Психологія – Русинка Іван – Розділ 5. Когнітивна сфера особистості

Тайна буття людського не тільки в тому, щоб жити, а й у тому, для чого жити; без цього знання людина зруйнує себе,

Ф. Достоєвський

Розум даний людині для того, щоб вона розумно жила, а не для того тільки, щоб вона усвідомлювала, що вона нерозумно живе.

В. Бєлінський

Ми продукти нашої власної духовної творчості. Всі прекрасно знають, що кожна людина може уявити себе в “рожевому світлі” або, навпаки, втягнутися в глибоку депресію залежно від характеру тих думок, які переважають у її голові.

Людина, яка енергійно розмірковує, виявить таку саму енергію і на практиці. Той, хто мужніє у власних думках, виявить мужність і в конкретних життєвих ситуаціях. Людина, яка думає за принципом “я можу” і “я хочу”, на ділі зуміє втілити в життя своє бажання, і, навпаки, хто думає про себе “я не можу”, навряд чи зробить що-небудь. Причина такої відмінності – тільки в повсякденному способі мислення. А за думкою найчастіше настає і сама дія, тому що дія є природним результатом наполегливого мислення.

Знання законів того, як відбуваються розумові процеси, сприятиме тому, що ви не тільки навчитеся чинити рішучий духовний опір небажаним мисленнєвим впливам, що надходять від інших людей, а й оволодієте прийомами ефективного мислення, що допоможе вам примусити інших людей прийняти вашу позицію і підкоритися вашому впливові.

Володіння законом духовного панування стане для вас могутнім союзником, бо ваші “я можу” подолають усі недоліки вашого характеру. Ви набудете нових якостей так само, як раніше розвинули і закріпили ті, якими володієте сьогодні. Притягальна властивість думки, що виникла як наслідок вашого наполегливого процесу мислення, діятиме незалежно від вас самого і утворить саме те, що називається “особистим магнетизмом”.

Будь-яка людина здатна оволодіти своїм земним призначенням так само впевнено, як контролювати власні думки. Вона здатна впливати на своє оточення, керувати ним і з часом підкорити своєму контролю, може перетворити своє життя на те, що захоче. Або може знехтувати цими можливостями і потрапить у безкрає море обставин, де її буде жбурляти, як тріску на хвилях океану.

Отже, перший крок, спрямований на встановлення контролю за своїм життям починається з відвоювання своєї особистої життєвої території й усвідомлення того факту, що завойоване треба весь час відстоювати і зміцнювати.

Найперше, що кожна людина повинна усвідомити, – те, що вона має право на вільний вибір, на свою життєву територію, на особисту свободу. Розуміння поняття життєвої території значно полегшує життя і допомагає розставити акценти в боротьбі за сфери впливу1.

Але людина тільки тоді стане зрілою, хороброю, цілком захищеною і по-справжньому вільною, коли буде здатна відкинути так звану суспільну мораль, яка в більшості випадків є “колективним егоїзмом боягузливої більшості”, що прагне контролювати свідомість людей; суспільні стереотипи, які не дають можливості людині вирватися з кола рутинних уявлень про те, як усе має бути; суспільні ідеології, правила, норми, “обов’язки”, які формально всі сповідують, але яких, насправді, майже ніхто не дотримується, особливо з тих, хто їх нав’язує, – і на їх місце поставити поняття життєвої території.

Кожний, хто намагається вийти із загального стада, стає су спільним ворогом.

Ф. Петрарка

Саме моралісти всіляко намагаються звалити на людину не-підйомний вантаж умовностей, продиктованих поняттями релігії, моралі, правил, обов’язків та ін. Саме проти таких установок боровся Ф. Ніцше, оскільки вони, на його думку, базувалися на хибних, віджилих цінностях (він їх ще називав “прогнилими цінностями”). Напрошується висновок: кожна зріла особистість повинна знайти в собі мужність відкидати будь-які обмеження, які встановлює суспільство, коли вони не стикуються з поняттям життєвої території: розпоряджатися чужим життям, як і переконаннями, часом, тілом та іншими параметрами особистісного буття незалежної особистості ніхто не має жодного права. Більше того, людину тільки тоді будуть по-справжньому поважати (а отже, і боятися), коли вона на весь голос заявить права на свою життєву територію і переконає інших у тому, що вона вміє її захищати.

