Регіональна економіка – Качан Є. П. – Сучасний стан української науки про регіони і територіальну організацію господарства
Огляд сучасної української наукової літератури, присвяченої територіальним і регіональним дослідженням, дає підстави для деяких висновків (що не претендують на повну досконалість) про сучасні напрями розвитку регіональної науки.
1. Перший з них пов’язаний з розвитком традиційної науки про регіони – географією. “Економічна географія” поступово перетворилася на “соціальну та економічну географію”, а в останні роки – на “суспільну географію”. Прикладом таких досліджень можуть бути праці українських економіко-географів О. І. Шаблія, О. Г. Топчієва [52; 57].
Суттєвою рисою суспільної географії є поширення комплексного підходу до вивчення регіонів і галузей господарства як до суспільно-територіальних систем. У цьому аспекті вона дедалі більше наближається до західної регіоналістики. Головним недоліком залишається “старий гріх” – брак конструктивних економетричних методів обгрунтування просторової організації господарства і слабке її значення для реалізації основних теоретичних положень у практичному розв’язанні проблем регіонального розвитку. Ця наука має більш освітнє значення.
2. Другий напрям з умовною назвою “розміщення продуктивних сил” (деколи до неї додаються уточнення “і економіка регіонів”, або “ірегіональна економіка”) також е традиційним і включає вивчення територіальної організації окремих галузей (міжгалузевих комплексів), їх чинників розміщення, господарства економічних районів та ін. Коло питань, які він розглядає, мало відрізняється від економіко-географічних досліджень. Дехто з авторів намагається дати визначення “регіональної економіки”, але зазвичай цьому присвячується лише кілька рядків або абзаців, тобто серйозного наукового обгрунтування немає. Прикладом можуть бути праці українських науковців СІ. Дорогунцова, Д. М. Стеченка, Л. Г. Чернюка і Д. В. Клинового та багатьох інших [16; 51; 56]. У таких дослідженнях простежуються тенденції до відокремлення галузевого (РПС) і регіонального (економіка регіонів) підходів.
3. За цього напряму регіональна економіка практично повністю ототожнюється з регіональною політикою і розглядає питання державного регулювання розвитку регіонів, формування державної регіональної політики і програм розвитку регіонів, співвідношення повноважень місцевої і державної влади, місцевого самоврядування та регіонального фінансування тощо. На наш погляд, економіка регіонів є первинною (її формування – об’єктивний процес), а регіональна політика – вторинною (вона не тільки сприяє, а й навпаки, може гальмувати регіональний розвиток). Цей підхід серед українських учених характерний для праць І. Р. Михасюка із співавторами [32] та ін. Зазначимо, що є тенденція до значного поширення цього напряму.
4. В останні роки з’явилися більш глибокі спроби нового осмислення регіональної економіки як складової регіоналістики; її предмета, специфіки й методів дослідження; кола питань, що стосуються її наукових інтересів. Найбільшої уваги заслуговують публікації М. І. Долішного зі співавторами [15] і новий посібник з регіональної економіки Б. Ф. Заблоцького [17], де розглядаються прикладні аспекти ефективної організації економіки регіонів. На наш погляд, цей напрям є найпродуктивнішим.
В Україні з 2007/2008 навчального року у вищих економічних навчальних закладах введено навчальну дисципліну “Регіональна економіка”. Вона (як і попередній курс з РПС і РЕ) є однаковою для усіх економічних навчальних закладів країни, що виключає творчий підхід до вивчення дисципліни.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)