесвітнього тяжіння: два тіла притягаються одне до іншого з силою, прямо пропорційною добутку їх мас (як маси можна розглядати, наприклад, чисельність населення, вартість основних фондів тощо), і обернено пропорційної квадрату віддалі між ними.
У країнах постсоціалістичного простору дослідження територіальних структур активізувалося після виходу 1976 р. статті І. Маєргойза “Територіальна структура народного господарства і деякі підходи до її дослідження”. Так, Г. Лаппо запропонував типологію територіальних економіко-географічних утворень за конфігурацією опорного каркасу. При цьому він вважав, що опорний каркас територіальної структури загалом і системи розселення зокрема – це сукупність центрів (вузлів) і транспортних магістралей (економічних ліній). Залежно від взаємного розташування центрів і транспортних магістралей учений виділив такі типи територіальних економіко-географічних утворень: радіально-кільцевий, “решітка” центрів і магістралей, територіальне утворення з потужною внутрішньою економічною віссю, приморський тип, моноцентричний тип, поліцентричний тип, басейновий тип. Він акцентував на тому, що опорний каркас – це наслідок поглиблення географічного поділу праці. Саме його варто розглядати важливою складовою частиною механізму формування та функціонування національного комплексу країни. На думку Г. Лаппо, в узагальненому вигляді рисунок опорного каркасу, співрозмірність і взаєморозташування його ланок – центрів економічного, культурного, політичного життя, головних трас економічної взаємодії – виражає основні географічні особливості тієї чи іншої країни (району), особливості економіко-географічного положення території, характер економічної й територіальної структур, рівень економічної зрілості.
Наголосимо, однак: коли розглядають те чи інше економіко-географічне утворення або територіальну одиницю, то вживають термін “таксон”. Що ж означає це поняття? Таксон – територіальна одиниця, яка володів специфічними кількісними та кваліметричними (якісними) ознаками. Під таксонуванням розуміють методичний прийом, що дає змогу виділити елементи простору з чіткими класифікаційними і типологічними ознаками. Найпоширенішими таксонами є ареал, зона, район і регіон.
Ареал – це частина геопростору, в межах якого спостерігаються явища, відсутні на суміжних ділянках; територіальний таксон як система.
Зона – частина геопростору з явищами, подібними за показниками, що характеризують їх інтенсивність.
Район – частина геопростору, насичена елементами, котрі суттєво відрізняють її від інших територіальних утворень. Характерна єдністю, взаємозв’язаністю складових елементів і цілісністю, що є об’єктивною умовою, закономірним результатом розвитку саме цієї частини геопростору.
Регіон – синонім терміна “район” або будь-яка частина геопростору чи частина геопростору, що протиставляється іншим аналогічним частинам.
До речі, кожна ланка адміністративно-територіального устрою – це також Таксон.
Територіальну структуру кожного таксона можна подати у вигляді ядра (частина простору з найбільшою концентрацією явищ, об’єктів, процесів, функцій) і Периферії (протилежні характеристики). Отже, таксон можна розглядати як Форму Продуктивних сил, – під нею варто розуміти обриси, контури, межі концентрації продуктивних сил на конкретній території, що визначають її вигляд. Тому, місто, село, адміністративний район, соціально-економічний район і под. – це все форми продуктивних сил.
На сучасному етапі формуються новітні форми продуктивних сил, а саме: технопарки, логістичні центри, кластери, інноваційно-виробничі парки, наукогради, єврорегіони та ін.
Територіальна структура таксонів постійно змінюється, трансформується. Це відбувається внаслідок дії Територіально-структурних процесів, тобто таких процесів, унаслідок яких відбувається зміна територіальної структури таксонів.
Наведемо характеристику територіально-структурних процесів:
1. Диференціювання. Ускладнюється територіальна структура будь-якого географічного утворення, збільшується його диференціація (строкатість).
2. Нівелювання – процес, зворотний диференціюванню.
3. Концентрування. Щільність (інтенсивність) якогось явища на одній території підвищується швидше, ніж на інших досліджуваних територіях, зростає територіальна концентрація.