Захищати межі своєї життєвої території ми зможемо тільки тоді, коли будемо достатньо чесними і мужніми, щоб не навантажувати інших своїми проблемами, і достатньо твердими, щоб не брати чужі проблеми на себе, принаймні доти, доки ми самі цього не захочемо або поки це не збігається з нашими особистими інтересами і потребами. Ми зможемо не навантажувати себе зайвими обов’язками і дати собі право робити для інших лише те, що ми самі хочемо для них зробити. Ми зможемо також зекономити багато часу і сил на те, чим давно вже хотіли зайнятись, але не дозволяли собі у зв’язку з якимись надуманими або нав’язаними іншими обставинами.

Ми повинні спрямувати свою силу на те, щоб змінювати себе і своє життя так, як самі цього забажаємо, на власний розсуд, а також захищати свої межі від тих, хто без дозволу посягає на нашу територію.

Всі конфлікти світу, всі образи і проблеми виникають саме внаслідок невміння одних відстоювати свою життєву територію, а інших – триматися у власних кордонах, а також від нездатності і тих, й інших розрізняти ту тонку межу, котра відокремлює їх одне від одного, і поважати її.

Отже, життєвою територією є все, чим ми реально володіємо на певний момент. Це наш час, наша життєва сила, наш досвід. Це весь спектр питань, які стосуються насамперед нашого життя і відповідальність за вирішення яких лежить тільки на нас самих.

Це все, що дано нам від народження, і те, що ми набули протягом свого життя: наші емоції, наш характер, наші манери поведінки, наші смаки і, нарешті, наше власне тіло, його потреби і те, як ми їх задовольняємо.

Кожна людина повинна добре усвідомити: ми маємо право (дароване самим Богом) створити для себе правила, за якими хочемо жити ми самі, які найбільше відповідають нашій індивідуальній природі, не поневолюючи і не ігноруючи при цьому інтересів інших.

У це важко повірити: кожна людина народжується вільною, але живе в кайданах, які на неї надіває соціум і перетворює на бранця установлених ним правил. І чим жорсткіший у тих чи інших прошарках суспільства соціальний стереотип, тим більш вороже там ставлення до будь-якого інакодумства, а тим паче вільнодумства.

Проте, з іншого боку, саме силою свого тиску на особистість суспільство і вивільняє в індивіді ту силу внутрішнього спротиву, яка створює реальний масштаб особистості, що надає їй можливість власними силами боротися за свою вищу цінність – за індивідуальну свободу, за право у всьому керуватися своїм вільним вибором.

Майже всі люди раби, і це пояснюється тією самою причиною: вони не здатні вимовляти слово “ні”. Вміння вимовляти його і вміння жити усамітнено – ось способи, за допомогою яких тільки і можна відстояти свою незалежність і свою особистість.

Л. Вовенарг

Водночас необхідно зауважити: протистояння такої особистості з соціумом викликано зовсім не практичними цілями (матеріального комфорту або прагненням влади), а насамперед намаганням уникнути жорстких рамок поведінки, в які суспільство намагається її увігнати. За будь-яких умов в особистості залишаються два варіанти дій: або бунтувати, боротися всупереч несприятливим обставинам, або здатися і поховати себе заживо. У своєму ставленні до життя така особистість просто приречена вибирати другий варіант, а саме: керуючись законами духовного панування, не тільки захищати, а й постійно розширювати й зміцнювати свій життєвий простір, свою життєву територію. Мить, коли ми зупинимося у цьому твердому поступові, означатиме для наших ворогів і недоброзичливців слабкість, те, що ми перестали боротися, бо вичерпали всій потенціал.

Подібна установка кожної окремої особистості зумовлена самою організацією суспільства, яка має великі недоліки; якщо придивитися уважно, то в усіх подробицях видно, що воно зазнало істотних пошкоджень десь у самій своїй основі. Абсолютну більшість такого суспільства становлять люди, в яких немає ні свободи, ні мужності робити як заманеться, тобто бути самим собою. Обережність, пов’язаність контрактом із власною совістю, конформізм – ось що керує поведінкою переважної більшості людей і їх ставленням до життя. Суспільне середовище так понівечило їх, що вони вже ладні робити те, чого від них хочуть; більше того, вона, ця більшість, навіть намагається вгадати, чого від неї очікують, і йти назустріч цим очікуванням. На цьому і тримається будь-яка тиранія і кабала.

Виявлений факт логічно наводить на розмірковування, згідно з якими безглуздо дотримуватися офіційного, загальноприйнятого способу мислення і дій у зіпсованому суспільстві. За таких умов на порядку денному постає питання самостійного виживання кожної окремої незалежної особистості. Це досягається шляхом створення і розбудови свого особистого світу на принципово інших засадах, ніж це культивується у звичному середовищі. Особистість просто зобов’язана повернути у свій особистий світ те, що раніше втратила, точніше те, що у неї непомітно відібрали у повсякденному світі.

