Психологія – Русинка Іван – Розділ 8. Особистість і спілкування
Сказати не означає почути. Почути не означає зрозуміти. Зрозуміти не означає погодитись. Погодитись не означає застосувати. Застосувати не означає утримати,
К. Лоренц
Ким є людина в процесі спілкування? Чи можуть люди жити і перебувати разом? Чи справді вони тільки те й роблять, що колють одне одного немов дикобрази, які обнімаються, як вважав Артур Шопенгауер, і знищують самі себе, обмінюючись у спілкуванні видихуваним азотом, як писав П. А. Чаадаєв?
А, може, люди насправді є такими, як їх бачив Вольтер, – комахами, що поїдають одна одну на маленькій грудці болота (тобто землі).
Вичерпне уявлення про сутність людини та її двоїсту природу, які зумовлюють ставлення людей одне до одного, висловив геніальний французький вчений і філософ Ж. В. Ламарк.
“Стосовно її (людини) схильностей, то в одних випадках, керуючись здоровим глуздом і високорозвиненим розумом, вона виявляє найблагородніші з них: непохитну любов до істини, до різноманітних грунтовних знань, до добра в усіх його виявах, до справедливості, честі та ін.; але під впливом егоїзму її нахили набувають згубного і ницого характеру, у неї розвивається постійне прагнення до обману й насильства, зловтіха від усвідомлення завданих нею неприємностей, прикрощів і навіть жорстокості. Людина, засліплена егоїзмом, стає не досить завбачливою навіть у тому, що стосується її власних інтересів (курсив наш. – Авт.): внаслідок схильності отримувати насолоду з того, що перебуває в її розпорядженні, словом, внаслідок безтурботного ставлення до майбутнього і байдужості до подібних до себе вона сама немовби сприяє знищенню засобів до самозбереження і тим самим – знищенню свого роду… Підпорядковуючись своїм пристрастям, не звертаючи уваги на вказівки досвіду, вона перебуває в стані постійної війни з подібними до себе, скрізь і під будь-яким приводом винищуючи їх… Можна, мабуть, сказати, що призначення людини нібито полягає в тому, щоб знищити свій рід, зробивши перед тим земну кулю непридатною для проживання (курсив наш. – Авт.)
Доводиться із сумом констатувати, що всі ці негативні схильності людини у всій “красі” і розмаїтті виявляються насамперед у спілкуванні. Неприємним відкриттям є те, що, як з’ясовується, у XXI ст. люди європейської цивілізації так і не навчилися спілкуватися. Самі уявлення про спілкування, поширені серед людей, – спрощені, туманні й базуються на нездорових потребах, реалізація яких загрожує самій людині втратою стабільності та рівноваги. Люди спілкуються, спонукані насамперед одіозною потребою в самоствердженні, прагненням впливати на оточення відповідно до своїх запитів, які найчастіше, м’яко кажучи, є непривабливими, а то й ницими.
У сучасній психології виокремлюють такі основні функції спілкування: передання інформації, організація спільної діяльності і розвиток міжособистісних стосунків. Однак, з огляду на те, що сучасна цивілізація і культура просякнуті духом індивідуального суперництва, спілкування в таких умовах виконує радше функцію пригнічення, ніж об’єднання людей.
Отже, людина повинна перейти на інший, принципово відмінний від наявного, творчий рівень спілкування, і перше, що вона повинна зробити для переходу до рівня творчого спілкування, – навчитись уявляти собі таке спілкування.
