Психологія – Трофімов Ю. Л. – 1.1.2. Розвиток наукових знань про природу психіки

Шлях розвитку уявлень про психіку можна розділити на два періоди – донауковий і науковий. У донауковий період психіку розглядали як душу. Первісні люди за допомогою поняття душі пояснювали такі явища, як сон, втрата свідомості, психічні захворювання, смерть тощо. Душа розглядалась як окрема щодо тіла сутність, тотожна йому за Тюрмою. Вона залишає тіло під час сну або по смерті і живе поза тілом з тими самими потребами і заняттями, що й при тілесному житті. Поняття душі посідає належне місце у міфології та релігії.

Перші наукові уявлення про психіку виникли у стародавньому світі (Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі). Вони відбивалися у працях філософів, медиків, педагогів. Можна умовно виділити ряд етапів розвитку наукового розуміння природи психіки та предмета психології як науки.

На першому етапі психіка розглядалась як душа (цей етап починається приблизно п’ять тисячоліть тому і закінчується на початку нашої ери). Потім природа психіки пов’язується із свідомістю людини (з перших століть нашої ери І до кінця XIX ст.). У другій половині XIX ст. виникає уявлення про психіку як поведінку. Наприкінці XIX ст. психіка людини дедалі чіткіше пов’язується із самосвідомістю, пізніше – з особистістю (табл. 1).

Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані у давньоєгипетському папірусі – “Пам’ятці мемфіської телеології” (кінець IV тис. до н. е.), де вперше описується механізм психічної діяльності Центральний орган – це серце людини, котре “усякій свідомості дає підніматися”. Мова ж повторює усе, “що замислене серцем”.

У стародавніх китайських медичних книгах (наприклад, у “Книзі про внутрішнє” – VIII ст. до н. е.) головним органом, або “князем тіла”, з яким пов’язана психічна діяльність, також називається серце.

Пізніше був установлений зв’язок психічної функції з мозком. У давньокитайських медичних працях закладається вчення про темперамент. За основу китайські, а також індійські лікарі брали три елементи – подібне до повітря начало “ці”, жовч та слиз. Залежно від домінуючого елемента виділяли три типи людей: а) сильні, хоробрі, схожі на тигра (з домінуванням жовчі); б) рухливі, не врівноважені, як мавпи (з домінуванням “ці”); в) малорухливі, повільні (з домінуванням слизу).

Засновник відомої етико-філософської школи Конфуцій (551-479 до н. е.) вважав, що психічні властивості людини є природженими. Він поділяв людей на тих, “хто має знання від народження”, тих, хто “має знання завдяки навчанню”, тих, “хто починає вчитися при виникненні труднощів”, та тих, “хто ніколи не вчиться”. Перші – мудрі правителі. Другі – мають вчитися, розмірковувати, самовдосконалюватись. Треті – вчаться стихійно, під впливом складних обставин життя. Останні – “народ” – потребують керівництва та примусу, але не навчання, до якого не здатні

У стародавній Індії поняття душі розкривається у текстах Вед (II тис. до н. е.) та Упанішад (І тис. до н. е.). Душа розглядалась як субстанція, якій властиві свідомість, вічність, здатність до діяльності Потенційно душа володіє знанням, мораллю, вірою, необмеженою енергією (силою) і нескінченним блаженством. Але оскільки душа перебуває в недосконалому стані, вона займається неадекватною діяльністю та підвладна стражданням. Поняття душі розробляло-

Таблиця 1. Етапи становлення предмета психології як науки

Ся філософськими школами – ведантою, адвайтою, мімансою, санкхтою тощо. Так, школа йоги розробила систему прийомів пізнання та самовдосконалення, у яку включаються регуляція тілесних функцій (поза, дихання тощо) та управління внутрішніми психічними актами – увагою, мисленням тощо.