Необхідність домагатися істинного щастя е підвалиною усякої свободи.

Дж. Локк

На щастя для суспільства, у ньому на противагу боягузливій більшості є й інша категорія людей, яких можна назвати аристократами духу. Для таких людей набагато важливіше виразити своє “Я”, яке вони вважають більш вартісним, ніж усе, що може запропонувати їм зовнішній світ і панівний у суспільстві порядок. Такі люди не вважають себе зобов’язаними дотримуватися правил і норм, придуманих іншими, і всілякими способами намагаються уникати тих пасток, які їм розставили невідомі мисливці; вони завжди вільні, бо підкоряються тільки власним рішенням, які вистраждали у собі після тривалих роздумів, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається навколо.

Свобода – головна ознака вільної людини. Така людина, якщо у неї є свобода, не потребує і щастя.

Робити те, що приносить задоволення, означає бути вільним.

Ф. Вольтер

В аспекті сказаного актуальною буде така установка: кожна людина повинна навчитися виробляти в собі мужність відкидати будь-які обмеження, будь-які “незаперечні” догми, що їх встановлює суспільство, коли вони не стикуються з поняттям особистої життєвої території. Подібний підхід зумовлений тим, що сучасне суспільство знімає з себе відповідальність за своїх громадян; ефективного захисту особистості у духовній царині держава гарантувати не може. Скоріше, навпаки: сьогодні суспільство непомітно привласнило собі стільки прав стосовно особистості, що вона змушена шукати способу відвойовувати у нього власні права. Намагаючись пристосувати людей до своїх потреб, суспільство так нівечить їх, прищеплюючи їм свої вади, що люди з часом перестають бути схожими на самих себе. Більше того, використовуючи перевірений часом багатий арсенал антигуманних маніпулятивних технологій і владну силу, воно намагається загнати особистість у глухий кут, залишаючи для неї тільки один вихід, щоб вона таки пішла назустріч суспільним вимогам, правилам й уподобанням і не каламутила суспільну мораль, яка насправді є ні чим іншим, як засобом установлення контролю над свідомістю “законослухняної” більшості.

Найвеличніші вияви людського духу швидкоплинні, і релігія, колись істинна, може стати брехнею; колись благотворний державний устрій стає тяжким злом.

Т. Моммзен

У руслі сказаного актуальною і нагальною для особистості стає необхідність щодня здійснювати “обхід” своєї життєвої території й огляд її “кордонів”, щоб виявляти порушників, а з іншого боку – шукати можливості для їх розширення і всілякого зміцнення. Звичайно, не за рахунок насильницького вторгнення на чужу територію, а за рахунок подолання труднощів переконання, за рахунок зустрічної послуги і особистого прикладу, який заохочує до створення спільної справи1.

Зрештою, все, що повинні зрозуміти ті, хто нас оточує щоденно, це – поважати наш спосіб життя і спосіб мислення і навчитися сприймати нас такими, які ми є, – самоцінними, самодостатніми і незалежними.

Водночас мусимо пам’ятати: відстоюючи свою територію, свої права бути несхожими на інших, ми майже завжди, самі цього не підозрюючи, оголошуємо війну чиїмось стереотипам й упередженням і викликаємо вогонь суспільного несприйняття на себе. До цього треба бути готовими, адже багатьом людям, чия свідомість поглинута усталеними стереотипами, важко зрозуміти і погодитися з тим, що вони зі своїми поняттями, правилами, взірцями для наслідування не мають жодного стосунку до нашої життєвої території.

Все викладене мало за мету підвести читача до необхідності добре розібратися у тому, як насправді функціонує той складний механізм, що забезпечує виконання і реалізацію поставлених завдань, а саме оволодіння законами духовного панування, тобто інтелект людини, який є центром когнітивної (пізнавальної) сфери і необхідною передумовою її, особистості, ефективної діяльності.

Когнітивна, тобто пізнавальна, сфера особистості має принципове смислове навантаження, насамперед щодо побудови моделі світу, оскільки є центральною частиною її психічного життя. Цю модель зазвичай описують у вигляді взаємодії таких великих блоків, як психічні функції, структура цінностей, цензура і система психологічного захисту1. Чому для нас так важливо акцентувати увагу саме на моделі світу?