Австрійський психолог і мислитель Віктор Франкл удосконалив теорію “спілкування – зустріч”, вперше запропоновану Мартіном Бубером. У його розумінні спілкування-зустріч означає взаємовідносини “Я” і “Ти”, які за самою своєю природою можуть бути встановлені тільки на людському особистісному рівні. М. Бубер виявив центральне місце, яке посідає спілкування, – зустріч у житті людського духу, і визначив це життя як, по суті, діалог між “Я” і “Ти”. Однак, на думку В. Франкла, справжній діалог не можливий, якщо не торкаються виміру логосу (смислу). Насправді такий діалог – не що інше, як взаємний монолог, лише взаємне самовираження. Тут не містяться якості людської реальності, а її В. Франкл тлумачить як прагнення до народження смислу, який чекає на втілення, потяг до людини, яку можна полюбити. Без сумніву, любов поширюється від спілкування-зустрічі, оскільки спілкування-зустріч здійснюється на людському, а любов – на особистісному рівні. Спілкування-зустріч у найширшому розумінні дає нам змогу усвідомити партнера як людину, а любов до неї демонструє нам більше – її сутнісну унікальність.
Таким чином, теорія В. Франкла означає належне ставлення до партнера на людському й особистісному рівні: тут партнер сприймається не як “об’єкт”, а як інший і водночас рівноцінний суб’єкт. Це виключає ставлення людини до людини тільки як до засобу досягнення тієї чи іншої мети. На людському рівні людина не “використовує” іншу людину; люди зустрічають, знаходять одне одного насамперед як люди. На особистісному рівні особистість знаходить особистість, і це є любов’ю до партнера. Спілкування-зустріч зберігає бачення в партнері людини, любов виявляє його унікальність як особистості.
Справжнє спілкування-зустріч базується на самотрансценденції, прагненні до суті, до смислу, до іншої людини, яку можна полюбити, а не просто на самовираженні.
За своєю якнайглибшою суттю, ми відчуваємо потребу в чомусь більшому, ніж ми самі, в чомусь такому, перед чим могли б трепетати. Без трансценденції до трансперсонального (тобто виходу за межі власного его) ми залишаємося апатичними, нігілістичними (нігілізм – повне заперечення всього загальноприйнятого, цілковитий скептицизм), позбавленими надії, або навіть психологічно дискомфортними, аж до неврозу.
Людина, за великим рахунком, виявляє себе не в самоспогляданні, а в зіткненнях зі світом, у невпинній спрямованості назовні, на щось чи на когось, на справу чи на людину, на ідею чи на особистість. Людина відкриває своє “Я” не тільки, точніше не стільки, шляхом інтроспекції, тобто самоспостереження за своїми процесами і станами, скільки через іншого, в процесі спілкування і взаємодії. Як писав М. Бубер, “Я стаю собою лише через моє ставлення до Ти”. Щоб пізнати таємницю “Я”, треба вимовити “Ти”, без самозахистів, без ілюзій та стереотипів, вимовити це чарівне “Ти”, як уперше в житті, нічого не згадуючи і не прогнозуючи, звільнившись від бажань і розрахунків, сприймаючи іншого як самоцінність буття у чистому вигляді, буття як такого. Тільки через співучасть у бутті інших живих істот особистість виявляє сенс і підвалини власного буття (М. Бубер). Людська сутність наяву тільки в спілкуванні, у взаємодії, в єдності людини з людиною, яка водночас спирається на реальність відмінності “Я” і “Ти”. “Хочеться мріяти про образ ідеалу людського буття, де різні не знищують один одного через свою відмінність, а шукають ц і радіють їй”, – писав Ф. Достоєвський.
Людина тут не для того, щоб спостерігати за собою та відображати себе; вона тут, серед інших, для того, щоб поступаючись собою, пропонувати себе, пізнаючи і люблячи, віддавати себе, і в цьому акті самопожертви виявляти себе справжню, ще непізнану, а не ту, заяложену, яка зазвичай репрезентує себе через завчені ролі, намагаючись вгадати, на яку з її численних ролей сьогодні є запит на “ринку” людських стосунків.
Божество проживає у тому, хто любить, а не у тому, кого люблять.