Етико-філософські положення стародавнього Сходу вплинули на формування наукових поглядів філософів стародавньої Греції та Риму, де уявлення про психіку складалися в процесі розгляду людини як частини природи. Так, Геракліт з Ефеса (бл. 544/540 – бл. 483 до н. е.) вважав, Що душа (психея) утворюється від вогняного начала, випаровуючись з вологи. Повертаючись у стан вологи, душа зникає. “Вогняність” та “вологість” постійно переходять одна в одну, породжуючи одна одну. Все існуюче безупинно тече, змінюється – від мікрокосму до космосу. Душі-випарування Геракліт порівнював з ріками, де течуть то одні, то інші води. Люди спікаються з реальністю, але не бачать В, бо занурені у “власну свідомість”, вони “хоча присутні – є відсутніми”. Людина, що живе у відповідності до природи, Логосу, може досягти вогняного просвітлення, надбати “ненавмисне” і стати богом за життя. Ідеї Геракліта про нерозривний зв’язок індивідуальної душі з космосом, про зв’язок психічного і до психічного, про підпорядкованість психічних явищ всеосяжним законам природи (Логосу) мали велике значення для подальших досліджень психіки.

За Анаксагором (бл. 500-428 до н. е.), розум (“нус”) визначається як “принцип усього”. “Нус” присутній в усьому – від хаосу речей до космосу. Розум упорядковує рух речей, надає всім їм, включаючи людську поведінку й мислення, закономірності, організованості. Відповідно до думок Анаксагора, “людина є найбільш розумною серед тварин через те, що вона має руки”. Анаксагор збагатив причинове розуміння психіки, пов’язуючи душу як механізм організації поведінки із загальною організацією природи. Тим самим був виявлений важливий фактор детермінації психіки.

Демокріт (бл. 460 – бл. 370 до н. е.) слідом за Левкіппом (бл. 500 – 440 до н. е.) стверджував, що душа є різновидом речовин, що утворюються з атомів вогню та підкоряються загальним законам. Демокріт першим висуває розгорнуту теорію пізнання на основі розрізнення чуттєвого та розумового знання. Метою життя Демокріт вважав особливий стан психіки – евтомію, котра не є тотожною чуттєвій насолоді, але означає безтурботність, щасливий стан, коли людина не підвладна пристрастям та страхові.

Видатному мислителеві стародавньої Греції Сократу (§л. 469-399 до н. е.) належить відомий вислів “Пізнай самого себе”. Під цим розуміється аналіз у процесі спеціальної діяльності (“маєвтика” як пошук істини шляхом постановки запитань) моральних норм людської поведінки. Все це давало можливість по-новому зрозуміти душу. Сократ розглядав її як сукупність психічних властивостей індивіда, який діє відповідно до розуміння моральних ідеалів.

Засновник філософського ідеалізму Платон (427-347 до н. е.), виходячи із сократівського методу діалектики та з тлумачення Піфагором числа як першопричини всього існуючого та основи світового порядку, створив учення про незмінні й вічні “ідеї”. З них утворюється незримий, вищий світ, що лежить по той бік природи. Розумна частина душі належить до цього світу ще перед вселенням у тіло. Платон увів в обіг поняття про складові душі – розум, мужність, пристрасть, які розташовані у різних частинах тіла (голова, груди, черевна порожнина). Домінування одного з начал над іншими визначає належність індивіда до того чи іншого прошарку суспільства. Платон є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядаються як два самостійних та антагоністичних начала.

Значний внесок в античну психологію зробив Арістотель (384-322 до н. е.). У трактатах “Про душу”, “Про пам’ять”, “Про сновидіння” він виклав систему психологічних понять на основі об’єктивного і генетичного методів. За Аристотелем, душа є невід’ємним началом лише органічного життя, а не всього матеріального світу в цілому. Як начало живих Істот, вона стає формою реалізації здатного до життя тіла. Душа не може існувати без тіла, проте вона не зводиться до тіла. Душа не ділиться на частини, однак вона виявляється у різних здібностях – почуттєвих, рухових, розумових. Арістотель перший вказав на асоціювання психічних явищ за схожістю, суміжністю, контрастом. Він розробив теорію формування, людського характеру у процесі діяльності Справедливим, за Аристотелем, можна стати завдяки частому повторенню справедливих дій. Щастя полягає в діяльності душі зі здійснення своєї доброчинності В етичному плані це “досягнення середини між двома пороками”: мужності – між відчайдушністю та боягузтвом, щедрості – між марнотратством та скупістю тощо.