Безліч ситуацій, в яких ми опиняємося, вимагають від нас формування думки або судження про те, який навколишній світ. Вузловим моментом, навколо якого в таких ситуаціях концентрується активність людей, є спільне визначення й утвердження образу (моделі) світу, образу “Я” і конкретних людей. Відповідно до цього формуються, змінюються або закріплюються різні способи поведінки в зовнішньому світі. Так відбувається, тому що ставлення людини до певної ситуації, а також її вчинки багато в чому залежать від того, що вона думає з приводу цієї ситуації, як вона її оцінює. Світ для людини такий, яким вона його собі уявляє.

Як ми сприймаємо світ, так і діємо. Ми керуємо собою у світлі уявлень про те, що таке простір і люди навколо нас і що з усім цим робити. В цьому розумінні кожен із нас є більш або менш наївним філософом-онтологом, який досліджує своє буття й оцінює те, що відбувається; зважаючи на результати такого дослідження, у нього формується власний неповторний погляд на світ.

Однак лихо в тому, що для того, аби осмислити те, що відбувається навколо, ми не усвідомлюючи цього, використовуємо інструменти мислення, якими нас облаштовували за роки життя – образи, поняття, терміни, логічні прийоми, умовиводи, звичні теорії, які давно застаріли і погано (або і помилково) пояснюють реальність. Для осмислення нових реалій ці застарілі розумові інструменти уже не годяться. Те, що ще вчора вважалося правильним, сьогодні вже не відповідає вимогам часу.

Найбільше винагороджується критичний перегляд ідей, які тривалий час вважалися беззаперечними.

А. Уайтхед

З цього випливає, що тільки свіжий погляд на речі як вони є, новий тип бачення і розуміння можуть розсунути рамки сприйняття довкілля, виштовхуючи нас із обмеженого простору стереотипів і звичних уявлень, щоб привести (або принаймні підштовхнути) до нових відкриттів.

Тільки той має силу створювати нове, у кого є сміливість кидати виклик панівним уявленням. Щось нове оригінальне з’являється тільки за умови, що не існує нічого непорушного, недоторканного, крім свободи мислити, коли жодний авторитет не панує над розумом, а навпаки, розум панує над авторитетом і керує всім.

Якщо не грішити проти розуму, неможливо взагалі дійти до чогось нового. Там, де немає свободи думки, інтелект хиріє й атрофується.

А. Ейнштейн

Можна припустити, що саме відчуття безсилля розпалює у тих, хто дотримується загальноприйнятих уявлень, сильні емоції, які в окремих випадках доходять до ненависті, особистого обгуджування і перенесення боротьби в ідеологічну площину. Якщо правильно, що ненависть виникає від слабкості, то доводиться констатувати, що причиною цього є відсутність справжньої альтернативи запропонованим ідеям.

Одна видатна людина сказала: можна опиратися вторгненню армій, але опиратися вторгненню ідей неможливо; ефективним знаряддям боротьби проти певних ідей можуть бути тільки інші ідеї, більш конкурентоспроможні, які знешкоджують попередні ідеї своєю оригінальністю, потужністю й обіцянками швидкого прогресу. На думку відомого політика, сильним державам не потрібно, щоб їх визнавали інші держави: вони просто самостверджуються. Те саме можна сказати і про потужні ідеї.

Водночас не можна забувати і про те, що нові ідеї – це як бомба уповільненої дії, закладена у фундамент старої віри і звичного життєвого устрою. Адже разом із новими ідеями в традиційну картину світу проникають неспокій та невпевненість, які проблематизують і розхитують образ світу, який вже існує та є усталеним, що в свою чергу, відіграє дуже важливу гармонізуючу роль в житті суспільства. Звідси стає зрозумілим, чому люди зазвичай так уперто опираються революційним ідеям: вони бачать у них не досягнення і переваги, а насамперед загрозу своїм догматичним уявленням і своєму звичному життєвому устрою, який каталогізує життя у всіх його виявах. Цей образ надає світові смисл і порядок, завдяки чому людина здобуває космічне відчуття, яке підтримує її в нещасті та марноті буденного життя. Такий порядок речей зумовлений тим, що людина за природою має сильну потребу в сталій ціннісній системі відліку, в такій філософії, відповідно до якої можна жити і розуміти життя, уміти уживатися з існуючим світом тією самою мірою, якою людина має потребу у сонці, у кальції, в любові.

Так, ми усвідомлюємо, що маючи справу із сутністю істини, людина мислить у колії певних ідей. І питання навіть не в тому, які ті ідеї; вирішальним є те, що взагалі дійсність пояснюється ідеями в дусі здорової конкуренції. Але одночасно світ, у якому ми живемо, повинен зважуватися цінностями, тобто людина мусить оцінювати дійсність у згоді з цінностями. Такий зважений підхід гарантує упорядкованість усього, що відбувається у природі навколо єдиного основного центру, духовного осередку.