Мікеланджело
Тільки в спілкуванні людина розкривається по-справжньому. До людини можна підійти, її можна розкрити, точніше допомогти, або змусити її саму розкритися (доволі часто без цього неможливо обійтися) лише шляхом спілкування. Тільки у спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається і людина в людині, як для інших, так і, що дуже важливо, для себе самої! Можна навіть сказати, що в спілкуванні “Я” не стільки розкривається, скільки народжується, але вже у новій іпостасі.
Водночас людина за своєю якнайглибшою суттю є і незбагненною, ірраціональною. Саме з цієї причини вона може бути предметом тільки живого бачення, духовного споглядання, але аж ніяк не абстрактного пізнання. Тому нашою місією стосовно людини має стати намагання знайти і побачити в ній людину, відчути людину в людині, а не видобувати з неї якийсь раціоналізований екстракт, який здебільшого відображає не те, що насправді є в людині найкращого, а те, що ми в ній захотіли побачити, спираючись на свої суб’єктивні міркування. В кожній людині є якесь “героїчне ядро”, що не завжди піддається оформленню в чіткі раціональні поняття. Про це ядро у собі людина і сама не підозрює; виявити це ядро, видобути з тіні її глибинне “Я” в істинну реальність може допомогти тільки інша людина, стверджуючи в цьому реальному, а не віртуальному житті її справжню, неспотворену особистісну основу, позбавляючи її всього ходульного, закостенілого, допомагаючи їй у такий спосіб піднятися над самою собою. Ця тема – лейтмотив основних романів Ф. Достоєвського.
Людина, якою б вона не була, ніколи не віднайде всієї повноти тільки в собі самій. Без визнання й утвердження себе іншими людина не в змозі прийняти і саму себе такою, якою є; без хоча б одного, двох глибоких контактів, людина не може відбутися як особистість, не зможе завершити себе, дописати свій образ. Саме тому вона завжди орієнтована на інших, хоча і не завжди повною мірою усвідомлює це, тільки разом із кимось вона може почуватись людиною. Вона ніби відкриває для себе, що може відбутися як особистість у повному розумінні цього слова тільки з іншою людиною і через іншу; більше того, без цього вона навіть ризикує своїм психічним здоров’ям.
За великим рахунком, саме той інший допомагає нам по-справжньому розібратися в тому, хто ми є насправді, допомагає нам “вилупитися” нарешті зі своєї егоїстичної шкаралупи і більше ніколи туди не повертатися. У людських стосунках насправді важливим є не те, наскільки і як ти любиш людину; вирішальне значення має насамперед те, ким ти є поруч із цією людиною, що ти означаєш для неї, а вона для тебе.
Вище ми говорили про те, що метою справжнього, тобто творчого, спілкування є потяг до людини як до рівноцінного “мені” партнера, якого можна полюбити через усвідомлення і переживання його сутнісної унікальності. Однак, щоб полюбити людину, живу людину, а не уявний образ, треба щоб вона сховалася, а ледь покаже своє обличчя пропала любов. Як символ, як образ, людина може бути для нас і приємною, і привабливою, і навіть цікавою, оскільки саме в такій іпостасі навіює нам захоплюючі ілюзії. Тут доречно зазначити, що ми і закохуємося завжди тільки в образ, створений нами самими; тільки йому, а не реальній людині ми віддані всім серцем, тільки він і тримає нас у полоні, поки щось у її поведінці, на що ми доти чомусь не звертали увагу, не змусить нас прозріти, після чого всі ілюзії стосовно цієї людини починають (правда, “з великою неохотою”) потихеньку звітрюватися.
Якщо міркувати про любов за звичними їі виявами, то вона більше скидається на ворожнечу, ніж на дружбу.
Ф. Ларошфуко
Отже, любити людей абстрактною любов’ю легко, а полюбити конкретну живу людину – важко, якщо взагалі можливо. “Чому так відбувається?” – спитаємо ми себе. Чи то від поганих якостей, чи від того, що така вже людська природа? Відносно – можна любити ближнього і навіть іноді здалеку, але зблизька – майже ніколи. Милуватися ним можна, але таки не любити.