4. Деконцентрування – процес, зворотний концентруванню.
5. Стягування – процес концентрування, зумовлений переміщенням об’єктів від периферії до ядра концентрації (фокуса).
6. Дифузія – процес, зворотний стягуванню. Генератором є вогнище.
7. Агломерування – процес концентрування, чи стягування, який супроводжується територіальним розширенням ядра концентрації (з можливим його ускладненням) і приводить до формування агломерації.
8. Дегломерування – процес, зворотний агломеруванню.
9. Поляризація. Явища, характерні для однієї території, функціонально зв’язані зі зворотними явищами, що реєструються на іншій території.
10. Вирівнювання – антипоняття поляризації. Територіально-структурні процеси, які відбуваються у конкретному таксоні, можуть бути моноцентричними (спрямованими до одного центра, фокуса, ядра, чи такими, що відходять від одного центра, фокуса, ядра) або поліцентричними (за наявності кількох центрів, фокусів, ядер, вогнищ, джерел процесів).
Територіально-структурні процеси сприяють ареало-утворенню, зоноутворенню, районоутворенню, тобто внаслідок названих процесів виникають різні територіальні таксони чи нові форми продуктивних сил.
У таксонах або між ними формуються просторові пропорції. Під просторовими пропорціями розуміють певні співвідношення між територіальними компонентами. Просторова пропорційність розглядається зазвичай як стан динамічної рівноваги між компонентами територіального утворення. Коли ж така рівновага порушується, то виникають просторові диспропорції. До найважливіших видів просторових диспропорцій відносять: зниження продуктивності праці (внаслідок вичерпання ресурсів, несвоєчасного введення потужностей та ін.), зниження життєвого рівня населення (за наявності недостатньої кількості місць прикладання праці, відставання розвитку соціальної інфраструктури), погіршення стану навколишнього середовища (через перевантаження території викидами підприємств, скупчення екологічно шкідливих виробництв).
Порушення пропорційності – це завжди зміна геопросторової структури таксонів, виокремлення нових форм продуктивних сил в їх межах, перебудова таксонів, формування нової територіальної структури.
Оцінка територіальної структури здійснюється за допомогою таких показників:
1. Концентрація (обчислюється як відношення явища на одиницю площі, наприклад” відношення кількості населення в особах до площі в км2).
2. Розосередженість (відношення відстані між об’єктами до одиниці площі).
3. Класифікація Територіальних утворень за чисельністю населення, участю в територіальному поділі праці, за генетичними ознаками, типами перспективного розвитку, особливостями динаміки демографічних, економічних, соціальних процесів тощо.
Територіальна структура, збагачена ознакою управління, перетворюється на територіальну організацію продуктивних сил.
Територіальна організація продуктивних сил, або, по суті, територіальна організація суспільства – це поєднання функціонуючих територіальних структур (розселення, розміщення виробництва, розташування об’єктів природокористування), які об’єднуються територіальними структурами управління з метою здійснити відтворення життєдіяльності суспільства в конкретних геопросторово-часових координатах у межах діючих законів.
Отже, поняття територіальної організації значно ширше від поняття територіальної структури.
Дослідження територіальної організації продуктивних сил повинно охоплювати обов’язкове вивчення структури, ієрархії й інших особливостей управління. У наш час більшість дослідників як незаперечну істину сприймають те, що формула управління – це формула влади. Тому мистецтво управління повинно грунтуватися на опануванні, насамперед, формули влади. Перспективний розвиток територіальної структури економіки залежить значною мірою від формули управління, кваліметричних (якісних) характеристик управлінських кадрів.
Без контрольованого розвитку територіальної структури неможлива оптимізація територіальної організації суспільства, а звідси – неможлива і побудова ефективного суспільства як у кожній окремій державі, так і на планеті Земля.
Сказане засвідчує не лише важливість, а й необхідність постійного дослідження територіальної структури економіки і територіальної організації продуктивних сил, управління їх розвитком, без чого неможливий поступ у майбутнє.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)