Подібна установка пояснюється тим, що майже всім людям необхідне щось велике, обов’язково справедливе, мудре і добре, яким і належить вважати цінності. Вони створюють теорії і шедеври мистецтва насамперед для того, щоб задовольнити фундаментальну потребу у порядку й смислі, які утворюють їх точку опори, основу основ їх існування, і несуть світло і впевненість до багатьох закутків життя; вони є орієнтиром і ніби зайвий раз нагадують нам, що людське життя повинно будуватися не на забаганках, а на непорушних світових законах, перевірених мудрістю тисячоліть.

Кожній людині потрібна батьківщина, не така, як розуміють її примітивні патріоти, і не релігія, – мляве наперед смакування батьківщини на тому світі, а батьківщина, що поєднує грунт, роботу, друзів, відпочинок і духовний світ в одне природне, впорядковане ціле, у власний космос.

Е. Канетті

Не можна уявляти новий світ без установленого порядку. Жан Кальвін, реформатор християнства, писав, що коли усунути авторитет (у цьому випадку авторитет релігії), що тримає людей у шорах, то це увергне суспільство у хаос.

І така невесела перспектива вельми реальна, позаяк ми живемо в епоху, коли струснулися основи і земля під ногами захиталася. Люди відчувають й усвідомлюють, що все відбувається не так, як би того хотілося. Вони вражені крахом усіх ілюзій, їх розум збентежений невпевненістю у завтрашньому дні, розчаруванням в основах основ людського життя.

“Ах, тепер все помутилося; а втім, воно ніколи в особливому такому порядку і не було”, – іронічно розмірковує один з найоригінальніших персонажів Достоєвського. А видатний античний історик Плутарх писав із цього приводу, що “може, найкраща доля людини – взагалі не народжуватися”.

Осмислюючи подібні речі, людина знаходить усі підстави відчувати себе незахищеною. Жахливо, ніби розмірковує вона наодинці з собою, що немає нічого стійкого в житті: все тече, все змінює форму, не зупиниш мить, не утримаєш смуги життя, коли існування стає терпимим і в тебе вистачає сил витримувати його. Що залишається людині робити в ситуації, в якій вона опинилася?

Насамперед людина повинна бути готова повністю змінити свої переконання, усталені погляди на світ або навіть повністю відмовитися від них, як би це боляче не було, коли вони вже не відповідають новим реаліям життя, бо за таких умов переконання перетворюються на догму; вони ніби запирають людину у клітку, з якої дуже важко вибратися. З іншого боку, варто зазначити, що переконання і жива людина значно відрізняються: найчастіше те, що називають твердістю переконань, є інерцією думки, ніж послідовністю мислення. Тому необхідно позбутися вже віджилих переконань, які грунтувалися на хибній опорі, – інакше людина ніколи не прогресуватиме у своїй розумовій і моральній еволюції, а отже, не буде готова до змін.

Переконання – як стіна: від стіни ми, звичайно, насамперед вимагаємо, щоб вона стояла. Коли вона стоїть – це хороша стіна, а якій меті служить – це вже окреме питання. Але найкращу стіну треба знести, якщо вона оточує концентраційний табір.

Дж. Оруелл

Вище вже згадувалося, що зміни – невід’ємна частина життєвого циклу людини. Людина реально пізнає світ, освоює об’єктивне багатство його, змінюючи саму себе. Для уможливлення змін самої людини необхідна зміна обставин, приведення їх у відповідність до людської природи та її провідних потреб. Саме зміна навколишнього середовища відповідно до природи людини та її домінантних потреб і є освоєнням світу. У цьому акті людина знаходить дієву опору буття, це реальна міць людини1. Головними моментами освоєння світу є адаптація до нього та реальне його перетворення – творчість. На цій основі відбувається становлення особистості: необхідність адаптуватися до світу для того, щоб згодом накласти на нього відбиток індивідуальності, неповторності свого буття.

Але починати треба з того, щоб виробити у собі насамперед уміння адаптуватися у цьому світі за будь-якого розвитку ситуації. Саме з нездатністю до адаптації пов’язані кризові стани людини, з яких так важко потім вибиратися.

Наскільки наше особи стіс не “Я”, тобто наші світоглядні установки, визначають нашу поведінку? Чим ми користуємося, коли треба здійснити той чи інший вчинок? Здоровим глуздом? Особистою ідеологією, в основу якої покладений тверезий розрахунок? Цю проблему досліджували соціальні психологи, які винесли такий вердикт: поведінка людини визначається не тим, що становить її особистість (тобто її світоглядними установками і переконаннями), а ситуацією, яка насамперед є конфігурацією динамічних стереотипів і домінант.