Що унеможливлює любов однієї людини до іншої? Егоїстичні бажання, що вкорінилися у людському серці. Засліпленість розгнузданим егоїзмом, власними пристрастями і бажаннями, – ось усе, що становить сутність людської натури. Боротьба за виживання – єдине, чим вона по-справжньому переймається.
Сучасна людина – настільки пожадлива істота, що, здається, і всі мислимі закони були винайдені нею тільки для того, щоб відгородити себе від інших. Себелюбство сучасної людини задовольняється лише в “собі самій”, а на всьому сторонньому вона зупиняється, як бджола на квітці, яка намагається здобути з неї користь. Сучасна людина буквально загрузла у сліпості. Вона ніяк не може усвідомити, що її “его”, котре вимагає, щоб усе було, як воно побажає, – це руйнівна сила, яка насправді може спричинити катастрофічні наслідки, якщо її не усвідомити і вчасно не зупинити. Крім того, ця панівна сила надзвичайно обмежує життєвий простір людини і примітизує її спосіб життя, фактично перетворюючи його на життя гусениці.
Що таке людина? Чого варта людина? Після того, що я бачив, у мене до кінця життя не вникнуть стосовно неї недовіра і всеосяжна тривога.
А. Камю
За умови панування такого стану речей кожна порядна людина неминуче приречена якщо не на ізоляцію, то на самотність, бо зі світом, де панують марнославство, забобони, засліплюючий егоїзм та дріб’язковий розрахунок, дуже важко уживатися, а з часом терпіти його стає просто неможливо. У людини, яка у своїй поведінці співвідноситься лише з розумом, істиною, шляхетними почуттями, – у такої людини дуже мало точок стикання з подібною спільнотою. Сам по собі світ, у якому їй доводиться співіснувати з іншими, дає мало аргументів для оптимізму, оскільки він майже повністю загруз у брехні, невігластві, жорстокості, ненависті, як павук у павутині. Саме тому кожна неординарна особистість намагається перебувати подалі від чаду людського, що тисне на неї, наче передгрозове повітря. Щастя своє така особа шукає і знаходить тільки у собі самій, бо більше немає в чому. Все, що є в людині прекрасного, може знайти для себе достойну поживу тільки в спогляданні “небесного” наодинці з самим собою.
Найбільше його розкріпачувало віддалення від людей, і єдине, чого він прагнув, – геть, геть від людей. Він пішов від людей єдино для власного задоволення, лише для того, щоб бути близько до самого себе. Він купався у власному існуванні, яке ні на що не відволікалося, і визнавав це чудовим.
П. Зюскінд
Найсильніша на світі людина, яка залишається самотньою, бо за таких умов вона, по-перше, залежить тільки від самої себе, а по-друге, спроможна убезпечитись від вразливості; тільки в самотності можна бути вільним, що фактично означає ні що інше, як бути самою собою. Хто не любить самотності, той не любить свободи, та і, зрештою, не любить себе. Крім усього, перевага самотності полягає в тому, що вона надає широту поглядам людині і висоту її польотові. У кінцевому підсумку всі біди людські випливають від неможливості або небажання бути самотніми.
Водночас самотність стерпна тільки для людей неординарних, оскільки лише вони здатні заповнювати її собою, своїми думками, “дочками свого духовного світу”, як їх називав О. Бальзак. Усамітнене життя у світі їх ідей надає таким людям і задоволення, і радість, і спокій, умиротворення і блаженство, які незрозумілі для оточення.