Відомий філософ стародавнього Риму Лукрецій Кар (6л. 99 – 55 до н. е.) ввів нове поняття “акімус” (дух) для позначення “тонкої безіменної матерії”, яку досліджував його вчитель Епікур, – замість терміна “аніма” (душа). За Лукрецієм, дух с активним діяльним началом, здатним підкорити тіло, що зроблене з грубої матерії. У своїй праці “Про природу речей” він стверджує, що існують різні форми руху в єдиному матеріальному “атомарному світі”. Дух, як і тіло, утворюється з матеріальних часток, що постійно рухаються. Душа с смертною.

Видатний римський лікар Гален (129 – 199) використовував при тлумаченні душі поняття “пневма”. Периферична пневма поєднується з центральною, внаслідок чого душа стає здатною розпізнавати тілесні зміни. Такий погляд наближається до поняття про свідомість і відкриває новий етап у розвитку науки, пов’язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.

У III-V ст. поняття свідомості завдячуючи працям Плотіна (бл. 205 – бл. 207) й Августина (354-430) набуло Ідеалістичного тлумачення. Усі знання вважалися вміщеними в душу, яка здатна до самоспостереження, самопізнання, розуміння власної діяльності та набуття таким чином внутрішнього досвіду. Останній відрізняється від досвіду зовнішніх органів чуття. Такий погляд було названо інтроспекціонізмом.

Значний внесок у пояснення психіки було зроблено арабомовною наукою. У працях відомого лікаря Ібн-Сіни (бл. 980 – 1037) на основі досягнень східної медицини та медичної практики викладене матеріалістичне вчення про психіку. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку. Афекти Ібн-Сіна пов’язував із тілесними змінами. Його ім’я стоїть за відомою легендою про лікаря, який визначив душевну причину тілесного виснаження юнака. Лікар називав йому ряд слів, імен і зафіксував зміни в пульсі, пов’язані з ім’ям дівчини, в яку юнак був закоханий. Дослідами Ібн-Сіни були закладені основи майбутнього асоціативного експерименту і так званою “детектора брехні”. Ібн-Сіна надавав великого значення вихованню, завдяки якому здійснюється вплив психіки на стійкість організму, зміцнюється почуттєва сфера людини.

У середньовічній Європі найбільший поштовх розвиткові психологічних поглядів дала система Фоми Аквінського (1225 – 1274) – томізм, що була канонізована католицькою церквою. Томізм захищав положення про безсмертя індивідуальної душі, догмат про гріхопадіння, залежність кожної людини від Божої милості та особисту відповідальність перед Богом.

У томізмі чуттєві образи виступають чисто духовитій сутностями, які базуються на інтенції, тобто спрямованості свідомості У внутрішній структурі душі містяться здібності та їхні продукти – відчуття, уявлення, поняття. Томізм орієнтувався на вчення Арістотеля.

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало XVII століття. Із праць французького вченого Рене Декарта (1596 – 1650) увійшло в науку поняття рефлексу як закономірної відповіді організму на зовнішні дії – подібно до відбиття променя світла від дзеркала. В людині, за Декартом, реально пов’язані бездумний тілесний механізм і нематеріальна душа, що має волю та здатна до мислення. Розуміючи світ як велетенську систему тонко сконструйованих машин, Декарт механічними законами пояснював і всі функції живого тіла. Джерело сили винесено за межі природи і належить трансцендентному Богу-творцю.

Англійський учений Гоббс (1588 – 1679), основоположник механістичного матеріалізму, вважав, що природа є сукупністю тіл, що розрізняються між собою розміром, розташуванням та пересуванням. До механічного руху зводяться всі вищі форми руху. Чуттєві якості Гоббс розглядав не як властивості речей, а як форми їх сприймання. За Гоббсом, психологія має стати вченням про душевні явища, котрі, як тінь, як епіфеномени, супроводжують тілесні процеси.