Не важливо, що людина думає, важливо тільки те, що вона робить. Ми думаємо так чи інакше, оскільки звикли так думати, були навчені (досвідом, ідеологією, авторитетними людьми) думати так, а не інакше. Однак здійснюємо ми вчинки, зважаючи на обставини, а зовсім не відповідно до наших внутрішніх установок. Дані численних наукових експериментів свідчать: те, що людина зазвичай думає про себе, не відповідає дійсності, а зовнішні обставини впливають на її поведінку більше, ніж власні переконання.

Отже, якщо обставини вирішальною мірою визначають поведінку людини, то вона завжди повинна бути готовою, щоб змінити напрям, коли події набувають іншого спрямування, писав Н. Макіавеллі. І поки для того, хто діє обережно і з терпінням, а час і обставини складаються сприятливо, він процвітає; варто часу й обставинам змінитися, як процвітанню його настає край, бо він не змінив свого способу дій.

Водночас, слід зазначити, що не існує людей, які б уміли до цього пристосуватися, якими б вони розважливими не були. По-перше, беруть гору природні схильності: людині важко ухилитися зі шляху, на який її спрямовує власна природа; по-друге, людина не може змусити себе зійти зі шляху, на якому вона до того часу неодмінно досягала успіху, що врешті-решт, і губить її.

Принципів немає, а є тільки події. Немає законів, а тільки обставини, і людина високого лету сама пристосовується до обставин і подій, щоб керувати ними. Якби існували непорушні принципи і закони, народи не змінювали б їх як ми змінюємо сорочки.

О. Бальзак

У контексті наведених міркувань цілком логічно й обгрунтовано виникає запитання, як співвідносяться в такій ситуації “істинна”, класична мораль і життєва необхідність, що є похідною обставин, які склалися раптово, спонтанно?

Якщо мислити в руслі ідей філософії прагматизму, то “істина”, як абстракція, не має сенсу взагалі. І з цим не важко погодитися, адже будь-які абстрактні ідеї і принципи надто місткі, а тому порожні; більше того, як такі вони ще й небезпечні, бо відкидають реальність життя людини. У своїх коріннях життя як таке чуже до абстракцій; його треба сприймати у безпосередній даності, як воно є. Абстрактні теорії – це завжди тільки теорії, а в реальному житті треба вміти пристосовуватися, інакше людині може загрожувати крах.

Варто пам’ятати, що одним із критеріїв хорошої теорії є саме її здатність допомагати людям знаходити ефективні способи вирішення їх повсякденних проблем у реальних життєвих обставинах. Ф. Ніцше, наприклад, піддавав критиці поверхові абстракції традиційної філософії і моралі, а також багато з того, що прийнятно для заяложеного здорового глузду, натомість надаючи перевагу конкретному аналізу ситуацій з реального життя. Феноменологія, один із напрямів сучасної філософії, теж заперечує будь-яку абстрактну реальність, окрім досвідної, тобто такої, яка являється у нашому досвіді (в цьому розумінні для кожного світ існує через його розкриття; люди самі створюють і творять свої світи).

Таким чином, з огляду на викладене, наше ставлення до всього буде залежати від конкретних обставин, а отже, правильність або неправильність будь-чого залежатиме від конкретної ситуації, в якій ми опинилися. Це означає, що у відповідній ситуації ніщо не може бути неправильним, а поза відповідною ситуацією ніщо не може бути правильним. Те, що правильно в одному випадку, не правильно в іншому. Те, що неправильне для однієї ситуації, необов’язково не правильне для іншої. Те, що в один час є правдою, в інший час стає помилкою.

Істинність або хибність будь-якого поняття залежить від кута зору. Воля, яка надає перевагу одній з них, закриває наші очі на інші, тому розум, який нерозривно пов’язаний з волею, вникає лише в те, що нею схвалено, а отже, міркує, грунтуючись на тому, що йому на певну хвилину видно.

Б. Паскаль

Зі сказаного стає зрозуміло, що жодне рішення, яке ми приймаємо, не можна вважати правильним або неправильним (немає таких правил, які б годилися на всі випадки життя): воно є тільки вимушеним, тобто обумовленим конкретною ситуацією. Закони пишуться для штатних ситуацій, у нештатних ситуаціях закони пише саме життя. В таких випадках кажуть: неординарні події спричиняють народження неординарних рішень.