Стосовно пересічних людей, то для них самотність – це страждання, помножене на нескінченність. Пересічна людина, яка опинилася на самоті, зазнає жорстокого стресу, оскільки соціальні стереотипи мислення і поведінки, пов’язані з агресивністю та психоенергетичним паразитуванням, якими в основному і послуговуються пересічні люди, можуть функціонувати тільки у певній групі, у певному соціумі. Майже всі думки і всі емоції, якими живуть пересічні люди, розраховані на певні взаємодії з оточенням. Психіка кожної такої людини живе і живиться саме за рахунок такої взаємодії. Звідси стає зрозумілим, чим є для неї самотність: це випадання людини із соціальних систем психоенергетичного підживлення. Залишаючись на самоті, така людина втрачає можливості підтримувати свої душевні сили, свій психоенергетичний баланс за рахунок інших. І що в такому випадку їй залишається робити? У ситуації, що склалася, людина намагається заповнити цей вакуум у будь-який спосіб, оскільки вона не вміє спілкуватися зі всесвітом; не вміє самостійно подорожувати по своїх ментальних просторах – саме тому, що не має сформованих і натренованих навичок і прокладених “мисленнєвих шляхів”. Людина нездатна віддаватися божественному спогляданню самої себе. Слабкість споглядання, слабкість мислення як основи споглядання – головна причина того, що люди так важко витримують самотність. Споглядання, – як насолода істиною, – це не для них, позаяк їх мізки явно не пристосовані для цього.
Один іде до ближнього, тому що шукає себе, а інший – тому що хотів би загубити себе. Ваша дурна любов до самих себе робить для вас із самотності в’язницю.
Ф. Ніцше
І оскільки самотність для таких людей подібна до смерті, вони тікають від неї. Вони намагаються заповнити цей вакуум у будь-який спосіб – робота, алкоголь, секс, комп’ютер, а також використовуючи інших людей для поліпшення свого настрою і самопочуття. Навіть такі поняття, як кохання і дружба, вони прагнуть використати для ствердження себе як особистості, точніше того, що вони видають за особистість. Під прикриттям цих святих понять вони прагнуть насамперед задоволення примх свого хворобливого самолюбства. І вся ця метушня в кінцевому підсумку зводиться до того, аби тільки не залишитися віч-на-віч зі справжньою реальністю внутрішнього “Я”, бо вона страшна у своїй непривабливості, оскільки є ні чим іншим, як погано замаскованою порожнечею. Для пересічної людини порожнеча звучить як вирок.
Але самотність, якби такі люди були здатні подивитися на речі по-іншому, – це найкраща школа спілкування, необхідна умова возз’єднання людини з внутрішніми джерелами її духовних сил. І поки людина не навчиться спілкуватися з власною душою, зі своїм внутрішнім світом, вона ні з ким не зможе спілкуватися повноцінно.
Хто може йти до джерела, не повинен іти до глечика.
Л. да Вінчі
У повсякденному житті обсяги спілкування людини переважають можливості її адекватного сприйняття і реагування. Під тиском негативних соціальних стереотипів, які формувалися протягом тривалого часу, люди втрачають відчуття цінності, неповторності кожної людини і кожної миті людського спілкування.
Тому на порядку денному сьогодні мусить стояти таке завдання: пошук шляхів, засобів розширення можливостей міжособистісного, насамперед творчого, спілкування, здатного привести людей до більшого розуміння ними одне одного, принаймні у тому, що стосується їх мирного співіснування, незважаючи на відмінності між ними; скоріше навпаки, відмінності тільки привносять цікавість й інтригу в стосунки між людьми. Але для цього нам треба передусім відставити наше егоїстичне “Я”, яке спотворює наш погляд на все, з чим ми стикаємося. Якщо ми зможемо відмовитися від того, що нам диктує наше его, – а це насамперед наша абсолютна переконаність у своїй правоті, іноді навіть всупереч здоровому глузду, наше бажання у всьому домінувати, за будь-яку ціну зберегти своє обличчя, – то, можливо, нам вдасться досягти порозуміння з іншими людьми, або хоча б зближення позицій з основних питань.
І на завершення слід ще раз нагадати, що в цьому світі процвітають відкриті системи: достатньо порівняти озеро, в яке вливаються і з якого витікають річки, зі стоячим болотом, і все стане зрозумілим.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)