Нідерландський філософ Спіноза (1632-1677) вважав, що свідомість – таке ж реальне явище, як і матерія. Його психологічні погляди формувалися під впливом механіки, оптики, геометрії. Одна з теорем його твору “Етика” проголошувала, що “порядок і зв’язок ідей такі самі, як і порядок і зв’язок речей”. Спіноза слідом за Декартом та Гоббсом був радикальним представником детермінізму, тобто вчення про об’єктивний, закономірний взаємозв’язок та взаємозумовленість речей, процесів і явищ реального світу. Спіноза у вченні про душу звів усе розмаїття психічного життя до розуму та пристрастей, афектів: радості, суму та жадання. Волю він ототожнив з розумом. Поведінкою людини керує, за Спінозою, прагнення до самозбереження та власної користі. Найвищим видом інтелектуального знання він вважав безпосереднє досягнення істини, або інтуїцію розуму.

Німецький мислитель Лейбніц (1646 – 1716) вперше в історії науки висунув поняття несвідомої психіки. Він розмежував перцепцію (неусвідомлене сприймання) і апперцепцію (усвідомлене сприймання, що включає також увагу і пам’ять). Психічне життя, за Лейбніцем, доцільно уявляти не як арифметичну суму явищ, а як інтеграл, що має активний характер і перебуває у безперервному розвитку. Всесвіт складається з безлічі духовних субстанцій, регулюється гармонією, джерелом якої є найвища монада.

Англійський філософ і педагог Джон Локк (1632 – 1704) є фундатором емпіричної (дослідної) психології, що спирається на знання, набуті у вигляді досвіду. Досвід має два джерела: діяльність зовнішніх органів чуття (зовнішній досвід) і внутрішню діяльність розуму (внутрішній досвід). Душа нагадує tabula rasa (чисту дошку), на якій дослід виводить свої літери. Завдяки Локку в науці зміцнюється думка про те, що головним законом психології є закон асоціації (зв’язку) ідей. Асоціанізм стає одним із провідних напрямів психології.

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Галлера і Прохазки у дослідженні нервової системи. У першій половині XIX ст. Белл і Мажанді вивчали розбіжності між чуттєвими і руховими нервами. Було встановлено, що під час подразнення кінця чуттєвого нерва імпульс передається через нервовий центр, де переробляється на руховий нерв та іде до м’язів. Ці дані підтвердили гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Видатний учений І. М. Сєченов (1829-1905) у праці “Рефлекси головного мозку” стверджував, що “всі акти свідомого та несвідомого життя за способом походження е рефлекси”. Акт свідомості, на його думку, тотожний за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є, за І. М. Сєченовим, окремими моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем. Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від Його природного початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь). Породжене у цілісному рефлекторному акті психічне явище виступає як фактор, що випереджає дію, рух. Психічні процеси виконують функцію сигналу або регулятора, за допомогою якого дія відбувається відповідно до умов, що змінюються, і досягається певний результат.

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де збирається і перероблюється інформація про світ. У рефлекторний акт включаються знання, уявлення людини. Психічні явища – це відповіді мозку на зовнішні та внутрішні подразники.

Спираючись на вчення про рефлекси, І. М. Сєченов розробив програму створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його рефлекторна модель психіки не була експериментально доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. І. П. Павловим (1849 – 1936), який експериментально обгрунтував й розробив учення про дві сигнальні системи. На Його думку, тварини керуються у своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої сигнальної системи (“перші сигнали”).

У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, яка базується на слові “Другі сигнали” – це звуки усно! мови, письмова мова, а також знакові системи різного рівня узагальнення та призначення, що помітно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини порівняно з умовними рефлексами тварин. За допомогою слова можуть бути замішені “перші сигнали”. Слово як “сигнал сигналів” надає людині принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, яка стає регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин. Рефлекторне вчення І. М. Сеченова і І. П. Павлова мало великий вплив на подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових наукових течій.