У контексті таких міркувань будь-яка ідея або думка, наприклад, тільки доти вважається незаконною, аморальною, доки не мають запиту на ринку або не зачіпають шкурного інтересу людей. Тверезий аналіз фактів зумовлює висновок, згідно з яким законність і правильність наших дій і вчинків встановлює життя з його невблаганною логікою, а не абстрактні доводи суспільної моралі, яка визначає саме істинність тієї чи іншої речі не на основі певних морально виважених, поміркованих критеріїв, а зважаючи на домовленість членів цього суспільства на предмет того, що вважати правильним або неправильним, моральним, або аморальним. Найчастіше ми стикаємося з ситуаціями, коли реальне життя не дає свободи вибору ні для моралі, ні для почуттів, воно повертається до нас своїм суворим обличчям. Воно ніби говорить нам: ось яким я є, і я вимагаю, щоб зі мною рахувалися. Іншими словами, воно змушує нас на будь-яку ситуацію реагувати адекватно, інакше ми ризикуємо зазнати краху.

Де немає закону, немає і злочину.

Апостол Павло

Все викладене вище закономірно підводить нас до необхідності глибше ознайомитися з тією структурою, що робить можливим оволодіння законами духовного панування.

Отже, усвідомлюючи себе як самостійного незалежного суб’єкта, який має право розпоряджатися своєю життєвою територією на свій розсуд, реально виокремлюючись із навколишнього середовища, людина посилює свій вплив на нього, змінюючи через цей вплив і свої взаємовідносини з ним, що втілюється у збільшенні частки інтелектуальних моментів діяльності, основу яких становлять психічні (пізнавальні) процеси, стани та інші властивості особистості. Саме вони утворюють структуру інтелекту людини, хоча поняття інтелектуальної сфери особистості значно ширше, ніж когнітивної. Фактично психічні (когнітивні) процеси покликані обслуговувати інтелект, забезпечуючи надходження інформації із зовнішнього світу, а вже інтелект за допомогою системи розумових операцій з образами, поняттями, символами, об’єднаними певним когнітивним стилем1, так інтерпретує інформацію, щоб краще пристосуватися до нової ситуації. І нарешті, коли, вже особистість добре опанує ситуацію, починається другий, найважливіший етап взаємодії з середовищем: вона починає його активно перетворювати відповідно до тих образів, планів і проектів, які визріли в її голові і здатні спричинити революціонізуючий вплив на середовище.

Таке виняткове значення цього механізму в управлінні психікою людини змушує нас зупинитися на ньому детальніше. Зрештою, від ефективної роботи цього складного механізму залежить не тільки успіх, а й наше щастя, якого ми так сильно і не завжди успішно прагнемо.

Отже, інтелект – це досить складне інтегративне багаторівневе психічне утворення, структура якого включає ряд пізнавальних процесів та їхніх результативних елементів. Але його не можна звести до одного з них, наприклад, мислення, уяви, сприйняття, пам’яті чи досвіду.

Ефективність діяльності інтелекту визначають такі його блоки:

– психічних процесів (від відчуття та сприйняття ситуації до мислення);

– оцінки ситуації та прийняття рішення і регуляції поведінки, що пов’язані з емоціями, мотивами та волею.

У загальному розумінні інтелект – це розумові здібності людини, що ототожнюються з системою розумових операцій, зі стилем і стратегією вирішення проблем та з ефективністю адаптації до різних обставин життя. Якщо говорити стисло, то сутність інтелекту зводиться до здатності людини виокремити в ситуації суттєві властивості та адаптувати до них свою поведінку.

Основне призначення цього складного механізму полягає в тому, що він обробляє інформацію, яка надходить у мозок, осмислює і видає рішення про те, як її ефективно використати для оптимізації власної поведінки, особливо в ситуаціях, пов’язаних із ризиком і різноманітними стресами.

На думку американського психолога Харві Джекінса, від природи у всіх нас цей механізм працює ідеально. Але в результаті різних життєвих стресів робота цього механізму порушується1.

Припинення роботи інтелекту – це припинення аналітичної роботи, яку постійно веде людина, коли розкладає по поличках інформацію, яка надходить, а отже, виникає “інформаційний клубок”. Ситуація перестає бути матеріалом, який людина розуміє, робить із нього висновки і знаходить той спосіб поведінки, за допомогою якого може вирішити проблему.

У цьому випадку весь цей “неперетравлений” клубок подій, з усіма неприємними відчуттями, які людина пережила під час цих подій, ніби записується на платівку і до слушного часу відходить у бік. Як тільки людина потрапляє у схожу ситуацію, “платівка” знову “грає” і людина відчуває негативні емоції. Ситуація може бути зовсім іншою, але через платівку, на якій записані ці негативні емоції, вона знову стає травмуючою, невдалою. І вона теж виявляється “неперетравленою”, вона знову записується на ту саму платівку, внаслідок чого “клубок зростає”. Ці ситуації – “позаінтелектуальні”, оскільки, коли людина піддається болю, у неї не працює система вирішення проблеми – інтелект. Замість нього психікою людини керують “сірі кардинали”, негласні правителі, роль яких можуть відігравати різні стреси – страх, приниження, сором, відчуття безвиході, які об’єднуються в єдине “тіло”: виникає невроз, внаслідок чого клубок стає ще більшим. За таких умов у людини стає все більше ситуацій, в яких вона керується не можливістю вільного вибору, а стереотипом поведінки, який записаний у неї в підсвідомості.

Яка шкода від усього цього? За оцінкою X. Джекінса, доросла людина, яка досягла успіхів у суспільстві, використовує приблизно 10 % вихідних ресурсів свого інтелекту. Решта 90 % вкриті стереотипами поведінки і почувань, не підданою аналізу інформацією про минулі неприємності та перевантаження. Більшість цих стереотипів прихована, їх можна порівняти з платівками, які чекають, коли їх програють. Вони блокують можливості людини, знижують потенціал, але не визначають її поведінку, поки щось сильно не нагадає подібну ситуацію. Наприклад, страх перед аудиторією відтворюється лише перед аудиторією.

Отже, набір дистресових стереотипів визначає поведінку людей.

У цьому плані, на думку X. Джекінса, поганих людей не існує. Є хороші люди, які скоюють погані вчинки, тому що їм заважають емоційні стереотипи, нав’язані їм зовнішнім середовищем; точніше під впливом певного середовища люди самі собі сформували індивідуальні стереотипи, а схожі ситуації тільки посилюють їх і надають їм стійкості та завершеності.

Немає злих, зіпсованих, схильних до руйнування людей. Є добрі, схильні до творення люди, змушені, однак, чинити як злі з причини незагоєних, часто неусвідомлених дистресів, першими жертвами яких вони самі і є.

За таких умов ми, фігурально висловлюючись, зійшли з трону, на якому колись сиділи, і наше місце зайняли психологічні “самозванці”, тобто стреси, від засилля яких ми і страждаємо. Немає влади в наших руках. Наші психічні функції, душевні процеси не належать нам. Ми відчуваємо себе закабаленими і скинутими ниць цими самозванцями, ми самі дозволили їм встановити владу над собою.

Що необхідно робити, щоб повернути собі законне право на трон? Потіснити “сірих кардиналів” – тобто емоційні і поведінкові стереотипи і поставити на їх місце нормальну роботу нашого інтелектуального механізму, який відповідає за формування ефективного способу мислення, яке у свою чергу забезпечує адекватну поведінку (див. підрозд. 5.6).

Насамперед, згідно з X. Джекінсом, кожна людина повинна навчитися знімати напруження, викликане різними стресами, які блокують нормальну роботу нашого психічного апарату.

Відновлювальні процедури дієві для всіх і зовні можуть виявлятися так:

– плач;

– сміх;

– розрядка у вигляді вияву агресії і злості, коли ми звільняємося від негативних емоцій, які накопичилися протягом певного часу, а не заганяємо їх ще глибше всередину, дотримуючись певної рольової поведінки (див. розд. 6);

– зацікавлена і довірлива розмова “без купюр”, внаслідок якої у людини може виникнути катарсис (звільнення, очищення від деяких почуттів, настроїв, переживань, які не схвалюються суспільством й обтяжують душу).

Після того як накопичені негативні емоції випущені на волю, настає момент, коли з’являється можливість тверезо поміркувати над причиною, яка пробудила їх до життя, і подумати про те, як можна щось змінити.

Починати треба з усвідомлення того, що наші бурхливі почуття часом можуть бути настільки сильні або стійкі у своєму вияві, що здатні становити постійний “фоновий супровід” процесу роботи нашого мозку, внаслідок чого складається враження, ніби у людини розум з почуттями не в ладу. В таких випадках особливо корисно надати собі можливість добре усвідомити, наскільки сприйняття тих чи інших речей змінюється залежно від фону емоцій у який переслідує нашу думку.

Змінити емоційний настрій здатен настрій наших думок, і не через логіку, а через сприйняття. Це означає, що на

(2 votes, average: 2,50 out of 5)