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу реакції та асоціанізму постають програми побудови психології як дослідної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундт (1832 – 1920). Він заснував у 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію в Лейгацзі Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа, утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства, а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

За В. Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній досвід суб’єкта, який може вивчатися лише шляхом самоспостереження, інтроспекції. Згідно з його думкою, свідомість принципово відрізняється від усього зовнішнього та матеріального, що визначає специфіку психології як науки. Дослідна психологія повніша вивчати свідомість за допомогою експериментальних процедур фізіології, які дають змогу розчленовувати безпосередній суб’єктивний досвід і реконструювати в наукових поняттях архітектоніку свідомості індивіда. Тому В. Вундт називав дослідну психологію фізіологічною психологією. Одним з учнів В. Вундта був М. М. Лате, який у 80-ті роки минулого століття почав працювати як психолог-експериментатор в Одесі. В цей же час розпочинає свою діяльність у Київському університеті І. О. Сікорський.

Програму розвитку психології як учення про інтенціональні акти свідомості запропонував Ф. Брентано (1838- 1917). Для нього вихідним поняттям став акт свідомості, тобто функція свідомості, що виявляється у її спрямованості на об’єкт усвідомлення. Акт складається з: а) ідеації, тобто уявлення об’єкта у вигляді образу; б) міркування про об’єкт як про істинний або ж неправильний; в) емоційної оцінки об’єкта як бажаного або ж відкинутого. Учення Ф. Брентано значною мірою вплинуло на західну психологію, зумовивши появу гештальтпсихології, фрейдизму тощо.

На зламі XIX-XX ст. виникають такі галузі психологічної науки, як експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія, зоопсихологія, соціальна та культурно-історична психологія, психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких структурна шкала Е> Тітченера, вюрцбурзька шкот (X Кюльпе, К. Марбе, К. Бюлера, О. Зельца, функціоналізм в американській психології (В. Джеме, Дж. Дьюї, Г. Керр, Р. Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм.

Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала головним завданням психології експериментальне вивчення структури свідомості. Лідер структурної школи Б. Тітченер виступав за поєднання інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до стандартів природничих наук. Психологія повинна, на його погляд, довіряти лише спеціально тренованому самоспостереженню, здатному уникати помилок звичайного спостереження, зокрема помилки стимулу. Для опису психічної “матерії” доцільно виділяти образ і почуття та відчуття з притаманними їм якістю, інтенсивністю, чіткістю та тривалістю.

Представники вюрцбурзької школи, експериментально вивчаючи процес розв’язання задач, головним об’єктом самоспостереження вважали не результат, а процес, події, які виникають у свідомості Така реорганізація експерименту привела до появи нових психологічних перемінних: установки (мотиваційної перемінної), що виникає під час сприймання задачі; задачі (мети), від якої походить детермінуюча тенденція; процесу як зміни пошукових операцій; несенсорних компонентів у складі свідомості (розумових образів на відміну від почуттєвих).

На початку XX ст. утворюється школа гештальтпсихології, фундаторами якої стали М. Вертгаймер (1880 – 1944), В. Келер (1887 – 1967), К. Коффка (1886 – 1941). У процесі оригінальних експериментів із вивченням сприймання (у-феномени) та інтелекту тони з’ясували, що у складі свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути виведені з їхніх компонентів. Навпаки, властивості частин визначаються саме структурою, гештальтом. Останній функціонує за принципом кращої організації (прегнантності), ізомормізму (тотожності між психічними та фізичними гештальтами). При розв’язанні задач головним чинником визнавався “інсайт”, тобто явище раптового охоплення ситуації в цілому.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці XIX – на початку XX ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом психології не свідомість, а поведінку. Один із засновників біхевіоризму Е. Торндайк (1874 – 1949) використовував в експериментах так званий проблемний ящик. Він зачиняв у ньому тварин, які мали змогу вийти з нього, тільки натискуючи на спеціальні пристрої. Поведінка тварини здійснювалася за такою схемою: а) вихідний пункт – проблемна ситуація; б) організм протидіє їй як ціле; в) він активно діє у пошуках виходу; г) він навчається вправам. За Е. Торндайком, інтелектуальний акт тварин розв’язує проблему активними діями, а не спогляданням. Завдяки цьому встановлюється найбільш доцільна координація дій та досягається адаптація до середовища. Вчений сформулював кілька законів “природного добору” корисних дій індивіда – закон вправ, закон готовності, закон асоціативного зсуву, закон ефекту. Згідно з законом ефекту детермінантами научіння є не “спроби та помилки” самі по собі, а полярні стани організму, наприклад “задоволення – дискомфорт”. Б. Торндайк розширив поняття психічного, вивів його за межі свідомості у сферу взаємодії з середовищем – через зв’язок між ситуацією та реакцією.

Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878 -1958) за основу своєї експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж Вотсон оголосив діаду “стимул-реакція”. Поведінка побудована з секреторних та м’язових реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв’язку з цим він вважав людину стимул-реактивною машиною.

Дж. Вотсон поширив принцип обумовлення (умовно-рефлекторної детермінації) на почуття і мислення. Так, мислення визнавалося “навичкою гортані”, а його органом – не мозок, а саме гортань. Він висунув план перебудови суспільства на основі біхевіористської схеми, за якою, маніпулюючи зовнішніми подразниками, можна “виготовити” людину з будь-якими константами поведінки.

У 30-ті роки XX ст. виникли й інші варіанти біхевіоризму, пов’язані з іменами В. Хантера, К. Лешлі та ін. еволюція біхевіоризму приводить у середині століття до виникнення кількох напрямів так званого необіхевіоризму – когнітивного біхевіоризму К Толмена, гіпотетико-дедуктивного біхевіоризму К Гала, оперантного біхевіоризму Б. Ф. Скіннера, соціобіхевіоризму Дж. Міда. Відмова ортодоксальних біхевіористів від суб’єктивізму була дезавуйована у працях необіхевіористів. Вихідна схема “стимул-реакція” доповнюється поняттями, що пояснюють психологічний вакуум між зовнішніми діями щодо індивіда та його реакціями. Це такі поняття, як “проміжні перемінні”, “цілеспрямована поведінка”, “латентне научіння”, “центральні детермінанти”, “редукція потреби”, “підкріплення”, “вербальна поведінка”, “узагальнений інший” тощо.

У зв’язку з переважанням аналітичного підходу до дослідження психіки визріває тенденція реалізації синтетичного підходу, цілісного розуміння психіки у різних її проявах і у зв’язку з навколишнім середовищем. Уже в річищі аналітичного підходу здійснюється пошук інтегративних механізмів психіки і відповідних їм категорій психологічної науки, навколо яких концентруються інші психологічні поняття.

У психології наприкінці XIX – на початку XX ст. починають використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джеме (1842 – 1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного “Я”, або власне особистості, самооцінки, самоповаги, чистого “Я” тощо, спираючись на головне для нього поняття “потоку свідомості”.

У концепціях 3. Фрейда, К. Г. Юнга, Г. Олпорта, В. Штерна, Е. Шпрангера, представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної психології виходить на перший план категорія особистості як системи психічних властивостей, “відкритої системи” тощо. На початку XX ст. про потребу введення у науковий обіг синтетичного поняття особистості, індивідуальності “як координованої цілісної системи”, про необхідність всебічного вивчення особистості заявляли М. М. Ланге, І. О. Сікорський, В. М. Бехтерев та інші дослідники.

У післяреволюційний період вітчизняна психологія розвивалася на основі ідей марксистської філософії, а також під впливом матеріалістичних ідей І. М. Сєченова, І. П. Павлова, О. О. Ухтомського та ін. У теоретичних дослідженнях 20-30-х років розроблялися методологічні засади нової діалектико-матеріалістичної психології. У філософських працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна були виділені й канонізовані певні теоретичні положення, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку вітчизняної психологічної науки.

По-перше, це ідея про суспільний, соціальний, історичний характер розвитку людської психіки. Реалізація цієї ідеї відкривала шлях для дослідження психіки людини як соціально зумовленого феномена, для розкриття реальних взаємозв’язків між соціальним і біологічним у процесі розвитку психіки.

По-друге, це положення про опосередкований характер свідомості, ідеального відображення дійсності Психіка розглядається як така, що регулює діяльність та поведінку людини, опосередковує її взаємодію з середовищем. Велику роль відіграє при цьому мова як система опосередкування, означення, засіб організації взаємодії між людиною та дійсністю, суб’єктом та об’єктом.

На основі цих положень у радянській психології утвердилися методологічні принципи детермінізму, єдності свідомості та діяльності, розвитку психіки в діяльності. У формулюванні цих принципів велику роль відіграли такі психологи, як П. П. Блонський, М. О. Бернштейн, Л. С. Виготський, Г. С. Костюк, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн, Б. М. Теплов та ін.

За принципом детермінізму психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною способу життя. Психіка, свідомість людини детерміновані суспільним буттям, рівнем розвитку виробництва, матеріальних умов життя та культури.

За принципом єдності свідомості та діяльності свідомість становить внутрішній план діяльності, модель дійсності, за допомогою яких регулюється взаємодія людини з навколишнім світом.

Відповідно до принципу розвитку психіки в діяльності психіка людини розглядається як результат діяльності людини. Розвиток психіки на різних вікових етапах залежить від здійснюваних видів діяльності – гри, навчання, спілкування, праці, творчості.

Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці. Однак ідеологічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку радянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Так, із середини 30-х років припинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотехніка, тестологія. Залишилися непоміченими або навіть утраченими на тривалий час окремі перспективні ідеї відомих психологів. Це стосується, зокрема, висунутих на початку 30-х років ідей Л. С. Виготського про значення особистості як інтегративного, системоутворюючого фактора розвитку вищих психічних функцій. У його педологічних працях були сформульовані закони розвитку психіки у підлітковому віці в межах єдиної структури й динаміки особистості. Лише у 50-ті роки радянська психологія повертається до проблеми особистості У працях О. В. Веденова, К. К. Плато нова, Б. Г. Ананьєва стверджується думка, що психологічна наука в цілому має предметом пізнання людську особистість.

Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентруються дослідження актуальних проблем становлення та функціонування психіки. Виходячи з діалектико-матеріалістичних позицій вітчизняні психологи досліджували закономірності функціонування та розвитку особистості як цілісної системи психічних властивостей з певною психологічною структурою (Л. С. Виготський, Б. Г. Ананьєв, К. К. Платонов, Г. С. Костюк та ін), а також різні аспекти особистості – ЇЇ мотиви та настанови (Д. М. Узнадзе), предметну діяльність (О. М. Леонтьев, С. Л. Рубінштейн), мислення та розумові дії (П. Я. Гальперін, А. В. Брушлінський, В. В. Давидов, Г. С. Костюк, О. М Матюшкін, О. К. Тихомиров та ін.), характер (Н. Д. Левітов), самосвідомість (П. Р. Чамата), вміння та навички (Є. О. Мілерян), пам’ять (А. А. Смирнов, П. І. Зінченко, Г. С. Середа та ін.), увага (Н. Ф. Добринін), сприймання (О. В. Запорожець, В. П. Зінченко та ін.), здібності та темперамент (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, М. Ю. Малков, В. С. Мерлін, Н. С. Лейгес, Є. О. Климов та ін.) тощо. У радянській психології був сформульований “принцип особистісного підходу” до вивчення психіки (Л. І. Божович, К. К. Платонов, І. С. Кон). При цьому враховувалися відповідні дані зарубіжних дослідників, зокрема Д. Брунера, К. Дункера, К. Левіна, Ж. П’яже, Ф. Лерша, Ю. Козелецького, В. Франкла та багатьох інших психологів.

У працях Л. С. Виготського, О. М. Леонтьева, С. Л. Рубінштейна, Б. Г. Ананьєва, Л. І. Божович, О. В. Запорожця, Г. С. Костюка, В. М. М’ясищева, К. К. Платонова,

A. В. Петровського, Д. Б. Ельконіна, М. Г. Ярошевського, B. В. Століна, О. Г. Асмолова та інших вітчизняних психологів сформульовані проблеми вивчення особистості як цілісного системного психічного утворення в її багатопланових соціальних і природних зв’язках та в процесі розвитку.

Таким чином, вітчизняна психологія сформувала досить грунтовну наукову картину психіки.

На основі існуючих наукових даних можна більш конкретно визначити предмет сучасної психології.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності. У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, самосвідомістю, інтелектуальними здібностями, темпераментом тощо.

Велике значення для розуміння природи психіки має висвітлення закономірностей її становлення в процесі еволюції живого світу та суспільно-історичного розвитку людства.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)